Презентація проекту "Т.Г.Шевченко і сучасність"

Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть. Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, с. 20

Тече вода в синє море,Та не витікає,Шука козак свою долю,А долі немає. Пішов козак світ за очі;Грає синє море,Грає серце козацькеє,А думка говорить:«Куди ти йдеш, не спитавшись?На кого покинув. Батька, неньку старенькую,Молоду дівчину?На чужині не ті люде —Тяжко з ними жити!Ні з ким буде поплакати,Ні поговорити».

А чванитесь, що ми Польщу. Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала,Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили. Батьки за Москву і Варшаву,І вам, синам, передали. Свої кайдани, свою славу!

— Цю землю можна їсти! На! Їж! Я хочу дивитися на тебе, сину мій, як на символ свого буття отут! — Ернст фон Крауз, старий полковник німецької розвідки, простяг своєму сину лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі. Людвіг стиснув землю в жмені і лизнув її язиком. Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і гвалтувань.— Україна, Україна! — хрипів Людвіг оглядаючись навколо. Водянисті очі його світились захопленням.— О, страшна земля... — задумавсь раптом старий Крауз.— Не гарячись. Ти думаєш, уже все скінчено. Не так просто. Це народ...— Ми знищимо його.— Хлопчику мій, я тікав уже од них в підштаниках у вісімнадцятому році.— Час інший, фатер! — Вони йшли по полю.— Час інший, а народ той же. Я вивчив його історію. Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні…Але, Людвігу, ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного…— Фатер, я їх озброю! Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до смерті!

У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає,— Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. 

Світе тихий, краю милий,Моя Україно,За що тебе сплюндровано,За що, мамо, гинеш?Чи ти рано до схід сонця. Богу не молилась,Чи ти діточок непевних. Звичаю не вчила?«Молилася, турбувалась,День і ніч не спала,Малих діток доглядала,Звичаю навчала. Виростали мої квіти,Мої добрі діти,Панувала і я колись. На широкім світі,Панувала... 

Запалили у сусіда. Нову добру хату. Злі сусіди; нагрілися. Й полягали спати,І забули сірий попіл. По вітру розвіять. Лежить попіл на розпутті,А в попелі тлієІскра огню великого. Тліє, не вгасає,Жде підпалу, як той месник,Часу дожидає,Злого часу. Тліла іскра,Тліла, дожидала. На розпутті широкому,Та й гаснути стала. Отак німота запалила. Велику хату. І сім’ю,Сім’ю слав’ян роз’єдинилаІ тихо, тихо упустила. Усобищ лютую змію. Полилися ріки крові…

Я так її, я так люблю. Мою Україну убогу,Що проклену святого Бога,За неї душу погублю!

— «Добре, брате,Що ж ти такеє?»«Нехай скаже. Німець. Ми не знаєм»…Німець скаже: «Ви моголи».«Моголи! моголи!»Золотого Тамерлана. Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав’яне».«Слав’яне! слав’яне!»Славних прадідів великих. Правнуки погані!І Коллара читаєте. З усієї сили,І Шафарика, і Ганка,І в слав’янофіли. Так і претесь... І всі мови. Слав’янського люду —Всі знаєте. А своєїДас[т]ьбі... Колись будемІ по-своєму глаголать,Як німець покаже. Та до того й історію. Нашу нам розкаже…

Обніміте ж, брати мої,Найменшого брата —Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх. Твердими рукамиІ діточок поцілуєВольними устами.І забудеться срамотня. Давняя година,І оживе добра слава,Слава України,І світ ясний, невечерній. Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!

Та не однаково мені,Як Україну злії люди. Присплять, лукаві, і в огніЇї, окраденую, збудять... Ох, не однаково мені.

Село! І серце одпочине. Село на нашій Україні —неначе писанка, село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати,а на горі стоять палати,неначе диво. А кругомшироколистії тополі,а там і ліс, і ліс, і поле,і сині гори за Дніпром. Сам Бог витає над селом.