У туризмі під визначенням «техніка» розуміють практичне здійснення прийнятих рішень за допомогою раніше відпрацьованих прийомів та технічних засобів.

Техніка пересування полягає в умінні легко і без утоми ходити на великі відстані!

Техніка пішохідного та гірського туризму мають

більше схожості, ніж відмінностей.

У них один спосіб пересування - пішки, і спільні

технічні прийоми подолання пересіченого рельєфу, водних перешкод; відмінності ж перш усього в тому, що пішохідні походи здійснюються у всіх районах, а гірські - тільки у високогірних. Однак це головна відмінність зберігається в основному лише на рівні походів I-III категорій складності, так

як для пішохідних маршрутів вищих категорій складності використовуються і високогірні райони, хоча якісні відмінності (наприклад, технічна складність перевалів) зберігаються.

З точки зору технічної підготовленості туристів та забезпечення їх безпеки необхідно звернути увагу на кілька важливих моментів

ü  класифікацією на маршрутах I категорії складності в пішохідному туризмі природні перешкоди, які потребують спеціальної технічної підготовки, не визначаються - їх, як правило, у рівнинних районах і на рівнинних річках немає;

ü  між тим маршрути гірських походів I категорії складності включають як мінімум 2 перевалу IA категорії труднощі, потребують вже певних навичок техніки руху і страховки;

ü  пішохідні походи не тільки II-III, але в багатьох випадках і I категорії складності проходяться не в рівнинних, а у низькогірних та середньогірських районах, які часто мають альпійські форми рельєфу (Гірський Крим, Карпати тощо), тому учасники також повинні володіти технікою руху гірськими схилами, мати досвід переправ через гірські річки та володіти технікою страховки й самостраховки.

За призначенням, техніку туризму прийнято класифікувати на такі різновиди:

До найпростіших перешкод, характерних для пішохідних походів

Ø  у рівнинних районах, можуть бути віднесені схили пагорбів, ярів, балок, ділянки густого лісу, незакріплених пісків, болота, струмки, річки;

Ø  в невисоких і середньої висоти гірських районах до цих перешкод додаються ділянки перевалів із схилами середньої крутизни – порослі травою, осипні, засніжені; складні в цих районах і водні перешкоди – як правило, неширокі, але швидкі струмки і річки. Відповідно складнішими будуть і технічні прийоми влаштування переправ;

Ø  під час походів у високогірних районах до перелічених перешкод додаються круті схили, дрібні, середні і великі осипи каміння, моренні утворення, скельні відслонення, фірнові схили, льодовики, стрімкі і холодні гірські річки тощо.

Для подолання цих перешкод необхідне засвоєння ряду технічних прийомів, навичок транспортування потерпілих, використання самостраховки і зовнішньої страховки. До них слід віднести:

§   рух крутими схилами з відпрацюванням раціональної техніки ходьби (правильна постановка ніг, опора на альпеншток);

§   долання невисоких перешкод – великого каміння, повалених стовбурів дерев;

§   просування через лісові хащі, завали, буреломи;

§   рух порослою травою, осипними, засніженими крутими схилами (підйом, траверс, спуск);

§   просування болотами за допомогою жердини, гатями при взаємній страховці;

§   організація переправи через водні перешкоди – через брід при самостраховці та зовнішній страховці, шляхом наведення

переправ (кладка, поруччя, навісна переправа);

§   оволодіння прийомами зав’язування необхідного набору вузлів і обв’язок;

§   засвоєння прийомів руху засніженими і зледенілими схилами із самостраховкою і самозатриманням;

§   оволодіння технікою спуску і підйому по вертикалі при зовнішній страховці;

§   рух у зв’язках по 2-4 чоловіка при взаємній страховці;

ОСНОВНІ ТИПИ ПРИРОДНИХ ПЕРЕШКОД,

ХАРАКТЕРНИХ ДЛЯ МАРШРУТІВ ПІШОХІДНИХ ТА ГІРСЬКИХ ПОХОДІВ

СТРАХОВКА –

комплекс заходів, спрямованих на забезпечення безпеки інших учасників туристської групи при подоланні складних ділянок туристського маршруту.

                                                           САМОСТРАХОВКА–                ГРУПОВА СТРАХОВКА–

             страховка на складних ділянках туристського маршруту,     страховка, організована туристською групою

            яка здійснюється учасником самостійно з використанням                на маршруті для безпечного подолання певної

                                           індивідуальних засобів страховки.                                           перешкоди

У технічній підготовці туристів (пішоходів і гірників) немає першорядних і другорядних елементів - всі вони важливі, як техніка пересування й страховка, головне - забезпечення безпеки учасників туристських походів.

Навіть на крутих, особливо після дощу, трав'янистих схилах, розташованих над обривами, рух туристів стає далеко небезпечним, а подолання схилів, безумовно, вимагає організації страховки.

*ПЕРЕСУВАННЯ ТРАВ’ЯНИСТИМИ СХИЛАМИ*

ØНА трав'янистих    схилах     практично  не      буває рівних поверхонь: зустрічаються виступаючі кам’янці та купини. Якщо ходити уважно, то їх можна використовувати як сходи та йти по ним навіть без спеціального взуття, якщо ж трава мокра, то на крутих схилах бажано ходити лише в ньому

(спеціальному взутті – вібрамах, туристичних кросівках тощо).

ØПРИ       зриві     самозадержання     проводиться     льодорубом

(альпенштоком, трекінговою палкою).

ØВ   небезпечних        місцях        треба     організовувати    страховку мотузкою, яка організовується через великі камені, виступи, плече або поперек.

ØПРИ підйомі «в лоб» залежно від крутизни схилу ступні можуть      ставитися     паралельно,        «напівялинкою», «ялинкою»,     а        по      положенню підошви     взуття         відносно площини схилу ‒ на всю ступню, на зовнішній або внутрішній рант черевика. ØНА пологих схилах з рюкзаком слід йти ступаючи на всю ступню. При незначному збільшенні крутизни потрібно продовжувати рух, спираючись на всю ступню, але змінивши положення ступень щодо лінії підйому ‒ «напівялинкою» або «ялинкою» на більш крутих схилах.

ØЗІ        збільшенням       крутизни   в        якості         другої         точки опори використовується льодоруб (альпеншток, трекінгова палка).

ØПРИ підйомі навскіс та зиґзаґом ноги бажано ставити «напівялинкою»         на   всю   ступню      та      навантажувати більше зовнішній чи внутрішній рант взуття (верхню ногу ‒ на зовнішній, нижню ‒ на внутрішній). Верхню ногу краще ставити горизонтально, це підвищить стійкість і дещо знизить навантаження    на гомілковий суглоби. Вагу тіла при цьому

переносити на зовнішню, по відношенню до схилу, ногу, а внутрішню ‒ розгортати носком у бік ‒ положення, відповідне новому напрямку. Тепер турист стоїть обличчям до схилу і готовий продовжити рух у новому напрямку, залишається лише змінити положення льодорубу щодо схилу.

ØПРИ спуску прямо вниз ступні потрібно ставити паралельно або, злегка повертаючи носки в сторони, на всю ступню. Якщо схил не дуже крутий, спускаються спиною до нього, злегка зігнувши коліна, швидкими короткими кроками. Крок повинен бути пружним. По крутому схилу рекомендується спускатися боком, льодоруб тримати двома руками в положенні готовому до самострахування.

ØНА мокрому схилі зазвичай черевик забивається брудом і можна легко послизнутись, тому потрібна особлива увага. Бруд видаляється ударами льодорубу (альпенштоку, трекінгової палки) по ранті черевика.

ØНА старих осипах та кам'янистих схилах, зарослих густою, високою травою або дрібним чагарником, необхідно йти повільно: поспіх часто призводить до ковзавання та втрати рівноваги. Крім того, під рослинністю важко розрізнити мікрорельєф схилу.

*ПЕРЕСУВАННЯ ПО ОСИПАМ*

Ø  ВИХОДЯЧИ на осипи, слід завжди но пам'ятати, що вони небезпечні каменепадами. На ділянках значної крутизни осипи лежать хитливо. Ходити по ним не лише важко, а й небезпечно.

Ø  ПРИ виборі шляху треба врахувати, що прохідність осипів в різних напрямках суттєво змінюється залежно від крутизни схилу, розміру та шорсткості каменів. Дрібні осипи, особливо ті, що утворилися з плиткових осадових порід, легко повзуть під ногами, тому хоча й зручні для спуску, але стомлюючі для підйому й траверсу.

Ø  ХОДИТИ по осипу треба спокійно, поступовим натисканням підошви, ущільнюючи схил до тих пір, поки не припиниться його сповзання. Лише після цього на нього можна переносити вагу тіла. Другою ногою починають втоптувати осип на достатній відстані від першої, з урахуванням сповзання насипу так, щоб, коли воно припиниться, друга нога не виявилася на рівні першої. Для кращої опори треба ставити ногу на всю ступню, тулуб тримати вертикально, наскільки це дозволяє рюкзак. Льодоруб використовують при необхідності як другу точку опори. У разі падіння самозадержання проводиться тим же способом, що і при

краще його уникати. Враховуючи сказане, на поворотах доводиться чекати, поки до місця повороту підтягнеться вся група.

Ø  ПО закріпленому («мертвому») або замерзлому осипу рухаються так само, як по трав'янистих схилах. Порядок руху по «живому» осипу довільний, але краще йти шеренгою з відносно невеликою дистанцією між учасниками.

Ø  ПРИ спуску кроки повинні бути короткими. Часто досить велику ділянку дрібного осипу вдається пройти, з'їжджаючи вниз разом з осипними «подушками» під ногами. Треба тільки стежити, щоб ноги не занадто глибоко вгрузали в осипи, вчасно переступати через утворений осипний валун або йти в бік від нього.

Ø  ПРИ русі по дрібним осипам треба постійно пам'ятати, що вони особливо небезпечні каменепадами з розташованих вище скельних ділянок. По середньому осипу можна рухатися практично в будь-якому напрямку, як і по дрібному, але краще навскіс або зиґзаґом.

Ø  ПРИ русі групи зиґзаґом особливу увагу слід приділяти безпеці проходження поворотів. Дійшовши до точки повороту, направляючий повинен дочекатися, поки до нього не підтягнуться інші учасники, і лише після цього починати рух в новому напрямку.

Ø  ПРИ русі по «живому» осипу великої групи, краще розбитися на кілька мобільних груп, які йдуть із значним відривом один від одного. Це скоротить час проходження поворотів і виключить можливість травмування туристів камінням, що зірвалося з-під ніг учасників, які йдуть вище.

Ø  НЕОБХІДНО пам'ятати, що особливо небезпечні осипи та морени лежать на твердій, гладкій підставці (на крутих плитах, баранячих лобах). Недосвідченій людині       вони здаються     простими,  але    нерідко вони кам'яною         лавиною зісковзують вниз.   При   підйомі       треба заздалегідь намічати місце для укриття на випадок каменепаду.

Ø  СЛІД уникати різких рухів, ноги необхідно ставити м'яко, обережно.  Не         рекомендується   спиратися льодорубом на схил: така опора ненадійна, до того ж льодорубом можна ненавмисно скинути камінь.

Ø  ВЕЛИКИЙ осип, як правило, буває більш щільним, ніж середній та дрібний. Рухатися по ньому необхідно обережно, переступаючи з одного каменю на інший, уникаючи значних стрибків.

Ø  КАМІННЯ з нахиленими гранями та похилих плит слід побоюватися:  при         великій       крутизні     нога  може зісковзнути з них. Як при спусці, так і при підйомі ноги треба ставити на край каменів, звернених до гори.

*ПЕРЕСУВАННЯ ПО СНІГУ ТА ФІРНУ*

Ø  СНІГОВІ та фірнові схили дозволяють майже скрізь організувати страховку, хоча вона й менш надійна, ніж на льоду та скелях. При русі по снігу застосовується принцип «двох точок опори» (нога - нога, нога - льодоруб), що працює навіть на крутих схилах.

Ø  ПРИ підйомах та спусках сніжними маршрутами, де велике навантаження зазнають м'язи ніг, головним чином ізза важкої роботи ‒ витоптування ступенів, особливе значення має фізична підготовка учасників.

Ø  ДЛЯ забезпечення безпечного пересування по снігу пропонуються наступні рекомендації:

•        на м'якому сніжному схилі слід поступово пресувати опору для ступні, уникаючи сильного удару ногою по снігу. Це допомагає зберегти щаблі, які можуть обрушитися від різкого удару, економить сили та зменшує небезпеку сходу лавини;

•        якщо наст неміцний та не витримує ваги людини, не треба намагатися втриматися на його поверхні, краще різким ударом ноги проломити наст, а потім натиском підошви ущільнити щабель під ним;

•        іноді на крутому схилі можна втриматися на насті, спираючись підошвою на          край   пробитою      в          насті   ступені,         а          гомілкою      ‒          на        сам          наст,

розподіливши таким чином вагу тіла на велику площу поверхні снігу;

•        при русі по снігу положення тіла повинно бути вертикальним, особливо якщо щаблі ненадійні;

•        довжина кроку провідного учасника не повинна перебільшувати довжину кроку самого низькорослого учасника групи;

•        всі учасники повинні йти слід у слід, не збиваючи ступенів, дбаючи про їх збереження;

•        оскільки той, хто йде першим, виконує важку роботу, його треба періодично змінювати. Це диктується також міркуваннями загальної безпеки, бо втомлена людина швидше помиляється у виборі шляху, організації страховки, своєчасному виявленні небезпеки;

•        слід віддавати перевагу більш важкому шляху, якщо він менш небезпечний.          Так,          підйом           вгору  кращий          не        тільки з-за найкоротшого шляху, але і з-за більшої безпеки, оскільки при цьому не підрізається сніг, як при русі зиґзаґом або траверсі схилу.

Ø  ПО сніжному схилу крутизною до 30-35° краще всього підніматися вгору. При достатній глибині пухкого, м'якого снігу ступні ставлять паралельно. Кожен слід утрамбовується до утворення снігової «подушки», на яку і ступає потім нога. Йдуть за направляючим при необхідності додатково обробляють такі сліди, скидаючи ногою в підготовлене їм поглиблення сніг та підтрамбовуючи його.

Ø  ПРИ    збільшенні крутизни   схилу,         жорсткості снігу переходять на рух зиґзаґом, змінюючи час від часу напрямок руху. Йти треба під кутом близько 45° до лінії течії води, для підйому використовувати на щільному снігу або    фірні   деталі         мікрорельєфу      (наприклад, невеликий гребінець   між   сніговими   борознами, вибиваючи в ньому з обох сторін рантом черевика щаблі).

Ø  СТУПЕНІ    вибивають  рантом     черевика    косими ковзаними   ударами,    спираючись         в        цей    момент льодорубом в схил. Така робота вимагає навичок та тренування, оскільки при розмахуванні та різких ударах ногою можна втратити рівновагу. Насамперед, штиком льодорубу необхідно спертися в схил на рівні попереку, потім   зовнішнім  рантом       черевика,   який  знаходиться ближче      до      схилу,         вибити        горизонтальну   щабель. Невеликий розмах ноги, головним чином за рахунок гомілки,   компенсується   порівняно  стійким положенням тіла. Потім, ставши ногою в готову щабель, перенести на неї вагу тіла. Наступну ступінь вибивають внутрішнім рантом прямої розслабленої ноги, що стоїть нижче        по      схилу.         Великий   розмах        ноги  полегшує вибивання ступені, однак положення тіла при цьому є менш стійким, до того ж тут важче забезпечити горизонтальність щаблів.

Ø  НА схилах середньої крутизни льодоруб переносять на нову точку опори при кожному кроці. На крутих схилах при збільшенні глибини снігу льодоруб потрібно використовувати для створення більш надійної опори. На дуже твердому насті або фірні трудомістке вибивання ступенів ногою замінюють вирубуванням лопатою чи льодорубом. Але найбільш безпечно пересуватись по твердій сніжній поверхні на кішках.

Ø  ОСНОВУ льодової техніки складають ходьба на кішках, вирубування ступенів, робота з льодовими гаками. На туристських маршрутах III-IV категорій складності значне місце займають льодові ділянки самого різноманітного рельєфу: схили різної крутизни, висот, тріщини, гребні. Складність руху по льоду визначається крутизною схилу, виглядом та властивостями льоду, станом його поверхні.

Ø  ХОДИТИ по льоду слід у кішках, а на більш крутих схилах при необхідності використовувати штучні точки опори (вирубування щаблів та захватів для рук, вбивання або укручування льодових гаків). Можливе також пересування з використанням закріпленої на схилі мотузки як перил.

Ø  НА відносно пологій льодяній поверхні можливий рух без кішок у вібрамах або окутих черевиках, якими з легкість можливе прорубування ступенів. Техніка руху та страховки при цьому така ж, що і при русі по снігу та фірну, лише нога в окутому взутті ставиться завжди на всю ступню.

*ВОДНІ ПЕРЕШКОДИ*

Ø  ВОДНІ перешкоди – перешкоди, утворенні водними об'єктами: річками, струмками, каналами, болотами. В залежності від типу і складності перешкод застосовуються різні способи їх подолання.

Ø  ЗРОЗУМІЛО, що можна використовувати більш складні способи при подоланні річок меншої складності. При переправах забезпечення безпеки учасників здійснюється різними прийомами: за допомогою самостраховки або застосовуючи командну страховку. Подолання водних перешкод є характерною і найскладнішою та небезпечною особливістю пішохідного туризму. Вміння форсувати річки досягається оволодінням різними технічними прийомами.

Ø  ГОЛОВНИМИ умовами, що визначають ступінь безпеки, є швидкість течії, глибина     і         характер   дна    річки,

^{температура води.} Ø НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШИМИ факторами під час переправи є швидкість течії та потужність потоку. Переправа безпечна при глибині 90 см, якщо швидкість течії не перевищує 2 м/с і відносно безпечна при швидкості течії до 3,2 м/с.

Ø  ШВИДКІСТЬ течії визначається підрахунком швидкості переміщення  кинутого або    пропливаючого   легкого предмету (тріска, шматок кори, тощо) по відміряній на березі відстані, кілька разів.

Ø  ГЛИБИНА річки впливає на потужність потоку. До того ж зі збільшенням глибини зростає виштовхуюча сила, досягаючи для глибини 1,1 м приблизно 40 кг. Переправу вбрід можна рекомендувати при швидкості течії до 1 -2 м/с і глибині, що не перевищує 1,1м.

Ø  НАЙКРАЩИЙ час для переправи ‒ 6-7 година ранку.

Ø  ВАЖЛИВИМ фактором при переправі також є характер дна річки. Велике каміння утруднює рух, а утворені завихрення підвищують небезпеку втрати рівноваги. Тому місце переправи слід вибирати нижче каміння, перекатів, порогів. Найкращою є пряма ділянка, де річка розбивається на протоки. Здійснювати переправу на повороті річки небезпечно, оскільки вода підмиває зовнішній берег і там може бути велика глибина.

Ø  КРУТІ береги із складним спуском у воду ускладнюють страхування і підвищують небезпеку.

Ø  ПРИ організації переправ необхідно враховувати вплив низької температури води, котра поблизу зони танення льодовиків не вище 2°С. Переправа глибиною по коліна при такій   температурі може  спричинити здерев'яніння  м'язів ніг  чи переохолодження  всього  організму.

Саме тому рекомендується проходити складні переправи вбрід в чоботях та вовняних шкарпетках.

Види переправ досить різноманітні. Умовно їх можна розділити на чотири великі групи:

Переправа вбрід: одиночна ‒ без страхування і самострахування, з жердиною, з жердиною і страхуванням з берега, по перилах; групова колоною, попарно, стінкою, таджицьким способом (в колі). ТАДЖИЦЬКИЙ СПОСІБ дуже надійний і застосовується, якщо швидкість течії велика, а глибина мала. Туристи з рюкзаками стають в коло лицем до середини, рівномірно розділившись по силах. Руками через плечі беруться за дальні лямки рюкзака сусіда, впираються плечима один в одного і трохи нахиляються до середини кола. Потім коло починає рухатися до протилежного берега річки, повільно обертаючись проти течії, ближньою до протилежного берега стороною.

ПРИ ПЕРЕПРАВІ СТІНКОЮ, учасники стають на березі шеренгою, обличчям до води і рухаються перпендикулярно до течії. Лямки рюкзаків максимально підтягують і туристи тримаються руками через плечі за дальні лямки рюкзаків сусідів. Кількість учасників в стінці переважно 3-4 особи. Рухаються лише по команді! При переправі стінкою основне навантаження отримує учасник, що знаходиться вище всіх по течії. Він бореться із струменем води, а інші лише підпирають його. Цей спосіб переправи достатньо надійний і швидкий. Але учасник, що вийшов вперед або відстав із стінки, різко зменшує надійність стінки, оскільки він не тільки не підтримує сусідів, але й тягне їх вниз, збільшуючи площу, яка піддається дії струменя.

Схема переходу річки вбрід таджицьким способом

Переправа «стінкою»

Серйозним недоліком цього способу є неможливість застосувати надійні способи страхування. Спроби страхувати одночасно кількома мотузками можуть призвести тільки до їх заплутування. Страхування однією мотузкою не дозволить успішно витягти групу на берег.

Схема неправильного руху «стінкою»

ПЕРЕПРАВА ПОПАРНО застосовується при відносно невеликій ширині і глибині річки, але великій швидкості течії. Туристи стають лицем один до одного і боком до берега, поклавши руки на плечі напарника. Сильніший знаходиться нижче по течії. Після цього вони, спираючись один на одного, пересуваються дрібними приставними кроками. Страхування при цьому способі переправи, так як і при русі стінкою, ненадійне.

Окрім       всього,       переправу  вбрід можна        організувати ЗА ^{Переправа попарно}        ДОПОМОГОЮ СПЕЦІАЛЬНОГО ТУРСПОРЯДЖЕННЯ.

Один учасник (найбільш досвідчений) за допомогою двох мотузок (основної та допоміжної) за всіма правилами страхування наводить переправу через воду. Переходити вбрід необхідно в черевиках та штормових штанах, обв'язавши їх шнуром для зменшення опору води. Для більшої стійкості користуються довгою жердиною, опираючись нею на дно від сторони течії. Переставляти ногу можна лише у тому випадку, коли жердина надійно впирається в дно. Ногу ставлять ніби обмацуючи дно, і тільки відчуваючи тверду опору, переносять на неї вагу тіла. Іти краще приставним кроком. Того, хто переправляється, страхують основною та допоміжною мотузками, які прив'язуються вузлом «булінь» (основна) та карабіном

(допоміжна) на спині туриста. У такому положенні зручніше йти. Якщо туриста знесе течією, то він пливтиме на спині, а основною та допоміжною

Переправа вбрід           мотузками його підтягнуть до берега. А якщо вузол ^{із жердиною}            буде зав'язаний    на      грудях,       то      людину,     яку

витягуватимуть з води, перевернуть на груди. Вода у такому випадку буде заливати лице і, по-перше, людина може захлинутися водою, а по-друге, не зможе собі допомогти.

Іти вбрід треба дещо навскіс проти течії: коли турист оступиться, втратить опору, то течія його підтримає. А якщо турист буде іти вперед униз за течією, то у такому разі вода зіб'є його з ніг.

Організація страховки першого учасника на переході річки вбрід

Ще один вид переправи вбрід – це переправа по колоді, яка починається з детального її огляду. Перший учасник йде без рюкзака. Якщо колода тонка і слизька, то краще рухатися, сидячи на ній верхи. Для першого організують страхування        за      допомогою основної     мотузки,     яка контролюється двома учасниками та розташовується нижче за течією.        Закріплюється         мотузка      так    само, як      при переправі вбрід ‒ в перехрестя страхувальної системи на спині       того, хто    переправляється, а        інший         кінець         не

закріплюється зовсім.                                                                               ^{Переправа по колоді}

Переправа першого учасника по колоді здійснюється з обов'язковою командною страховкою однією мотузкою. Учасники, що здійснюють страховку, не повинні стояти нижче колоди. Для організації переправи інших учасників команди наводяться перила (основна мотузка), які організовуються по відношенню до колоди нижче за течією. Кріплення учасників до перил за допомогою вуса самостраховки, довжина якого не повинна перевищувати довжини витягнутої вгору руки.

На тренуваннях потрібно привчати в усіх аварійних ситуаціях падати з колоди вниз за течією.

Після переправи перший учасник натягує перила з основної мотузки. Страхувальні перила натягують вище колоди по течії. Учасники кріпляться до перил ковзаючим карабіном на короткій самостраховці.

По тонкій колоді потрібно рухатись боком, приставним кроком, тримаючи руки на перилах по обидві сторони від карабіну. Перший і останній учасник повинні мати добру рівновагу. При переправі через нешироку протоку перила можна зробити з довгих жердин. Жердини тримають в руках з двох сторін потоку.

Найсерйозніша помилка при цій переправі ‒ відсутність страховки чи самостраховки. На тренуваннях особливо слід звернути увагу на розвиток рівноваги, включаючи в них багаторазове проходження тонких колод, що гойдаються, і організацію страхування на вусах.

Переправа по камінню зустрічається в походах на вузьких гірських річках. Місце намагаються вибрати так, щоб каміння лежало на відстані кроку чи стрибка (до 1,5 м) один від одного, було стійким та не слизьким. Можлива організація комбінованої переправи по колоді і камінню.

При переправах по камінню через небезпечну річку необхідна страховка мотузкою. Для зручності певна частина мотузки, згорнута кільцями, знаходиться в руці того, хто переправляється. Від того, кого страхують, мотузка до берега йде нижче лінії каменів, щоб у випадку зриву вона не заважала йому плисти, і ті, що страхують, Переправа по камінню з використанням перил могли нею маневрувати.

Основним завданням першого учасника переправи є наведення перил, пристібаючись до яких переправляються інші учасники групи. Перила з основної мотузки наводяться для переправи вбрід, по каміннях, по колоді (кладці) на інший берег або для переходу по небезпечній ділянці, скельному карнизу, крутому схилу, що обривається до води.

Перила повинні бути максимально тугими, слабко натягнута мотузка може виявитися небезпечнішою, ніж якби її взагалі не було. Тому обидва кінці мотузки прив'язують до опор. Кращий варіант ‒ дерева на обох берегах. Якщо дерево тонке, той же кінець мотузки прив'язують ще до одного дерева, опори, вбитої в землю і заваленої камінням.

Для опори може бути використаний і великий чагарник: мотузку варто в'язати в його коріння і підстраховуватися так само, як при тонких деревах. Досить надійні скельні виступи, великі камені, вбиті в землю кілки або завалені камінням жердини. Надійність перил перевіряє, той, хто йде першим зі страховкою з берега. При переправі по камінню зручно користуватися довгою жердиною: впираючись нею в дно, робити стрибок. Є два варіанти подолання річки по камінню без жердин. Перший ‒ відновлюючи статичну рівновагу після кожного кроку чи стрибка, і другий ‒ не зупиняючись.

До техніки руху групи на маршруті відноситься: крок, стрій, темп.

Пішохідники повинні володіти підвищеним крокуванням. Виробляючи правильний КРОК, вони будуть здатні пройти з рюкзаком багато кілометрів, вміти зберігати в цілості свої ноги.

Потертості – «головний біль» пішохода. У поході треба суворо         дотримуватись   принципу    послідовного        збільшення ходових навантажень: від зовсім маленьких походів поступово переходити до більш тривалих. Слід навчитись ходити спокійно, без напруження,        нікуди         не      поспішаючи.        Суворо       треба дотримуватись і правила обов'язкового чергування роботи та відпочинку ‒ переходів та привалів.

Досвід показує, що саме надмірна інтенсивність та одноманітність руху ‒ головні пригнічуючі фактори. Треба уникати тривалого руху по дуже твердій опорній поверхні - кам'яних, бетонних та асфальтових дорогах. Крок повинен бути натуральним, вільним, тіло дещо нахилене вперед, щоб урівноважити вагу наплічника. Руки вільні від носіння будь-яких предметів, спорядження, за винятком альпенштоку (льодорубу, трекінгових палок), коли він необхідний для самострахування.

Рух по стежках. Стежки ‒ найпоширеніший елемент рельєфу, що зустрічається у пішохідному туризмі. Темп руху необхідно вибирати з урахуванням фізичних можливостей найслабшого учасника в групі. Крок повинен бути рівним, з частотою, що залежить від рельєфу місцевості ‒ під час спуску крок прискорюється, на підйомі ‒ сповільнюється. На стежках можна зустріти дерева, що впали, коріння, порослі мохом камені, ями. Складним є рух по заростях карликової берези, верби, що, як правило, росте на схилах гір. Швидкість руху по стежках залежно від підготовки групи може коливатися від 3 до 5 км/год.

Необхідність руху без стежки зустрічається дуже рідко і лише на невеликих ділянках. Ділянки, що заросли густим підліском чи чагарником, особливо карликовими деревами, потрібно постаратися обійти. До техніки подолання завалів відносяться:

-            переступання та перелізання через колоди;

-            підлізання під ними;

-            взаємодопомога (підсаджування, підстрахування, передача наплічників, просування їх), проходження вздовж по стовпах.

Необхідно пам'ятати, що при русі по будь-якій місцевості ногу треба ставити на всю підошву, щоб не розтягнути зв'язки. Не треба підлаштовуватися під ритм руху товаришів ‒ кожен має відпрацювати свій темп і ритм кроків. На підйомах кроки будуть коротшими, рухи – більш плавними; на спусках ‒ довгими і частими.

При наявності на стежці повалених дерев не доцільно ставати на стовбури: по-перше, вони можуть бути слизькими і можна впасти, по-друге, витрачається додаткова енергія для підйому ваги власного тіла з наплічником на висоту колоди. Краще переступити через колоду або пролізти під нею.

СТРІЙ. На маршруті група може рухатися ланцюжком (в колону по одному). Звичайно, на людних вулицях міста, на великих дорогах

можна і треба йти парами, щоб група не дуже розтягувалась, але кожен повинен точно знати своє місце в колоні. Стрій є елементом її організованості. Але в ланцюжку є і практичний сенс:

1)          на складних ділянках - стежках та бездоріжжі, а тим більше на болотах та бродах - рухатись юрбою і незручно, і небезпечно;

2)          визначити в той чи інший момент, чи всі на місці, набагато складніше в натовпі, ніж в строю;

3)          кожному учаснику легше помітити та проаналізувати недоліки в русі того, хто йде попереду, якщо він постійно іде за одним і тим самим туристом, - так складається ланцюжок взаємного контролю та допомоги.

В ланцюжку інтервал між учасниками (при русі по дорогах та стежках по рівній відкритій місцевості) повинен бути не менше 1,5-2 м. Проте рухатися тільки «ланцюжком», як інколи пропонується в книгах та демонструється у фільмах, не завжди доцільно. По рівній дорозі та відкритій місцевості туристи йдуть вільно, маючи можливість спілкуватися один з одним. Але при цьому заборонено випереджати направляючого або відставати від замикаючого, який слідкує за тим, щоб група не розтягувалася і не ускладнювала можливість спілкування з ведучим.

Порушення цілісності групи, відсутність контакту з окремими членами групи породжує небезпеку, а іноді приводить до трагічних наслідків.

В лісі особливо складний для руху підлісок ‒ густі зарості ялівцю або інших порід дерев. У лісовій хащі головну загрозу становлять гілки дерев та кущів, які турист обов'язково зачіпає своїм тілом та відгинає руками. При цьому особливо вразливий той, хто йде позаду. Треба дотримуватись простого правила ‒ у лісовій хащі інтервал у ланцюжку повинен бути збільшений до 56 м. Крім того, слід навчити всіх відводити руками гілки не в горизонтальній площині (в напрямку власного руху), а у вертикальній, підгинаючи гілку собі під стегно.

На старих лісових дорогах та просіках, як правило, густо розростаються трава та кущі, під якими сховані глибокі колії та вибоїни, часто наповнені водою. Тут рухатись треба обережно, уважно вибираючи місця для постановки ноги при кожному кроці. Швидкість руху повинна бути різко знижена. У певних місцях будуть потрібні взаємодопомога та самострахування: усім учасникам необхідно озброїтись довгими (в зріст людини) жердинами для додаткової допомоги при стрибках, переході через протоки та калюжі, балансуванні на вузьких та хитких опорах ‒ купинах, коріннях дерев. Альпеншток тут практично не дає користі: він дуже короткий та глибоко входить в ґрунт.

Також важливою стороною техніки руху є його ТЕМП. У нескладному рівнинному поході швидкість руху досягає 3,5 км за годину.    У       гірських    умовах,      при   русі   по      бездоріжжю         темп сповільнюється. Звичайно його задає досвідчений керівник, що орієнтується, насамперед,         на    учасників,  фізично      менш підготовлених. Щоб зберігати рівномірний темп протягом усього дня, через кожні 45-50 хвилин необхідно робити невеликий привал. У горах привали роблять частіше.

Звичайний денний перехід триває 7-8 годин, не враховуючи обіднього привалу. Виходячи з цього, а також з огляду особливості місцевості та тренованість групи, планується кілометраж денних переходів – 15-20 км.

План походу повинен передбачати поступове збільшення навантажень.       У       перші дня,   коли  рюкзаки     ще     важкі й учасники не втяглися в ритм подорожі, довжина денних переходів та швидкість руху зменшують. Практика показує, що через кожні 3-4 дні (перший раз, надалі – 5-6 днів) варто зупинятись      на      день  для    відпочинку, екскурсій    або спостережень. Графік руху планують так, щоб сама складна частина шляху приходилась на першу половину дня.

У туризмі існує неписаний закон: «йти по найслабшому», тобто темп руху на маршруті визначається за силами та можливостями найслабшого учасника. Для цього сильних і спритних туристів бажано залишити позаду колони. Якщо це не допомагає, то на наступний день дуже спритним додають вантаж.

Керівник знаходиться там, де йому зручно: на простих ділянках може йти в кінці колони; на складних,         навпаки,     ‒        першим,     небезпечні  місця проходить першим і не йде далі, поки цю ділянку не пройде    вся    група;         на    ділянках     із       складним орієнтуванням        допомагає  ведучому    правильно обрати шлях. Інколи керівнику доцільно пропустити повз себе всю групу, щоб за зовнішніми ознаками визначити ступінь втоми кожного туриста і, якщо це потрібно, зробити позачерговий привал. Ведучим групи, як правило, є штурман або черговий штурман. Завдання, які ставляться перед ним: проходження маршруту згідно плану та графіку походу, визначення і вибір напрямку руху.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА  ІНФОРМАЦІЇ

1.            Ганопольский Ю.О. Уроки туризму. – К.: Шкільний світ, 2006.

2.            Грабовський Ю.А. і др. Спортивний туризм. Навчальний посібник. – Тернопіль, 2008. – 304 с.

3.            Інструкція щодо організації та проведення туристських спортивних походів з учнівською та студентською молоддю та Інструкція щодо організації та проведення екскурсій і подорожей з учнівською та студентською молоддю, затверджені наказом Міністерства освіти і науки України від 02.10.2014 No1124, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27.10.2014 за №1341/26118.

4.            Наровлянська М.Д., Наровлянський О.Д., Пустовойт В.О. Шкільний туризм. – К.: Шкільний світ, 2009. – 128 с.

5.            Літвінов Д.А. Справочник туриста . – Дніпропетровськ: ЕЦ „Восхождение”, 2005.

6.            Правила спортивних змагань зі спортивного туризму. Федерація спортивного туризму України. – К.: 2021.

7.            Савельєва Г.Г. Навчальна програма для гуртків туристсько-краєзнавчого напряму позашкільної освіти

«Пішохідний туризм». – Запоріжжя, 2020

*Фото, використані в презентації, авторські, картинки взяті з інтернет-простору.