Про непосидючість. Для дорослих і не тільки.

Лист-есе

Про непосидючість.

Для дорослих і не тільки.

 Признайтеся, всіх дратує дитяча непосидючість. Сил не вистачає дивитися, як вони бігають, крутяться, танцюють…Ні хвилини на місці!

 А ми їм так: «Та посидь! Та стій! Та заспокойся! Голова вже обертом йде!» Дитина ж тільки очима кліпає, не розуміє, що від неї хочуть. Це ж так просто: веселись, народ! А сидіти спокійно…Невже цікаво? Ні, не всидить дитина, побіжить, поскаче, буде шукати собі пригод.

 Дорослі ж знову: тільки дивись! Ще й скаржимося: з дітьми скільки клопоту.

 Правда, з дитинства залюбки перечитуємо, переглядаємо і «Вождя червоношкірих», і «Пригоди Тома Соєра». А скільки сучасних творів про непосидючих дітей! Так це ж у книгах, фільмах. У житті складніше, важче. Побудеш з дитиною дві години – забігти хочеться.

 А знаєте, що відбувається? Людина виростає, дитинство залишається позаду. І з роками ми немов соромимося , що були колись дітьми. Забуваємо все: і синці, і подряпини, і паркани, через які невдало перелазили, і те, як хотілося всього спробувати, скуштувати, силою помірятися…Куди воно подівалося?

 Такі ми серйозні стали, суворі, стримані. Цьому ж навчаємо й дітей. А як інакше? Життя-серйозна річ, тут не до жартів. Та шкода, що в життєвій гонці втрачаємо «дитячість» у власній душі, не помічаємо тої прірви, що виникає між батьками і дітьми.

 А винних можна завжди знайти. Ви їх знаєте: школа, вулиця, погана компанія…Питаєте, а як же батьки? На роботі, у справах, щоб діти ні в чому не знали нужди.

 Невже замкнуте коло?