Проект "Духовна спадщина мого народу"

Міністерствоосвіти і науки України

Дніпропетровська обласнадержавна адміністрація

Департамент освіти і науки, молоді та спорту

Відділ освіти, молоді та спорту Васильківської районної державної адміністрації

Авангардська середня загальноосвітня школа

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Керівник проекту           Ю. В. Юдіна

 

2017-2018 н. р.

с.Вербівське

                                            Список учнів      

                                       для участі у проекті

	Прізвище, ім’я учня	Назва проекту	Керівник проекту
1.	Гук Уляна	«Духовна спадщина мого народу»	Юдіна Юлія Володимирівна
2.	Карнаухов Лука
3.	Плоха Вероніка
4.	Юдіна Альбіна
5.	Радченко Матвій
6.	Соломон Давід
7.	Приймак Роман
8.	Іванченко Роман
9.	Черепанюк Святослав

 

                     

                              Методичний паспорт проекту

                         «Духовна спадщина мого народу»

Тип проекту:  краєзнавчий, пошуково-пізнавальний

Керівник проектуЮ. В. Юдіна

Кількість учнів:9.

Цілі:

Практична –навчитися планувати роботу колективу, знаходити дієві методи виконання запланованих справ, використовувати джерела інформації, аналізувати, захищати

Виховна –формувати колектив однодумців, оцінювати вагомість внеску кожного члена групи під час роботи, виховувати любов до історії рідного краю, повагу до відомих людей, прищеплювати любов до книги

Розвиваюча –доповнити знання учнів з історії розвитку культури, української літератури, розвивати ініціативу учнів

Очікувані результати:протягом роботи у цьому проекті ми будемо аналізувати, вивчати мистецтво регіону, намагатися зрозуміти потяг українського народу до прекрасного

Вхідні знання та навички:учні вміють користуватися навчальною літературою, отримують інформацію з засобів інформації

 

 

 

 

 

 

                                         Планування роботи у проекті

1-й етап проекту (організаційно-підготовчий)

1. Визначення основної теми та завдань щодо реалізації вибраної теми.
2. Планування роботи над проектом.
3. Визначення джерел інформації та методів дослідження.
4. Початок збору інформації.
5. Обговорення підсумків роботи 1 етапу.

Вихід – план роботи над проектом

 

2-й етап проекту (аналітичний)

1. Виконання проектних завдань.
2. Уточнення виходу проекту.
3. Завершення збору інформації.
4. Початок оформлення кінцевого продукту – презентації матеріалу.
5. Обговорення підсумків роботи 2 етапу.

Вихід – узагальнення зібраної інформації щодо теми проекту

 

3-й етап проекту (практичний)

1. Аналіз отриманих даних.
2. Оформлення висновків та кінцевих результатів.
3. Уточнення об’єму матеріалів проекту.

                        Вихід – сценарій презентації

 

4-й етап проекту (презентаційний)

1. Підготовка до презентації.
2. Проведення презентації.

Вихід – презентація

 

5-й проект (контрольний)

1. Оцінка внеску кожного члена групи.
2. Обговорення перспектив щодо подальшої розробки обраної теми проекту.
3. Підведення підсумків проекту.

 

Ми визначили план наших дій щодо реалізації проекту

Ми дослідили історію села Рубанівського, заснування Храму Покрови,  життєвий та творчий шлях відомого етнографа, поета  Івана Манжури

Ми дізнались багато цікавих відомостей з історії рідного краю

Ми вивчили твори поета Івана Манжури

Ми зазирнулиу музей Івана Манжури і знайшли багато цікавої  інформації.

 

 

 

 

                                            

 

1. Історія Храму Покрови.

 

2. Життєві дороги ІванаМанжури.

 

3. ІванМанжура і Васильківщина.

 

4. Останні роки життя Івана Манжури.

 

5. Фотопортрет.

6. Іван Манжура і сьогодення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                          Історія Храму

    Історія Храму Покрови (Васильківський район, с.Рубанівське) пов’язана з легендою про Трьомсина, яку пригадує Леся Українка в поемі “Лісова пісня” та Іван Манжура в поемі “Трьомсин-Богатир”. Храм побудований на красивому березі колишньої річки (перегородженої тепер греблями на ставки) засновницею Знаменського монастиря ігуменією Єлизаветою в пам’ять про сина-декабриста (по місцевому переказу).

   В храмі почивають останки ієрея Олександра, замученого в 1918р., і ігуменії Єлизавети. Тут подвизались відомі свого часу інок Іоанн і Христа ради юродивий Андрій.

   В 1776р. була назначена комісія для збирання відомостей про роздані запорізькі землі та про те, чи встигли нові хазяїва їх заселити. В цю комісію потрапив і капітан новосформованого тоді Війська Чорноморського - Григорій Василенко. Ось що нам відомо з сімейних паперів про цього першого по часу “статистика” нашого краю. Вийшов він на Запоріжжя ще молодим. Перед знищенням Січі ми зустрічаємо його вже в числі “військової старшини” нашого краю.

   В 60-ті роки ХХ століття храм був зачинений і частково зруйнований. В 1991 році на прохання жителів села Рубанівського з благословення єпископа Гліба храм був відчинений і була зареєстрована церковна громада. Напівзруйновані криша та куполи були повністю перероблені бригадою робочих з м. Павлограда під керівництвом майстра з м. Чернівці - Бабіка Дмитра Ільїча. Спонсорами були Собор Нерукотворного Спаса м. Павлоград і місцевий совхоз, де керівником був Ілющенко Олександр Іванович. В храмі служили священики: Антоній Пясецький, Сергій Гончар, Федор Падун, Сергій Рєзніков. Храм було відновлено і на його території було створено Історико-культурний заповідник. Рішення про створення заповідника було прийнято на ХVIII сесії Васильківської районної ради 7 вересня 2001 р. З метою створення природоохоронної зони коло пам’ятника історії і архітектури - Свято-Покровського храму (охоронний №194) в постійне користування православній громаді була передана земельна ділянка розміром більше 30 га. Біля храму збереглось поховання священиків і засновника села - козака Рубана. Побудована дзвіниця, Троїцька каплиця, посаджено фруктовий сад, викопано колодязі. Готується проект нового Храму.

   Розпочато розпис храму. Господь посилає помічників, але постійні труженики від дня відкриття храму: Ксенія Іванівна Козечко, Тетяна Іларіонівна Назаренко, Ганна Тимофіївна Ягідка, Володимир  Анатолійович Дерев’янко, Павло Олексійович Тєпін.

   Колись храм називали - Красною Церквою, вона і справді красуня, гордо виситься над селом, дивуючи своїм спокоєм та величчю, повертаючим людям надію, віру, любов і доброту.

 

 

 

                                 Життєві дороги Івана Манжури

Життя Івана Манжури можна порівняти із життям стародавніх українських мандрівників поетів-дяків, з життям славетного українського філософа Григорія Сковороди. Він ніколи не мав власного дому, сім'ї, повсякчас терпів матеріальні нестатки, обійшов пішки дві губернії, збираючи перлини українського фольклору.

Народився Іван Манжура 1 листопада 1851 року в м. Харкові в родині дрібного чиновника. Через непокірну вдачу, непримиримість до неправди його батько жив у постійних конфліктах з начальством. Згодом втратив посаду і був змушений мандрувати з місця на місце. У 1856 році, коли Іванові минуло 5 років, померла мати. Хлопчика взяла до себе на виховання бабуся (до Хоролу), але батько забрав сина і пішки привів назад, до Харкова, залишивши без догляду. Іван потрапляє до поліції, а захворівши - в лікарню. Там він зустрічається з хворим батьком. Після видужання вони мандрують по містах і селах Харківщини,  Катеринославщини.

Пізніше в автобіографічному листі до вченого-мовознавця М. Сумцова Іван  Манжура писав про своє тяжке дитинство: «Был я в это время не помнящим

родства, ел из арестантского котла, был приемным сыном у какого-то пожарного или сторожа, пока не заболел и не встретился с отцом. От этой поры я до 9 лет прошел 12 одних губернских городов и сделал 6000 верст. Наконец я попал в Белгород к княгине Волконской, где меня одели как пажа, в шелк и башмаки, а затем отдали белгородскому попу в науку...»

3 12 років, залишившись без батька, Іван виховується в родині тітки, дружини відомого вченого-філолога Олександра Опанасовича Потебні. Він закінчив повітову школу, і його, як кращого учня, прийняли до другої Харківської чоловічої гімназії на казенний кошт. Але за непокірну вдачу Манжура був виключений з 6 класу. Спершу Іван заробляв на життя приватними уроками, а потім в 1870 році він вступає до Харківського ветеринарного інституту.

Через 2 роки його звільнили за участь у народницькому студентському гуртку та організацію безкоштовної школи для бідних дітей. І що найприкріше, без права вступу до вищого навчального закладу. З цього часу за Манжурою встановлюється постійний нагляд поліції, де б він не був.

 

                                   Іван Манжура і Васильківщина

Ще навчаючись в гімназії, а потім в інституті, Іван Манжура зацікавлюється ідеяминародництва. Починає вивчати життя і творчість  народу. Звільнений з ветеринарного інституту, він переселяється на Катеринославщину. В цей час починається систематична діяльність його як фольклориста й етнографа. Про цей  час Манжура згадує у листі до російського  фольклориста П.Шейна: «Вы спрашиваете, давно ли я занялся собиранием. Этому будет уже лет 10 - с 1871 года. Приехал я на Рождество в деревню; ходили колядники, и меня поразили вколядках связь с темами св. истории и богатство поэзии в тех, которые взяты из козацкой жизни.  Я отправился в деревню Екатеринославской губернии в качестве приказчика, где мой сборник возрос до 450 номеров. Потом снебольшими средствами отправился пешкой по Харьковской и Екатеринославской  губерниях...»

Та «деревня» - і було теперішнє с.Рубанівське. Саме тут у 70-х роках XIX століття знайшов свій прихисток Іван Манжура. Талановитий безпритульний юнак зацікавив поміщика Івана Григоровича Василенка. Іван Григорович на той час був відомий губернським і повітовим земським гласним, людиною передових демократичних поглядів.  З Манжурою його об'єднувало спільне захоплення ідеями народництва. Василенко запросив Івана Манжуру до себе в економіюна посаду прикажчика, дав пораду походити по Катеринославській губернії, виділив на цекошти. Він охоче переїхав до нього в маєток і зайнявся улюбленою справою. Обходив багато сіл і хуторів Олександрійського (нині Васильківський район) та ін. повітів. Записував і вивчав сотні народних пісень, казок, легенд, дум, прислів'їв, приказок, загадок, анекдотів. Також Манжура зібрав унікальні повір'я, звичаї, ігри, народні прикмети. Його увагу привертали ті місцевості, де можна було записати невідомінікому зразки. Згодом це було надруковано у фольклорних збірниках, упорядкованих  М.Драгомановим, В.Антоновичем, О.Потебнею. На сьогодні вони вже стали  раритетними виданнями. Вчений-мовознавець М. Сумцовписав: «Взагалі Манжурі належить велика,  кількість етнографічних записів високої наукової вартості, і не можна не бачити в ньому одного з найбільших фольклористів ХІХст., а в його збірниках надзвичайного вагомого рідкісного багатства».

І.Манжура завжди з вдячністю згадував І.Василенка і згодом присвятив йому поему - казку «Трьомсин Богатир». Написана у 1886 році, казка за життя поета не була видана через цензурні утиски. Окремою книжкою вийшла в Катеринославі тільки в 1917-му.

                                         Останні роки життя

В середині 70-х років Манжуру захоплює мужня боротьба південнослов'янських народів проти турків. В 1875 році у складі добровольців України він іде до Сербії, де бере участь у військових діях. Був поранений. Повернувшись на батьківщину, працює пасічником, вчителем, наглядачем поштової станції у селах Катеринославщини та продовжує збирати фольклор.

Зазнаючи матеріальних нестатків, не полишає свого юнацького захоплення зоологією, ботанікою. Займається збиранням колекції комах, рослин Придніпров'я, продає їх і з цього живе. В 1884 році Манжура переїжджає до Катеринослава. Там він працює спершу в газетах «Екатеринославскийюбилейный листок» потім - у газеті «Днепр» та тижневику «Степь». На його сторінках Манжура вперше виступає як поет під псевдонімом Іван Калічка. У цей час відбулось його знайомство з И.Кропивницьким Видатним українським драматургом та актором, якому він довіряє свої перші вірші.

Але в цей час матеріальне становище письменника погіршується. Різко погіршується його здоров'я. В листах до знайомих він скаржиться на умови життя і літературної праці, на безсоромних видавців, що його експлуатують. «Не везет мне с так называемым зароботком. Издание моих стихотворений взято за долг; за статьи газеты не платят, малорусские творы не пропускаются». В цей же час з Манжуроютрапилосянещастя - він зламав ногу, становище його ще більше ускладнилось. У винятково драматичних обставинах поет в останній рік свого життя працює над переглядом підготовкою до друку своїх ненадрукованих творів. День за днем згасало його життя. В листі до Сумцова він пише: «перебиваючись по пригодним мужикам и чувствую, что скоро-скоро подам жизненную отставку».

Змучений хворобою 15 травня 189З року Іван Манжура впав на вулиці Катеринослава. Люди підібрали його, відвезли до земської лікарні, де він наступного дня помер. Похований на Севастопольському цвинтарі (нині Севастопольський парк) м. Дніпропетровськ. У 1970 році

на могилі поета встановлено пам'ятник.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІванМанжура.

Фотопортрет. Катеринослав, 1880-і р.р.

До цього часу відомий лише один фотопортрет Івана  Манжури 1880-х років,  віднайдений українською письменницею Варварою Чередниченко (1896-1949).  Сам поет не любив фотографуватися, щоб знімок не попав до рук поліції, під наглядом якої він постійно перебував.

На початку літа 1939 р. письменниця приїхала з Києва до Дніпропетровська, збираючи матеріали про I. Манжуру для своєї книги. Зустрічалася з багатьма людьми, які пам'ятали поета, серед яких була Катерина Губенко, донька катеринославського юриста Олександра Єгорова, близького товариша I. Манжури.  Ще маленькою вона бачила його. Але пройшло вже майже 50 років, пам’ять могла підвести. Та пощастило!  У її домашньому альбомі було знайдено єдине фото I. Манжури. Письменниця зробила з нього фотокопїї, а оригінал забрала з собою до Києва. Десятки людей, які знали I. Манжуру, визнали, що знятий на фото саме він.

На основі фотопортрету створили свої оригінальні живописні та графічні портрети поета В. Кричевський, В.Кравченко, М. Димченко, В. Лопата, В. Хворост, А.Дерев'янко, В.Єрмаков, С. Ковика-Аліев, А.Соколенко,  М. Добрянський, Алла Кузнєцова та ін. Ілюстраторами  видань його творів, окрім уже названих художників, були О.Лопухов, I.Соколов, Ю. Ростовцев, Д. Мухін. Яким він був на цьому знімку, таким і зображений на барельефі пам'ятника скульптором  Е. Курильовим, встановленого в Севастопольському парку Дніпропетровська та на меморіальній дошці на проспекті  К. Маркса, 40 роботи скульптора В. Наконечного.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

М.М.ДИМЧЕНКО.

Іван Манжура, 1961 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВАСИЛЬ ЛОПАТА.

Іван Манжура, 1974.

Гравюра.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВАСИЛЬ КРИЧЕВСЬКИЙ.

Іван Манжура.

Графічна серія

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В.КРАВЧЕНКО.

Іван Манжура. 1980р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІРИНА КОЛЯДІНА.

Пам’ятник Івану Манжурі у Дніпропетровську. 1983р.

Офорт.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТЕТЯНА БАРІНОВА.

Іван Манжура. 2001р.

Поштовий конверт, випущений «Укрпоштою» до 150-річчя з дня народження І.Манжури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

АНАТОЛІЙ ДЕРЕВ’ЯНКО

Іван Манжура. 2003р.

              Папір, олівець.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

АЛЛА КУЗНЄЦОВА.

Графічна серія «Іван Манжура».

Екслібріс музею «Літературне Придніпров’я». 2011р.

Туш, перо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВОЛОДИМИР ЄРМАКОВ.

Іван Манжура. 2012р.

Акварель.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СЕРГІЙ КОВИКА-АЛІЄВ.

Іван Манжура. 2011р.

Акварель.

 

 

 

 

 

Іван Манжура і сьогодення

     Рубанівське – казково прекрасна, оповита запорозькими легендами, загадкова земля. На пагорбі, опоясаному срібно-дзеркальною смужкою водного плеса, ніби на райдужному півколі, бовваніє Храм (Красна церква), побудований ще в кінці ХІХ ст. А навколо – по-зимовому уквітчаний снігом, як весняним квітом, розкинувся молодий сад. Не по-осінньому синє небо і яскраво сяюче сонце радують, сліплять очі, створюють дивно піднесений настрій, нагадуючи, що сьогодні тут свято.

      5 листопада в Свято-Покровському храмі села Рубанівського Васильківського району на Дніпропетровщині завжди святкують День вшанування пам’яті Івана Івановича Манжури,  день народження видатного українського поета, фольклориста, етнографа, лексикограф, котрий брав безпосередню і найактивнішу участь у формуванні та розвиткові фольклористики в Придніпров’ї та в Україні загалом, сприяв відродженню та розвиткові національної культури, літератури, мови. Більше 20 років свого короткого, сповненого трагедій життя він прожив на Катеринославщині (1872-1893). На Придніпров’ї розпочалася його систематична діяльність по збиранню кращих зразків народної творчості, розквітнув поетичний талант, котрий поставив ім’я І. Манжури в один ряд з найвидатнішими діячами української літератури другої половини ХІХ ст.

     На початку 70-х рр. ХІХ ст. юний, двадцятилітній, тоді ще нікому не відомий Іван Манжура знайшов прихисток у маєтку поміщика, нащадка запорозького козацтва, Івана Григоровича Василенка, якого в народі прозивали Трьомсином. Написану в 1886 р. поему-казку „Трьомсин Богатир” І. Манжура з вдячністю присвятив І. Василенкові.

«Так що і дитина

Кожна чула про Трьомсина…»

Задум започаткувати проведення щорічного свята Івана Манжури в Рубанівському і об’єднати в коло шанувальників його таланту належить священику Василю Пишному. Його трудами, невичерпною душевною теплотою і щедрістю, життєдайною енергією, любов’ю, добротою навколо Храму, який є історико-архітектурною пам’яткою ХІХ ст. і уже багато років слугує осередком духовності та української культури, створюється культурно-ландшафтний заповідник. Служителі храму, прихожани щодня працюють над його благоустроєм, відроджуючи Святиню і духовне життя в цьому закуточку України на радість усім: добудовується недільна школа з бібліотекою, дзвіниця, притулок для сиріт і літніх людей, гостьова, музей. На великі свята відбуваються ярмарки та концерти.

     З уст отця Василя в ці осінні дні на весь Свято-Покровський храм лунає  ім’я Івана Манжури. Один з талановитих поетів України, який у винятково драматичних обставинах пішов із життя і його не відспівали, не провели, не пом’янули, знову знайшов прихисток на цій землі. Літургія, причастя, освячення води, панахида, трапеза, святковий концерт, мистецька виставка збирають  воєдино не одну сотню прихожан різного віку, які звідусіль з’їхалися сюди на свято. Кожен одержує в подарунок ювілейну газету „Навіки”, присвячену І. Манжурі з публікацією його фольклорних записів, поетичних творів, архівних матеріалів з історії побудови Храму. Газета ілюстрована малюнками учнів Дніпропетровської дитячої художньої школи № 1 до казок Манжури „Трьомсин Богатир”, „Лиха Година”, „Злидні” та ін.

     А попереду  чекає свято! У приміщенні новозбудованої біля Храму недільної школи під звучання бандур та співи розпочинається святковий концерт. Слово про І. Манжуру, його життєвий шлях, пов’язаний з Рубанівським, поміщиками Василенками надається авторові цих рядків. А далі полилися українські, російські, циганські народні пісні, романси, звучать скрипки, бандури, гітари… Отець Василь усіх наділяє своєю увагою, прихильним ставленням, говорить добре слово кожному з виступаючих, від професійного артиста до аматора чи початківця. Поруч з ним завжди уважні, доброзичливі, усміхнені служителі церкви – Володимир Дерев’янко, Павло Тєпін, ОльгаЗагуменнікова. Дай Боже усім їм щастя, здоров’я, здійснення мрій! Це було дійсно справжнє свято, де всі радіють життю і сповнюються добротою, любов’ю, вірою, надією.

     Але яке свято без подарунків? Кожен, хто буває на святі, одержує  у подарунок книжечку – ювілейне видання поеми-казки І. Манжури „Трьомсин Богатир” з кольоровими ілюстраціями Володимира Єрмакова та дитячими малюнками. На обкладинці ніжно-блакитного, небесного, як кажуть в народі, кольору, три запорозьких вершники, ніби піднявшись над землею, обережно тримають на руках немовлятко – Трьомсина. Особливо радіють дарункам діти. Тепер вони будуть знати, що колись давно-давно у нашому краї жив казкар, який написав багато захоплюючих і цікавих казок – „Іван Голик”, „Казка про хитрого Лисовина”, „Лиха година”, „Злидні” „Як чорт шматочок хліба одслужував” та ін.

     Відтепер щорічно в Рубанівському в першу неділю листопада до дня народження І. Манжури буде проводитися свято вшанування його пам’яті, на яке може завітати кожен, хто любить життя, прагне творити добро і дарувати радість іншим.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пам’ятний знак, відкритий 1 листопада 2011 року

до 160-річчя з дня народження Івана Манжури.

Автор – В.Єрмаков