Реферат ВИТОКИ КОСОВСЬКОГО КОНФЛІКТУ. ПРОБЛЕМИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет

імені В.Н. Каразіна

РЕФЕРАТ

на тему:

“ВИТОКИ КОСОВСЬКОГО КОНФЛІКТУ. ПРОБЛЕМИ ЇХ ВИРІШЕННЯ”

Виконала студентка 1 курсу

групи ГТ-11-з

Пушкар Анастасія Вікторівна

Харків, 2024 р.

ЗМІСТ

Вступ 3

1. Передісторія виникнення косовської проблеми 4

2. Розвиток косовського конфлікту наприкінці ХХ – початку ХХI століття 6

Висновки 14

Використані джерела 16

Вступ

Із закінченням холодної війни світ став свідком понад 120 локальних конфліктів, внаслідок яких загинули мільйони людей. Можна говорити, що «холодна війна» переросла в «небезпечний світ». При цьому найбільшу небезпеку для міжнародного співтовариства становлять уже не війни між державами (їх число зведено до мінімуму), а громадянські війни, в які втягуються багато етнічних і релігійних груп, війни, що породжують міжнародний тероризм і злочинність.

Що стосується Південно-Східної Європи, то можна сказати, що цей регіон був завжди вразливий як до міждержавних, так і громадянських війн. Саме цей факт здобув Балканам популярність "порохової бочки Європи". У роки "холодної війни" обстановка в регіоні характеризувалася нестійкістю політичних відносин, періодичними загостреннями двосторонніх конфліктів, відсутністю скільки-небудь помітного прогресу в економічній співпраці між Балканськими країнами, спробами створення замкнутих регіональних угруповань.

У другій половині 80-х стали очевидними зусилля держав Балканського півострова щодо налагодження діалогу та розвитку регіональної, у тому числі політичної, взаємодії щодо вирішення конкретних проблем цього регіону. Кардинальні зміни у розташуванні сил на Балканах внесли зміни тоталітарних режимів у Болгарії, Румунії, Албанії, припинення блокового протистояння, що довгі роки поділяло країни Балканського регіону відповідно до їхньої приналежності до НАТО та Організації Варшавського Договору (ОВД).

У той же час Балканські країни опинилися в тій чи іншій мірі складовою «дуги нестабільності», що утворилася в результаті гострих міжнаціональних конфліктів на території Югославії, що розпалася.

1. Передісторія виникнення косовської проблеми

Ситуація, яка склалася навколо незалежності Косово, залишається однією з найбільш актуальних і обговорюваних проблем в рамках міжнародного співтовариства.

Косовський регіон традиційно вважається історично важливим для сербів. У 1389 році на Косовому полі (так називається рівнина в регіоні) відбулася битва між арміями сербів та їх союзників із значно переважаючими силами турків-османів. Пам'ять про цю битву — важлива частина сербської національної ідентичності.

Якщо у XIV столітті територія Косова була заселена, переважно, слов'янами, то наступні століття демографічна ситуація у краї змінилася. Косово століттями перебував під османським контролем і туди активно переселялися албанці, значна частина яких сповідувала іслам. Порту сприяла єдиновірцям, а тому албанці отримували деякі привілеї — у тому числі визволення з низки податків (наприклад, хараджа, яким оподатковувалася власність та земля іновірців).

Який статус Косово мало в єдиній Югославії?

У складі однієї держави албанці і серби опинилися у першій половині XX століття, після появи першої югославської держави у 1918 році. Після Другої світової війни Югославія вступила на шлях будівництва соціалізму і частково запозичило адміністративно-територіальну структуру СРСР. Але якщо майже всі найбільші етноси Югославії «отримали» свою «соціалістичну республіку» в рамках федерації, то Косово стало лише «автономним краєм», з меншим рівнем самостійності та більшою залежністю від «центру», ніж у Хорватії чи Чорногорії.

При цьому в сусідній Албанії утвердився ультрасталіністський режим Енвера Ходжі, з чим почасти було пов'язане насторожене ставлення Белграда до косовських албанців. У Тирані десятиліттями звинувачували Белград у ревізіонізмі, відході від ідеалів справжнього соціалізму і відкрито натякали на необхідність возз'єднання Косово з Албанією.

До 60-х років прагнення косовських албанців до більшої самостійності та протести проти адміністративного тиску «центру» призвели до появи кількох груп, які виборювали вихід Косово зі складу Югославії. Примітно, що значна частина цих об'єднань стояли на позиціях твердокам'яного ходжаїзму і на сторінках їхніх підпільних видань було місце не лише для критики офіційного Белграда, а й для звеличення Сталіна. Югославські спецслужби не залишалися у боргу: косовських активістів садили у в'язниці та вбивали.

2. Розвиток косовського конфлікту наприкінці ХХ – початку ХХI століття

У 1989 році ситуація в Косові загострилася. До влади в Сербії прийшов Слободан Мілошевич, який ініціював референдум, який значно урізав автономію Косова. Зокрема, у краї заборонили викладання, а також теле- та радіомовлення албанською мовою. Проте вже у вересні 1991 року косовари провели свій референдум, який бойкотували серби, що проживали в регіоні. Явка склала 87%, а за незалежність висловилися близько 99% тих, хто голосував. Югославія результатів референдуму не визнала, натомість це зробила Албанія. З розрізнених груп прихильників незалежності почала формуватися озброєна Армія звільнення Косово (АОК).

Парламент автономного краю Косово проголосив 17 лютого 2008 р. незалежність від Сербії. Цей крок розділив міжнародне співтовариство на прибічників і противників її визнання. Даний прецедент проголошення незалежності краю має величезне значення, оскільки в 2012 році Косово визнали 90 держав, в їх числі – США і 22 з 27 країн Євросоюзу, але, наприклад, Іспанія і Греція не визнають незалежності Косово, і тим більше Росія, яка дала зрозуміти, що ні за яких обставин не прийме існуючий сценарій вирішення конфлікту. Сербія також стверджує, що ніколи не визнає незалежність регіону, що відокремився в 2008 році, з населенням більше 1,7 млн. чоловік, незважаючи на те, що для вступу до Євросоюзу Сербії необхідно налагодити відносини з Косово.

Албанська більшість наполягала на тому, що територія Косово належить їй за принципом етнічного права, оскільки на даний момент з 1,7 млн  населення краю більше 90 % складають албанці і лише 6 % – серби.

Позиція України з приводу визнання Косово залишається незмінною, а саме: базуючись на основних міжнародно-правових документах.

-         “Україна дотримується принципу безумовної поваги до суверенітету й територіальної цілісності всіх держав у міжнародно-визнаних кордонах”, — заявив тоді прессекретар МЗС України Олександр Дикусаров.

24 березня 1999 р. НАТО почала військову операцію проти Югославії, що отримала назву «Союзницька сила».

Югославські міста і військові об'єкти були піддані масованим бомбардуванням. 20 червня того ж року Белград був вимушений вивести свої війська з Косово і погодитися на введення в край військового контингенту НАТО. 10 червня 1999 р. була прийнята Резолюція Ради безпеки ООН №1244, яка, з одного боку, була покликана гарантувати суверенітет і територіальну цілісність СРЮ, з іншого боку, наказувала розгортання в Косово під егідою ООН міжнародних сил безпеки при істотній участі Організації Північноатлантичного договору (КФОР – Kosovo Forces). Політична роль була довірена цивільним службовцям UNMIK (Mission in Kosovo або МООНК – Місія ООН по Косово) і іншим неурядовим організаціям під керівництвом ООН, Управління ООН у справах біженців і Європейського союзу. Косово було виведено з-під юрисдикції Республіки Сербії.

Міжнародна кризова група впродовж декількох років робила зусилля, направлені на визначення статусу Косово. Формально переговори із цього приводу почалися в жовтні 2005 р., коли відповідне рішення прийняла Рада Безпеки ООН. План незалежності Косово був сформульований на початку 2007 р. спеціальним представником Генерального секретаря ООН Марті Ахтісаарі за визначенням майбутнього Косово, колишнім президентом Фінляндії і головою Правління Кризової групи. Сербська сторона у свою чергу відкинула цей план.

Проголошення незалежності Косово сталося 17 лютого 2008 р. після довгих років боротьби і за допомогою міжнародного співтовариства.

15 червня набрала чинності Конституція Косово, що закріплювала незалежність її території. Ухвалено закон про створення сил безпеки – власну армію. Але без контролю і нагляду міжнародного співтовариства обійтися не вдається. 28 лютого 2008 року, незабаром після важливої дати проголошення незалежності, була створена Міжнародна керівна група. Завдання цієї групи полягає в тому, щоб забезпечити стабільність Косово.

У свою чергу, Сербія заявила, що ні за яких обставин не визнає вирішення Пріштіни і заздалегідь анулювала декларацію незалежності краю. З точки зору сербського керівництва, край є невід'ємною частиною Сербії і не може бути відокремлений. У жовтні 2008 року Белград звернувся до Міжнародного суду ООН з проханням визнати дії місцевих влад незаконними. Міжнародний суд ООН 22 липня в Гаазі визнав законним проголошення незалежності Косово від Сербії.

Тим самим, був створений важливий прецедент для різних невизнаних державних утворень у всьому світі, що добиваються визнання свого суверенітету. Можливо передбачити, що подібний прецедент здатний «здетонувати» в конфліктних зонах по всьому світу.. Суд дав висновок по Косово, що послаблює принцип територіальної цілісності держав. Рішення по Косово, правда, обов'язкової сили не має.

В консультативному висновку Міжнародного суду зазначено, що проголошення косовськими албанцями своєї незалежності від Сербії не суперечить нормам міжнародного права. Однак, при винесенні висновку, суд дав оцінку лише декларації незалежності, спеціально обмовившись, що він не розглядав в ширшому плані питання про право Косово на відділення від Сербії в однобічному порядку. Крім того, у висновку суду не використовувалось слово «легальне», а використовувалось лише вираження «не суперечить», яке можна інтерпретувати по-різному.

Не дивлячись на таке обережне формулювання висновку, і на той факт, що на відміну від рішень Міжнародного суду, його консультативні висновки не мають обов'язкової сили, подія стала прецедентом міжнародного права. І це може спричинити вельми небезпечні політичні наслідки.

Тепер, коли косовський прецедент отримав зміцнення в міжнародному праві, ті держави, які страждають від етнічного або релігійного сепаратизму, витримуватимуть ще сильніший тиск своїх меншин.

Таким чином, Консультативний висновок суду ООН зможе виправдати відділення Абхазії і Південної Осетії, обґрунтовує претензії на незалежність Придністров'я і Нагірного Карабаху. Так, користуючись Косовським прецедентом російський президент після військової агресії Грузії проти Південної Осетії підписав укази про визнання незалежності Абхазії і Південної Осетії. Росія діяла за принципом: чому Косовським албанцям можна мати власну державу, а осетинам та абхазам ні. Однак, такі дії були засуджені з боку так званої міжнародної спільноти, яка в цьому конфлікті виходить з домінування непорушності суверенітету Грузії над правом абхазів та осетинів на самовизначення.

В Північному Косово 14 і 15 лютого 2012 року відбувся референдум з питання визнання сербським населенням органів влади так званої республіки Косово, за результатами якого стало відомо, що 99,74 % населення не визнає органи влади в республіці Косово і лише 69 громадян проголосували за їх визнання. До участі у голосуванні було допущено 35,5 тис. виборців, явка склала 75,28 %. Однак, керівництво Республіки Косово і Сербії засудили дії влади Північного Косова.

Так, в заяві уряду Республіки Косово підкреслюється, що проведення референдуму демонструє хворобливі амбіції і територіальні претензії Сербії відносно Косова. Голова муніципалітету Косовська-Мітровіца Крстмір Пантіч визнав, що референдум не матиме юридичних наслідків, оскільки за сербською конституцією край Косово і Метохія і без того є частиною Сербії. «Ми надіслали міжнародному співтовариству чіткий сигнал, що чекаємо зменшення тиску на північну частину краю і що міжнародне співтовариство повинне змінити свій підхід до вирішення тієї безлічі проблем, які є тут», – заявив Пантіч.

2 квітня 2012 року влада Сербії відмінила проведення на півночі Косова намічених на 6 травня муніципальних виборів, у зв’язку з позицією місії ООН у справах тимчасової адміністрації в Косово, де вважають такі вибори незаконними.

В лютому 2012 року пройшов черговий раунд переговорів між Белградом і Пріштіною, який завершився досягненням угоди по ­статусу Косова. Згідно з досягнутими домовленостями, Сербія не визнає самостійності Косова, проте визнає за ним право брати участь в регіональних організаціях на Балканах.

Варто відзначити, що будь-яке включення Косово в регіональні і інтернаціональні процеси, тобто членство в організаціях, припускає, що Косово матиме ті ж права і обов'язки, як і будь-яка інша країначлен цих організацій. Але Європейський Союз поки що не знайшов спосіб, як включити приєднання Косово в європейський порядок денний, оскільки п'ять членів союзу не визнали незалежність автономії. ЄС не може підписувати договір з «недержавами». Крім того, для підписання договору потрібна згода всіх держав-членів. Не будучи в змозі переконати всіх своїх членів визнати Косово, ЄС не може повною мірою використовувати свої важелі дій на Пріштіну.

Таким чином, Косово знаходиться в стані прагнення до нормалізації стосунків з Сербією, сподіваючись, що завдяки цьому «новому відношенню» члени ЄС, що не визнали його незалежність, переглянуть своє відношення до статусу Косово. Це сприятиме визнанню Косово у всьому світі і можливому членству в рамках ООН і інших відповідних міжнародних організацій.

Проте, реальні проблеми Косово нікуди не дінуться – автономія залишається розділеною зсередини і має обмежену легітимність на міжнародному рівні. Крім того, Косово має серйозні проблеми з базовим демократичним функціонуванням. Північна частина автономії де-факто залишається розділеною, що може підірвати всі успіхи уряду на півдні.

Парламент Косово 7 вересня 2012 року прийняв поправки до своєї конституції, що дозволяють офіційно завершити місію Міжнародної цивільної організації (ICO) на чолі з голландським дипломатом Пітером Фейтом. В той же час, Парламент продовжив мандат поліцейської місії Євросоюзу EULEX в країні до червня 2014 року. Поліцейська місія ЄС в Косово, має значні повноваження по боротьбі з корупцією, військовими злочинами і насильством на міжетнічному ґрунті.

У свою чергу, прем'єр-міністр Сербії Івіца Дачич заявив, що Сербія не визнає «ні підконтрольну, ні неконтрольовану» незалежність Косово, у зв'язку із закінченням періоду міжнародного контролю за косовською незалежністю. Крім того, він додав, що питання Косово не вирішене до тих пір, поки з ним не погодиться Сербія. Він пояснив це тим, що якби думка Сербії з косовської проблеми не мала значення, то Белград «не піддавався б тиску визнати Косово». Крім того, І. Дачич відзначив, що для вирішення косовської проблеми необхідно продовжити діалог на політичному рівні, і Сербія готова до його продовження, а також готова визначити взаємні претензії і працювати над їх усуненням.

Крім того, глава урядової канцелярії у справах Косово і Метохії Олександр Вулін нагадав, що міжнародне співтовариство, прийшовши до Косово, взяло на себе обов'язки по встановленню законності, поверненню насильно вигнаних осіб, проясненню доль убитих і зниклих без вісті, поверненню майна, але, на його думку, нічого з цього виконано не було. «Тому ми закликаємо міжнародне співтовариство не скорочувати свою присутність і не допустити безкарного насильства відносно сербів», – заявив Вулін.

В той же час, влада Сербії розробила нову державну стратегію по врегулюванню косовського конфлікту. Згідно з наявними даними, влада Сербії пропонує сформувати на півночі Косово так зване Автономне співтовариство сербських муніципалітетів, яке матиме двопалатний парламент (палата регіонів і палата громадян) і виконавчу раду. Влада автономії буде мати в своєму розпорядженні повноваження в областях освіти, охорони здоров'я, економічної політики, торгівлі, телекомунікацій, управління поліцією і багато інших.

Регулювання деяких з цих сфер може бути організоване за прикладом іспанської автономної області Каталонії. Видалені сербські анклави в різних частинах Косово можуть отримати спеціальний статус. Крім того, автономія може мати свої індивідуальні символи – герб, прапор і гімн.

Одним з ключових пунктів плану по косовському врегулюванню є пропозиція про демілітаризацію краю. Єдиними озброєними формуваннями в Косово повинні стати косово-албанська поліція і поліція косовських сербів. Пропозиція заснована на досвіді іспанської автономної області Каталонії. Гарантами безпеки могли б стати збройні сили Євросоюзу, армії Сербії і Албанії. У документі підкреслюється, що Сербія не визнає незалежність Косово.

13 січня 2013 року Парламент Сербії підтримав розроблений президентом Николічем план по створенню сербської автономії на півночі Косова. За прийняття документа проголосували 175 з 250 депутатів Народної скупщини.

В Брюсселі 17 січня 2013 року пройшла зустріч глав урядів Сербії і Косово. Головним сенсом переговорів для уряду Сербії стало «зондування ґрунту» з приводу обміну Північного Косова на Прешевську долину. 30 січня в Північному Косово -  Мітровіца - пройшов 10‑тисячний мітинг, учасники якого прийняли декларацію про те, що ніхто не має права ліквідовувати сербські органи влади, які діють на півночі Косово. У декларації відкидаються всі угоди між Белградом і Пріштіною, досягнуті в Брюсселі за посередництва ЄС і підкреслюється, що ніхто не має права «міняти конституційноправовий порядок» і «встановлювати кордони і митницю з Сербією» на переходах Яріньє і Брняк.

У той же час дана декларація не стала приводом для закінчення протистояння. Нині ми бачимо загострення ситуації між Сербією та Косовом (формально через закінчення 1 серпня 2022 року 11-річного терміну дії документів на автомобілі), що свідчить про те, що ситуація далека від завершення цього конфлікту.

Висновки

Незважаючи на спроби примирити Пріштіну та Белград (наприклад, двосторонні переговори за посередництва Євросоюзу у 2013 році), питання визнання незалежності залишається каменем спотикання у їхніх стосунках. Регіональні протиріччя між сторонами останнім часом регулярно загострювалися.

Таким чином, необхідно зазначити, що проблема взаємовідносин між Косово і Сербією на сьогоднішній день залишається дуже напруженою і нерозв’язною, про це свідчить ситуація, що ускладнилася в північних районах Косова і небажання Косовських сербів підкорятися інститутам влади самопроголошеної держави Косово. У зв’язку з цим, пріоритетними завданнями на сьогоднішній день, відповідальність за вирішення яких лежить і на Белграді з Пріштіною, а також на Вашингтоні, Брюсселі і Москві полягає в наступному: утримати сторони від будь-яких військових і насильницьких дій; забезпечити права сербів і представників інших народів на території Косово; мінімізувати збиток системам міжнародних і міжнаціональних відносин, який був нанесений самопроголошеній незалежності Косово.

Крім того, можливо однозначно сказати, що косовська криза з її ще не до кінця і не повною мірою передбаченими і прогнозованими наслідками вельми істотно вплинула на всю сучасну систему міжнародних відносин, на загальну обстановку в світі і на взаємини між багатьма ключовими для сучасного світопорядку державами.

Незважаючи на побоювання міжнародної спільноти щодо можливих загроз для регіону, проголошення незалежності Косово не матиме фатальних негативних наслідків: країни Західної Європи залишаються досить сильними і впливовими для того, щоб не допустити дезінтеграції своїх держав, а Росія на сьогодні досить слабка, щоб скористатися цією ситуацією для посилення свого впливу на міжнародній арені.

Тому факт відокремлення Косово може бути певним чином використаним (і то за певних умов), а не відігравати вирішальну роль у цих процесах. Загалом, аналізуючи історію розвитку сепаратизму в різних країнах, можна стверджувати, що коли існують об’єктивні передумови (у широкому розумінні) для будь-якого відокремлення, то воно відбудеться у той чи інший спосіб. Якщо ж таких передумов немає, то жодне Косово не стане причиною розділення країни.

Використані джерела

1. Дівак В. Косово, боротьба за незалежність: історія питання та його наслідки / В. Дівак // Політичний менеджмент. - 2008. - № 3. - С. 107-119. Ніщименко В. І. Геополітичні наслідки проголошення незалежності Косово в географічному розрізі / В. І. Ніщименко // Географія та туризм. - 2011. - Вип. 11. - С. 108-113.
2. Каравайцева О. В. Незалежність Косово: історія та міжнародні наслідки конфлікту / О. В. Каравайцева // Актуальні проблеми політики. - 2013. - Вип. 50. - С. 111-120. 
3. Ткачик О. Албансько-сербське протистояння в Косово (1990 - 1999 рр.) / О. Ткачик // Етнічна історія народів Європи. - 2012. - Вип. 38. - С. 95-102.
4. Нечаєва-Юрійчук Н. В. Особливості сербсько-албанських відносин у Косово (Сербія) в другій половині ХХ століття / Н. В. Нечаєва-Юрійчук // Історична панорама. Спеціальність : Історія. - 2012. - Вип. 14. - С. 53-68