Розробка до уроку на тему: "Іван Багряний "Тигролови"

Скласти план-конспект відповідей на питання теми. «Символічні та алегоричні образи в романі І.Багряного «Тигролови», їх концептуальність.

а) Алегоричність заглавного образу, неоднозначність його змісту;

б) образ драконів-експресів: зміст і специфіка його розкриття;

в)образ України (мікро-  і макро- світ), система символів у його зображенні;

г) образ Григорія Многогрішного як «символ сплюндрованої і волелюбної України»

а) Першим великим твором І. Багряного був роман «Звіролови» (1944; 1946 р. перевидано вже під назвою «Тигролови»). Цей твір І.Багряний написав за 14 днів, пе­ребуваючи в Західній Україні. Символічна і сама назва роману «Тигролови». Спочатку роман мав назву «Звіролови», яка точніше характеризувала весь твір і авторську ідею. Звіролови – це ті, що заганяють людину, як звіра, в клітку і перевозять туди, де, як їм здається, вони будуть у безпеці. Звір у клітці може рикати, скреготіти зубами, але він не зможе дістати своїх мучителів. Особливо страшно, коли люди поллють одне на одного, забуваючи про жалість, доброту, порядність.                                                                                                  Назва роману «Тигролови» може бути трактована у двох аспектах. По-перше, це буквальне її значення: від полювання на тигрів, яким займається родина українців у цьому далекому поселенні. Тигр — один з наймогутніших і найнебезпечніших диких звірів. Родина Сірків, живучи в єдності з навколишньою природою, навчилася приборкувати цих тварин. Автор стверджує мужність, фізичну та моральну силу Сірків, представників українського народу, їхню здатність перемагати найтяжчі обставини. Ось як описує у творі образ тигрів автор «найдивоглядніший і найфантастичніший аксесуар», «страшний і привабливий образ», «славніший і екзотичніший за все на світі. Володар дум і об'єкт молитовного екстазу та жаху», «страшне божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше репутацією». Це символ надзвичайної сміливості й гордості, волелюбності. Носіями таких рис характеру у творі є мужні тигролови — Григорій Многогрішний, члени родин Сірків та Морозів.

Через мотиви втечі й «польованої людини» образ Григорія Многогрішного також асоціюється з цим сильним, сміливим і вільнолюбним диким звіром. Іван Багряний показує становлення «нового українця», який зможе здолати дракона і таким чином вибороти право свого народу на майбутнє. Але тигроловами є й працівники НКВД, зокрема майор Медвин. Тільки в іншому розумінні: він є ловцем людських душ, який намагається зловити їх у лещата системи, зламати, понівечити назавжди. На щастя, із Григорієм Многогрішним йому це не вдається, Григорій мститься Медвинові, він вбиває новітнього тигролова, як уособлення радянської імперської системи майора Медвина.                                                                                                                                                                                      Отже, фізичну та моральну силу родини підкреслює ще й той факт, що вони ледь не єдині у цьому краї ловлять тигрів. А впіймати такого звіра живцем — справа серйозна і нелегка, це найвище мистецтво. Захоплює також гармонія, яка панує в родині Сірків. Усе тут ґрунтується на взаємоповазі та взаєморозумінні між членами родини. Такі стосунки — наслідок прадавніх традицій української сім’ї.

б) Чимало образів-персонажів, наявних у романі «Тигролови» І. Багряного, є символічними. Ключові образи-символи — три поїзди, два з яких автор виводить уже на початку твору. Перший розділ роману має назву — «Дракон», у ньому митець і змальовує символічний образ поїзда-дракона. Це «дракон», «реальний, справжній дракон, найбільший і найстрашніший з усіх драконів... На сталевих лапах, з вогненним черевом, з залізною пащею», «скажений поїзд», «етап,... «ешелон смерті», - етапний ешелон ОГПУ - НКВД», «диявольська комета», «спецешелон ОГПУ — НКВД... один з багатьох таких ешелонів; женуть вони отак божевільним темпом через глуху ніч і крізь ще глухіший Сибір, оповиті таємницею... не просто таємницею, а таємницею державною оповиті вони... про зникнення душ», «дивовижний ешелон смерті». Саме такі авторські характеристики образу-символу поїзда-дракона подано у цьому розділі.
 Детальний опис поїзда-дракона митець подає, застосовуючи при цьому метафоричні дієслівні форми, інверсію: «Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон»; еліпсис, що підсилюється порівняннями, риторичні оклики: «шістдесят коробок-вагонів — шістдесят суглобів у дракона. Спереду вогненноока голова — велетенський двоокий циклоп — найпотужніший паротяг «Й.С.» (Йосип Сталін). Ззаду — такий же найпотужніший паротяг « Ф.Д.» (Фелікс Дзержинський). На тендері прожектор — довгий вогненний хвіст. Біля кожного вагона — щетина багнетів. Наїжився дракон, мов їжак... Ні, мов дракон! І гнався зі скреготом». Крім того, автор при змалюванні цього образу з метою підкреслення надзвичайної швидкості руху поїзда використовує контекстуальні дієслівні синоніми, тавтологію, метафори: «Він знявся десь з громохкого центру країни «чудес», вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами... звивався межи скель і шпилів... Високо в небі сіючи іскри й сморід, летів і летів у безмежній ночі... Палахкотів над проваллями... Звивався над прірвами... пролітав із свистом спіраллю над диким бескиддям і нагло зникав десь у надрах землі... Зникав... І раптом вилітав з-під землі далеко, пряв очима, зойкав несамовито і ... летів і летів...»; «Утікають кілометри... Утікають ліси, і пустелі, і пасма гір, і безліч рік та тьмяних озер... — все утікає назад. А дракон все летить і летить — у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу. Перетинає меридіани. Списує гігантську параболу десь по сорок дев'ятій паралелі... Б'є по чорній імлі вогненним хвостом, зіходить їдучим димом та смородом і реве, реве...». Створені митцем зоровий та слуховий образи поїзда-дракона збуджують уяву читача.                                                                                                                                                          Різні лексеми-наймення цьому поїздові у контексті роману набувають оказіонального синонімічного значення, наприклад: «скажений поїзд», «диявольська комета», «двоокий циклоп», «дракон». Слід зазначити, що два останні вислови найбільш вдало характеризують цей образ-персонаж. У давньогрецькій міфології циклоп — «велетень з одним оком на лобі». Дракон «у міфології — фантастичний образ крилатого, дихаючого вогнем змія... У християнських легендах — образ злого духу». Можна зробити висновок, що поїзд-дракон — символічний образ зла, руйнівної жорстокості, репресій, тоталітаризму.                                                                                                                Пасажири цього поїзда, якими «натоптане черево вщерть у дракона». Автор майже не використовує лексему «пасажири», відсутні і вказівки щодо їх імен, по батькові, прізвищ, натомість митець застосовує вислови-оказіоналізми типу: «вантаж», «гроно мерехтливих очей і блідих облич, що поприлипали, мов паперові, до ґрат»; «гроно мерехтливих крапок», «грона живих очей»; «живі мертвяки», «обличчя», «тисячі мучеників», «каторжники», «приречені, безнадійні, змордовані», «тупі і байдужі, виснажені», «вимучені, виснажені», «маса змарнілих, знеособлених людей», «безконечнілави людей, списаних з життєвого реєстру, обтикані патрулями з рушницями і псами».  Ці пасажири у творі «нащадки Многогрішного і нащадки... Аввакума вільнодумного»; «Тисячі! Тисячі обірваних, брудних, зарослих, як пращури, і худих, як скелети, людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них багатьом по 20-25 років лише, але всі вони... діди. Тисячі завинених в коци і так — напівголих, викинених з вітчизни, з родини, з спільноти, погноблених, приречених на загин...». Отже, ці арештанти чи «упосліджені» — це український народ з підтятим корінням, якого у тоталітарному суспільстві доля несе у безвість.                                                                                                                Г) Одним із пасажирів поїзда-дракона є надзвичайний «арєштант», «диявол», «страшний державний злочинець», «на двадцять п'ять літ каторги приречений». Митець характеризує цей образ-персонаж, використовуючи при цьому неповні еліптичні речення: «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор... Суджений на 25 років... На ймення — Григорій Многогрішний; емблематичні фольклорні образи «гордий сокол», метафоричні «безумний сміливець» та гіперболічні епітети «надлюдське терпіння і надлюдську волю». Саме він, «нікому не відомий, гордий нащадок першого каторжанина Сибіру, ... правнук гетьмана Дем'яна Многогрішного», «вистрибнув у смерть зі скаженого поїзда», бо воліє «краще вмерти біжучи, ніж жити, гниючи!». Український інтелігент Григорій Многогрішний, як і його славний предок Дем'ян Гнатович Многогрішний, гетьман Лівобережної України, — сильна духом людина, яка з найскладніших життєвих обставин знаходить гідний вихід і залишається вірною високим загальнолюдським цінностям. На це вказує й ім'я персонажа — Григорій: грецького походження, воно утворене від дієслова gregoreo — «не сплю, пильную», «той, хто не спить, пильнує»; «бадьорий, пильний». Справді, життя цього героя сповнене небезпек, бо сувора радянська дійсність вимагає бути пильним за будь-яких обставин, не втрачати оптимізму, протистояти фізичним і моральним випробуванням, бути невтомним у благородних діяннях та шуканнях і гідним звання людини. Прізвище Многогрішний указує на значні провини, надзвичайно велику гріховність його носія. Однак сам герой, опинившись у тайзі після втечі з поїзда-дракона, знесилений, без води та харчів, пограбувавши зимові запаси бурундучка, зауважує: «...знай, — з усіх злочинів, сотворених мною за життя, — це найбільший...»; Наталці Сірківні, передчуваючи близьку розлуку, Григорій зізнається: «присудили до двадцяти п'яти років каторги... і все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ... А я втік. Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, — стрибнув у ніч, у смерть, на щастя. І я мав щастя... Сміливі завжди мають щастя...». Цей образ-персонаж — «відтворений образ того, хто не здався, хто лишився таки...». Варто зазначити, що у мові цього персонажа відбито авторські погляди, його життєву позицію. Відомий теоретик літератури М.Бахтін зазначав: «Епічний герой може, звичайно, виголошувати довгі промови (а романічний герой мовчати), але його слово ідеологічно не виділене (виділене воно лише формально композиційно і сюжетно), воно зливається з авторським словом. Але й автор також не виокремлює своєї ідеології — вона зливається із загальною — єдино можливою. В епосі один і єдиний та однісінький світогляд. У романі багато світоглядів, і герой зазвичай діє у своєму особливому світогляді. Тому в епосі немає людей, які говорять як представники різних мов, — той, хто говорить, тут, по суті, один лише автор, і слово тут — одне і єдине авторське слово». Підсумовуючи, можна зазначити, що в образі головного героя автор втілив себе, свою долю. Отже, Григорій Многогрішний _— це «символ непокірної і гордої молодості, символ... волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни», водночас цей персонаж уособлює невмирущість української нації, української душі.                                          Інший символічний образ — це поїзд: «Тихоокеанський експрес нумер один», «найліпший і наймодерніший експрес в СССР; найкомфортабельніший експрес у так званій робітничо-селянській державі... чудо цивілізації, вершок людської вибагливості і фантазії». Автор використовує різні тропи (епітети, метафори, порівняння), повтори та інверсію з метою підкреслити незвичайність цього поїзда: «Радісний і святковий, сповнений вщерть життям і дзвоном, цей першокласний люксовий експрес плив, ніби окремий світ між світами. Дріботів, вихиляючись, прицмокував, ніби панна в танку закаблуками, і мерехтів, мерехтів»; «М'яко погойдуючись, як у мрійному вальсі, пишаючись шовком фіранок на вікнах, мерехтячи люстрами, котився він, і мигтів емалевими девізами на боках вагонів: «Нєгорєлоє — Владивосток». Незвичайними є і пасажири цього експреса, яких автор характеризує, застосовуючи при цьому запозичення: «експансивні горласті мешканці різного віку і різної статі», «експансивні відкривателі давно відкритого і зухвалі рекордсмени давно пройденого. Шукачі карколомних пригод, а ще більше карколомних кар'єр. Шукачі щастя і довгих карбованців...», «екзальтовані шукачі щастя», «екзальтовані конкістадори», «словом, цвіт робітничо-селянської імперії у всій його величі і багатогранності». Дійсно, нестримні, поривчасті, надмірно захоплені думкою потрапити «в невідомий і вимріяний, казковий край, в те дивне золоте ельдорадо»  ці завойовники «фантастичної і дивовижної землі», «опоетизованого Клондайку і ...едему», «царства Арсеньєва, Дерсу-Узала і Амба» мають одну спільну рису, яку митець називає «лихоманкою хворобливого гону в напівсконкретизовану химеру, в якусь загадкову, екзотичну країну, в якесь ельдорадо, десь туди, де ще їх не було». Метафоричні епітети І. Багряний використовує для змалювання експресу-країни, у якому їдуть ці пасажири-мандрівники: «екстериторіальна держава», «копія фантастичної «шостої частини світу» — копія в мініатюрі, лише трохи причепурена і розгальмована», «оригінальний світ на колесах», «химерний екстериторіальний світ!., Світ ідеальної свободи і повної відсутності диктатури... Світ пригод і романтики... Світ благословенної свободи, купленої за готівку разом із плацкартою», «цілий світ, розпливчастий і туманний, нереальний світ, поставлений шкереберть». Можна зробити висновок, що поїзд «Тихоокеанський експрес №1» — символ ілюзорного раю, соціалізму, вільного щасливого життя.                                                                                    У романі митець виводить ще один поїзд — «експрес, напівреальний, напівфантастичний, «експрес, котрий возіт дрова і лес» , «особливий поїзд «Нумер 97» — Владивосток — Москва», «знаменитий на цілий ДВК, Східний і Західний Сибір і на цілий СРСР «експрес». Використовуючи заперечення, нагромадження дієслів, риторичні оклики, автор подає більш детальну характеристику цього поїзда: «Ніяких дров він не возив. Вся та валка вагонів була натоптана пасажиром до одказу, так що людські руки і голови, навіть ноги випиналися з вікон вагонів і з тамбурів. Темний і неосвітлений, «експрес» той гомонів, ні, гудів як вулик, — зойкав, співав, кашляв простуджено, матюкався віртуозно й розпачливо, лементував дитячим плачем... Експрес!.. Не експрес, а ціла республіка на колесах». І.Багряний виводить також узагальнений образ пасажирів цього «експреса», застосовуючи риторичні оклики, називні або неповні речення: «Основний контингент його пасажирів — Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах... Екстериторіальна Україна. Україна «без стерна і без вітрил», «Заробітчани! Вербовані та контрактовані, та «планові»! З дітками, з жінками... Возять їх по цілому «соціалістіческаму атєчеству»! Будують соціалізм! Це вони будують соціалізм!!». Повне зневаження людських прав у суспільстві — такого символічного значення набуває образ-персонаж поїзда № 97 «Владивосток — Москва».                                                                                                                                                           Символічні образи поїздів у романі «Тигролови» І. Багряного:

• експрес-дракон - символ зла, руйнівної жорстокості, репресій, тоталітарної систем;
• Тихоокеанський експрес №1 - символ ілюзорного щасливого життя, соціалізму;
• потяг 97 «Владивосток — Москва» - символ повного зневаження людських прав у суспільстві

в) У творі Багряного Україна постає перед читачем у трьох образах.

1. Одна постає зі спогадів головного героя Григорія Многогрішного – «Справжня, прекрасна, з лісами, степами широкими, як море, весною із жайворонками, солов’ями, зозулями, з веселими хлоп’ячими забавками на Трійцю та інші свята, з піснями матері і сестри, різдвяними колядками та щедрівками». Щоправда, тепер уже «садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло…».

2. Друга Україна – поселенська – та, де живуть Сірки, про яку розповідає Наталчина мати: «Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринослав, Переяславка…». Мати зберегла на цій далекій чужині уклад українського життя – одяг, хатнє убранство, свята, пісні й перекази. Вперше вона постає перед очима Григорія «… в очіпку і в рясній, стародавній спідниці», а «голос у неї такий…, як у всіх матерів там, за тисячі кілометрів звідси». Вона працьовита, любляча, турботлива. У хаті в Сірків усе прибрано, опоряджено за гарним українським звичаєм. Свою любов до рідного краю – далекої України – мати передала й дітям. Наталка і Грицько залюбки співають українських пісень, беруть участь у старовинних обрядах, додержуючись традицій предків.

3. І ще одна Україна постає перед читачем «ось так – на колесах поза геттю, Розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості, в бруді… розпачі! Голодна!.. Безвихідна!.. Безперспективна! ..». Вона постає в образі дівчат-невільниць, що пиляють дрова під брудну лайку охоронців, в образі дівчат у ресторані – дочок розкуркулених батьків, що «рятують життя ціною краси і молодості». Вона постає перед очима Григорія в поїзді «Владивосток – Москва»:  «Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив усіма діалектами його – Григорієвої – мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським… Ба, тими діалектами творив весь цей «експрес», і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів – Україна, ота зірвана з місця й розкидана по всіх світах – поза геттю. І МІБ цей «експрес» ходив за маршрутом «Владивосток – Москва», але то була своїм мовним і пісенним фольклором та й усім іншим Україна. Екстериторіальна Україна. Україна без «стерна і вітрил». Ця Україна постає і з розповіді старого Мороза про «місто каторги», в якому заживо ховають український народ.

Г) Образ Григорія Многогрішного із роману Івана Багряного «Тигролови» — один із найяскравіших образів у всій сучасній українській літературі. Григорія наділено типовими рисами українського легендарного героя: непереможна фізична сила, підтримувана силою духу, любов до своєї землі і гнобленого люду, ненависть до ворога.                                                                                                                                                                                                     На початку роману Григорій Многогрішний — один із тисяч в’язнів, пригноблених, безправних, приречених, яких мчав до Колими поїзд-дракон — ешелон смерті. Він — каторжанин, нащадок першого каторжанина Сибіру, правнук гетьмана Дем’яна Многогрішного. Його мучили, а потім присудили до 25 років каторги. І все тільки за те, що він любив свій нещасливий край і свій народ. Для тоталітарної системи Григорій Многогрішний був, мабуть, дуже небезпечним, бо наглядали за ним особливо пильно. Сам начальник етапу на кожній зупинці перевіряв його присутність у вагоні. Але на кінцевій зупинці виявилося, що небезпечний арештант утік, на ходу стрибнув з поїзда, з надлюдським терпінням і надзвичайною волею приготувавшись до втечі. «Стрибнув у саму смерть, але не здався. 99 шансів проти одного за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув».  Своїм стрибком майже у смерть із черева скаженого дракона, цим відчайдушним протестом він відживлює у в’язнів почуття людської гідності, надії і переконання — «ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи». Став для них символом «непокірної і гордої молодості», символом «волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни». Тяжким і небезпечним був шлях Григорія після втечі з ешелону смерті. Довгим, сповненим смертельних небезпек було блукання тайгою. Неймовірним зусиллям волі він долає відчай, зневіру, смертельну втому. І знаходить у собі сили кинутися на допомогу людині, яка кликала на Порятунок. Так Григорій познайомився з Наталкою та її родиною. Потрапивши в Зелений Клин, Григорій відтанув душею, видужав фізично. Знайшов тут земляків, друзів, кохання. Міг би створити своє сімейне гніздечко і жити щасливо з дорогими і люблячими його людьми. Але не знаходить спокою, бо багато що і тут, на Далекому Сході, нагадує йому про знедолену Україну, синів і дочок якої розкидали по світах прислужники тоталітарної системи.                                                                                                                 Особливо сильно вразило його побачене і почуте в експресі «Владивосток—Москва». «Те, що він почав був забувати, — ціла ота трагедія його народу, — навалилось на нього всім тягарем… Уся його Вітчизна ось так — на колесах… розчавлена, розшматована… в корості, в бруді… розпачі! Голодна!.. Безвихідна!..». І Григорій почуває нестримний потяг повернутися в Україну, щоб продовжити боротьбу. У тайзі Многогрішний зустрів свого колишнього мучителя — співробітника НКВС Медвина. Григорій убиває його — і це була справедлива помста. Григорій мстив не тільки за себе, за свою покалічену молодість, а й за скривджену Батьківщину. Розуміючи, що його будуть шукати, і не бажаючи накликати біду на родину Сірків, Григорій вирішує покинути країну. До нього приєднується Наталка. Щоб потім таки повернутися в Україну «а чи в героїчну битву і смерть за ту далеку, за ту незнану Україну». Григорій Многогрішний перемагає. Не тільки тому, що був фізично дужим, мужнім і наполегливим у досягненні мети, а й тому, що зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати і співпереживати. І вірити у неминучість перемоги добра і правди. Григорій разом з Наталкою переходять неміряні простори тайги, долають укриті снігами сопки, переправляються через Амур, перетинаючи кордон, і залишають позаду лемент газет про «велику озброєну до зубів банду ворогів народу». Разом вони вийшли на головну магістраль свого життя: «...вони спалили всі кораблі за собою та й вірили в свою зорю, що присвічувала їм шлях — шлях у життя. Шлях туди — десь на ту далеку… сонячну Україну. А чи в героїчну битву і смерть за ту далеку, за ту незнану Україну».                                                                                                                                             Григорій Многогрішний — це цілісна натура, яка відчуває повну єдність з нацією, її культурою й історією, але душею й вчинками противиться тому, що давно стало злою долею народу. Риси його характеру вчать нас не підкорятися сліпо залізній волі когось і покірно виконувати її накази. Навпаки, образ Григорія Многогрішного скріплює душу, вчить читача великій і мужній любові. Роман «Тигролови» і його головний герой, за словами Олени Теліги, виховує «сильних і твердих людей української нації».

Список використаної літератури

1. Гречанюк С. На тлі XX століття. — К., 1990. — 310 с. Жулинський М. Із забуття — в безсмертя: сторінки призабутої спадщини. — К., 1990. — 446 с.
2. Максим Балаклицький. «Тигролови» Івана Багряного як український бестселер // Наукові записки ХДПУ ім. Г. С. Сковороди : Серія Літературознавство. 2003. Вип. 3. стор. 112–116
3. Клочек Г. Романи Івана Багряного «Тигролови» і «Сад Гетсиманський». Навчальний посібник. — Кіровоград, 1998.
4. Ковальчук О. «Ми є. Були. І будем ми!» (вивчення роману І. Багряного «Тигролови») // Диво слово. — 999. — № 7, — С. 36—41.
5. Качуровський І. … І четвертий вимір сюжет: Про творчість І.Багряного // Літературна Україна. — 995. — 16 листопада. — С. 6.
6. Логвиненко Н.І. Багряний «Тигролови» // Українська мова і література. — 1999. — № 38. — С. 5—6.
7. Марцинюк Т. Людина на трагічному іспиті, історії (Про роман І.Багряного «Тигролови», 1944) // Дзвін. — 1995. — № 10. — С. 149—150.
8. Мудрак Л. Ідейно-художній аналіз роману І.Багряного «Тигролови» // Українська мова та література. — 1999. — № 38. — С. 7.
9. Теслюк Л. Родина Сірків /за романом І. Багряного «Тигролови», урок/ // Українська мова та література в школі. — 2000. № 3. — С. 36—38.
10. Яценко Т. Українська родина на трагічних скрижалях історії: за твором І.Багряного «Тигролови» // Українська література в загальноосвітній школі — 1999. — № 1. — С. 29—33.