РОЗВИТОК ГІТАРНОГО МИСТЕЦТВА

Тернопільська музична школа № 2 імені Михайла Вербицького

 

 

                                     

 

 

 

                      Методична розробка

   «Розвиток гітарного мистецтва»

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                Автор: Августин Ірина Миколаївна

                                               Викладач Тернопільської музичної школи №2

                                                                 імені Михайла Вербицького

 

 

 

 

 

 

                                           Тернопіль 2022

План

I Вступ

II Основна частина

1.Інструменти, що  передували сучасній гітарі

2.Етапи розвитку іспанської гітарної школи.

3.Лютня в Україні.

4.Радянська гітарна школа

5.Гітарне виконавство в часи незалежності України.

III Висновки

IV Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Метою роботи є історико-теоретичний аналіз виникнення гітари як професійного музичного інструмента й розгляд історії виконавства на класичній гітар в Україні.

Завдання. Вивчити та систематизувати матеріали представлені зарубіжними вітчизняними митцями гітарного виконавства використання та  впровадження їх у навчальному процесі.   

Гітара – струнний щипковий інструмент із сімейства лютневих. Слово «гітара» - санскритського походження (від слова «кутур», що означає «чотириструнний»). Її історія  виникнення бере свій початок від Стародавнього Сходу.

Перше зображення музичного інструменту, що формою нагадує гітару, було виявлено при археологічних розкопках храму Бель у Нуффарі (Ніпурі), розташованому на колишній території Шумеро-Вавілонії. На глиняному барельєфі, що відноситься до середини III тисячоліття до н.е., зображено пастуха, що сидить на камені і грає на музичному інструменті. Довго-округлений корпус інструменту і довгий гриф дозволяють зробити припущення, що це кіннор (мал.1), прототип гітари, що часто згадується в біблійних  оповідях.

 

Мал.1

На іншому зображенні, виявленому під час розкопок на території колишньої Нової імперії хетів (XV-XIV ст. до н.е.), ми бачимо інструмент, що має корпус у вигляді вісімки з кількома невеликими голосниками і довгий гриф з ладовими пластинками (мал.2). Є припущення, що  інструмент у хетів, так само як і у шумерів, називався кіннором. Можливо, що такий  інструмент або схожий на нього був і в інших народів Стародавнього Сходу, проте називався по-іншому: кутур, газар, набла, махал і т.д.

Мал.2

Кіннор був відомий і в Стародавньому Єгипті. За однією версією, він потрапляє до єгиптян приблизно в XV столітті до н. і отримує назву нефера або набл. За іншою  - цей музичний інструмент з'явився в Єгипті і Шумеро-Вавилонії приблизно в один час. Його ієрогліфічне зображення можна бачити

на давньоєгипетських пірамідах.                                    
          При розкопках ассирійського палацу у місті Ніневії (VIII - VII ст. до н.е.) було знайдено барельєф із зображенням урочистого богослужіння у храмі. На барельєфі відображено двох танцівників у левових масках та музиканта з інструментом, що нагадує гітару. Корпус інструменту - овальної форми, має довжину, рівну довжині передпліччя граючого, з грифом, що в чотири рази перевищує довжину корпусу. Цей музичний інструмент подібний до латинської гітари (про неї буде сказано нижче) і зустрічається в даний час у народів Малої Азії під назвою тамбура.

У вавилонян часів Навуходоносора (VII - VI ст. до н.е.) був відомий музичний інструмент саббека або самбук (рис.3), що мав чотири струни, опуклий корпус та гриф з ладами. Його перейняли у вавилонян стародавні греки та римляни.

Мал.3

Перейшовши з Азії до Європи, самбук з часом у різних народів змінював свою назву (пектис, магадіс), але, зрештою, став відомим під назвою азіатської кітари або просто кітари (кітарри). В Афінському національному музеї є скульптурне зображення виконавців на цьому інструменті. Зображення датується 400 роком до н.е.

У І тисячолітті н.е. в європейських країнах Середземномор'я була поширена латинська гітара, популярний у древніх римлян музичний інструмент, споріднений з кітарою. До XII ст. вона була вже добре відома в Європі, зустрічаючись у трьох  та чотириструнному виконанні (в окремих її різновидах число струн було більшим).

Розквіт музичної культури Європи в епоху Відродження (XV - XVI ст.) сприяв розвитку гітарного мистецтва. У XVI ст. в Іспанії гітара стає справді народним інструментом; до чотирьох струн, відомих ще з давніх-давен, додається п'ята, і з цього часу гітара отримує іспанський лад (E, H, G, D, A) і назву іспанської гітари. Струни на ній були здвоєні, і тільки перша ставилася одинарною.

П'ятиструнна гітара (рис.4) починає успішно конкурувати з популярними на той час лютнею і віуелою, своїми найближчими родичками. З'являються навчальні посібники та літературні (табулатура - запис музики, поширена на початку XVIII в.), де друкувалися старовинні іспанські танці: чакони, пасакалії, сарабанди, фолії та інші, і навіть іспанські пісні та романси. Постійно ведуться пошуки удосконалення конструкції інструменту та техніки гри на ньому.

Мал.4

Наприкінці XVIII ст. іспанська гітара (мал.5) набуває сучасного зовнішнього вигляду: додається шоста струна (E), здвоєні струни замінюються одинарними. З цього часу шестиструнна гітара починає свою тріумфальну ходу країнами світу. У першій половині ХІХ ст. У Європі настає «золоте століття» гітари. Для неї пишуть музику такі чудові композитори як Ф. Шуберт, Г. Берліоз, К. М. Вебер.

Мал.5

Геніальний скрипаль Н. Паганіні був також чудовим гітаристом. Багато його сучасників вважали, що своєю блискучою майстерністю він певною мірою був зобов'язаний гітарі, оскільки багато технічних прийомів переніс із неї на скрипку. Паганіні написав для гітари 140 сольних п'єс, 2 сонати для гітари та скрипки, дуети для скрипки та гітари, тріо та квартет для смичкових інструментів з гітарою.

У цей період творять композитори, які підняли мистецтво гри на гітарі і заклали фундамент класичної музичної літератури для неї.

Однією з перших світове визнання здобула іспанська школа гри на гітарі. Її строга методичність покладена в основу навчання гітаристів у музичних навчальних закладах всього світу. Велику увагу приділяють найтоншим деталям технічної майстерності та високої художності репертуару. Іспанська школа постійно розвивається та змінюється в стилі.

Розвиток школи поділяється на 3 етапи: 

1.Метод Діонісіо Агуадо та Фернандо Сора (кінець XVIII – початок XIX ст.)

2. Метод Франциско Тарреги та Еміліо Пухоля (друга половина IX-початок XX ст.)

3. Метод Андреса Сеговії, який є найціннішим і найсучаснішим, що отримав блискуче підтвердження його концертною практикою.

Андрес Сеговія - іспанський гітарист-віртуоз і педагог XX століття, тоді

Андрес був єдиним гітаристом, який утвердив гітару, як академічний інструмент. Також вирішальною була його співпраця з тими композиторами, які внаслідок знайомства з виконавцем стали писати академічні п'єси для гітари. Найбільш докладний опис техніки Сеговії викладено у навчальних посібниках «Техніка А. Сеговії», у книзі під назвою «Мій гітарний зошит» та «Школі гри на гітарі» Е. Пухоля.

В основу представників італійської гітари школи - М.Джуліані, Ф.Каруллі, М.Каркассі (кінець XVIII-початок XIX ст.) покладено блискучу віртуозність, глибоку розробку технічних прийомів, широке використання всіх музичних форм - від невеликої мініатюри до сонати та концерту. супроводі оркестру. На сьогоднішній день однією з найцінніших робіт є школа М. Каркассі  «Вправи на різні види техніки».

   

У Росії класична шестиструнна гітара вперше з'явилася наприкінці XVIII століття і одразу отримала визнання у всіх верствах суспільства. Друкуються перші школи гри на інструменті та різні нотні видання. З'являються видатні російські гітаристи – віртуози: М.Соколовський, Н.Макаров та В. Лебедєв.

У другій половині XIX століття оперна, симфонічна та інструментальна музика відсунули гітару на задній план і затримали її розвиток на багато десятиліть.

Відродження гітари відбулося у XX столітті під враженням гастролей А. Сеговії у СРСР.

Основоположниками вітчизняної гітарної школи радянського періоду вважаються: П.С. Агафошин, П.І. Ісаков, В.І. Яшнєв та А.М. Іванов-Крамський, чиї школи залишилися актуальними до наших днів.

Сучасні гітаристи і зараз активно розвивають виконавство на інструменті, докладно описуючи технічні можливості у своїх роботах: «Стиль та техніка» Пепе Ромеро, «Про заняття» Рікардо Ізнаола, «Гами для гітари» Лео Брауер, «Школа гри на гітарі» Абель Карлеваро, та інші.

Попередником  гітари в Україні, так само, як і в Європі, була лютня. На одній з фресок Софії Київської (початок XI ст.), дослідники побачили інструмент схожий на гітару. Намальований інструмент має значно коротший гриф з голівкою, зігнутою майже під прямим кутом, овальну форму корпусу, що характерно саме для лютні (мал6.).

Вже у хv ст. широкої популярності в Україні набули лютнярі.

Після монголо-татарської навали українські лютнярі працювали в польських і литовських капеліях. З особових списків польської королівської капели дійшли імена лютнярів: Лук’ян, Подолян, Богдан Стечко (1415 рік).

Мал.6

Ця традиція тривала до середини XVIII століття. У той час європейського визнання досягли українські лютнярі Тимофій Білоградський та Іван Степановський.

 Геніальний музикант-віртуоз українського походження Іван Хандошкін ще в другій половині XVIII ст. дивував Європу своєю блискучою технічною грою на гітарі, використовуючи різноманітні імітаційні прийоми. Сучасники захоплювались його яскравою грою. Відомий дослідник гітарного мистецтва М. Стахович у 1854 році писав: «Гітарні ноти Хандошкіна доводилось бачити мені один тільки раз, років дванадцять тому, у Малоросії, у м. Пирятині, у штатного наглядача тамошнього училища, який раніше грав на гітарі; це найкращі з речей, які коли-небудь були написані для нашого інструмента». Чудово володів грою на гітарі талановитий український музикант і композитор Гаврило Рачинський. Спочатку він навчався музики у свого батька – видатного композитора й диригента Андрія Рачинського, який очолював придворну капелу гетьмана Кирила Розумовського, а згодом – у Київській академії, в Артемія Веделя. Гаврило Рачинський був скрипалем-віртуозом і гітаристом, який написав чимало варіацій і оригінальних творів для гітари, зокрема фантазію «На березі Десни». Потрібно зауважити, що українські пісні були темами для перших гітарних варіацій І. Гельда, А. Сіхри, а згодом М. Висотського та інших». Популярна українська пісня «Їхав козак за Дунай», автором якої був Семен Климовський, наприкінці XVII століття друкувалась у музичних журналах, а пізніше й в інших гітарних збірках, зокрема в «Нових руських піснях для семиструнної гітари» Г. Гельда.

Значну роль у становленні української гітарної школи відіграв гітарист-віртуоз XIX століття Марк Данилович Соколовський. На той час він досяг великої європейської слави й визнання. У 23 роки М. Соколовський успішно виступив з концертом Ф. Каруллі «e-moll» у Житомирському театрі М. Комбурлея. Тридцятип’ятирічна концертна діяльність М. Соколовського залишила слід в історії гітарного виконавства. Його виступи з великим успіхом проходили в найбільших музичних центрах Європи. У Німеччині його називали «великим артистом», у Франції – «Паганіні гітари», в Англії – «королем гітари». Виконавське мистецтво прославленого музиканта відрізнялося тонким почуттям стилю, багатством тембрових фарб, ніжною співучістю, яскравою емоційною виразністю, віртуозною технікою. Тріумфальні виступи М. Соколовського у Відні, Парижі, Лондоні, Берліні, Брюсселі, Дрездені, Мілані, Кракові, Варшаві принесли йому славу одного з найкращих майстрів гри на гітарі. Прославленим музикантом він повернувся на Батьківщину в січні 1869 року.

Сучасником М. Д. Соколовського був один з перших професійних композиторів Галичини, автор музики національного гімну – М. Вербицький, сам М. Вербицький написав «Поученіє Хітари», яке стало першим гітарним посібником в Україні. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. М. Вербицький успішно навчав семінаристів гри на цьому інструменті. У ті часи, як писав І. Воробкевич, «кожен семінарист лише тоді вважався естетично освіченим, коли міг грати на гітарі». Значну роль у становленні й формуванні українського гітарного мистецтва відіграв український фольклорист, етнограф і поет Павло Платонович Чубинський. У 1869-1870 рр. очолював етнографічно-статистичні експедиції з вивчення України, Білорусії та Молдови. Записав значну кількість українських народних пісень, веснянок, колядок, щедрівок тощо. Автор патріотичного вірша «Ще не вмерла Україна», який нині є Державним гімном України. Написаний цей вірш був як солоспів під супровід шестиструнної гітари. Зауважимо, що не кожна європейська країна може пишатися тим, що її національний гімн створений саме як солоспів під супровід шестиструнної гітари.

Історію становлення й розвитку виконавства на класичній гітарі в Україні в другій половині ХХ ст. вчені умовно поділяють на два періоди, кожен з яких представлений яскравими іменами українських композиторів і виконавців, що зробили великий внесок у розвиток мистецтва гри на інструменті. Перший період (радянський) припадає на 50- 80 рр. XX ст. Він пов’язаний з творчістю таких видатних митців, як К Смага, П. Полухін, В. Манілов та багатьох інших. Гітарист і педагог, фундатор вітчизняної класичної гітари ХХ століття – Костянтин Михайлович Смага протягом багатьох років працював над транскрипціями класичних творів для гітари, обробками народних і популярних пісень. У 60-70 рр. ХХ ст. видавництво «Музична Україна» опублікувало серію нотних збірок, підготовлених музикантом: «Українські народні пісні», «П’єси для шестиструнної гітари», «Сучасні пісні в перекладі для шестиструнної гітари» та інші. К. Смага працював не тільки викладачем у дитячих музичних школах, а й давав приватні уроки гітаристам-початківцям і досвідченим музикантам, консультував гітаристів-професіоналів і майстрів музичних інструментів. Серед найвідоміших його вихованців були: Ванда Вільгельмі, Євген Зайцев, Людмила Косатова, Станіслав Колесник, Людмила Колесникова, Генріх Любимов, Володимир Манілов, Олександр Мітрошин, Євген та Ольга Ракови, Сергій Самоткін, Іван Степанов. Методичні поради К.Смаги стали слушними для розвитку виконавської майстерності Івана Кузнецова, Валерія Петренка, Петра Полухіна, Анатолія Шпакова, Сергія Крахмальникова, Віктора Осинського та інших відомих музикантів. Можна сказати, що К. М. Смага – батько київських гітаристів-педагогів.

 Ще одним видатним представником радянського періоду української гітарної музично-виконавської школи є Петро Полухін, який народився в 1941 році в Україні, у місті Луганську. Лауреат всесоюзних конкурсів, заслужений артист УРСР. П. Полухін є автором музики до 30 радіоспектаклів і фільмів, 1 концерту для гітари з симфонічним оркестром, фантазії «Візит до лютністів» для гітари з камерним оркестром, романсів та обробок народних пісень для гітари.

Також одним з відомих митців гітарної музики часів СРСР є Володимир Олександрович Манілов. Автор великої та популярної методичної праці «Вчись акомпанувати на гітарі» та праці «Техніка джазового акомпанування на гітарі». Видав декілька репертуарних збірників, один з яких – «Джаз у ритмі самби». Вагому частину репертуару гітариста становить технічний розділ. Це різноманітні етюди, вправи на різні види техніки. Серед українських митців, які приділяли особливу увагу розробці технічного репертуару гітариста, особливо виділяється творчість Івана Степановича Кузнєцова. Відомий художник і гітарист, він закінчив Московське музичне училище по класу гітари у викладача П. Агафошина, автора посібника «Школа гри на шестиструнній гітарі». Вів клас гітари в Рівненському музичному училищі. Був солістом багатьох філармоній України. Велику увагу приділяв розробці технічного репертуару гітариста. У 1972 році видавництво «Музична Україна» випустило збірник І. Кузнєцова «Техніка гри на шестиструнній гітарі», а в 1988 році світ побачив методичний посібник «Гами і арпеджіо на класичній гітарі».

Другий період у розвитку виконавського гітарного мистецтва – період незалежності України – представлений іменами й творчістю таких митців, як Костянтин Чеченя, Микола Михайленко, Володимир Доценко, Юрій Фомін, Борис Бєльський, Вікторія Жадько та ін.

Костянтин Чеченя – український музикант полі-інструменталіст. Займається професійною грою на лютні, класичній гітарі, гуслях та інших музичних інструментах. Очолює ансамбль старовинної музики, з яким виступає на численних конкурсах, фестивалях, зустрічах в Україні та за кордоном. Репертуар музиканта охоплює музику від періоду античності до пізнього бароко. Останніми роками він записав 7 аудіо-альбомів з унікальними старовинними мелодіям України в європейському контексті. Окрім концертної діяльності, Костянтин пише музику до кінофільмів і спектаклів, видав 4 збірки оригінальних творів та обробок для гітари. Велику увагу приділяє педагогічній діяльності та науковій роботі. За публікації на музичну тематику редакційна колегія часопису «Українська культура» в 2001 р. висунула його на присвоєння звання лауреата. Творча біографія композитора надрукована в міжнародних довідкових збірниках, у деяких виданнях American Biographical Institute, Marquis Who’s Who тощо. З 2000 року Костянтин Чеченя є головою Асоціації гітаристів Національного всеукраїнського музичного союзу.

Одним з активних діячів і поширювачів гітарного мистецтва на теренах України є Микола Михайленко – український гітарист і педагог, кандидат мистецтвознавства, лауреат всеукраїнського конкурсу гітарної музики. Серед учнів майстра є багато сучасних видатних музикантів, які працюють як в Україні, так і за її межами. Це Андрій Остапенко, заслужений артист України, соліст Національної філармонії України; Володимир Козарець, соліст Одеської філармонії; заслужена артистка України, гітарист і диригент Вікторія Жадько; лауреати міжнародних конкурсів – Георгій Васильєв, Євген Мітін, Олег Бойко та інші. М. Михайленко сьогодні є автором перекладів для класичної гітари популярних мелодій і танців. Тісно співпрацює з видавництвом «Музична Україна». Видав повний цикл Хрестоматій для всіх класів ДМШ, а також вокальні збірки з супроводом для гітари. Він є автором таких відомих праць, як «Довідник гітариста» (1998), «Методика викладання гри на шестиструнній гітарі» (2003). Щодо виконавської діяльності, то М. Михайленко здійснив декілька сольних концертних турів країнами СНД, Польщі, Німеччини, Угорщини та США.

Вагомий внесок у розвиток українського гітарного мистецтва вклав Володимир Доценко – український гітарист, диригент, педагог, лауреат міжнародних конкурсів. Він веде активну концертну діяльність в Україні і за кордоном. Організував концертні виступи в країнах Європи, зокрема в Німеччині, Польщі, колишній Югославії, Швейцарії, Румунії, Білорусі, а також Туреччині та Росії. Загалом він провів понад 300 концертів. Вітчизняна й зарубіжна преса високо оцінює виконавське мистецтво Володимира Доценка. Сьогодні гітарист має фондові записи на Центральному телебаченні України та ОРТ (Росія). З 1989 року веде клас гітари в Харківському державному інституті мистецтв імені І. П. Котляревського. Серед його учнів понад 30 лауреатів міжнародних конкурсів, а також стипендіати фонду Президента України. Професора В. Доценка часто запрошують до складу журі міжнародних конкурсів.

Ще одним яскравим представником гітарного виконавського мистецтва періоду незалежності України є Юрій Фомін. Великий педагог, виконавець, ерудит, аналітик і музикант Ю. Фомін сьогодні веде активну концертну діяльність як в Україні, так і за кордоном. Організовує музичні фестивалі й дає приватні уроки для студентів. Лауреат всеукраїнських і міжнародних конкурсів. Викладаючи класичну гітару, упроваджує в методичний комплекс західноєвропейські виконавські традиції.

Борис Бєльський – український гітарист виконавець, композитор і педагог теж зробив свій значний внесок у становлення гітарного мистецтва України. Лауреат міжнародних конкурсів гітаристів у Бєлгороді (Росія), Пловдиві (Болгарія), Естергомі (Угорщина), Синаї (Румунія) та ін. Брав майстер класи в провідних гітаристів Європи – Фабіо Занона, Паоло Пегораро, Карло Маріконе, Тільмана Хопштока та інших. У 2001 році вступив до Асоціації гітаристів Національного всеукраїнського музичного союзу, а з 2003 року став членом її журі. Бере участь в організації та проведенні міжнародних конкурсів, фестивалів, численних концертів тощо. Неодноразово був членом журі міжнародних конкурсів. З 2003 року – музичний керівник, аранжувальник і виконавець Київського театру поезії та пісні, концерти якого незмінно відбуваються з великим успіхом.

Вагомий внесок у становлення української гітарної школи внесла  Вікторія Жадько – українська гітаристка. В.Жадько – видатний педагог, виховала велику кількість лауреатів і дипломантів всеукраїнських і міжнародних конкурсів.   

Висновки

Підсумовуючи вище викладене, варто зазначити, що творча діяльність яскравих постатей XIX століття, радянського періоду та періоду незалежності в гітарному мистецтві ХХ – ХХІ ст., написання «шкіл» і науково-методичних праць підтверджує, що гітара не лише здобула поширення на території України, а й набула статусу професійного, академічного та концертного інструменту. Історичне значення діяльності відомих вітчизняних гітаристів виконавців і педагогів полягає в тому, що вони піднесли гітарне мистецтво на професійний рівень через впровадження світових виконавських традицій і національного інструментального виконавства. Розглянуті нами теоретичні та методичні положення, що були напрацьовані багатовіковою практикою вітчизняних і зарубіжних діячів гітарного мистецтва, можуть бути використані для подальшого розвитку системи музичного навчання та виховання талановитої молоді у сфері інструментального виконавства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1. Каркасси М. Школа игры на шестиструнной гитаре. М.2002 Бобри В. Техника Сеговии. М. 2005

2. Владос. Теория и методика обучения игре на фортепиано. М.2001

3. Иванов - Крамской А. «Школа игры на шестиструнной гитаре» 2-е изд.

Ростов - на Дону: Феникс 2002г

4. Пухоль Э. Школа игры на шестиструнной гитаре. М. Советский

композитор 1989г.

5. Орехов С. Гитаристь. 1999№1

6. Ольшанский А. Гитаристъ. 2005№2

7. Титов Е. «Приѐмы игры на гитаре: от теории к практике» М. Издательский дом «КОМПОЗИТОР» 2005г.

8. Уршальми И. Мир гитары. 1998№2

9. Кирьянов Н. «Искусство игры на шестиструнной гитаре».

10. Михайленко М. П. Київська школа гри на гітарі / М. П. Михайленко // Часопис Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського.

11. Ілюстрований біографічний енциклопедичний словник. Проект «Гітаристи та Композитори».

12. Робер Ж. Видаль. Заметки о гитаре / пер. с фр. Л. Беркашвили. Москва: Музыка, 1990. 192 с.

13. Стасюк Ю. Роль українських композиторів у розвитку педагогічного репертуару для класичної гітари.

14. Чеченя К. Музичне виконавство сьогодення. Гітара в Україні. 2008. № 2. С. 18–27.

15. Юцевич Ю. Музика: словник-довідник. Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2009.

16. Брауэр Л. «Гаммы для гитары»

17. Карлеваро А. «Школа игры на гитаре»