Літературна кав’ярня

«Пригорнись душею до Вкраїни. . .»

Ведучий

Літературна карта України багата на пам'ятні місця, де в різні часи перебували видатні митці слова, які цікавилися самобутньою культурою та героїчною історією українського народу.  Генії ходили вулицями Києва, Одеси, Харкова, Полтави, Львова, Бучача, милувались краєвидами Криму, які надихали їх на неповторну творчість.

Ведучий:

Мій край чудовий - Україна!

Тут народились ти і я.

Тут над ставком верба й калина,

Чарівна пісня солов'я.

Ведучий:

Україна знана і визнана. Її славили і славлять наші письменники. Вона надихала видатних людей Англії і Німеччини, Польщі і Росії, Чехії, Словаччини, Франції…

Скільки  ніжних слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до краю, де ми народились і живемо.  В глибину століть сягає історія нашого народу. Пізнати цю історію нам допомагають книги і самобутня творчість нашого народу та народів інших країн.

Ведучий.

Україна здавна приваблювала до себе не тільки українських, а й зарубіжних письменників. Не один письменник оспівував неповторність, красу і багатство української землі.

Ведучий:

Чи є десь на землі  такий край, де тихі травневі ночі пливуть на крилах  солов’їних пісень, де вранці джерельною водою вмивається  латаття, де у вільному степу п’янієш від пахощів трав, де все грає силою, наче чарами манить до себе художник.

Ведучий: Україна! Це вона несе на крилах любові душу народу через віки і не меркне у вічності, бо тримає її на землі наша любов.

Звучить «Пісня про Україну» Т. Петриненка

Ведучий:

Україна –наша рідна земля, яку ми любимо, плекаємо, прославляємо у віршах. Її краса не залишала байдужими митців інших країн.

Ведучий:

Для Гоголя Україна була матір’ю, колискою, коханою, молитвою. Він дихав нею в свої найкращі роки, бігав хлопчиком по її землі, а потім згадував в далеких подорожах, як материнську ласку, як найкращий подарунок буття.

Ведучий:

А з якою любов’ю оспівав її Микола Васильович Гоголь у «Вечорах на хуторі біля Диканьки»!

Пригадаймо…

Настає останній день перед Різдвом. Ясна зимова ніч. Величаво піднявся на небі місяць, щоб посвітити добрим людям й усьому світові, щоб усім було весело колядувати і славити Христа.

А тепер давайте  погляньмо, що ж робить, залишившись сама, красуня Оксана.

(Інсценізація уривку з повісті Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки» , Оксана перед  дзеркалом)

«І чого людям надумалося розславляти, нібито я гарна? Брешуть люди, я зовсім не гарна». «Хіба чорні брови та очі мої,  такі гарні, що вже подібних до них немає й на світі? Яка тут краса в цьому кирпатенькому носі? І в щоках? І в губах? Ніби гарні мої чорні коси? Ух, їх можна злякатися увечері: вони, як довгі гадюки, переплелись та обвились круг моєї голови. Я бачу тепер, що я зовсім не гарна!)(І, відхиляючи трохи далі від себе дзеркало, скрикнула)

—  Ні, гарна я! Ой, яка гарна! Диво! Яку радість принесу я тому, кому буду жоною! Як милуватиметься з мене мій чоловік! Він нестямиться від радості!

—  Чудна дівчина! — прошепотів, увійшовши тихо, коваль. — І вихваляється вона мало! З годину стоїть, видивляючись у дзеркало, і не надивиться, та ще й хвалить себе вголос!

«Егеж, парубки, чи ж вам до пари я? Ви погляньте на мене, —як я плавно виступаю; у мене сорочка вишита червоним шовком. А які стрічки на голові! Вам довіку не бачити пишнішого галуна! Всього цього накупив мені батько мій, щоб одружився зо мною найкращий молодець у світі!»

( І, усміхнувшись, обернулася вона й побачила коваля...Скрикнула й суворо зупинилася перед ним.)

Коваль і руки опустив.

—  Чого ти прийшов сюди? — так почала Оксана. — Хіба хочеться, щоб випровадила за двері лопатою? Ви всі майстри під’їжджати до нас. Умить пронюхаєте, коли батьків нема дома. О, я знаю вас! Що, скриня моя готова?

—  Буде готова, моє серденько, після свят буде готова. Коли б ти знала, скільки попрацював я коло неї: дві ночі не виходив з кузні; зате в жодної попівни не буде такої скрині. Залізо поклав таке, якого не клав на сотникову таратайку, коли ходив на роботу до Полтави. А як буде розмальована! Хоч усю околицю виходи своїми біленькими ніжками, не знайдеш такої! По всьому полю будуть розкидані червоні й сині квіти. Горітиме, як жар. Не сердься ж на мене! Дозволь поговорити, хоч подивитись на тебе!

— Хто ж тобі боронить, говори й дивись!

Тут сіла вона на лаву й знову глянула в дзеркало й стала управляти на голові свої коси. Поглянула на шию, на нову сорочку, вишиту шовком, і тонке почуття самовдоволення з’явилося на устах, на свіжих щічках і підсинилося в очах.

—  Дозволь і мені сісти біля тебе! — сказав коваль.

—  Сідай, — промовила Оксана, зберігаючи на устах та у вдоволених очах те саме почуття.

Тут вона піднесла дзеркало й знову почала перед ним чепуритися.

«Не любить вона мене! — думав собі, похиливши голову, коваль. — їй усе іграшки; а я стою перед нею, як дурень, і очей не зводжу з неї. І все б стояв перед нею, і повік би не зводив з неї очей! Чарівна дівчина! Чого б я не дав, щоб дізнатися, що в неї на серці, кого вона кохає. Та ні, вона й гадки не має ні про кого. Вона милується сама собою; мучить мене, бідолашного; а я за журбою не бачу світу; а я її так люблю, як ні один чоловік на світі не любив і ніколи не любитиме».

Ведучий:

Всі знаємо, що українець за походженням, Гоголь був добре обізнаний із традиціями, звичаями і побутом рідного краю, а також володів художньою інтуїцією та естетичним сприйняттям життя. Все допомагало йому створити новий художній материк на карті світової літератури з Диканькою і Миргородом, диким степом і Козацькою Січчю.

З Україною Гоголь пов’язаний не тільки серцем, його синівською любов’ю і бажанням добра, а й усією творчістю. Шевченко, Куліш, а пізніше й Драгоманов, послідовно вважали його українським письменником, що писав російською мовою. Життя і творчість М.В. Гоголя яскравий приклад, нащадкам, любові до історії і культури українського народу.

А я хотів би розповісти про дороги Гоголя. Вони вели його до Москви і Петербурга, Риму і в Париж, до Гамбурга та Єрусалиму. Однак усі шляхи починалися з його рідного дому, з України, сюди завжди повертався думкою і душею. Навіть прихід у світ майбутнього письменника пов’язаний із дорогою. Є легенда, за якою Микола Гоголь народився прямо у степу на повозі, яка застряла в березневих коліях. Мабуть, у цьому є сенс, бо, майже все життя письменник провів у дорозі. У нього ніколи не було своєї сім’ї, тому Гоголь був дуже відданий своїм батькам і сестрам.

Знаю, що у своїй творчості Микола Гоголь протягом всього життя повертався до теми про Україну. А коли було важко він сам приїздив на свою малу батьківщину. Недаремно, прагнучи стати завкафедрою Київського університету, своєму другу Михайлу Максимовичу він писав: «Туда, туда! в Киев! в древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их, неправда? Там, или вокруг него, деялись дела старины нашей…» А найбільше зацікавлення у нього викликав феномен козацтва, в його творах прослідковується спроба пояснити природу та специфіку козацької України.

А яка прекрасна українська природа! Вона зачаровує, нею захоплюється Гоголь. От послухайте, як пише про свою рідну Україну письменник, виходець із щедрої полтавської землі — Микола Васильович Гоголь.

(Чи знаєте ви українську ніч?» (із повісті «Травнева ніч, або утоплена»)

"Чи знаєте ви українську ніч? О, ви, не знаєте української ночі! Пригляньтесь до неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлось, розсунулось іще безмежніш. Горить і дише воно. Земля вся в срібному світлі, а дивне повітря віє і теплом, і прохолодою, і дише млостю, і розливає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівлива ніч! Нерухомо, натхненно стали гаї, виповнені темрявою, і кинули велетенську тінь від себе. Тихі та спокійні ці стави; холод і морок вод їх похмуро оточений темно-зеленими стінами садів. Незаймані гущавини черешень та черемухи боязко простягли своє коріння в студені джерела і шепочуть іноді листям, немов сердячись та гніваючись, коли прекрасний зальотник — нічний вітер, закравшись, зненацька цілує їх. Увесь ландшафт спить. А вгорі все дише, все чудове, все урочисте.

А на душі й безмежно, і дивно, і рої срібних видінь зграйно виникають у її глибині. Божественна ніч! Чарівлива ніч!»

Давайте поговоримо про літературну Тернопільщину, а конкретніше Кременеччину, яка подарувала нам поета Юліуша Словацького, який як і Гоголь, маючи українські корені,  писав про Україну, навіть  глибше, ніж Гоголь, осмислював українські проблеми. На жаль, про польського поета  Словацького в нас знають набагато менше, ніж про Гоголя. І лише деякі його твори перекладені й видані українською мовою.

Заглянемо в минуле. Кременець, 1809 рік… У будинку, з якого відкривається чудовий вид на гору Бону із залишками давнього замку, зі співучою річкою Іквою біля підніжжя, 4 вересня народився Юліуш Словацький. Доля готувала йому чимало перипетій, творчих злетів і життєвих випробувань. Але це буде згодом, а в дитинстві серце сповнене любов’ю батьків, буйнолистою природою Кременця, таємницями, які живуть у соборах і руїнах фортеці міста.

Його батько Евзебіуш Словацький був професором польської літератури та риторики Вищої Волинської гімназії (або Кременецького ліцею), автором кількох драматичних творів. Мати Саломея – донька управителя господарства Кременецького ліцею Теодора Янушевського. Юліуш був єдиною дитиною від цього шлюбу.

З 1825 року Юліуш їде навчатися до Віленського університету, в якому закінчує юридичний факультет.

Щоліта після закінчення навчального року Юліуш приїжджає з Литви в Україну, аби погостювати в батьків і подорожувати Україною. Тульчин, Умань, Одеса, Чорне море, Дніпро-Славутич – ці та багато інших місць стануть для поета узагальненим образом «блакитної України». Він так і напише про це:

Коли б знайшов я десь тебе достойний дар,

Його б оддав, не гаячись хвилини.

Квіток Софіївки я бачив пишний чар,

Блукав квітчастими ланами України

Коли у 30-ті роки розпочинається Польське повстання проти Російської імперії, яке Словацький підтримує, спонукаючи учасників «до зброї, до зброї». По закінченню повстання поет змушений виїхати закордон: Париж, Женева, Афіни, Олександрія і Каїр в Єгипті, Палестина та Сирія.

Після мандрівки Юліуш оселяється в Італії, у Флоренції – колисці Відродження, в якій свого часу творили Данте, Боккаччо, Мікеланджело, філософ Піко де ла Мірандола …

Переконаний, що серце кожного поета чутливе як до краси, так і до болю. Таким болем для Юліуша стала відірваність від свого коріння, від землі і від матері: «Я так далеко і не можу, як колись прилетіти до Кременця, вночі відкрити вашу фіртку, збудити дідуня, протягом хвилини удавати злодія, який вривається в дім, а вранці бути зустрінутим маминими слізьми. Щоб я дав за таку хвилину!..»– пише Словацький у листі до матері Саломеї. Впродовж майже 20 років мати і син прожили в розлуці, єднаючись лише за допомогою листування.

«Снилось мені недавно, що ходжу з тобою по гаю Черчі, що пахне мені конвалія. Що бачу полум`я цегелень і чую солов`їв... Серце летить до тебе. Прошу, читай Євангеліє і єднайся зі мною молитвою».

Юліуш Словацький не раз повертається до теми України у своїх драмах: «Срібний сон Саломеї», «Беньовський», «Ксьондз Марек», «Ян Казимір». Він змальовує пейзажі Волині, Поділля та Кременця у творах «Фантази», «Балладина», «Лілія Венеда», «Пісня козацької дівчини», поемі «Змій». Автор пише драму «Мазепа», події якої відбуваються в одному з подільських замків. Юліушу дорога його духовна і географічна батьківщина.

«...Дивно мені, моя мамо, що я бачив стільки міст світу, в моїй пам'яті і флорентійські вулиці, швейцарські краєвиди, і дрезденські палаци, а я колись буду тихенько лежати на скромному цвинтарі в Кременці, під тінню черешеньки, яка отіняє гроб моєї дорогої бабуні. От якби так було...» – писав в одному з листів до матері Словацький.

Але не судилось. 3 квітня 1849 р. душа Юліуша відійшла у вічність. Це сталося у Парижі, поет не дожив півроку до свого 40-річчя. Його було поховано на кладовищі Монмартр, а в 1927 році прах був перевезений до Кракова. У підземеллях Краківського замку його саркофаг стоїть поруч із саркофагом Адама Міцкевича.

Безперечно,  Словацький, як усі люди високої душі, значно випередив свій час. Сьогодні ми сприймаємо поета як свого сучасника, його поезії звучать актуально для нашого покоління, спонукаючи шукати відповіді на одвічні запитання: хто є людина? Яке її призначення? Чому життя – це одвічна боротьба?

Твори поета видавалися у Варшаві, Відні, Вільнюсі, Гамбурзі, Лейпцигу та багатьох інших містах. На українську мову твори Словацького перекладали ще з ХІХ ст. Михайло Старицький, Олена Пчілка, Микола Зеров, Максим Рильський, Микола Бажан, Дмитро Павличко та інші.

Світло поезії Словацького зробило Кременець містом паломництва усіх, «хто благородний» духом, хто любить мистецтво слова і самого поета. Юліуш Словацький так і залишається для нас, українців, «Ангелом Волині», як поетично називають його сучасники.

Мій заповіт

Я з вами жив, страждав і плакав з вами, Хто благородний - рідним був мені; Тепер вас кидаю, рошу сльозами Свої останні нещасливі дні.

Мого тут спадкоємця не лишиться По лірі, ні по імені моїм. Ім'я моє пройшло, як блискавиця, І в майбутті розтане, ніби дим.

Оповісте ви тільки, друзі милі, Що я вітчизні молодість віддав, Був корабель в бою - я при вітрилі, Пішов на дно - і я з ним потопав.

Лиш заклинаю - берегти надії, Нести народу сяєво знання, А як на смерть іти — хай не жаліє Із вас ніхто свого ясного дня.

Цікаво почути, як Словацький у своїх творах давав зрозуміти, що має дві батьківщини – Україну і Польщу. І все ж для Словацького Україна – первинна, «давня» батьківщина. Він прагнув з’єднати їх «в одну потугу». Хоча розумів: ця справа майже нереальна. У одній із найбільших поем Словацького, «Беньовський», де часто піднімається проблема українсько-польських взаємин, читаємо наступні слова-звернення до України:

Моя вітчизно давня! Я стою

В твій смертний лик вчарований без тями;

Ти зваблювала молодість мою

На давній шлях сумний між цвинтарями

Досить мужньо з боку письменника (і це Словацький давав зрозуміти) визнати, що вина за «смерть України» значною мірою лежить на польській шляхті, яка керується власними егоїстичними інтересами й ігнорує потреби українського люду. Непорозуміння між цими двома силами ведуть до кривавих конфліктів, котрі поет зобразив у драмі «Срібний сон Соломеї», події якої відносяться до часів гайдамаччини.  Він прагне миру, як і козацький пророк Вернигора. У кінці драми ніби з’являється слабка надія – козак Сава, що символізує Україну, має одружитися з княгинею Вишневецькою, яка є символом Польщі.

Попри всі негаразди, непорозуміння між близькими народами, Словацький вірив у відродження України. Це – край, який має своє багате культурне обличчя, вважав Словацький, а отже, й право на самостійне існування.

«Український патріотизм Словацького, – зазначає Дмитро Павличко, – може бути справедливо порівнюваний хіба що з патріотизмом Шевченка. Йдеться тут не стільки про схожість образів, метафор на тему воскресіння народного духу, а насамперед про релігійне, нездоланне переконання обох поетів у тому, що невмирущість нації походить із її страждань і непокори».

Україна – це справжня легенда,  справжня пісня

О. де   Бальзак

Ще навіть не знаючи України, полюбив цю землю французький письменник О. де Бальзак. Полюбив тому, що тут жила найпрекрасніша жінка на землі – Евеліна Ганська. Бальзак двічі відвідував Україну: у вересні 1847-січні 1848 р. і протягом останніх місяців 1849-го до квітня 1850 року. «Я побачив малий Лувр, грецьку святиню, позолочену призахідним сонцем, що височіла над долиною, третьою долиною по дорозі від кордону», – таке залишив нам враження про село Верхівня. Окрім Верхівні, маєтку Ганської, він кілька разів був у Бердичеві.

Цікаво, Україна вразила його своїми полями і родючою землею. «…Це пустеля, царство хлібів, ці мовчазні прерії Купера, — захоплено зазначав він. — Тут починається український чорнозем, шар чорного і тучного грунту завтовшки футів п'ятдесяти, а іноді навіть і більше. Його ніколи не угниють…»

Разом з Ганською Бальзак відвідав Київ і так описав його красу і велич:  «…Ось я і побачив цей Північний Рим, це татарське місто з трьомастами церквами, з багатствами Лаври і Святої Софії українських степів. Добре поглянути на це ще разок…».

2 березня 1850 року відбулася церемонія вінчання у костьолі Святої Варвари у Бердичеві графині Евеліни Ганської та «великого француза» Оноре де Бальзака.

Верхівня стала для нього колискою щастя. Все, що він бачив досі, нічого не було варте. Україна — безмежне поле, царство хліба на благодатному чорноземі, який не треба удобрювати, а лише — засівати. Такі ж привітні, щедрі, як земля, хлібороби.

У нього не було щасливої весняної юності, зате доля подарувала йому найсонячніше літо й найтеплішу, найпривітнішу осінь. У Верхівні він працював у кабінеті з каміном. Крізь велетенські вікна він бачив українські пейзажі. Верхівня — найдивовижніший край в Україні, дорівнює чи не найбільшому департаменту Франції. Божественна аура чарівної природи сприяла творчому натхненню. Тут він написав "Листи з Києва", драму "Мачуха", повість "Зворотний бік сучасної історії".

Його перебування на Україні —  найромантичніший період життя.

Відеоролик.  Бальзак у Верхівні 

Ведучий.

А зараз невеличка прес-конференція

Ведучий. «РІЛЬКЕ І УКРАЇНА»

Журналіст. Шановний пане Райнер Марія Рільке, у Вашій творчій долі віддзеркалилася українська земля. Знаю, що Ви були в Україні. Цікаво дізнатися, що спонукало Вас відвідати нашу землю?

Рільке. Спочатку  я познайомився з перекладними творами Толстого, Достоєвського, Тургенєва. А інтерес до них в мені пробудила Лу Андреас Саломе. Вона була впродовж життя моїм найпершим другом. Лу народилася на російській землі, в Петербурзі,  в родині російського генерала французького походження. Саме вона й запалила мене мрією відвідати і пізнати Русь. Тому у 1899 -  1900 роках разом із Лу Андреас Саломе я здійснив подорож Росією та Україною.

Журналіст. Хочеться, щоб ви детальніше розповіли про маршрут  подорожей українською землею.

Рільке. Подорож розпочалася навесні з відвідин Москви, у червні ми відвідали Київ, саме в   Тулі я й  зустрівся зі Львом Толстим. Далі разом із Лу  Дніпром ми попрямували до Кременчука, а потім побували у Полтаві, Харкові. Ці мандри і пробудили в мені бажання ближче познайомитися з історією Русі, Київської та козацької.

Журналіст. Що найбільше вразило Вас під час подорожі?

Рільке.  Є дві речі, які залишили незабутнє враження. Перше - це українська пісня. Друге - це краса української  природи. Пам’ятаю, писав про неї тоді навіть у своєму щоденнику: «Згадую оце полтавські степи, надвечірні зорі, хатки, і охоплює душу сум, що мене там немає». Полтавські    степи     я оспівав  пізніше  у «Сонетах до Орфея». А ще мене вразили кургани, могили минулих поколінь,  які височіють над степом.

Журналіст. Назвіть іще  твори, в яких звучать українські мотиви?

Рільке. Українській тематиці я присвятив твір «Як старий Тимофій співав помираючи», «Пісню про справедливість»,  дві новели з «Казок  про любого Бога», «Книгу образів».

Журналіст.  А українська література Вам відома? Як Ви  ставитеся  до неї?

Рільке. Я в особливому захоплення від староукраїнської літератури, читав Несторову «Повість минулих літ», «Києво - Печерський патерик», перекладав «Слово о полку Ігоревім», знайомився із змістом українських історичних пісень,  «Кобзарем» Шевченка.

Журналіст. Шановний пане, перебуваючи на українській землі і цікавлячись фольклором,  Ви, безумовно,  не могли не чути оповідей про кобзарів. Можливо, якась із них Вас особливо вразила?

Рільке. Дійсно, особливо запам’яталася історія  життя  відомого українського кобзаря Миколи Вересая. У чотирнадцятирічному віці  той осліп, і, навчившись гри на кобзі, став ходити із села до села, виконуючи пісні й думи. У моїй «Пісні про Правду» носієм правди є також сліпий кобзар, який співом закликав людей захищати Правду.

Журналіст. Пане поет, Ви повідомили нам, що читали «Києво - Печерський патерик». Отже, Ви були  у Києво - Печерській лаврі?

Рільке.  Безумовно. Києво - Печерська лавра незабутня. У печерах я бував не один раз із прочанами, і один раз сам зі свічкою в руках. Відвідини лаври надихнули мене на написання книги «Книга годин» - «Книга прощ».

Журналіст. А ще чим Вас вразив Київ?

 Рільке. Я закохався тоді у Київ.  У цьому місті я хотів навіть оселитися, мені здавалося, що це місто «близьке до Бога». Не можу забути Софіївського собору. Сильні  враження залишились від ікон київських церков і монастирів. Мене вони полонили.

Журналіст. Виходить Ви знайомі і з українським малярством?

Рільке. Так, я бачив твори Левицького, Боровиковського. Знав картини Ярошенка і Рєпіна. Зберігаю чимало українських сувенірів до цього часу: шовкову хустку та срібний  візантійський хрест.

 Журналіст. Пане Рільке, хочеться почути Вашу думку щодо нашої української історії, майбутнього нашої землі.

Рільке.  Ставлення до Вашої землі виражено у багатьох моїх творах.  У вас славне минуле, згадайте хоч би Мазепу, борця за незалежність, його я прославив у вірші «Буря». Я сподіваюся на достойне прийдешнє України, про це читайте у поезії «Карл ХІІ мчить по Україні». У моїй пам’яті залишиться Україна  як чудовий край безмежних просторів із героїчним минулим, багатою історією.        

Ведучий.

Земля без меж, вітри, рівнини,

Лісів там тіні старовинні

Й незмірна неба височінь.

Пливуть тобі назустріч села

І знов зникають в далині,

Немов прожиті щойно дні

Чи пісня дзвонів невесела.

Ведучий.

Такою Райнер Марія Рільке побачив Україну в 1900 році. Саме тут, на цій землі, він знайшов жаданий приклад гармонійного єднання людей і природи, стихій і Бога. Саме тут вперше йому відкрився власний шлях. Українська земля викристалізувала в ньому поета. А через набожність українського народу Рільке відкриває для себе Бога.

Згаси мій зір — я все ж тебе знайду,

Замкни мій слух — я все ж тебе почую,

Я і без ніг до тебе домандрую,

Без уст тобі обітницю складу.

Відломиш руки — я тоді тебе

Впіймаю серцем. Наче між долонь,

А спиниш серце — мозок запульсує;

Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь,

Тебе в крові палючій понесу я.

У вірші звучить незбагненна  сила віри у Господа: які б перепони не стояли на шляху ліричного героя до Бога, він все здолає. Ліричний герой так злитий з Господом, що навіть Бог не може позбавити його єднання з Ним.

Пошук духовного проводиря, виразника народного духу приводить Рільке до Канева на могилу Тараса Шевченка.

      Дух України, її сутність виявилися у творчому спадку Рільке: це і переклади, і мистецтвознавчі статті, вірші і прозові твори, навіяні перебуванням на українській землі.

Серед перекладів вирізняється «Слово про Ігорів похід», над яким Рільке працював кілька років. Роботу було завершено у 1904 році. Й на сьогодні цей переклад, здійснений Р. М. Рільке, вважається найкращим з німецькомовних.

Я пригадую «Пісню про Правду». Рільке добре вивчив українські народні пісні, особливо захопився піснями про козаччину, і вони послужили йому матеріалом для його «Пісні про Правду».

    У центрі твору — проблема мистецтва і Бога. Справжнє мистецтво, виразником якого є сліпий кобзар Остап, наділене такою силою, що здатне підняти народ на боротьбу з польськими панами, а творець такої пісні, в уявленні Рільке, є рівним Богові. Близькими до Бога письменник вважає й інших персонажів, які відгукнулися на заклик кобзаря повстати проти гнобителів. В образі Остапа можна відзначити риси співця Орфея, бо кобзар своїм співом зворушує душі людей, спонукає їх боротися за правду. Згадує автор і славних героїв України — Бульбу, Остряницю, Наливайка, стверджує своїм твором, що «на віки вічні прославилась козача вірність».

Рільке зустрів в Україні дивних людей — кобзарів, перед якими схиляв голову. Вони ходили українською землею від хати до хати і своїм співом зворушували душі людей, розповідали про героїчне минуле. На віки вічні прославилася козача вірність запорозьких гетьманів. І тоді народився рядок: «Пригорнись душею до Вкраїни. . .»

Ведучий.

Поговоримо про російського прозаїка А.П. Чехова. Ось що він писав в одному із листів до А .Кримського: «Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко»

Ведучий.

«Що за місця! Я просто зачарований! Крім природи, ніщо так не вражає в Україні, як народне здоров’я, високий ступінь розвитку селянина, котрий і розумний, і музикальний, і тверезий, і моральний, і завжди веселий» — записав А. Чехов після подорожі по Україні.

Справді, життя й творчість А. П. Чехова були тісно пов’язані з Україною. Антон Павлович приїхав до Ялти 1898 року в зв'язку з погіршенням стану здоров'я, побудував тут власний будинок. Навколо нього письменник розбив парк, у якому було 180 видів рослин.

      І цінували його творчість українські письменники М. Коцюбинський, І. Франко. М. Грушевський друкував переклади творів письменника в журналі "Літературно-науковий вісник" (видавався з 1898 року у Львові). Такі двосторонні зв'язки невипадкові.

Варто знати, що родина Чехова має глибоке українське коріння – його бабуся по батьковій лінії Є. Шимко була українкою (Таганрог). У дитячі роки українська мова постійно звучала в родині Чехових.

  Ставши письменником, Антон Павлович завжди обирав «приснолисту Україну» місцем літнього відпочинку. Бував він у Харківській та Полтавській губерніях. У Львові він придбав твори Т. Шевченка. Навесні 1887 р. він подорожував по Донецькому краю, у 1888–89 рр. двічі проживав під Сумами: мандрував, спостерігав народне життя, працював над прозою та драматургією.

  Музей у Ялті закладено після смерті письменника в 1921 році з ініціативи сестри Марії Чехової, яка прожила в Ялті до 1960-х років. Ще відкрито музей у Сумах.

   У своїх оповіданнях «Степ», «Людина у футлярі», «Іменини» письменник відобразив людей та природу України. Захоплювався «Кобзарем» Шевченка, знав і високо цінував творчість Котляревського, Карпенка-Карого, Кропивницького та ін. Він високо цінував діячів українського театру М. Садовського і М. Заньковецьку.

Отже, «у мені все-таки говорить хохлацька кров», – зізнався А. Чехов.

Ведучий. І знову поезія про українську ніч.

Ведучий І саме такою побачив її Олександр Пушкін

Тиха украинская ночь.

Прозрачно небо. Звезды блещут.

Своей дремоты превозмочь

Не хочет воздух. Чуть трепещут

Сребристых тополей листы.

Луна спокойно с высоты

Над Белой Церковью сияет

И пышных гетьманов сады

И старый замок озаряет

Українські краєзнавці підрахували, що поет здійснив 18 поїздок Україною, побував у 124 населених пунктах Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Херсонської, Київської та Волинської губерній.

Взимку 1820-1821 року Пушкін, незважаючи на заборону, прибув до Києва. Софійський собор та Києво-Печерська лавра справили на поета величезне враження, які згодом лягли в основу сюжету поеми «Полтава». Відвідання могили князя Олега надихнули на створення «Пісні про віщого Олега» та  написання поеми «Руслан і Людмила».

Так, власне «українським твором» Пушкіна можна вважати «Полтаву». Безперечно, цей твір, написаний у 1828 р., задумувався раніше, ще під час перебування на півдні. Враження від України, її природи   звучать у «Полтаві». У ній Пушкін свідомо дискутує з Байроном і особливо з Рилєєвим, які зображали Мазепу позитивно, репрезентуючи його як борця за волю України. Пушкінська «Полтава» уславлює суперника Мазепи —  царя Петра. Що ж, пробачимо йому його імперські думки.

Особливим є  період в засланні Пушкіна — життя в Одесі. Тринадцять місяців прожив Олександр Сергійович у цьому місті, де було створено понад 30 ліричних поезій, завершено роботу над поемою «Бахчисарайський фонтан», написано два з половиною розділи роману «Євгеній Онєгін».

Пам’ятаєте. Що саме в Одесі Пушкін пережив високе і палке кохання до Кароліни Собанської, в яку поет довго і безнадійно був закоханий. Через багато років у Петербурзі він зустріне її, і тоді з’явиться прекрасний вірш «Я вас кохав…»(1829).

Звучить романс «Я вас любил»

Щодо творчих й дружніх стосунків з кращими представниками української інтелігенції, то Пушкін був у близьких стосунках із українцями М. Маркевичем, М. Максимовичем, Орестом Сомовим, допомагав Миколі Гоголю увійти в російську літературу. Відомо, що Гоголь обожнював Пушкіна.

Цікавим фактом є те, що дружина поета, Наталія Гончарова, була праонукою знаменитого українського гетьмана Петра Дорошенка. Ось так, виходить,  що Україна і Пушкіна надихнула на написання чималої кількості творів.

Ведучий. Не обов’язково бути у країні, щоб писати про неї.

Ведучий. Здогадуюсь, ти, мабуть, маєш на увазі англійця Джорджа Байрона?

Ведучий. Саме так. Поговоримо про Байрона.

У далекій від України Англії проживав  Джордж Байрон. Він не був в Україні, але цікавився її історією. Перебуваючи у Венеції  з 2 квітня 1817 по 26 вересня 1818 роки, він написав романтичну поему «Мазепа»  , опублікував її у 1819 р. У своєму відомому поетичному творі англійський письменник описав велич українського народу, красу місцевої природи.

Також варто зауважити, що, незважаючи на неможливість побувати в Україні, англійський письменник прекрасно вивчив багато чого про неї, в тому числі і про українську природу, зокрема, він зміг описати українські степи. Крім того, особливої ​​уваги в поемі були удостоєні ліси України, на опис яких він виділив відразу кілька красномовних рядків свого твору.

Опис Мазепи, інших історичних персонажів того часу вражає своєю ретельністю, детальністю і аналітичністю. Її герой – не вигадана загадкова постать, а видатна історична особа, який попри всі випробування і страждання не впав у відчай, а став гетьманом України. Джордж Байрон із симпатією змалював Мазепу, як людину сміливу і могутню, постать романтичну і титанічну. Завдячуючи Дж. Байрону Європа почула про Україну.

Ведучий. Згадаємо російську поетесу Анну Ахматову.

Ведучий. Мені шкода, що доля розпорядилась саме так,  і її творчість  належить російській літературі.

Ведучий. А я читав, що батько не вірив таланту дочки і заборонив їй підписувати поезії прізвищем Горенко. Їй прийшлось взяти прізвище бабусі.

Відомо, як Анна Ахматова зізналась українському поетові Миколі Бажану: «А ви знаєте, в мене ж є українська кров. Мій батько — родом з козацької старшини. Народилася в Одесі, в Києві закінчила гімназію. Там зустрілася з українською мовою, але зустріч була поверхова».

Як же А. Ахматова опинилася в Києві?

В архіві зберігся запис про те, що вперше вона побувала у Києві у п’ятирічному віці. Всю зиму сім’я Горенко прожила тоді в готелі «Національ» . На краю Хрещатика і Бессарабської площі знаходився цей готель. Тут закінчила Анна Ахматова останній клас Фундуклєєвської гімназії, а восени 1908 р. вступила  до юридичного відділення Київських вищих жіночих курсів. 25 квітня 1910 р. Анна Горенко та Микола Гумільов вінчалися в Микільській церкві на тодішній околиці Києва.

 У Києві вона почала свій «Київський зошит», багато її віршів присвячено цьому місту

Згадки про київські часи можна відшукати в її поезіях.

Давній Київ ніби вимер,

Дивний мій приїзд.

Над рікою Володимир

Чорний хрест підніс.

 Серед саду темнокорі

Липи й осокір,

 І до Бога світять горі

Діаманти зір.

  Шлях високий, шлях офіри

Тут закінчу я,—

 Де лиш ти, мені до міри,

І любов моя.

    Київський період життя Анни Ахматової був ранком її життя, та відблиск цього періоду збережеться надовго в пам`яті та у віршах.

Ведучий.Важко повірити у те, що такі слова міг сказати одягнений за радянських часів у бронзу Володимир Маяковський… До речі, він неодноразово хотів доказати свою кровну приналежність до українського походження.

Ведучий.

«Три разных истока во мне речевых:

Я – не из кацапов-разинь.

Я –дедом казак, другим – сечевик,

а по рожденью грузин»

                                            (В. Маяковський «Владикавказ – Тифлис»)

Подивимось на родовід. Маяковський Костянтин Кирилович – прадід поета з м. Берислав Херсонської губернії, був переведений на службу на Кавказ.

Дід поета по батьківській лінії народився в українському Бериславі, проте виріс у Грузії.

Ведучий.Може бабуся не є українка?

Ведучий.Українка. Данилевська Євфросинія походила з роду вихідця з Подільської губернії (нині - Вінницька область) козака Данила і була двоюрідною сестрою відомого українського дослідника і письменника Г. Данилевського.

І мама Володимира – Павленко Олександра, була дочкою українця, штабс-капітана Павленко Олексія.

А от батько поета – Маяковський Володимир Костянтинович народився вже в Ахалцихе, навчався в Кутаїсі та Тбілісі., служив лісничим у фортеці Багдаді (нині – райцентр Маяковський). Саме там і народився етнічний українець В. Маяковський, котрий прославив Україну, Грузію і ... російську літературу.

Ведучий. А ось іще для роздумів слова В. Маяковського, в яких відчувається його українська душа.

Ведучий. Переглянемо відео. Відомі зірки зачитали вірш Маяковського "Борг Україні"

Говорю себе: товарищ москаль,

На Украину шуток не скаль....

Разучите эту мову на знаменах — лексиконах алых,

Эта мова величава и проста:

«Чуешь, сурмы заграли,

Час расплаты настав...»

Разве может быть затрепанней да тише

Слова поистасканного «Слышишь»?!

Я немало слов придумал вам,

Взвешивая их, одно хочу лишь, —

Чтобы стали всех моих стихов слова

Полновесными, как слово «чуешь».

Всім, мабуть, відомо, що з Києвом пов’язане і життя російського письменника М.О. Булгакова. Це місто він упродовж свого нетривалого життя любив особливою любов'ю. Рідне місто письменника згадується у всіх його творах, хіба що крім роману «Життя пана де Мольєра». Особливо багато описів Києва у романі «Біла гвардія».

От послухайте прекрасні слова його: «І було садів у Місті так багато, як ні в жодному місті світу...» А ще він називає Київ перлиною, і це йде від серця письменника. У мене навіть склалося таке враження, що коли Майстер прощався з містом назавжди, автор думав про Київ, про панораму, яка відкривається з високих дніпровських круч, звідки «..виблискував електричний білий хрест в руках велетенського Володимира на Володимирській гірці...». Так писав Булгаков у «Білій гвардії». У «Майстрі і Маргариті» події відбуваються у Москві, але уважний читач може відчути ледь вловиму присутність Києва.

  «Ах, які зірки в Україні. От майже сім років живу в Москві, а все ж таки тягне мене на батьківщину. Серце щемить, хочеться іноді болісно в поїзд… і туди. Знову побачити яри, занесені снігом, Дніпро… Немає гарнішого міста на світі, ніж Київ», — скаже в оповіданні «Я убив» доктор Яшвін, у якому легко вгадати автора (прізвище утворено від українських слів «я ж він»).

 Київ був з Булгаковим завжди. Михайло Опанасович любив підніматися нагору по Андріївському узвозу, доходити до найвищої точки й звідти споглядати дахи багатоповерхових будинків, куполи церков, вулиці, провулки й площі. Київ займав особливе місце в житті та творчості письменника. Про це він сказав у ліричному нарисі «Київ-місто».

Ведучий.

 Величезна катастрофа XX століття, Друга світова війна знайшла своє відображення у творчості багатьох письменників світу. Німецький письменник Г. Белль говорив від імені «тих, хто повернувся» з фронту додому, – від імені тих, хто страждав від ран і душевного болю, від своєї духовної скаліченості та ідейної ошуканості.

 Ведучий.

Тоді він був нацистських солдатом... Був поранений. Тоді про нього світ ще не знав: учорашнього букініста, який мріяв вправлятися словом. Але Третій Рейх не зважав на те, й в липні 1939 року його двадцятидвохрічного призвали до армії, де перебував до самого закінчення війни. Служив телефоністом, хоч жодного разу не вистрілив. Брав до рук карабін лише тоді, коли фельдфебель давав нагінки йому, що зброя не почищена. Попри те, він був солдатом нацистської Німеччини.

Як солдат Східного фронту влітку 1943 року Белль перебував на території України. У його пам'яті назавжди залишилися назви географічних місцевостей України, її міст і сіл: Галичина, Волинь, Львів, Одеса, Херсон, Коломия, Стрий та багато інших. Відразу до нацизму та безумства війни Г. Белль дохідливо й яскраво виклав у своїй першій повісті «Потяг точно за розкладом».  Події проходять на українських теренах майже наприкінці війни. Герої твору раз-у-раз повертаються в своїх спогадах  до тих місць, де воював Г. Белль.

Молодий солдат вермахту Андреас, після відпустки, повертається на Східний фронт. У потязі «Париж-Перемишль» його охоплює страх: «Скоро я буду мертвий. Помру. Скоро». Надворі вересень 1944 року. Його непокоїть, де саме зустріне смерть. У Львові, Чернівцях, або Нікополі? «Ніколи, ніколи вже він не побачить Нікополя». Напевне, рояться божевільні думки, загине десь між Львовом і Чернівцями. «Крим оточений», – чутно у вагоні. Потяг минає Дрезден-Дортмунд- Нордгаузен…

Андреас пригадує Керч, Одесу, Миколаїв, Нікополь, і намагається уявити собі Чернівці, Львів і саму ж Галичину. «Десь там ще є Волинь». Хтось у вагоні розгортає карту, тицькає пальцем: «Коломия». Там, унизу мапи, розташована Східна Галичина, й зовсім близько Буковина та Волинь. «Ці назви – як незнайомі напої. «Буковина» звучить, як міцна слив‘янка, а «Волинь» нагадує густе, майже як сироп, пиво, як те пиво, що він його пив якось у відрядженні у Будапешті, справжня пивна юшка».

«Стрий… Так ось, значить, де мені судилося вмерти. Біля міста Стрия… навіть до Станіслава я не дістанусь, навіть до Коломиї, не кажучи вже про Чернівці. Стрий! Ось воно як! А може, його взагалі нема на тій карті …»

Як національну ганьбу, що має увінчатися справедливим покаранням, сприймає злочини своїх співвітчизників у Бабиному Яру герой оповідання «Причина смерті: І ніс гачком».   Ці окремі замальовки складаються у цілісну картину українського світу, зображеного крізь призму свідомості німецьких солдатів.

Ведучий.Ще одна подія пов`язує Белля з Україною: це захист українського поета Василя Стуса. З телефонного інтерв‘ю німецькому радіо 10 січня 1985 року

Ведучий.

Біля мікрофона – журналістка радіо Західної Німеччини:

«... В чому полягає злочин Стуса, чому його так суворо карають?»

Ведучий.

Белль: «Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність»

Ведучий.

Кореспондентка далі запитує письменника – чи широка обізнаність про в'язня «охоронятиме» його згодом від нових репресій?

Белль: «Недавно вийшло дві збірки з поезіями Василя Стуса в гамбурзькому видавництві. Велика поінформованість про нього допомогла б йому безперечно, якщо згадати, що він уже 12 років перебував у таборах і на засланні.  Будемо сподіватися, що в якийсь день не прийде звістка, що все було надто пізно».

Ведучий.

Одначе Василь Стус пережив Генріха Белля всього тільки на півтора місяця.

Ведучий.

Пора вже якось і до нашого краю поближче.

Ведучий.

Не заперечуємо.

Ведучий. Тоді у мене питання: А чи знаєте ви, що Бучач називають українським Толедо?

Ведучий. Подібно до цього іспанського містечка, в розташованому на півдні Тернопільщини у Бучачі збереглися споруди різних часів.Він пережив турецьке та татарське руйнування, пожежі і світові війни, польську, австро-угорську та радянську влади.Але й досі лишається містом-музеєм, сповненим таємниць.

 Не є таємницею, що Бучач — батьківщина Нобелівського лауреата письменника Аґнона. Нобелівську премію він отримав не за один твір — це є група творів з декількох романів, серед яких є «Нічний гість», який чомусь переклали  в «Фоліо» як «Нічний постоялець», але «Гість на одну ніч» або «Нічний гість» є переклад більш такий деталізований, якщо говорити з івриту.

Цей роман автор написав після того, як у 1929 році знову побував у Бучачі (у романі йдеться про перебування головного героя у цьому місті). Як показав текстологічний аналіз творів прозаїка, який провела його онука професор Яель  Блау, у зібранні творів Аґнона місто Бучач згадується 1790 разів!

Це дуже цікавий роман з точки зору того, що він розкриває місто по-іншому; це захоплюючий роман сьогодні, тому що ти бачиш те місто, якого вже немає, і ти бачиш ту спільноту осіб, тобто, те життя, єврейську цю культуру, якої теж уже немає. Тобто, Бучач сьогодні не налічує взагалі єврейської общини, немає там такого, там немає синагоги, залишився лише цвинтар, який дуже цікавий. Власне, там похований батько Аґнона, і про це він згадує теж у цій книжці.

Коли Агнон приїхав у Бучач з Ізраїлю, іде дорогою з околиці до центру Бучача  кілька годин, хоч цю коротку відстань можна пройти за хвилин десять. Він згадує християн, які прийшли прощатися з іудеями, котрі виїжджали з Бучача. Ціле місто вийшло прощатися, навіть із сусідніх сіл та містечок прийшли, бо ж колишні сусіди вибираються на Святу Землю.

А давайте заглянемо у біографію Агнона.

 Якщо поглянути у минуле, то у 1908 році з Бучача до Палестини емігрував бучачанин  Чачкес. За якийсь час, побувавши спершу в Німеччині, він дістався до Єрусалиму та поселився в його передмісті. Чачкес прибрав собі ім’я і прізвище Шмуель Йосиф Агнон. Було йому тоді тільки двадцять років. За якийсь час Агнон видав кілька книжок, став членом Академії мови Ізраїлю. А в 1966 році ім’я колишнього бучацького єврея стає всесвітньо відомим, Агнон отримує Нобелівську премію. Він належить літературі Ізраїлю, але корені його життя і майже всі твори присвячені Бучачу і життю галицьких євреїв. Слід зауважити, що твори Агнона перекладені німецькою, англійською, російською мовами і, нарешті, українською.

Агнон описує бучацьку річку Стрипу, до якої вночі ходили прощатися всі бучацькі євреї, котрі виїжджали до Палестини. Один з них у книзі каже: «А я й не знав, що наше місто таке гарне».

Справді, дивне місто змальоване в романах Агнона. Криниця, з якої пив воду поляк Собеський, коли вертався з війни переможцем, з її розбити сходами і стертим написом, порослим мохом. Майже у всіх творах Агнона присутній світ міста Бучача, світ, названий ним «загаченою водою». Це глибока вода, в якій вирують пристрасті і віками живуть поряд українці, поляки, євреї, вірмени, греки.

Ведучий.

А древній Бучач стоїть під високим небом, гармонійно поєднавши в собі життя кількох епох. Він випростався, вкотре за свою історію звільнився від гніту і творить нову історію. Ніхто не здатний відібрати в нього ні його минулого, ні його майбутнього.

Добрий дух міста, як вітер, блукає в місячні ночі вузькими брукованими вуличками. Назустріч йому виступають тіні, які розповідають вітрові про своє життя у Бучачі.

Ведучий.

Можливо, хтось іще колись вислухає ці розповіді і відтворить їх для нових поколінь. Повна історія Бучача ще не написана. ЇЇ творити нам.

Ведучий.

Україна – це доля, яка випадає раз на віку, Україна – це мати, яку не вибирають, як і долю, бо Україна – це пісня, яка вічна на цій землі. Є на світі одна Україна, як тільки одна в нас є мати, і їй наша найсвятіша, дитинна любов.

Відео. Звучить поезія Л. Костенко

Усе моє, все зветься Україна

Відеоролик «Боже, Україну збережи»

Дякуємо за увагу! До нових зустрічей на теренах літератури! 

Яремко М.Ф., вчитель зарубіжної літератури Бучацького ліцею