Сценарій "Свіча" присвячений Дню пам'яті жертв голодомору

ВІДЕО_Оксана Білозір

Лизогуб Аня: Третій тиждень листопада кожного року в нашій країні — поминальний по жертвах імперських насильств над українцями, в тому числі і Голодомору 1932-1933 рр. 22 листопада в день пам’яті кожен свідомий українець, запалить на підвіконні свічку пам’яті, щоб її бачили зорі — душі померлих.

Фучко Віка: Досі не віриться, що в Україні — житниці всієї тодішньої радянської імперії раптово зник хліб і люди залишилися без зернини. Зерно, зернина, зернятко… Щоразу воно схиляє до роздумів. Хліб це життя. Ще в глибинах віків так уже склалося на Україні, що хліб у хаті — це достаток, добробут це і відрада і впевненість у завтрашньому дні.

Споконвіку кожна українська сім’я старанно працювала на власній землі, навіть тоді, коли її було небагато. Земля була основою життя селянської сім’ї. Виховуючи дітей, батьки прищеплювали любов до найсвятішого — до землі.

З організацією більшовиками колгоспів все змінилося. З болем і острахом вступали селяни до колгоспів. Заодно повинні були віддати туди коней , корів, здати свої плуги, борони. Тих, хто не хотів бути колгоспником суворо карали. Кожна осінь приносила селянам лише розчарування. Влада вимагала від колгоспників все більше хліба, молока , м’яса. Навіть те що залишалося на посів, змушували здавати.
Осінь 1932 року не віщувала великої біди. Врожай був не гірший ні у попередні роки. Здали селяни державі продподаток, але раптом оголосили другий , а потім і третій. Почали їздити по селах спеціальні продзагони і забирати все до нитки…

До зернини — бубки, дотла,

(Що нам бабський плач-голосіння)

Все мела "Червона мітла",

Не лишала і жменьки насіння.

І в діжку зазирала, і в глечик, і в сівник,

Із миски висипала: "Зась вам їсти",

Всіх трусили — владний Представник

І свої запеклі "активісти".

Що в села забрала, те здала,

Ні Тимку на хліб, ні Тарасу...

Ой пройшла "Червона мітла",

Промітала Голодомору трасу...

Лизогуб Аня: Як можна забути, що без стихії, без засухи, без війни – в самому центрі цивілізованої Європи, в Україні, яка незадовго перед цим була житницею континенту, небачений голод забрав у могилу мільйони людей?
Фучко Віка: Ні не забудемо! Пам’ятаймо, що зимою 1932-1933 р. помирало в Україні 17 чоловік на хв.., 25 тис. щодня. За 10 місяців Україна втратила майже чверть свого населення.
Страшна арифметика, та не вся , бо до неї треба додати розкуркулених і висланих у Сибір, розстріляних і замордованих у 1937-1939 Р.Р.

Моя бабуся, сирота,

Мені колись розповідала,

Як батька з матір’ю вона

В свої шість років поховала:

„Забрали з хати геть усе,

Зернину кожну вигрібали…

І на морозі крижанім

Водою неньку обливали.

Вона зізнатись не могла,

Де порятунок заховала –

Торбинку з житом і вівсом

Для діток в землю закопала.

Щоб доньки вижити змогли

У рік страшний голодомору,

Щоб рід нащадкам зберегли,

Щоб підвелись з колін угору.

І батька Голод переміг …

Зелених зерен дочекався,

Він їсти їх заборонив,

А сам не витримав, зірвався.

Він був щасливий у ту мить,

Коли жував зерно зубами…

Але кишечник так болить –

Він розривається шматками.

Останні ласощі свої

Сльозами рясно поливає,

І на очах своїх дітей

У страшних муках помирає.”

Та залишилося дитя –

Дівча сиріткою назвали,

Мою бабусю все життя

Повсюди кривдили й штурхали.

Немає рідного села,

Немає жодної хатини,

Тепер там зорані поля,

Що кормлять Голоду могили.

Моя бабуся вже пішла

За обрій сонце зустрічати,

Вона інакше не могла

Свою матусю обійняти.

Прошу, у серці запаліть

Скорботи полум’я священне

Та крізь століття пронесіть

Сльозу безвинно убієнних!

Фучко Віка: Опухлий п’ятирічний Романко, син Іллі Гайдамаки, казав перед смертю: «я з’їв би такий буханець хліба, як хмара»

ВІДЕО_Остання колискова

Ой засни, моя дитино,

Як заснула вся родина.

Спи від маку і прости

Та вже їсти не проси.

Голод більше не дістане –

Скоро сон міцний настане.

Думки в голові, як цвяхи

І снують, мов ті мурахи.

Пригорну тебе синочку,

Поховаю у садочку.

Ой! За що ж це мені люди?! –

Син перед очима всюди.

Він не виросте ніколи,

Не ходитиме до школи

Не народяться онуки,

Не зігріють бабі руки.

Ось і все... сина немає.

Тепер він мене чекає

Вже іду до тебе сину

Зачекай іще хвили….

В канаві там лежав хлопчина 
В канаві там лежав хлопчина:
Ніяк не більше семи літ
Йому б ще круглими очима
Дивитись радісно на світ.

Та я тоді з ним не балакав,
Очей він теж не відкривав.
Лежав, зігнувшись, тихо плакав
І „хочу їсти” ще стогнав.

Він там і вмер. Маленький хлопчик,
Що мав не більше семи літ,
Що навіть думати не міг ще:
Чому ж такий жорстокий світ?

Чому померло в тридцять третім
Тоді ще тисяча в селі?
Чому немає й не шукає
Ніхто вже правди на землі?

Минають роки, а в уяві
І досі постать та ж моя
Стоїть на вигоні в канаві
І... „хочу їсти” чую я.

Фучко Віка: Нині про перебіг голодомору написано понад 10 тис. статей, свідчень, документів, досліджень науковців, які розкривають причину, саме чому був голодомор, та хто в у цьому винен?
Документи, які свідчили про терор голодом раніше ніколи не оприлюднювались. Незалежна вільна Україна відкриває таємні заборони комуністичного режиму над такими документами, що доводять свідомий характер терору голодом, а також загальне число жертв від 7 до 10 млн.
Лизогуб Аня: А для тих ,хто досі вагається, але хоче побачити на власні очі відкриті документи які засвідчують факт терору, є електронна адреса сайту СБУ України, в розділі Архіви тепер можна ознайомитися з циркулярами,, вказівками та свідченнями очевидців.
Фучко Віка: Українська держава пам'ять померлих голодною смертю відзначила випуском фоліанта « Національна книга пам’яті», куди занесені невідомі імена замордованих голодом.
Свої Книги пам’яті про померлих голодною смертю земляків, випускає кожна область України.
Бо, вічна пам'ять – святий урок для нащадків невинно убієнних. А забуття – заповіт для катівських нащадків.
Лизогуб Аня: Тож схилімося в скорботному доземному уклоні перед пам’яттю жертв страшного голодомору і нехай мертві не судять нас живих за черствість душ. І нехай навіть запізнілими дзвонами, але покличемо мільйони людських душ, щоб вписати їх в історію пам’яті. Бо пам'ять – нескінченна книга, у якій записано все: і життя людини І життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним..
Як ніде, може стогне від трупів українська земля. Від кісток похованих без трун. Від зойків закопаних напівживих. Жоден убивця не повинен знайти місця ні на цьому світі ні на тому.
Тому що , більшого злочину , як відібрати хліб у того хто його вирощує і приректи на голод селянина життєдайної України, селянина, який ніколи не образив святого хліба,ніколи клав перевернутий буханець на стіл, бо ж жхліб не можна було ображати, він був від Бога.
Фучко Віка: І сьогодні, дякувати Богу і натрудженим рукам ми маємо святий хліб щодня , адже без цього скарбу ніхто не сідає до столу.
Лизогуб Аня: На нашому столі присутній і хліб і зерно . Зерно. Як символ життя і перемоги над молохом голоду, а хліб для того , щоб причаститися ним , як безцінним Божим даром та пом’янути душі загиблих людей, які помирали з думкою про цей святий скарб – шматочок хліба…

МУЗИКА_Метроном

Голодомор

Голодомор, ой, як це страшно,

Це помирали люди із села.

Все це було на Східній Україні,

Де влада будує нове їм життя.

І люди вступали у їхні колгоспи,

А хто не вступив – виганяли із сіл,

В Сибір, до Уралу, геть на чужину,

Назавжди покинувши рідну Вкраїну.

Там люди гинули в нужді і злиднях

Мільйони із них не вернулись назад.

Ті люди страждали, ті люди вмирали:

І мати, і батько, і донька, і брат.

Вже 70 років минуло, відтоді

Та біль той не вщухне, і рани болять

Про це не забудьмо!

Про це пам’ятаймо!

Ми мусимо всі ті часи пам’ятать!

ВІДЕО_СВІЧКА (під час виступу)

На підвіконні палахтить

Скорботи полум’я священне –

То свічка пам’яті горить

За всіх безвинно убієнних.