СЦЕНАРІЙ ЗАХОДУ ДО РОКОВИН ГОЛОДОМОРУ «1932-1933рр. – кривава рана в історії Черкащини та України»

СЦЕНАРІЙ ЗАХОДУ ДО РОКОВИН ГОЛОДОМОРУ

«1932-1933рр. – кривава рана в історії Черкащини та України»

    Мета: розглянути причини голодомору, його масштаби, трагічні наслідки; сформувати у кожного учня власну оцінку подій, розвивати вміння зіставляти факти, робити самостійні висновки; сприяти формуванню національної свідомості школярів, виховувати повагу до трагічної долі українського народу, загальнолюдські ціннісні орієнтації, моральні якості громадянина – патріота своєї рідної землі, любов до землі, людини – трударя.

  Оформлення залу: виставка книг та статей про голодомор, запис Моцарта «Реквієм», «Свіча» М. Скорика. На столі рушник, колоски з чорною стрічкою,  свічка, карта України з чорною хусткою.

(З обох боків сцени виходять маленька схудла дитина і учениця в ролі України – в чорній накидці поверх українського костюма)

 Мелодія

Україна: Хто се? Чий голос щоночі просить?

Дитина: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!»

Україна: Хто водить за мною запалими очима – криницями, очима, у які переливалися всі страждання, муки й скорботи роду людського, і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів…

(підходить до дитини, обіймає за плечі)

Читець 1: ( входить із запаленою свічкою):

І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, проходять небесним Чумацьким шляхом і повертають до мого серця… Ідуть українські великомучениці, пригортають до грудей немовлят Босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії – Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорно – пречорною мукою.

Читець 2. (входить теж із запаленою свічкою):

Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвернених садах на всіяних кульбабою лугах падають. Чи ж то я, чи моя пам’ять, а чи душа летить у ту весну і квилить – голосить у Всесвіт? Кричу до мовчазного неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до Місяця, схожого на вогник воскової поминальної свічі людського життя… Мільйони погаслих свічок.

Україна. (підходить ближче до краю сцени) «Небо! Поможи! Дай манни небесної погодувати помираючих! Сонце! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!
Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів! Поглянь – червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворіння, таких покосів іще не бачитиме ні Земля, ні Небо. Подивись на те різнотрав’я, на квіт, на пуп’янки, на … Господи! Невже і там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш від нині святими душами?!

Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п’ятьма хлібинами нагодувати п’ять тисяч. Сотвори диво – нагодуй! Порятуй! Богородице! Матір наша небесна!

Свята Покрово, покровителько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?»

Читець 1: І стояла Вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася, Мати – Україна, на велетенському хресті розіп’ята й вишіптувала:

Україна: «Доньки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?»

Читець 2.: Український збіджений народе!
Україно, – мати січова!
Де твої знамена і клейноди?
Де твоя державна булава?
Тільки й чути – гупання кайданів
У Соловках, в Сибіру, в Колимі,-
То козацька нація гетьманів
Гине у московському ярмі,
Щезло все в голодному пожарі:
Матері і діти з голоду всі мруть.
Божевільні люди на базарі
Людське м’ясо людям продають.
Вже давно не чути серед степу
Клекоту орлиного вгорі.
Славу про Хмельницького й Мазепу
Не співають сиві кобзарі.
Де поділись – усмішка весела
І купальські вогнища дівчат?
Де поділись українські села
І садки вишневі коло хат?
Щезло все.. І всюди на руїні
Бенкетують п’яні вороги.
Українці ж мруть на Україні,
На Байкалі, в холоді тайги…
Ні – ми ще повстанемо, як хмара.
Ні – ми ще ударимо, як грім!
І коли за все приходить кара,
То якої ж кари треба їм?
Виходять ведучі

Вед.1. Не звільниться пам’ять, відлунює знову роками.

 Я зітхну. Запалю обгорілу свічу.

 Помічаю: не замки-твердині, не храми –

  Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.

Вед.2. Піднялись, озиваються десятиліття

    З далини, аж немов з кам’яної гори

 Надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна. ХХ століття»

  І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три»

Вед.1. 82 роки минуло відтоді, як мільйони синів і доньок України, мільйони невинних людей, мільйони наших рідних і близьких були без жалю винищені голодомором.

Вед.2. Голодомор 1932-33 рр. - період з квітня 1932 по листопад 1933 років.

Саме за ці 17 місяців, приблизно 500 днів, в Україні загинули мільйони людей.

Читець 1. Пекельні цифри і слова

     У серце б’ють, неначе молот.

     Немов прокляття, ожива

     Рік 33-й. Голод. Голод.

Читець 2. У люті сталінській страшній

                 Тінь смерті шастала по стінах.

      Восьми мільйонів (Боже мій!)

                  Недолічилась Україна.

Вед.1. Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду в 1932 – 1933 роках, присвячується.

Вед.2. Пам’яті тисяч українських сіл і хуторів, які зникли з лиця землі після однієї з найбільших трагедій ХХ століття, присвячується…

Герої, крім ведучих, сходять зі сцени, звучить мелодія

Вед.1. Літа 7441 від створення світу ( 1933 від Різдва Христового) був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші , ні потопу, ні моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу - старих, молодих і дітей, і ще не народжених - у лонах матерів.

Вед.2.  Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землі. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні.

Вед.1.Танули на обширах України важкі сніги весни  1933 року, являючи світові трупний сморід, апокаліпсичні видива. Василь Барка у своєму творі «Жовтий князь» згадував:

Вед.2. «Великі дерева біля кладовища спиняли завію, і сніг лежав тонший, ніж: на околиці. Мертвих кладено також: біля могилок, просто на білу поверхню, або загортано так неглибоко, що земля і сніг, змагаючися, потроху вивільняли їх, показуючи недавні заметини. Всюди видно: то нога, то коліно, то рука по лікоть   чи  сама  кисть,   чи  вигнута  спина  і голова,   —  виставляються з глинистого ґрунту і зимового покрову, як після побоїща, веденого вже не людьми, а збігом демонів, що не знають звичаю достойно класти покійників  на останній сон. Кинули їх мертвими і притоптаними, швидко через них перебігли.  Виказуються небіжчики через сніг, мов з потоплення якогось: білого і морозного, що залило, але не закрило їх цілком, — так і спинилося, страхаючи живих».

Вед.1..На багатьох чорноземах України вмирали люди. Уже в листопаді не було чого їсти. Почався голод. Великий. Страшний. Невблаганний. Пішов голод степами. Пішов. Перед ним дверей не зачинити, не зупинити ні плачем дітей, ні тужінням матерів. Він уповзав у хати, населяючи їх мерцями. Двері навстіж. Мертво. Люди не плакали, умирали мовчки. Хто лічив їх тоді? Скільки їх зникло з видноколу? Жили терпіли – і з життя пішли терплячи.

Вед.2. Це було не стихійне лихо. Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно, і почали забирати з домівок усе, що знаходили. Шукали хліб усюди – розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод. Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зерна, це було велике щастя. Люди їли все, що можна було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливий був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра. Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли на візках… Вимирали цілі родини, особливо ті, де було багато дітей. Люди божеволіли з голоду. Почалося людоїдство.

Виходять учні

Учень 1. На світі – весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так - у простір, у світ – їсти, їсти, їсти…

Учень 2. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.

Учень 3. Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої історії. Пом’янімо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхньої хресної путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

Вед.1. Відкрийтесь, небеса!
Зійдіть на землю.
Всі українські села, присілки та хутори,
Повстаньте всі, кому сказали: вмри!
Засяйте над планетою, невинні душі!
Зійдіть на води й суші,
Збудуйте пам’яті невигасний собор!

Вед.2. На вшанування світлої пам’яті жертв голодомору в Україні в 1932 – 1933 роках оголошується хвилина скорботи.
Хай ця хвилина для громадян нашої незалежної держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, жестом покаяння і перестороги. Хай у кожному місті й селі, у кожній оселі, кожній родині старий і малий схилять голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом-геноцидом, уклінно припадуть до їхніх могил, поставлять свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла.

(Діти запалюють свічки)

 

Учень 4.

Пом’янімо мільйоннії жертви,

Які голодом винищив кат.

В тридцять третьому році що вмерли,

І лишились лежать коло хат.
( входить «Україна» і маленька дівчинка зі свічкою в руках)
( звучить «Аве Марія» Шуберта.)

Дівчинка:

Це моя запалена поминальна свіча по тих 9-и мільйонах українців ( а, може, й десяти, хіба ж то зараз порахувати всі їхні кісточки) на 82 – річну тризну по жертвах страшного голодомору в Україні 1932 – 1933 років.

Хай палає свіча... хай палає
Поєднає нас вона в цей час.
Хай сьогодні спогади лунають.
Пам'ять чиста, світла і велична
Пісня й слово хай єднає нас.

Вед.1. Теплими погожими ночами зірки падають додолу,

падають, але не розбиваються,

бо застигають у повітрі,

спалахкують,

 востаннє перемовляються перед тим, як піти у вічність.

 Але то не звичайні зірки, то зорі-Душі 

(Звучить повільна музика і повільно "випливають " три зіроньки)
1-а зірка:

Мені заподіяли смерть за 5 колосочків. Було це літечком 33-го. Я з маленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки. Ой, як хотілося їстоньки... Катруся опухла від голоду, сиділа на межі і рученятами ловила волошку, щоб з'їсти її. Я озирнулась, зійшла з межі, зірвала один колосок, 2, 3,..5... І раптом схопив мене голова сільради і поволік до воза. Мене били, били, били... поки не забили. Забили за 5 колосочків, а було мені шість рочків. І Катруся моя теж померла, там, на межі. Тепер вона теж зіронька.
(Діти беруться за ручки і танцюють, зупиняються)
2-а зірка.

 І мені хотілося їстоньки, мене Марійкою звали. Спочатку померли мої бабуся і дідусь. З голоду вони опухли і здавалися дуже великими. Приїхали дядьки, повкидали їх на воза і повезли за село в ями. Мій таточко пішов до міста за хлібом і не повернувся - його дядько міліціонер з рушниці застрелив. Я в матінки все просила: «Відріж мені пальчика, я його з'їм, а то він не перекушується». Мама обнімала, цілувала мене, а з її великих запалих очей котились сльози. Надвечір мама помила нас з братиком, одягла в чисті сорочки, напоїла маковинням... І вже нас не стало. Марійкою, Марійкою мене звали.
3-я зірка.

А я Ганею була... Було мені три рочки. Мене матуся зарубала... З моїх ручок, з моїх ніжок холодець зварила, старших братиків і сестричок ним погодувала. А мою голівку до серденька притулила, люлі-люлечки співала, любим дитям називала... А через два дні моя рідна, люба мама в річці утопилась...
(Беруться за ручки, кружляють)
1-а зірка:

Ой, уже світає! Полетіли, нам у рай пора...
(Беруться за ручки і вибігають)
Вед.1  Спіте, діти, спіте любі!
Спіте і не просинайтесь!
Вже не буде мучить згуба,
Забере вас пташка райська.
Спіте міцно, спіте діти.
Янгол Божий на порозі.
Вже не буде їсти хтітись.
І не будуть пухнуть нозі.
Натопила маковинням…
Затулила лятку й комин
І в тумані темно – синім
Заспівала колискову.
Син, синочку, горе паску.
Засинай, навіки, доню,
То моя остання ласка,
З материнської долоні.
Ще пограймось навперейми,
І піжмурки із бідою,
Заховаємось від неї
У сиру земельку… Лельки.

Виходять учні

Учень  5.  Багато часу відділяють нас від страшних років, які в історії нашої країни отримали назву  Голодомор. По багатьох куточках України розкидані страшні пам’ятники тієї події: хрести, хрести, хрести… Нагадують вони про дітей, які так і не пішли до школи; батьків та матерів, які намагалися врятувати діточок від страшної голодної смерті; старих та немічних, які молилися за всіх своїх рідних і Україну-неньку. Стоять хрести на місці непобудованих шкіл і непосаджених парків, нерозчищених стадіонів і необладнаних дитячих майданчиків. І ніхто не знає, скільки геніїв українського народу загинуло або не народилося через страшний злочин, здійснений проти людства!

Учень 6. Голод 1932-1933 років. Скільки часу спливло, але з пам’яті  нашого народу ніколи не зникнуть спогади про ті страхіття. Розбиті життя, покалічені долі, втрачені надії... Хто скаже, яка доля спіткала згорьовану, опухлу від голоду дівчинку, як пережила мати смерть своєї сім’ї? Страшне видовище. Коли гинуть люди від стихійного лиха, аварії, на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворогів, - це одне, а коли від голоду, зумисного голоду – це зовсім інше. І сталося це не в пустелі чи вічній мерзлоті, а на теренах “житниці” Європи.

Учень 7. Отож, це невід’ємна сторінка нашої історії, яку ми не повинні забувати…завжди маємо пам’ятати що український народ сильний духом, і його ніхто не здолає…як і в 32-33-х роках голод… Не оминуло те лихо і Черкащину. Кровава зоря прокотилася по долях і оселях жителів  нашої області, зачепивши кожного, і великого і малого.

Вед.1. Олесь Гончар у передмові до книги Олександра Міщенка «Безкровна війна» писав: «… то була справді безкровна, нерівна, людоморська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного й цілком безвинного. Вирішено було голодом виморити його, винищити розбратом, ворожнечею, розруйнувати спільність людську фізично й духовно. Вимирали ж цілі села не будь – як, а за стратегічним диявольським розрахунком, адже треба було підірвати саме коріння нації.»

Вед.2. Страшні тридцяті роки ХХ ст. Скільки горя та страждань принесли вони народу! Люди були  змушені пройти через знущання з боку влади, зраду близьких, злиденність та постійний страх. Занадто багато випробувань випало на їхню долю. Історія українського народу знала чимало трагічних подій, але те, що сталося в Україні в 1932 – 1933 рр., не має аналогів в історії цивілізованого людства. Без війни, без епідемії, без стихійного лиха загинули мільйони ні в чому не винних селян. Ще вчора навіть згадувати ці могили було небезпечно. В них ховали, а точніше, скидали нашвидкоруч трупи людей, які загинули страшною голодною смертю. Хрестів не ставили – не встигали. До цих могил приходили старі люди, які чудом вижили і доживали свій вік наодинці з пам’яттю, страшною пам’яттю тих місяців голоду 1932 – 1933 рр.

Учень 8. А пішли ж найкращі, несли в могилу найкоштовніше, що є в нації, - гени розуму, здоров’я досконалості фізичної й духовної, гени милосердя й справедливості, людяності й відваги, усіх мислимих людських чеснот і талантів.

Обривався вічний живий ланцюг поколінь: українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано удару, якого він досі не знав.

Голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу, найболючіше вразило дітей. Вони виявились найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а вітак не одержували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючого.

Голодні й до нестями виснажені діти полохливо лущили недостиглі зерна, жадібно їх поїдали. Від надмірного вживання сирої білкової клейковини не витримували їхні виснажені шлунки – вони помирали через кілька годин.

А коли нещасні потрапляли до рук активістів, то відразу ставали жертвами свавілля. Дітей піддавали жахливим тортурам: палили руки сірниками, кололи голками пальці, нестерпно били, тримали без їжі й води. Таких фактів досить багато. Вони зберігаються в центральних архівах.

Складно підрахувати загальну кількість померлих від голоду дітей, особливо віком до трьох років. Їх не пам’ятають і самі очевидці голоду.

Смертність дітей сягала, за деякими неповними підрахунками, понад 50% від загальної кількості померлих. Діти значно швидше захворювали внаслідок тривалого фізичного виснаження.

Для забезпечення життєздатності дитячого організму, не нижче навіть голодної норми, необхідно було мати щодня: 300 г хліба, склянку молока, пів’яйця, 5 г цукру, жирів і 25 г м’яса.

Такої норми не мали навіть робітники у містах, а діти тим паче. Очевидці згадують: “Їсти хотілося весь час. Лягали спати, а воно й не спалося. Діти запитували одне в одного: “Хай кишечки воркотять, вони їсти хотять. А чого ж очки не сплять, вони ж їсти не хотять?” Голодними лягали, голодними й уставали”. Селами та містами блукали юрби голодних і виснажених дітей. Серед них були місцеві, а також чужі, безпритульні. Голод викликав нову хвилю безпритульних дітей.

Безпритульність дітей в Україні була тоді явищем масовим, яке свідчило про катастрофічні наслідки голодомору, створені для так званої боротьби з безпритульністю комісії не встигали за ростом кількості знедолених дітей.

Дитячі будинки були переповнені, а до батьків діти боялися ходити, тому, що там частіше помирали. У бараках і дитбудинках перебувало понад 27 тис. дітей, а вони щодня прибували до міста. Опухлих дітей із бараків перевозили товарним потягом у поле і залишали за 50-60 км від міста, щоб там помирали, ніким не бачені. Потім копали велику яму і складали туди всіх померлих. Часто можна було побачити, як кинутий у яму оживав і рухався в останньому пориванні до життя.

Вед.1. Живі свідки голодомору 1932-1933 року про пережите розповідають неохоче. Чому? Командно-адміністративна система поставила під суворий контроль пам’ять людей. Згадки про цю трагедію каралися тюрмою, таборами. Під страхом смерті люди мусили жити безпам’ятними. Пам’ять було взято під конвой. На роки, на десятиліття...

Учень 9:  Цей сніг, як сон прийшов – розтане.

Село лежить в тумані.

Голодний рік. Голодний день.

Іде – не йде, повзе по мертвих.

  І хвалить Бога – хоч повзе.

Весняний дух живий – не стертий.

До сонця зводить все живе,

Й воно і молиться, і плаче,

Радіє сонцю і воді.

Якби він знав, коли б побачив –

Сини ростуть на лободі,

Сини Радянської держави!

Та знає вождь, усе він зна...

У вус всміхається, лукаво:

В Москві весна. Його весна.

  

Учень 10: Голодомор був явищем розтягнутим у часі. Але його пік припадає, як свідчить статистика, на червень 1933 року. В архівах зберігається повний комплекс статистики органів ЗАГС про смертні випадки у сільській місцевості. У січні 1933 року померло 44 тис., в лютому – 60 тис. осіб Далі смертність стрімко наростає: 136 тис. у березні, 174 тис. – у квітні, 253 тис. – у травні, 361 тис. – у червні. На червень припадає найбільша смертність. Наведені вище цифри помісячних втрат 1933 р. треба подвоїти, щоб уявити собі реальні масштаби втрат.

Учень 11. ...Не шумлять явори над дорогами,

Лиш пеньки світляками горять,

Безгоміння над голими луками,

Спить сплюндрована рідна земля.

І от приходить тридцять третій рік,

 Його проклятим називали люди.

В коморах, клунях, кожен кут,

засік Мітла червона вимела усюди.

В колгосп погнали коні та воли,

Вози, плуги і борони забрали,

Одних людей на північ повезли,

А інших смерть голодна доконала...

Виходять учні – читці

 1. Тиша в селах. Люди, які ще могли ходити, пересуваються як примари. Корови не мукають, кури не кудкудакають, собаки не гавкають. Їх просто немає. Їх поїли. Люди з пухлими животами й порепаними ногами помирають у хатах. Люди божеволіють і їдять своїх та сусідських дітей. Звуть на свіжину сусідів. Ті, хто пережив голодомор, досі бояться тиші.

Такими у більшості є спогади жителів Черкаської області, які пережили те страшне лихоліття. А кожного року свідків тих страшних часів залишається все менше й менше. Навесні 1933 року щохвилини помирали 17 людей, щогодини – 1000, щодня – майже 25 тисяч. Середня тривалість життя українців у розпал голоду становила 7,3 року – для чоловіків і 10,9 – для жінок. Протягом 17-ти місяців голодомору померло 4 мільйони українців.

 Голодомор 1932—1933 років забрав життя 300000 жителів Черкаської області. Найбільше постраждали Корсунь-Шевченківський район – 13521 померлий, Лисянський – 12934 та Тальнівський райони – 10068 жителів.

 2.  «У 1932 р. урожай гарний уродив. А що було – вибрали. У нас сім’я велика була, то всі пішли на той світ. У колгоспі люди як мухи мерли – узяв наряд, поїхав у поле, там і кончився. Стоять воли, а він мертвий. Мене чоловік знайомий врятував – завфермою був, то й мене в радгосп узяв фураж підвозити. То хоч і воші годував, але пухлий не був – пайок давали.

Той завфермою і батькові передав:

• Іди в радгосп.
• Дітей не покину, - уперся батько. Прибігав я в неділі додому воші випарювать – верст 4 було з радгоспу. Іду степом – валяються люди то тут, то там. А дома брати лободу варять у бляшанках. Бувало, бурячок украду – принесу додому. І цілують, і плачуть.  Потім приходжу – вже немає когось із хлопчиків чи дівчаток. Тоді не стало нікого. То я вже додому не ходив. Під жолобом, було, і сплю. Коли макухи ухвачу, коли скот ріжуть – украду требухи трохи та в ліс. Там очищу і смажу. Якось розсипали кукурудзу, коли сіяли, зібрали не всю. То я повидзьобував кожну зернинку у жменю. А чоловік якийсь у лісі одібрав ще й боки нам’яв…

Два рази був я поранений на фронті, не раз під артобстріл, прямо в пекло попадав, а такого страхіття, як тоді, не бачив.

(Зі свідчень Йосипа Петровича Чередника, 1913 р.н., мешканця селища Ірдинь на Черкащині).

 

3. «Восени 1932 року мій батько, мати і нас четверо дітей виїхали до Московської області. Батько працював сторожем у радгоспі неподалік від Москви. Але весною 1933 року нашу родину органи НКВС силою заставили повернутися в Україну. Батька заарештували там же, в Московській області, і вислали в Мурманськ на примусові роботи. Брата  Юхима якось пожаліли і відправили в будинок безпритульних у Томську. Менші мої брат і сестра померли з голоду тут, у Богачівці, коли вернулися».

(Зі свідчень Марфи Леонтіївни Медведенко, 1919 р.н., мешканки села Богачівки Звенигородського району Черкаської області).

4.  «Народився я в 1923 році в сім’ї середняка. У батька й діда було 2 корови, 2 коняки, 4 десятини землі. З початком колективізації забрали поступово у нас усю худобу. Безперервно обкладали податками, а тоді і з хати забрали все – подушки, навіть ганчірки. Зосталося голе ліжко й порожня скриня, бо не проходили у двері. У жнива 1932 року була ще купка зерна, намолоченого у клуні, але його забрали одного дня в серпні місяці. А тоді ще ходили зі шпичаками і шукали хліб скрізь – і в печі, і під полом, і в городі. Та нічого вже їстівного у дворі не було. Однак продподаток продовжували носити і вимагали його виконання Зимою нічим було протопити в хаті, стіни позеленіли від моху і вологості. Я ходив тоді у 2-й клас. Спали всі на печі, без ряднини, без соломи. Мама заслабла від недоїдання. Уже й бабуся лежали дуже слабі, дуже побивалися, як забрали останню корову. Дід були трохи міцніші, то хоч води в хату вносили. Дві сестри – старші од мене на 1 і 2 роки – стали здирати кору з лип і товкти у ступі на млинці. Потім і кори не стало – липи голі стояли по всім селі. Люди почали пухнути і вмирати. Вмерли наша бабуся, дідусь опухли і вмерли через два тижні. Умерла найстарша сестра моя Ганя. Мама все, що можна було їсти, віддавала нам із сестрою і в березні кінчилась. Зосталися ми втрьох: батько, я і сестра Антося. Батько впросив директора з радгоспу, щоб узяти із собою на роботу (він мурував цегельню за 3 км від радгоспу). Ми із сестрою насилу туди доходили, щоб увечері попоїсти в їдальні супу з буряків (давали пів-літра). Сусіди мерли щодня. У Дмитра Гаврилюка (якого прозивали Англійцем, бо до 1930 року жив в Англії) було п’ятеро хлопців і троє дівчат. Хлопці  були здорові, як дуби, але вже почали пухнути. Наш батько також раніше їздив на заробітки в Уссурійський край. Привіз звідти срібних грошей 1925 року випуску. От вони й договорилися з нашим родичем дядьком Серафимом та й поїхали в город. Там у «торг- сині» купили за те срібло 2 мішки висівок і вночі, щоб ніхто не бачив, приїхали додому. То вже з Англійців тільки один Сашко остався живий, а то всі померли – і батько, і мати, і діти. А Олексійка вбив сусіда, бо хлопець заліз до нього в хату і виїв суп, що стояв у печі. Ми ж рятувалися цими висівками від пухлини. Декого рятувала наша річка – Гірський Тікач, там люди вигрібали граблями равлики, смажили і їли. Багато хто з них на річці й помирав, і вода підхоплювала їх, пухлих, та й несла аж до Буків.

(Зі свідчень криворіжця Михайла Юхимовича Команчука, що народився і пережив Голодомор у селі Вороному Жашківського району Черкаської області).

5. «Нестерпно, боляче бачити голодну смерть рідних та близьких людей, засуджених владою на страхітливі муки, - із тріщин обезкровленого, брезклого обличчя та тіла невпинно тече рідина. Це вже безпомилкова ознака швидкого кінця.

Особливо багато померло односельців у березні – травні 1933 року. Майже щоранку на однокінній грабарці вивозили до цвинтаря по декілька мерців. Копати глибокі ями для поховань не було кому. Їх глибина сягала не більше одного метра. Знявши з ручиць дошку, мерців штовхали до ями, не засипаючи землею аж поки не наповниться вщерть. І ніяких плачів, обрядів. Усіх хоронили без домовин, їх не було з чого і кому виготовляти.

Наша сім’я із 6 їдців лише чудом вижила, але й ми втратили дідуся Пилипа, якому виповнилося тоді лише 55 років. Він, пасучи колгоспних овець, так і помер на підгір’ї. А дядько Федір ліг недалеко від переповнених зерном пакгаузів біля станції Пальмира, куди він дійшов, щоб зібрати жменю зерна, яке висипалося крізь щілини зерносховищ. Ще теплим його сяк-так зарили біля залізниці чужі люди…

Відчуваючи смерть, люди свідомо чи несвідомо найчастіше вилазили з хат, сідали коло воріт чи під тином. Так і конали сидячи».

(Зі свідчень Олександра Пилиповича Батира, що народився 1916 року в селі Богуславець Золотоніського району Черкаської області).

1. «Було, що й живих людей везли на кладовище та кидали у братські могили. Так трапилося і з Хотиною Ревенко. Коли приїхали до неї, вона ще була жива. Її стали тягти за ноги з хати до воза. «Куди ви мене тягнете? Дайте мені бурячка. Я їсти хочу. Я жити хочу», - просить Хотина. Вона була молода, не було їй ще й тридцяти років. «А що, ми будемо за тобою ще й завтра їхати?!» - гиркнули на неї і потягли за ноги до воза. Привезли на кладовище, вкинули в яму. Вона не впала на спину, а ніби сіла і прихилилася до стіни. Її штурхнули ногою в голову, і тоді вона впала на спину.

Мотрю Вдовиченко, ще живу, з двома ще живими дітьми одвезли на кладовище і закопали. І таких випадків було немало».

(Із свідчень Тетяни Яківни Вдовиченко, 1911 р.н., із села Бужанка Лисянського району на Черкащині).

 2. Учителька Онісімова Олена Петрівна, жителька с. Піщане Золотоніського району, згадувала, як «активісти забирали геть усе, видирали з рук дітей останню скоринку, останній шматочок макухи. Попід дворами їздили підводи, забираючи тіла померлих. Були випадки, коли разом із покійниками вкидали в ті ями і живих, тільки непритомних. Так, Гусак Пріська Микитівна, коли її вкидали до ями, зачепилася тряп'ям одежини й застогнала… Переляканий їздовий привіз її назад».

3. Житель с.Сидорівки Корсунь-Шевченківського району І.Дуплій свідчив: «Часто проявлялись звірині інстинкти. У селі не залишилось ні собак, ні котів...» Покійників перестали хоронити так, як це робилося раніше. Носили мертвих своїх рідних і близьких у мішках та ховали на цвинтарі. А було немало випадків, коли заслаблі родичі, не маючи сил дійти до кладовища, ховали покійника поряд із домівкою, частіше в садку. У багатьох селах стало незвично тихо. Люди мали вигляд скелетів, обтягнутих шкірою, або ж опухлих, як колоди. Не гавкали собаки, не перегукувались півні. Навіть ворони не літали, тому що птахів перестріляли на їжу".

Юнак і дівчина виходять на сцену

 Юнак. А люди біднії в селі,

Неначе злякані ягнята,

 Позамикалися у хатах

Та й мруть...

Сумують комини без диму,

А за городами, за тином

Могили чорнії ростуть...

Дівчина. Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину і засипають

Без домовини.

Дні минають,

 Минають місяці.

Село навік замовкло, оніміло.

 І кропивою поросло.

Юнак. Так що ж сталося? Чому неньку-Україну поховали ми?

Дівчина. На фоні сьомої симфонії Баха учень виконує вірш Т.Г.Шевченка «Розрита могила»

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діток непевних

Звичаю не вчила?

Молилась, турбувалась,

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти,

Панувала і я колись

На широкім світі,-

Панувала …

 

Юнак і дівчина сходять вбік. З’являється хлопчик. Маленький хлопчик простягає рученьки до ікони Бога, стоїть на колінах і кволим голосом благає

Хлопчик.  Бозю! Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще — дитинка.

Тож підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю,

Я — пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама — холодні мерці,

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю, Сніг дуже білий.

Бозю, що там у тебе в руці?..

 

Юнак. Народе мій,

Вставай мерщій на ноги,

У праці крила

Дужче розправляй, — ти спізнаєш

Радість перемоги,

Збагатиш свій

Чудовий ріднокрай!

Дівчина. Та життя перемогло, забуяло цвітом,

І живуть, смертям на зло, України діти.

А катів поглине час, прокляття довічне,

Ми не вмерли, ми – живі!

Ми – на віки вічні!

Гра на скрипці (мелодія Скорика). Юнак, дівчина і хлопчик зникають.

Вед.1. Майбутні покоління мають знати про народне лихо. Кожен свідок трагічних подій має стати їхнім літописцем. Сьогодні нашими устами заговорили свідки і жертви голодомору на Україні. Скажімо за мертвих те, що вони самі не в змозі сказати

Вед.2. Віддати шану невинно померлим у ті роки – це найменше, що ми можемо зробити. В давні часи люди очищувались вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам'ятають, що не забудуть. І тягар гріха з душі спадав. Коли наша розповідь дійшла до вашого серця, то поставте запалену свічку у вікні будинку 28 листопада в пам'ять жертв голодомору 1932—1933 років. Якщо раніше людей міг урятувати тільки шматок хліба, то зараз лише пам'ять.

Вед.2.  В жахливий час зникає раптом жах
Аби не збожеволіти завчасно!
Збирає Пам’ять на гірких полях
Людську зневагу, що вродила рясно!

І каменіє з нелюдського страху!
Куди не глянеш – скривджені мерці.
А як же ті живі?! Під смертним дахом.
…На цвинтарі розкажуть чебреці

Та цвинтарів якраз-то і нема.
…Ні сповіді, ні навіть домовини.
Без тризни поховала всіх зима.
Ніхто, ніде – і кущика калини.

І півстоліття правдоньки – ні з вуст.
Чи, Господи, то не страшна крамола?!
Та ж мусить скрізь дзвонити Златоуст,
Щоби не повторилося ніколи!

Учень 12 . Ти кажеш, не було голодомору,

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно винесли дотла?

Як, навіть, варево виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору,

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, −

Греби, нічого людям не лишай!

Учень 13. Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо — українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

Україна:

Прости, Небо! Прости, Земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворення світу, простіть!
Нема. Зотліли. Від’ячали ключами у небо. Лише щоночі везуть їх у могильники. І щоночі чую, як оплакують ті велетенські могили лише солов’ї та зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами.

Вед.1. Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лиха неціловані, руки не перехрещені! Душі рідні перед Господніми воротами не по благословенні!

Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому вселився диявол. Усіх нас, грішних, прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не справляли.

Вед.2. І ми покарані за безпам’яцтво. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, душі убієнні.

Україна:

Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди, і погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно й навіки вічні. Відведи! Амінь.

Вед.1. Нам милосердя, Господи, подай
До всіх страждущих і незахищених.
Ми ще від страху і злі, і сліпі,
В душах у нас ще багато що знищено.

Вед.2. Благослови рід людський на Добро!
Душі відкрий нам для злагоди й миру!
Щоб на Вкраїні незгод не було.
Нас сохрани. І спаси! І помилуй!

(звучить пісня «Господи, помилуй нас!» Т.Петриненка)