«Шевченкове слова в наших серцях !»

«Шевченкове слова в наших серцях !»

Сценарій літературного свята

Оформлення сцени .Автопортрет Т.Г. Шевченка  прикрашений вишитим рушником .                      

                                                                                                                                                                                                                        У вінку під

портретом — дати життя і смерті Кобзаря. Ще нижче — плакат зі словами зі вступу з документальної

драми „Гора» І. Драча.

Скиньте з Шевченка шапку.

Та отого дурного кожуха.

Відкрийте у нім академіка.

Ще відчайдуха.

Ще каторжника роботи.

Ще нагадайте усім:

Йому було перед смертю

Всього лише 47. (І. Драч)

Ведуча

 Сьогодні ми поведемо мову про великого сина нашого народу Т.Г. Шевченка,

поговоримо про його життя.

Дивись Тарасе, разом з нами

На землю радісну свою,

Що сльози витерли піснями,

Прийшли у збратану сім ю.

Кобзарю, батьку,

Славить світ

Твоє ім я і край твій нині,

У вільній здруженій родині

Несе тобі хвалу й привіт.

Ведучий

 Щасливо і радісно живеться, діти, вам на українській землі. А нашому Кобзареві

жилось дуже важко. Він народився і виріс у бідній сім ї. Батьки зранку до ночі

працювали на панському полі і тяжко заробляли на хліб.

В похилій хаті, край села,

Над ставом, чистим і прозорим,

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

ВЕДУЧА

Року 1814 з 26 на 27 лютого (старого стилю) темної ночі, перед світом у селі Моринцях на

Звенигородщині, в хаті кріпака Григорія Шевченка блиснув єдиний на все село вогник, народилася панові нова

кріпацька душа, а Україні – її великий поет і художник Тарас Шевченко.

Дитина

 Гірко було колись жити,

На панів робити,

Треба було для прожитку

Хліба заробити.

Дитина

 Кожен день на панськім полі

Важко працювати,

На лишенько своїй долі

Нічого не мати.

 (На сцені – Катерина та Григорій Шевченки колишуть колиску. Тихо грає музика. Катерина наспівує колискову.) Мати ( сумно наспівує)

Ой, черчику та горобчику,

Полинь, полинь по садочку,

Полинь, полинь по садочку,

Розкажи нам усю правдоньку –

Кому воля, а кому неволя,

 Бо така кріпача доля…

Батько   А що, Катерино, назвемо його Тарасом?  Хай буде щасливою його доля.

Учень   Отак і назвали, не відаючи, якою нелегкою, тернистою буде його життєва дорога.  Безрадісне, рясно зрошене слізьми дитинство протупотіло босоніж колючою стернею в голоді, холоді та у хворобах.

Учень

  Він хлопцем був убогим

І пас сільські ягнята,

І домом його була

Мала селянська хата.

Учень

Він бідував ізмалку

І бачив біль довкола,

Неволя й кривда люта –

Це була його школа.

Учень

Він давню славу й волю

У своїх бачив мріях,

Душа його пророча

Зросла в святих надіях.

Учень читає вірш «Мені тринадцятий минало» (уривок).

Інсценізація

Оксана. Чом же плачеш ти? Ох, дурненький, Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх співаєш, ще й, кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем .Еге ж?

Т а р а с. Еге ж, малярем.

Оксана. І ти розмалюєш нашу хату.

Тарас. Еге ж. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо, я буду-таки малярем.

Оксана. Авжеж, будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Он, бідні ягняточка, що чабан у них такий — вони ж питочки хочуть!

Учитель. Тарас наймитує, у вільний від роботи час читає і малює. А по закутках, щоб ніхто не бачив його горя, плаче. Але думка знайти людину, яка б навчила його малювати, не покидає хлопчика. Так він потрапляє до хлипківського маляра. Маляр погоджується навчити хлопця малювати, однак пан Енгельгард забирає його до себе в Петербург, і Тарас стає козачком.

Хоче малювати,

Прагне він до знань,

Та за це багато

Зазнає знущань.

Нишком він малює

Статуї в саду.

 Вночі пише вірші

Про людську біду...

Учитель. Незважаючи на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім’ї  дитинство його було тяжким і безрадісним, малий Тарас ріс допитливим і розумним хлопчиком.

Пісня «Лелеченьки» (сл.. Д. Павличка, муз. О. Білаша). Тарас слухає замислившись.

Тарас: Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться –

Хоч згори та в воду!..

В того доля ходить полем –

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає...

Ведучий

Доля подарувала Тарасові свободу. Звільнення від кріпацтва стало для нього могутнім поштовхом до вивільнення його творчої енергії. З маленького голодного попихача, що пас чужих гусей у Кирилівці, Тарас став світським улюбленцем, - добре освіченим, метким на слово, галантним і приязним.

Ведучий

Знайомства в літературних колах Петербурга окрилили Шевченка, його душа співала, і піснею її була незабутня Україна. І не абстрактна, а м’які пейзажі Кирилівки, тихий садок над ставом, де вперше до нього усміхнулося кохання.

Входить Шевченко уже старший, у вишитій сорочці.

Дід: Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!

Селянин: Пани-кати...латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим

обуть княжат недорослих!

Шевченко: (замислено). Пани, пани! Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших...

Селянин : Ех, Тарасе, не доведуть тебе до добра такі вірші.

Шевченко: А що мені буде?

Селянин: У москалі оддадуть...

Шевченко: Нехай!

Лунає пісня «Думи мої, думи мої»

Ведучий

 Його серце було відкрите до України. Правдивої, чесної, справжньої. Він, маючи широко відкриту апостольську душу, хотів проповідувати світу її історію, красу, силу, нескореність. Побачивши у друзів-поляків виданий у Франції альбом «Мальовнича Польща», Тарас загорівся ідеєю намалювати «Мальовничу Україну». Його побратими-художники їздили в Італію, котру йому теж хотілося побачити, але ще більше щеміло за рідним краєм, у якому він не був 12 літ.

Ведучий

. Шевченко спродав одному з видавців право на видання «Кобзаря» і «Гайдамаків», заплатив найневідкладніші борги і зібрався в дорогу на Україну. Це був 1843 рік. Він думав про зустріч з братами, сестрами, а найніжніше бриніло серце при згадці про Оксану. Ось і Кирилівка. Гіркими були розповіді рідних про своє життя.

Пісня «Минають дні, минають ночі…»

Ведучий 2. Тарас відчував, як надія повернутись в Україну, пізнати щасливе життя, помалу блідне. І все ж тривога за долю своєї землі була незрівнянно більшою, ніж тривога за власну долю.

Вірш «Мені однаково, чи буду…»

Мені  однаково,  чи  буду 

Я  жить  в  Україні,  чи  ні. 

Чи  хто  згадає,  чи  забуде 

Мене  в  снігу  на  чужині  – 

Однаковісінько  мені. 

В  неволі  виріс  меж  чужими, 

І,  не  оплаканий  своїми, 

В  неволі,  плачучи,  умру, 

І  все  з  собою  заберу, 

Малого  сліду  не  покину 

На  нашій  славній  Україні, 

На  нашій  –  не  своїй  землі. 

І  не  пом'яне  батько  з  сином, 

Не  скаже  синові:  “Молись, 

Молися,  сину:  за  Вкраїну 

Його  замучили  колись”. 

Мені  однаково,  чи  буде 

Той  син  молитися,  чи  ні… 

Та  не  однаково  мені, 

Як  Україну  злії  люде 

Присплять,  лукаві,  і  в  огні 

Її,  окраденую,  збудять… 

Ох,  не  однаково  мені.

(Учениця веде розповідь.)

       Останнім коханням поета була 19-річна дівчина — Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі.

У 1860 році в сім’ї Кулішів Тарас знайомиться з їхньою служницею і вирішує з нею одружитися. Пані Олександру здивувало не те, що її друг-поет «хоче оженитися з покоївкою», а те, що він «вибирає собі Ликеру», в незавидних якостях якої вона встигла добре переконатися. З повною щирістю вона оповідала несподіваному Ликериному женихові все, що знала про цю його, зовсім йому самому незнану, обраницю і добре, і погане. Поганого, на жаль, було куди більше! Шевченко тепер викладав новій нареченій плани свого подружнього ідилічного життя – як будуть вони з тої вимріяної «хатиночки в гаю». 

                                                                       Удвох дивитися з гори

                                                                       На Дніпр широкий, на яри

                                                                       Та на лани золотополі...

        Розповідав про те, де має поставити «оту хатиночку в гаю», про те, що Ликера має там зогріти його «серце змучене», «поточене горем». Обіцяв їй за це свою довічну любов і батьківську опіку. Проте в Ликери були зовсім інші плани: їй хочеться бути панією, а він шукає простоти й рідного слова. Освідчення Шевченка прийняла вона холодно. Ім’я його вимовляла без усякої пошани. Ликеру цікавили лише подарунки, які надсилав їй Шевченко. Мав намір займатися її освітою. Але знову все марно. Не судилося бути йому одруженим. Вона покинула поета і вийшла заміж за перукаря Яковлєва.

     Лише в 1904 році, по смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлєва-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

     Відвідуючи меморіал, у книзі відгуків одного разу вона залишила розпачливий запис: “? травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…”. Але було вже запізно.

                                                                       Барвінок цвів і зеленів.

                                                                       Слався, розстилався

                                                                      Та недосвіт перед світом

                                                                       В садочок укрався

                                                                       Потоптав веселі квіти,

                                                                       Побив... Поморозив...

                                                                       Шкода того барвінка

Вірш «Ти шукаєш любов»

Ти шукаєш любов – а вона все ховається в очі:

Ті єдині глибокі, як світло зорі серед ночі,

А вона все відводить рукою той образ розмитий:

Научися, Тарасе, на відстані серця любити.

Не шукай в небесах, ні на кручах, ні в білій хатині,

Ні в пустелі пекельній, ні в райській своїй Україні,

Ні в Оксаниній пісні, ні в згаслих слідах Катерини,

Ні в красі розіп’ятій твоєї журної Марини.

Ходить боса любов по землі неземній споконвіку:

Не судилась ні жінці вона, ні тобі, чоловіку.

Лиш єдиній Душі – щоб світилась, як Божа росиця,

Щоб любила цей світ – і до сліз не могла налюбитис.

  Й недосвіта шкода.

                             Учениця читає монолог «Далекий дівочий голос» із поеми І.ДрачаСмертьШевченка».

Ведучий

Творчість Шевченка була серцем Прометея, яке осявало нам шлях, і тому кожен молодий українець має бути непокірним, нездоланним, здатним на  самопожертву. Таким увійшов у мою душу Кобзар, запаливши іскру надії. Поет дав розіп’яти себе за народ і Україну, як Христос. Він карався, мучився, але не каявся, хоч знав, що може воскреснути хіба тільки його дух. А воскреслий дух воскресить Україну.

                                                                       І оживе добра слава, слава України,

                                                                       І світ ясний, невечірній тихо засіяє...

                                                                      Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю.

                                                                          Виконується пісня про Україну.