Стаття "Народні повір’я про ходячих мерців"

Народні повір’я про ходячих мерців

 Покійники, як і інші демонологічні істоти, мають свою історію, певні їх категорії «живуть після смерті». Вірування і ритуали, пов’язані з ходінням після смерті, входять в більш широкий контекст традиційних уявлень про співвідношення двох світів – світу живих і світу мертвих та заснованих на ниспособів зв’язків між цими світами. Згідно цих уявленнь, «ходіння» померлих являється чимось аномальним і небезпечним для живих^[1]. Замість терміну «заложні» мерці українські етнологи застосовувати термін “безпірні” (які померли «без пори») небіжчики. Вважаємо, що саме цей термін відображає основну їх ознаку – невчасну смерть: «недожитий» чи «пережитий” вік»^[2].

Кожна людина, яка померла незвичайною, або передчасною смертю, стає, чи може стати, як це повсюдно вважалося в народі, демоном. Таких небіжчиків в етнографічній науці прийнято називати «заставними» чи «заложними», що пов’язано із обрядом поховання, при якому небіжчика не закопують, а залишають на землі, прикривши гіллям («заставляючи», «заложуючи»)^[3].              

Говорячи словами церковного канону багато народів земної кулі строго розрізняють у своїх віруваннях два розряди померлих людей. До першого розряду відносяться так звані родителі, тобто померлі від старості предки. Ці небіжчики шановані і поминються багато разів у році. Вони перебувають десь далеко і на місце свого колишнього проживання, до своїх нащадків, вони зявляються рідко, лише за особливим запрошенням під час поминальних днів. Протилежне являє собою другий розряд небіжчиків – так звані заложні покійники. Це люди, які померли раніше терміну своєї природної смерті, часто в молодості, скоропостижною або насильницькою смертю. До них же відносяться і ті, що «накладали на себе руки», самогубці, удавленники, утопленики, повішаники, а також особи, прокляті своїми батьками, так само як і зниклі без вісті, про яких в народі думають, що вони викрадені нечистою силою. Сюди ж відносяться і всі померлі чаклуни, відьми, упирі і т. д., тобто усі ті, що близько зналися з нечистою силою і користувалися її послугами. За народними уявленнми, смерть вищевказаних напівдемонічних істот ніколи не буває природною, навіть якщо вони померли в глибокій старості, то все одно заносяться після смерті не до родителів, а до мертвяків або заложних»^[4]

 Головною причиною посмертного шкодоносного «ходіння» в уявленнях східних слов’ян являється «недожитий вік» заложних покійників, які доживають за гробом свій вік, так як відміряний їм при народженні термін життя, припинився раніше терміну з тієї чи іншої причини. Такі народні уявлення почерпаються з вуст народу, але прямих свідчень в наявних джерелах недостатньо^[5].

 Встановлений Д.К.Зеленіним поділ покійників на померлих «своєю смертю» і «заложних покійників», безсумнівно значущий для всіх слов’янських традицій; поділ підтверджується не лише багаточисельними свідченнями, як давніми, так і сучасними, але і пануючою ритуальною практикою, передусім забороною хоронити заложних покійників на загальних цвинтарях, відспівувати за них, дзвонити за ними в церковні дзвони, поминати їх, чим можна виділити спільний для всіх слов’ян вплив церковних постанов. Порушення таких заборон розцінюється як великий гріх не тільки з релігійної точки зору, але і з міфологічної: заложних покійників «не приймає земля», їх погребіння на цвинтарі сприяє стихійним лихам – засусі, грабежам, неврожаю^[6]. 

 Поняття «своєї» та «не своєї» смерті має чітке розмежування, яке відіграє важливу роль у формуванні обрядових дій, пов’язаних зі смертю, похованням і поминанням померлого. У разі «своєї» смерті та за умови проведення відповідних обрядових дійств померлому забезпечується перехід у подальший вимір існування, він набуває статусу предка та вшановується поминальними обрядами кілька разів на рік. Унаслідок «не своєї» смерті: передчасної, насильницької, самогубства, прокляття тощо, перехід в інший вимір буття не здійснюється, людина набуває статусу «заложного покійника»^[7]. Випадкова смерть вбачалася як кара від Бога, а ще гірше, за народними уявленнями, самогубст^[8]. Але тим не менш приходиться признати, що для інтерпретації вірувань про посмертне ходіння цей поділ не має вирішального значення. Згідно закарпатських вірувань і обрядів відомо, що страх перед покійниками стосується не лише категорії заложних покійників, але загалом померлих: «Вважається, що покійники можуть вести себе двома способами: або вони прихильні до своєї сімї і тому є надія, що вони будуть приймати участь в її житті, або ж навпаки, ким би не був покійник, його треба остерігатися». Природно, що заложних покійників вважають найбільш небезпечними і остерігаються більше всього, але, по – перше, і серед них виділяються різні розряди, які відрізняються ступенем їх шкодоносності, найнебезпечнішим вважається повішеник, менш шкідливим – утопленик чи вбитий, ще менш небезпечним – неодружені, померлі під час родів, вбиті блискавкою; по – друге – в масових розповідях про ходячих покійників заложні часто фігурують з іншими, цілком добропорядними категоріями померлих; по – третє – захисні міри, які застосовуються заради попередження чи припинення «ходіння», як правило, носять універсальний характер, не залежать від виду смерті і націлені на всі категорії покійників^[9].

 Образ ходячого покійника важко змалювати в якості самодостатнього, в достатній степені індивідуалізованого демонологічного персонажа. Це пов’язано зі слабовираженим складом притаманних саме йому індитифікаційних ознак, які ніби розчинилися у великій кількості інших демонологічних персонажів, так як до числа мерців часто приписуються домовики, русалки, лісовики, вихор. По – перше, відсутнє загальне для всієї традиції усталене ім’я – назва персонажу: поряд з термінами мрець, померлий, мертва людина, мертвяк, покійний, неживий, небіжчик, використовується і лексика, що позначає «заложних»: утопленик, повішальник, мерлий, відьмак і т.д. чи звичайні терміни рідства: діти, предки, померла мати, баба – покійниця, син - небіжчик, чи особисті імена конкретних померлих людей, і на кінець – демонологічні терміни і визначення, які відносяться взагалі до нечистої сили: домовик, сатана, нечистий, недобрик, нелюдське, не свій дух, лякачка. По – друге, варто враховувати різні типи померлих, які «повертаються» на землю: з одного боку, це відносно нешкодоносні душі померлих родичів, які навідують свої домівки, а з іншої – шкодоносні, «нечисті» покійники. До перших можна віднести тих, які «ходять» в дозволений спеціально призначений для подібних візитів час. Це міг бути любий недавно померлий, душа якого на протязі сорока днів ще не перейшла остаточно в інший світ; душі предків, що зявляються в особливі поминальні дні. До дригих – ті, які вторгаються з земний простір в будь – який час і стають небезпечними злими духами, так як набувають статусу нечистої сили. В слов’янських віруваннях збереглася традиція розрізняти різні стани людської душі, відділеної від тіла людини: сороковий день після смерті людини слугував саме тим рубежем, коли проходила принципова зміна природи його відділеної душі; із потенціальної демонічної істоти , яка все ще перебуває в земному просторі, вона ставала предком – мешканцем потойбічного світу. Однак, якщо душа затримувалася на землі довше відведеного часу, то могла знову «ввійти» в мертве тіло і перетворитися в небезпечного «ходячого покійника»^[10].

 Душі заложних небіжчиків, відразу після їх смерті, перебувають у повному розпорядженні у нечистої сили. «При насильницькій смерті душа людини неодмінно надходить у відання чортів, і вони цілою ватагою прилітають за нею; тому звичайно всі насильницькі смерті супроводжуються бурею; те ж буває і при смерті відьми»^[11]. Вважалося, що добрі люди після смерті «ходити» не будуть, а лише відьми та інші зачаровані люди, бо їх водить нечиста сила^[12].

 В основне коло мотивів пов'язаних з ситуацією приходу мерця і його контактів з живими, акцент робиться на ознаки появи померлого в просторі людини, зокрема, звуки, візуальне сприйняття, його поведінку по відношенню до домашніх: лякає, душить, карає за невиконання обов’язків і обіцянок з боку живих, шукає залишену для нього поминальну їжу, передбачає майбутні події, допомагає по господарству, вступає в інтимний зв'язок, вимагає надання невистачаючого одягу^[13].Інше коло мотивів характеризується негативним відношенням живих до факту таких навідин. Навіть в тих випадках, коли родичі до контактів з мерцями горювали і тужили за ними, мріяли побачити, їхні дії до «навідувача» безсумнівно зводяться до спроби припинити небезпечні для живих ходіння, результатами яких могли стати хвороби і смерть тих, кого відвідував покійник^[14].

 Періодичні відвідини покійниками своїх домівок і своїх рідних узаконені ритуальною практикою поминальних і ряду календарних обрядів, коли померлих предків запрошують і випроваджують, для них готують пригощання й інші необхідні атрибути, не говорячи вже про перебування душі покійника сорок днів в будинку чи біля нього. Спілкування з покійниками періодично відбувається і на «їх території» - в визначені поминальні дні і свята, на цвинтарі люди вітають покійників, «годують їх», влаштовують спільні з ними трапези на могилах, залишають на могилах їжу і дають «запоману» за їх душі^[15].

Всі встановлені терміни і регламенти форм спілкування і приходів покійників розцінюються як небезпечні для живих прояви потойбічного світу в земному просторі, що загрожували не лише родичам потойбічних гостей, але і всьому світопорядку. Суб’єкти таких незаконних відвідин часто зараховуються до розряду міфологічних персонажів, небезпечних демонів, які відрізняються особливою злобою по відношенню до живих; в свою чергу демонологічні персонажі нечистої сили трактуються як такі, що походять з душ померлих і, передусім, померлих не своєю смертю^[16].

 В народній демонології Бойківщини заложні покійники зявлялися в подобі перелесниці: «Чоловіки мали перелесниці. «Вона йому ся снит і його тлумит. Перелесниця – то небіщик приходив. Сіла в 12 годині ночі з своїм братом за стіл, а він прийшов і каже: «Хто таке видів, шоби брат сестру брав». «Но, а хто таке видів, шоби мертвий до живого ходив»^[17]. Знаходимо дані про вірування в існування душ заложних покійників у румунів Буковини в др..пол.ХІХст., зокрема: «Якщо хтось в домі повісився, то його душа. Що не має спочинку, о 12 годин ночі приходить назад до хати. Виті і загиблі від нещасного випадку, котрі поховані на краю лісу, також не мають спокою, вони зявляютьсяі дають про себе знати піснями, сміхом або голосіннями»^[18].

 Заложними покійниками могли стати не зі своєї вини чи волі. Якщо не виконували волю покійного, що була сказана ще за життя, то він буде навідуватися до живих^[19]. Ті, котрих хоронили не за правилами, наприклад, через тіло перестрибнула кішка, покійного одягнули в неправильний одяг, якщо число обмивальниць було непарним. Також це люди, яких не оплакали належним чином, або, навпаки, оплакували так сильно, що сльози капнули на покійного^[20]. Заложними ставали і ті, кого опустили в могилу, викопану після заходу сонця. Тому поховальний обряд завжди виконувався за чітко визначеними правилами і їх порушення не припускалося з остраху через неуважність накликати біду^[21].

Відносяться до розряду заложних мерців і непритомники, тобто люди, які не обірвали зв’язки зі світом живих. Найчастіше причиною появи непритомників стає туга за чоловіком чи дружиною або матері за дитиною. Тому поховальний обряд накладає табу на подібну тугу. Живі по закінченні сорока днів повинні обірвати всі зв’язки з померлим і дати йому піти. До непритомників також можна віднести проклятих. Вони не можуть продовжити шлях в інший вимір існування доти, доки з них це прокляття не знімуть^[22]. Не мають спокою в могилі і прокляті батьками діти: «Родителі, що прокляли дітей, ходять до свиней із дітьми і лижуть корито. Ходять і ті, котрих не поминають». Зафіксував дослідник Милорадович В. народну оповідь, згідно якої померла дівчина після смерті рік служила наймичкою, щоб заробити собі поминальний обід^[23]. Відносяться до даної категорії і покутники – небіжчики, які не мають спокою на «тім світі». До них можна віднести дітовбивць, скупих, людей, що не шанували традицій^[24]

Становлять цілісний блок заложних мерців душі померлих до хрещення дітей – «безпірних», який, проте, представлений різними демонологічними персонажами. Душі нехрещених дітей в народній міфології називають потерчатами, а в бойків «cтрачі». Також так називають ненароджених дітей після аборту^[25]. На території Карпатського регіону найпоширенішим є термін «потерчата»,  зустрічається і термін «стратуни»: «Потерчата – то ті діти, що десь жінка, може щось подвигала, та і та дитина така маленька родилася. То вже вони вночи, кажут, шо можут вставати»; «То коли дитину нехрещену похоали, то кажут, шо її душа буде блукати по лісах».^[26] Вважається, що такі душі літають і просять хрещення, щоб не потрапити до «нечистого», за їх душі потрібно молитися, кидати хустку чи бодай якусь шматинку від себе їм на крижмо і надати їм імя^[27]. У слов’ян побутувало уявлення, що болотяні вогники – це душі нехрещених померлих дітей. У давнину таких немовлят ховали на перехресті доріг. На думку П.Чубинського, це пов’язано з тим, що через даний локус проходить багато людей, а потерчата просять у подорожніх хрещення, оскільки Бог не приймає душ нехрещених дітей. За народними переказами, вони дуже часто з’являються людині на дорозі у вигляді пташенят і «просять хреста». Вважалося, якщо перехожий випадково почує голос потерчати, то він повинен зупинитися, зробити з чого-небудь хрестик і покласти його на дорозі, а потім може продовжувати свій шлях. Таким чином, відбувався своєрідний обряд хрещення, і такі покійники виходили зі статусу «нечистих» ^[28]

На Гуцульщині побутує уявлення про «сукровище» в значенні «душа ходячого покійника». За уявленнями, на тому місці, де померла жінка, вона могла показуватися перехожим і просила, щоб їй зробили похорон. Але на Гуцульщині сукровищем називають ще й і місце, де було здійснене вбивство. Воно вважалося небезпечним для худоби, бо якщо б на тому місці вона випасалася, то відразу б пропало молоко. В повний місяць могли показатися повішеники, коли «порожня ніч», то в дванадцятій годині могли показатися утопленики. Для того щоб примари зщезли, треба було згадати в який день був Святий вечір, сказати «Отче наш» і «ти пропади від мене»^[29]. Відомий термін і убинек – той, кого убили. Вважалося, що після вбивства він ходить по землі до свого часу.

Найбільш небезпечними серед померлих, вважаються чаклуни, відьми і всі «знаючі люди», а окрім того – самовбивці і грішники. Сам факт посмертного ходіння осмислюється як свідчення приналежності людини до категорії «знаючих». Часто заключна фраза подібних розповідей про візити покійників зберігає пояснення наступного типу: померла ходить до рідних через те, що за життя вона дещо знала; «хороша людина не піде людей лякати, то чаклун ходить»^[30].

 Семантичною домінантою похоронного обряду як обряду переходу є мотив шляху, а головною ціллю – забезпечення благополучного переходу покійником шляху з світу живих до світу мертвих. Часто застосовуються по відношення до людей, які знаходяться в передсмертному стані такі слова: «на дорозі», «на божій дорозі», «на смертній дорозі». Також багато дій погребального обряду свідчить про ідею полегшення покійнику майбутнього шляху: споряджаючи в дорогу покійника вдягають в зручний одяг, дають легке взуття, обов’язково розв’язують руки і ноги^[31]. Наприклад, в селах Чорнівка, Топорівці, Рідківці Новоселицького району Чернівецької області дорогу покійника, який помер в молодому віці заведено встеляти аж до кладовища квітами, гілками квітучих дерев. Прийнято утворювати і «живий коридор», коли по двох боках дороги стають люди, а повз них проходить похоронна процесія. Такий обряд символізує пошану померлому^[32].

 Дорога, по якій везуть померлого на цвинтар стає простором смерті і потребує відповідних магічних актів, щоб мертвець, будучи втіленням самої смерті, не здійснив шкодоносного впливу на оточуючих, не став причиною непогоди. Тому локальні традиції потребують закриття гробу кришкою. Люди, намагаються захистити своє помешкання від впливу покійника, намагаючись закривати вікна і двері, коли повз їхнє помешкання несуть мерця. Ні в якому разі не можна переходити дорогу похоронній процесії, бо в більшості випадків зустріч з процесією передвіщає нового покійника в найближчий час. На всій території України прийнято хреститися, дивлячись на похоронну процесію, а також взяти з дороги жменю піску і кинути їй вслід^[33].

Уявлення про смерть і загробне життя є одними з найважливіших елементів колективної свідомості соціокультурної спільноти. Поховальний ритуал, що є об’єктивацією цих уявлень, має сильне негативне емоційне забарвлення. Страх смерті і страх покійних — це найзагальніші та найукоріненіші у свідомості людини інстинкти. Такі страхи пов’язані з інстинктом самозбереження і нейтралізуються впевненістю в нероздільності, непорушності та єдності життя. Страх мобілізує людину на виконання запобіжних і оборонних дій, спрямованих на нейтралізацію згубної сили смерті або шкоди, яку можуть учинити живим самі покійники.^[34]

У випадку із заложними, згідно з традицією, померлого не ховають у землю. «Таких хоронили де-небудь, і гроба не печатают тих повішеників, утоплеників. То місце нечисте»; Таких ховали в куті, без хреста, без свічок, нихто коло нього не сидів. Ховали таких на цвинтарі за огорожов, бо віддав душу дияволові. Як священик похоронив на цвинтарі, то зійшов з розуму^[35].Таким чином намагалися уникнути осквернення Матері – землі, тобто сакрального простору, нечистим тілом, що могло призвести до її гніву холодів або заморозків, тобто бути згубним для посіву. Існує повір’я, що Мати – земля не прийме заложного, він завжди повертатиметься на землю, скільки б разів його не ховали, при цьому поховане тіло не зазнає тління. Тіло заложного викидали в безлюдних, глухих місцях. Помста заложних у цьому разі була особливо небезпечна влітку, коли вони приходили на поля та знищували посіви. Пізніше, у зв’язку з боротьбою християнських священиків із цим звичаєм, принциповим став не спосіб, а місце поховання. Їх не можна ховати на кладовищі, оскільки шанованим предкам буде неприємно  лежати поряд з нечистими тілами, своєю присутністю вони опоганять святе місце^[36]. Колись самогубців ховали на перехресті доріг. Сьогодні їх уже ховають на пільному цвинтарі, чим викликають обурення у людей похилого віку. Проте, подекуди, ховають «за оградкою» - тобто, біля цвинтаря, але поза його огорожею, або навіть «на границі» - на дорозі між двома селами^[37].

 Серед обрядових дій, змістоутворюючим фактором яких є страх перед заложними, можна назвати обряд опечатування. Могили опечатували зерном, хату, в якій мешкав за життя заложний або зараз мешкають його родичі, зерном та маком. Щоб позбутися ходячого чаклуна, слід залишати їжу на підвіконні. Існувала також ціла система обрядів для захисту від недобрих душ покійників. Для цього під час Святої вечері використовували часник, мак, сіль^[38].

Варто розглянути і ставлення населення Карпатського регіону до окремих випадків смертей. Так, убитих блискавкою або тих, що випадково втопилися, ховали за всіма правилами, не вважаючи цю смерть особливо «нечистою». У цьому випадку зважали на те, чи людина не мала умислу заподіяти собі смерть, а отже, не согрішила: «Як грім вбив, ховали на цвинтарі. Не дозволялося ховати того, що повісився або спеціально втопився»; «Таких, як грім, або як си втопив у воді, сам ніби сі купав та й втопив си, то нормально хоронять, а таких, шо собі сам вдіяв смерть, то окремо – там [на цвинтарі] є такий кутчик, виділили. Бо він неправедний, бо душє його неправедна»; «Якшо грім ударив, то казали, шо то грішна людина, бо її грім убив, а взагалі її ховали на цвинтарі, тому шо вона не виновата, шо грім вдарив»; «Як громом забило, можна з хрестом ховати. Це цих не можна, повішеників, бо він загубив свою душу сам. І утоплеників не конче, але ж утопився-то він не з свеї вини, а найбільше – повішеників». Стосовно убитих блискавкою побутувало доволі логічне пояснення, що навіть коли у такій людині й був «нечистий дух», то Бог убив його блискавицею, і вона йде на той світ уже безгрішною: «Як людину грім вбив, кажуть, шо Бог відпускає їй всі гріхи, бо в тій людині чорт, шо Бог б’є чорта, отаке я чула»; «Моя сестра Палагна каже, шо така людина, шо то грім вбив, то є праведна, бо казали, шо за нею ховавсі нечистий, і Господь-Бог хотів вбити нечистого, і ця людина потерпіла, ніби так, бо занею ховав сі нечистий, так казали»^[39]. У селі Топорівці Новоселицького району Чернівецької області грім люди пояснюють як спробу Бога вбити чорта. Так, за уявленнями людей, блискавка це намагання Бога догнати чорта і вразити його. Так, за ясної погоди блискавкою було вбито чоловіка, який заховався під своїм возом. Після смерті чоловіка його дружина почала молитися і ходити церквами. Лише в одному монастирі їй монах пояснив, що разом з її чоловіком під возом заховався і чорт, саме це і стало причиною влучання грому. Слідувало хреститись під час гуркіту грому, бо в цей момент чорти шукають притулку, намагаючись сховатись в тілі людини^[40]. Мотив «грім – нечиста сила» також знаходимо у народних уявленнях про померлих нехрещених дітей. Їх таємне поховання вважалось однією з причин  виникнення бурі з громовицею. У Старосамбірському районі Львівської області вважали, якщо жінка закопає дитину, яка народилась передчасно, то в це місце може вдарити грім. Аналогічне вірування побутувало у гуцулів. У Самбірському районі Львівської області, а також у Закарпатської області були зафіксовані відомості, що такий вчинок міг викликати бурю та затяжні дощі, які мали б лити до того часу, поки не вимиють тіло дитини. Захоронення таких дітей мав проводити паламар у спеціально відведеному місці на цвинтарі, тоді як самостійне поховання «будь-де» призводить до бурі та грому^[41].

Повішеників ховали без церковної відправи «на окопі» (у рові) коло цвинтаря, на неосвяченому кутку цвинтаря або навіть у полі, «далі від праведників», тому що їхню смерть приписували безпосередньо дияволові. Знаходимо тотожні свідчення і на території Турківського району Львівської області: «Повішеного ховали до сутки де-небудь. Той мотуз по хазяйстві помічний: «Йому везе, бо він має мотуз з повішеника». Свині як тим мотузком обв’язати, то будуть добре плодитися»^[42]. Їх не відспівували у церкві і ховали без подзвіння, не поминали, на могилі не ставили хреста. Певні застереження існували і щодо поховання тих, хто згорів: «В нас священик не має права ховати повішеного – гріх, він душу записав дияволові»; «Якшо хто повісивсі, то закопают, як скотину. Такий куток на цвинтари є»; «Хто повісився, ховали збоку. В нас один згорів, то ксьондз не х[о]тів гроба печєтати»; «То лиш тому хрест не ставиться, шо повіситься, бо то кажуть, шо злий дух його підкусив, шо то він не божа людина. Ото як цвинтар, то тих так укуті ховають». Самогубців належало ховати зразу, «щоб сонце не сходило і не заходило»^[43]. Вірять, що повішаники є причиною появи вихоря, який може ночуваи на могилі самогубці^[44].

 Траплялися випадки, коли родина приховувала характер смерті самогубця і його ховали як звичайного покійника. У такому разі це нібито загрожувало дуже громовим літом з бурями та пожежами. До радикальних дій, як – от перепоховання тіла, однак, не вдавалися (очевидно, побоюючись кримінальної відповідальності): «Як поховати повішеника на цвинтарі – дуже літо буде, що гримить. В нас так було, що повісилась, і не призналися. То хоронили священики і дзвони дзвонили, – то потім ті дзвони пересвячували. Вони вже нездалі, бо нечисті[й] силі послужили»; «То за меї пам’яті раз таке було, шо повішеника трохи не посеред цвинтаря поховали, бо його мама з священиком дуже добра була. І хрест поставили, але якось, слава Богу, нічо[го] не сталось. Люди нарікали, казали, шо то не повинно так повішеника ховати, але відкопувати ніхто не відкопував» ^[45].

 Звичайного християнського поминання самогубці не мають. Народ вважає навіть гріхом згадувати їх у заупокійній молитві, не записує їх імен в поминальниці, з упевненістю, що душа самогубця вже загинула навіки і скільки б не молилися за неї – молитва не тільки не вмилостивить Бога, а навпаки прогніває його. Замість поминок за самогубців і раптово померлих роблять таємно великі пожертви на лиття дзвонів: «дзвін видзвонить милість у Бога нещасному. Удавлеників, наприклад, можна поминати тільки раз в рік, а саме: сиплять на роздоріжжя будь – яких зерен, щоб клювали вільні птахи»^[46].

 Заложні зберігають зв’язок з місцем своєї смерті. Наприклад, самогубець на початку кожного місяця повертається туди, де він позбавив себе життя, і якщо його перенести та поховати в іншому місці, ходитиме на старе ще сім років. «Люди обминают то місце, де повісилися. Було таке, шо один спочатку повісив теліжку на дерево, – і сам на дереві повісився – то потім то місце обходять. Поминки по них не роблять»^[47].Аналогічні уявлення існують про потопельників, які кожну повню припливають до місця своєї смерті та купаються в місячному світлі^[48]. «Як ся втопили, то потопленики. Є таке місце в ріці, шо ся вода крутит, і то люди казали, шо там людина попадає у вікно і топиться. Їх ховали як звичайно»^[49].

  У місцях, де поховані «безпірні» покійники, може щось «водити», шкодити людині: «В нас тут в лісі багато людей з войни побитих. І лісник йшов ввечір пізно, то його як завело в такі тернини, а йому ся здало, шо він зайшов до хати. То на другий день як встав – а він думав, шо на лужку спит. І він довго не жив»^[50]. Якщо людина знайшла свою смерть в річці з неба на землю спливають величезні дощові хмари, а небіжчик не знаходить спокою у воді; в ясні місячні ночі він покидає свою мокру могилу і блукає берегами. На тих місцях, де втопилася людина, виникає круговорот (крутіж, крутело, вір), і коли хтось на цьому місці купається, то потопельник тягне його вниз, у  глибину. Тому споруджують на цих місцях хрести, щоб застерегти інших від загибелі^[51].

Існує народне повір’я про те, що заложні, особливо п’яниці, випивають воду із землі, породило обряд «обливання могили». Він замінює перенесення тіла заложного в болото, бо з його могили робиться штучне озеро. Цей обряд  також пов’язаний із темою гніву Матері – землі, яка, не приймаючи нечисте тіло, насилає на людей засуху. Внаслідок цього вода, а не земля, що заливається, починає слугувати йому могилою. Цей обряд також може бути пов’язаним з вірою людей у те, що вода є непереборною для душі, отже, вода триматиме його в могилі. Поряд із загальними уявленнями про шкоду, якої завдають заложні, існує повір’я, що конкретну біду приносить конкретний заложний. Наприклад, п’яниця приносить засуху, а людина, що замерзла — згубний град^[52].

 Уявлення про самогубців, що спричиняють посуху, призводило до того, що під час тривалої відсутності дощів, селяни шукали поховання самогубців і намагались перепоховати їх в іншому місці, подалі від села. Це призводило до того, що тіло самогубці могло бути перенесено декілька раз. Інколи для такого тіла, селяни не могли знайти місця поховання, оскільки вважалось, що там де поховано тіло, там не буде дощу^[53].

 Під час аналізу ритуальних дійств над могилами нечистих «заложних» покійників важливо взяти до уваги той факт, що в уявленні українців був вплив заложних покійників на дощ.  У наш час на Буковині побутує уявлення про те, що для викликання дощу необхідно маленьким дітям йти на цвинтар, відшукати на його окраїні могилу нечистого покійника і полити її водою. Такі обряди, засновані на акті поливання могили нечистого покійника водою, або виривання з неї хреста, відомі також в українців Чернівецької та сусідніх з нею областей, зокрема Хмельницької та Івано – Франківської. Вважалося, що якщо поховати заложного покійника на загально сільському кладовищі – «чистому» місці, то цілий рік буде засуха і малий урожай. В зв’язку з цим до сер.ХХ ст., їх вивозили із села і вкидали у р.Прут. Старожили с.Чорнівка пригадують, що в 1947 р. в селі  повісився Велущак Георгій Іванович 1905 р.н., якого поховали на загальносільському кладовищі. Через кілька місяців почалася велика засуха, яка була незвичним явищем для села. У весняно – літній період не було жодного разу дощу, що було не характерним для даної пори року. За віруваннями селян, причиною даного явища було те, що на загальносільському кладовищі був похоронений заложний покійник. Через це сільський житель Велущак Дмитро Дмитрович почав поширювати серед чорнівчан чутки про те, що якщо викинути домовину з небіжчиком за межі села, а саме у річку Прут, після чого почнеться дощ. Тому селяни таємно вночі відкопала домовину небіжчика і викинули її у річку Прут. Через два дні в селі почалася сильна злива, яка оживила весь врожай, який вже майже загинув від пекучого сонця^[54].

 Пригадують опитані респонденти села Чорнівка Новоселицького району Чернівецької області, як в 1955 р. в селі під час організації загальносільських танців повісився хлопець на прізвище Іванович. Але через прохання його батька сільська громада дозволила поховати його на загальносільському кладовищі. В день похорону Івановича було проведено інсценізоване весілля. З того часу, з 1950 – их рр., повішеників почали хоронити на окраїні кладовища поряд із дітьми, які померли нехрещеними^[55]. Подібний випадок зафіксований і у селі Мосорівка Заставнівського повіту, де підлітки у зв’язку із відсутністю дощу відкопали домовину заложного покійника і викинули її у Дністер^[56].

 Знаходимо схожий випадок і на території Поділля, коли для  викликання дощу, в пер.пол..ХІХ ст. були спроби  пошуку відьом і випробовування їх водою, а з др.. пол.. ХІХ ст. з'являються такі, що пов‘язані з пошуком заложних мерців. Проте, очевидно, що такі випадки траплялись і раніше. У 1859 р. у своєму рапорті благочинний Ямпольського повіту Кондрацький повідомляє, «по существующем в народе суеверном  предрассудке издавна вошло в обычай на случай засухи откапывать из могил тела обвесившихся». З матеріалів цієї справи дізнаємось, що селяни потерпаючи від посухи, звернулись до управителя маєтком в с.Яблонці за дозволом викопати з могил двох самогубців, що були поховані в лісі маєтку. Такий дозвіл вони отримали і вчинили перепоховання^[57].

 Відомий на території Буковини і обряд, згідно якого у селі Рухотин Хотинського району Чернівецької області під час посухи жінки брали вербові гілки, освячені на Зелені свята, йшли на цвинтар та розкидали їх на могилах, де були поховані потопельники. Такі магічні прийоми відомі і в Сербії, коли в річку кидали хрест, взятий з якої – небудь могили, примовляючи: «З невідомої могили хрест, з невідомої гори дощ».

 Окремо слід зупинитися на віруванні румунів Буковини у те, що на перебіг атмосферних явищ може впливати також смерть позашлюбної дитини. Ще на поч..ХХ ст..Є.Нікуліце – Воронка зафіксувала вірування румунів Буковини у те, що причиною тривалого граду в селі може бути таємне поховання саме такої дитини. Вірили, що град битиме у місце поховання доти, доки не викопає поховану дитину. Якщо була така підозра, то селяни шукали місце поховання, аби віддати тіло воді. Слід зазначити той факт, що у молдован Бессарабії (Хотинського повіту) у др..пол.ХІХ – поч..ХХ ст.. були зафіксовані аналогічні вірування про самогубців та душі померлих нехрещених дітей. Маючи на увазі, що ці вірування про самогубців впливали на перебіг плювіальних обрядів, вони також дають чітке розуміння про впливи у народній свідомості заложних покійників на механізм атмосферних явищ^[58]. За віруванням молдован, самогубці перетворювалися на стрігоїв, які вночі могли напасти на людину, викликати посуху і неврожай. За народними повір’ями, для того, щоби попередити перетворення самогубця на стрігоя треба було забити йому у груди кілок. Тіло самогубця хоронили не на кладовищі, а в полі за селом. Наскільки сильними згадані віруванні були в селянському побуті можна судити з випадку, що стався у 1888 р. у с.Данківцях Хотинського повіту самогубця похоронили на сільському цвинтарі, ця подія збігалася з посухою та викликала обурення селян, які зібравшись на площі, вимагали прибрати тіло покійника з цвинтаря^[59]. Подібний випадок зафіксований 1908 року в с.Гординешти того ж повіту, коли під час засухи до могили самогубця прийшли жінки на чолі з ворожкою, пробили могилу до гробу довгим колом, через який лили воду^[60].

 В причетність заложних мерців до атмосферних явищ вірять і гуцули. В селі Голови вірили, що самовбивці після смерті попадають на Чорногору, що на межі Івано – Франківської і Закарпатської областей, де кують град, а після розносять його в хмарах по всьому світі. Оскільки грядові хмари вважалися результатом діяльності «заложних покійників», більшість дій пов’язаних з відверненням негоди, направлене на «умиротворення» цієї категорії померлих^[61]. Гуцули вважають, що в озері Несамовите, що на Чорногорі збираються душі грішників, які позбавили життя себе чи когось іншого і якщо кинути в них каменем, тобто збурити плесо, вискакне вершник на баскому коні та гарцюватиме навколишніми скелями, викрешуючи каміння, що перетворюється на лід. Тоді виринають з озера грішники, які збирають той лід та чорними хмарами розлітаються Чорногорою: де розв'язують торби  – там падає град. Також вважається, що вночі довкола озера танцюють душі самогубців, які можуть затягнути на дно необачних, хто потрапить їм до рук. Єдине, що врятує від злих духів, – звук трембіти^[62]. Згідно з віруваннями, зафіксованими В. Шухевичем у с. Космач на Гуцульщині, град створюють душі самогубців і  тих, які допустили самогубство. Ці душі йдуть в озеро під Чорногорою, де дуже холодно і навіть влітку замерзає вода. Вони розбивають лід, наповнюють ним мішки, а коли чорт Триюда вийде з озера, носять за ним ці мішки попід хмарами, висипаючи град куди скаже чорт. На Буковинській Гуцульщині походження граду пояснювали схожим віруванням: чорт збирає градинки на Чорній горі, навантажує ними свого білого коня і піднімається  потім у хмари. Там, де він скидає свій вантаж, випадає град. За бойківськими матеріалами, град створюють душі дітей, які померли нехрещеними. Вони товчуть лід у скелях чи в хмарах^[63].

 Щодо обрядових дій, пов’язаних із віруваннями буковинців у те, що міфологічні персонажі можуть впливати на атмосферні явища, варто відмітити обряд запрошування бурі на Святу вечерю, який побутував у буковинському гірському селі Киселиці: перед тим як члени родини сідали за стіл на Святий вечір, на ґанок виходив знахар, дивився на небо і звертався з такими словами: «Пирій пирищі, відьми відьмиці, упирі, загублені, потоплені, у вогні згорені, я вас викликаю з морів – океанів, з скалей, з – під скалей з лісів, цвинтарів, скрізь, де п’єте-гуляєте, де ви си набуваєте. Аби ви ласкаві прийти до мене на Святий вечір». Після цього знахар, розмахуючи старими кальсонами, виголошував наступне: «Ви не прийшли, я вас не бачу за вечерею, так би я не бачив вас на своїх городах, на своїх пологах, на своїх косовицях, так і ви з – перед мене счезайте – пропадайте і там де ви є, там си набувайте і за мене коли скажу, забувайте. Аби ви до мене прийшли, коли вода си догори верне, коли вершєк (верхівка дерева) коріннєм йметси, коли назад день си вернет і тоди би ви йшли на мої городи, на мої косовиці». Після цього знахар тричі промовляв: «Счезай, пропадай». Вивернуті кальсони знахар розвішував на поді, під дахом. Перед тим як мали з’явитися хмари, знахар брав ці кальсони і вимахуючи ними, примовляв: «Счезайте, пропадайте, розійдіться, розколіться на царські дороги. Я вас не чув, не бачив на Святий вечір ви не приходили, так би й тепер вас не було»^[64].

 Покійні, особливо батьки, могли показуватися живим уві сні, якщо ті за ними дуже плакали: «Як мама вмерли, то я дуже за мамов плакала. Я так за мамов плакала, шо не давала, видно, мамі спокою, і мама мині – я сплю – і мині сі снит. Я вже тепер так не плачу. І мені снитсі, шо я на гробі, і мама віходєт з гробу живі, так як ми їх одівали, так вони віходєт, і снилисє. То я так хотіла все, [а]би в[о]ни мині снились. Але казали: «Мині довго з тобов ни мож[на] говорити. Мене надовго не відпустили». А тепер вже би-м хотіла – то вже ніколи ни сняться^[65]. Як бачимо, наведені свідчення містять ще декілька цікавих деталей. Зокрема, тут зафіксовані вірування про те, що душі померлих бачать, що відбувається у світі живих, і можуть їм показуватись, якщо забажають. Також довідуємось, що вони приходили до тих осіб, хто мав померти, супроводжуючи ніби на той світ інші душі. Стосовно цього наведемо ще одну характерну бувальщину: «А сон дає навішки (пророчить майбутні події). Її мама і моя були дуже дві товаришки. І моя мама вмерли швидше, її мама сі лишила. Десь, відав, за два дни сниться моїй доньці, сниться, шо до нас приходить моя мама, її баба, і каже: «Відведи мене до баби Довбушки, я так давно в неї була, відведи мене, Оксанко». І Оксана каже – я взєла бабу попід руку, і відвела до Довбушки, і сама вернулась», – і через два дні баба вмирає» ^[66].

Якщо хтось дуже плакав за покійником, вважали, що це недобре, адже на тому світі ці сльози нібито топили померлого. Уві сні він давав це зрозуміти: «Знаю, шо мої родичі як повмирали (я дівкою була, і так плакала...), і так ми сі приснив сон, шо мої батько з матір’ю, вони до півроку були повмирали, одне в свято, у Коляду, а друге осьмого липня. А я дуже плакала, бо мені гірко було, а мені сі мама снила, шо вона з татом іде по дорозі отут, а тато ось так у воді. І стали вони тутка на місток, а той місток топиться, а мама-небожка каже мені: «Дай мені, – каже, – руку». – Потому пішла я до старої жінки такої та й кажу: «Шо то мені, нанашко, таке сі снило?» – А вона: «Не плач, дитино, бо ти, – каже, – в сльозах їх вже втопила, топиш їх в сльозах». В одній із зафіксованих на Богородчанщині оповіді жінці заборонила плакати за померлою донькою якась «пані». Що характерно, цей персонаж (подекуди це пані у білому), якого ототожнювали зі святою П’ятницею, з Богоматір’ю та ін., як правило, давав людям якусь засторогу, що зафіксовано в такому тексті: «В моєї баби було дев’ятеро дітей, то в них вмирали діти великі. [...] Як вмерла найстарша, Ганнуся, то вони все ходили на цвинтар. І одного разу йшли з Богородчан і повернули на цвинтар, і там плакали та й вснули, і їм сниця, шо якась пані – попід рукі, і вивела її геть за цвинтар і сказала: «Більше не йди, бо вона наполовину в воді лежит». – Так баба сльозами накапала. То це баба вже казала мені сама»^[67].

 Аби хтось про щось забув, зокрема, щоб не тужив за покійним, використовували так званий «забутий хліб» (хліб, забутий у печі): «Як хтось не може забути щось дуже довго, як жінка за чоловіком дуже банує, худобина дуже риче одна за другов, то кажут, о, [а]би десь забутого хліба найти»; «Як корова риче, або людині, то добре шось таке забудькувате з печі дати, як от десь хлопець не може за дівку забути, або дівка за хлопа, то давали, аби вона не банувала...»^[68].

 Зрідка на Богородчанщині зустрічаються вірування, що покійні сняться на дощ. Домінуючим, все ж, є переконання, що коли померлі сняться, то вони чогось хочуть. У таких випадках, особливо тоді, коли покійник мав якесь конкретне прохання, йому подавали те, чого він хотів уві сні, «запростибіг». Також молилися за них, несли на могилу хліб, світили там свічку. Свічку ставили й у церкві, замовляли панахиду: «То як снється – то шось вони хотєт»; «Як батьки сняться – то вони шось хотять. Наймали панахиду»; «Снитсі – хоче, [а]би за него помолитисі»; «Як снитьсі – так кажуть, шо треба каліці якомусь дати, аби той помолився за тов душев»; «Як сняться небіжчики, молитисі треба за них, свічку дати, – шось вони хочут», «То як сниця – чогось править чи голоден, то казали – хто прийде, треба дати шось поїсти, чи шось там дати – якусь помершний приснитися, шо я хочу їсти. Дивітьси, в мене вмер зєть, десь перед Велико- днем. І снитьсі моїй внучці, шо він прийшов. Вона каже – вуйку, я вам дам гроший, а він каже – мині гроший ни треба, от солодкого дай, бо я три дни вже ничого ни їв. Так сі приснило. І от, мині снитьсі, і нести треба до церкви. І люди йдут... і хліб треба нести. І було солодке, то вони взєли занесли до церкви його» ; «То кожному своє сниться. От в мене вже чоловік помер, мама, тато, – то бувало не раз, шо шось сняться, прийдуть та й шось просять чи їсти хочуть. «Я си нині не їла», – тако мені мама казали. То коли душа голодна, то вже кажуть, шо треба їй шось дати, на цвинтар занести чи ксьондзу»^[69].

 Траплялося, що інколи забували покласти в домовину яку-небудь річ, порушуючи тим самим останню волю покійного. Якщо він після того снився, цю річ «передавали» йому з іншим покійником або ж, як і в попередньому випадку, віддаючи «запростибіг»: «Так кажуть, то як другий хто вмре, то треба йому в труну покласти, він передасть. Або ше можна бідному якомусь передати, треба завжди бідним, калікам шось давати. Вони будуть молитись за тебе і твоїх рідних»; «Сниться довго – то від того, шо їй шось не дали з собою, траур не дотримали. То як не дали шо,то тре[ба] іншим покійником передати або жебраку якому, шоб той помолився за душу померлого»; «Як сниться, то ми служби наймаєм, хліб на могили несем, а коли забули що покласти – то треба якомусь бідному дати чи на базарі де, чи під церквою, чи в селі»; «Сниться – то треба хліб занести на могилу, помолитись і все пройде. А як вже шось забули покласти, то треба жебраку де на базарі дати, шоб ще той за його душу помолився»; «То просто треба було передати те, шо той просить, через когось: чи жебрака, чи другого покійника». Подекуди вірять, що хліба уві сні просять лише померлі скнари, однак користі від задоволеного прохання вони вже не отримають: «Сняться, якшо не давали бідним за життя»; «Як тото батьки жиют богато, а нічо[го] нікому би ни погос тили, нікому нічо[го] би бідному не дали, лиш для себе вони жиют – от може вони шось і вімагают – хліба на тім світі, але той хліб, шо вони вімагают – то він їм не попаде, як ви за них дасте, – то вам попаде, ви будете мати на кім світі». Коли покійні не переставали снитися й після виконання всіх регламентованих дій, їм у могилу забивали осикового кілка (с. Глибока). Іноді мертві батьки у сні сповіщали, що прийшли підтримати дітей, допомогти їм: «Снилосі, шо прийшли тато, а я знаю, шо їх нема. А я кажу: «А як ви сі [з]відти добрали?» – «Так, полегонько добрався, пришов я тобі шось помагати». Траплялося, що овдовілій дружині снився померлий господар: «Прийшлосі – оббивала-м перед хатов скіни, бо то колись студінь було. Ну а не було на цілу хату таких. Я взяла [з]відти дощок, [з]відти, посередині забилисьмо ків, ну та ісьмо набили там соломи та й так хату оббили... А він мені сі ввечір снит. Так сі мені снив рік, – що-м робила, то-м всьо мені сі снив. Та й каже мені: «Слухай, що ж ти так загату оббила? Там на поді на бантах кілько дощок є – ти не могла цілі дошки взєти та ті споювала?» Я йду до стодоли – дійсно в мене на бантах стоят дошки довгі. І так всьо-всьо, що ни робиця...»]^[70]

 Як і в інших етнографічних регіонах України, на території Карпатського регіону побутували уявлення про те, як мертві ночами приходили відвідати свою родину. Навідини покійників вбільшості випадків є небажаними. На Гуцульщині відомий переказ, за яким після смерті чоловіка за ним сумувала жінка. Кожної ночі він почав приходити. Рік вона про це мовчала, а потім розповіла жінкам, які порадили: «Якщо хочеш його позбутися, щоб він до тебе не приходив, то збери двох своїх дітей як молодого і молоду». Наступного дня жінки прийшли, допомогли зібрати дітей, розставили на столі калачі. деревця, як заведено весільним обрядом і пішли, а жінка з дітьми стала чекати в опівночі приходу нечистого – свого чоловіка. Він прийшов, став посеред хати, плюнув і сказав: «Ніколи не бачив і не чув, щоб рідні діти женилися», а жінка йому відповіла: «А я ніколи не бачила і не чула, щоб мертвий до живої ходив». Тоді він повернувся і пішов, а попід стріхою, почало гримати, стукати так, що жінка думала, що стріха впаде, але все було на місці, а нечистого вже не було. Вважалося, що приходить не покійник, а чорт в його подобі^[71]. В селі Чорнівка Новоселицького району Чернівецької області зафіксоване подібне свідчення: «через зраду свого чоловіка Дмитра Стурдзи його дружина Марія Товкач хотіла помститися суперниці Марії Трутчихі і підкинула їй в хату сорочку, в якій була «захована» нечиста сила. Після цього Марія ніяк не могла вжитися з чоловіками, більше року з жінкою ніхто не жив. Коли її сусідка поцікавилася, чого та не може жити з чоловіком, та пояснила, що після знахідки тієї сорочки до неї два рази на місяць: коли місяць повний і коли молодий, то до неї приходить чорт в людській подобі, вона йому готує вечерю, після чого відбувається і інтимний зв’язок. Сатана, який був геть схожим до пересічного чоловіка і нічим не відрізнявся, хіба що тим, що його окрім неї ніхто не міг побачити. За кілька років жінка хотіла відмовитися від таких «навідин» злого, але він її не полишав. Марія почала їздити всіма монастирями і церквами, але і це не допомагало. Одного разу він насмілився підступити до неї у церкві на нічній службі. Але після довгих відмолювань, в молодому віці померла її кривдниця Марія Товкач»^[72]

Колоритними є варіанти одного сюжету, основу якого складає типовий для таких текстів принцип алогічності «Я чула таке, що помер чоловік, та й приходив до жінки, та й лігав у ліжко. Ну тай так шо в[о]на вже сі радила людий, та й священика. І так він щоночи приходив до хати. А потім сказали їй купити зеркало та й гребінь і сісти й чесатисі, і що вона має казати, – він в дванадцікій годині все приходив. І в[о]на так сіла й розплеласі і чесаласі перед зеркалом. І він прийшов і каже: «Куда ти сі збираєш?» Вона каже: «До шлюбу». А він каже: «Не пора тобі до шлюбу йти». А вона каже: «Як не пора мені до шлюбу йти, так не пора тобі, мертвому, до мене, живої, ходити». І він як луснув дверми, як звіялисі вітри, та й так, що вже більше не приходив» ;

 В іншому варіанті позбутися померлого допомагає священик за допомогоюдзеркала і горщика каші: «Треба молитися, то й не буде приходити. До одної жінки приходив померлий чоловік. А він її бив за життя. А все до дванадцятої години приходив. Вона дуже боялася, і діти боялись. Вона пішла до священика. Священик сказав їй зварити горщик каші і покласти його на опічок коло дверей (бо піч завше біля дверей).То він приходить, дивиться в дзеркало, – а він показався, сам чоловік той. То священик тою кашею на дзеркало бив, аби той чоловік більше не приходив. Він як забрався тогди, то вже більше не ходив. Треба казати, як хто ходит: «Аби Бог дав, абись ходив по шкалах»;

 Щоб позбутися небажаних відвідин, йшли до церкви, аби «ксьондзи читали молитву», священик читав на порозі хати «Євангеліє», окроплювали хату свяченою водою: «Як зла душа вмирає, то буде ходити. То в нас колись такий сусіда був, то він все вилускував в коморі, і не могли йому нічо[го] зробити. Та й довго так мучив, а потім покликали ксьондза, та й окропили свяченов водов, клали свяченину всяку, тай вступився». Часто наймали службу Божу в декількох церквах: «Тут один приходив партійний, що вмер несповіданий. Він приходив додому, то жінка найняла служби в багатьох церквах, не в одній». Якщо ж не допомагало, тоді йшли до тих, котрі «щось знають», обсипали могилу освяченим маком-«тріскуном» («самосієм») чи вівсом: «Йшли до якоїсь ворожки, бо ше є такі калдуньї, та й шось шепчут, дают шось»; «Кажут, шо як ховают і як боїться, аби не приходив чоловік, то бере або вівсом, або маком сипле, – поки він візбірає, аби до хати не дойшов».

 В окремих випадках побачити покійних прагнули зумисно. Це нібито можна було зробити, вийшовши вночі на місце, де вилляли воду після обмивання мертвого тіла. Завершувалися такі спроби зазвичай важкою недугою, адже «мертва» вода шкодила всьому живому: «В нас був у селі такий віпадок, шо як покійника купают, то була така жіночка, вона дуже за чоловіком жєлувала, та як скупали, та несут так купіль віллєти, де люди не ходіт, аби худобина не стала, десь так несут в таке незахіднемісце, під пліт у кутичок. Ну а вона ввиділа, де вінесли, та й вночи встала та й пішла на то місце, де купіль віллєли, бо казали, шо вона буде його видіти. То як сі звіяв вітер, як йї шось сі зробило, та сім неділь з ліжка не вставала... Колись і духів визивали. Якось одна свою маму візивала, то їй такой шось сі зле зробило». Небезпечно було й кликати покійних: «Я в лікарні була, і мені якась жінка розказувала, не знаю, з якого села, шо в них якесь дівчє вмерло вже велике, а вони дуже там з другим дівчєтом товаришували. І десь тото дівчє пасло корову недалеко коло цвинтарє та й все кричєло: «Олько, ходи до мені, ходи до мені!» – все туво кликало. І їй такий голос сі з цвинтарє причув: «Через дві неділі прийдеш ти до мене...» Вона прийшла додому, мамі розказала, і через дві неділі вона вмерла. Та й тота жінка каже: «Ніколи мертвого не кликати».

 Викликати покійних із тамтого світу могли нібито й чарівники. Вони знали, як оберегти себе від померлого, як і те, що таке викликання не дає упокоїтись душі померлого, усталитись їй на «тамтому» світі. Це виразно простежується на прикладі однієї натуралістичної бувальщини зі с. Луквиця: «Ходила я до одної жінки, у Солотвині, по зіллі, мені дитині треба було. Приходжу я до теї жінки. Жінка така висока, довга, стара, худа, чорна, носата, ну така... міні сі тогди страшна показала. Дала мені того зіллі за рубель... В хаті так закурено, не білено в тій хаті великі роки. А стоїт два портрети в хаті: дівчини і хлопці. А я так кажу: «Чиї то в вас такі файні діти?» А вона каже: «То мій син і моя дочка. Моїх дітий знищив Гринь Яремчуччин. Та й, – каже, – я його вікликаю. Мертвого. Я його кличу. Видиш, – каже, – оттой стів? Той стів, – каже, – без цвєків. А під тим столом горнець. Я кладу горнець на той стів у дванадцітій годині, і вікликаю його. Ану ночуй, – каже, – в мене та будеш видіти». А мені волоссі так диба- диба... Боже, думаю, я лишила дома малу дитину, а мене мертвий пітне, або вхопит, або що, та й по мені буде. «Я, – каже, – його вікликаю, а він, – каже, – приходит – по лікті в крові, руки в него». І проситьсі: «Не клич мене більше. Бо я не можу попасти туда, [з] відки ти мене кличеш». А вона каже: «Я тебе кликала і буду кликати, бо ти знищив моїх двоє дітий, я не маю коло кого дожити». Та й каже: «А [в]о, ночуй в мене та будеш виді- ти». А я так сі перелякала, та помаленьки, помаленьки, попри вікна – в двері і пішла...»^[73].

Для захисту шукали люди й інших оберегів. Зафіксовано, що житло, куди ходять мреці, обсипають і обкурюють зерном із снопів, що стояли на покутті перед Різдвом. На вікно кладуть шматок заліза, загалом по Україні боячись духів, закидають гілками могили самогубців^[74]. У селі Чорнівка Новоселицького району Чернівецької області на свято Юрія все обійстя обсипали маком, супроводжуючи примовлянням: «Як гори не годен з маку нагорнути, так аби нічо не годен був зробити». На це дійство покладалася функція захисту від покійників, які непокоїли живих: «Це коли мерці снятси  і дуже мучат. А як посіяти, то вже не приходят»^[75]. Свячений мак застосовують і тоді, коли навідини вже відбуваються: посипають біля порога і покійник вже ніколи не буде ходити^[76].

Якщо покійний чоловік приходив до дружини, то перервати такі відвідини можна було, за гуцульськими уявленнями, таким способом: якщо були старі постоли, то треба було в постіл з лівої ноги набрати проточної води і через спину три рази ту воду вилити і сказати: «Як мені не треба цього постола, то й тобі так не треба ходити»^[77].

Люди з давніх часів намагалися умилостивити душі померлих, сподіваючись на їх доброзичливе ставлення до живих, на забезпечення урожаю, на добрий приплід худоби. У святах і обрядах календарного циклу українців чітко простежується вірування про єдність всесвіту та уявлення про його вертикальну модель: потойбічний світ, земний і небесний. Сідаючи до Святої вечері перед Колядою, гуцули просять Бога, аби він допустив до святкування «усі ті душі, яких ніхто не знає, які були дорогою покалічені, водою потоплені, страчені, усіх тих незнаних, за яких сьогодні ніхто не згадає, а вони бідні душі гірко в пеклі пробувають, і цього Святого вечора чекають»^[78]. У послідовності ритуальних дій різдвяної вечері місце ритуалу запрошення чітко позначено. В більшості випадків цей момент безпосередньо передує початку трапези, коли всі приготування завершено, стіл накритий, на нього виставлені всі страви, а всі члени родини зібралися навколо столу. Тут настає значуща пауза в діях, часто відзначена мовчанням, що підкреслює сакральність ритуалу і позначає його початок. Всі дії, вчинені після паузи, відносяться до самого ритуалу запрошення і так чи інакше пов'язані з ним семантично^[79].

 Наші пращури вірили, що перед Великоднем покійники виходять із землі. За три дні до свята вночі вони справляють свій Навський великдень. З прийняттям християнства перед Пасхою, у четвер, віруючі в церкві відправляють Страсті Господні. Згідно з повір’ям, коли люди залишають церкву, в ній збираються покійники і до третіх півнів відправляють свій Мертвецький великдень. Шанування померлих відбувається через тиждень після Великодня. У народі його називають Проводи, Могилки, Дарний тиждень. На свято прибирають могили, садять квіти, сім’ями збираються на цвинтарі біля могил^[80].

 Після своєї смерті заложні покійники живуть там, де живе і нечиста сила, разом з чортами. Місця ж проживання нечистої сили вельми численні і різноманітні: насамперед, це простір під землею, а потім всі стоячі води на землі: вири, озера, ставки, а також болота, трясовини, яри, нетрі і взагалі «нечисті місця». У всіх перелічених місцях можна зустріти, разом з нечистою силою і заложных небіжчиків, які служать здебільшого помічниками чортів, а іноді і самі робляться різними представниками нечистої сили.^[81].

 Отже, аналіз змісту обрядових дій на всіх етапах дає підставу стверджувати, що вони докорінно відрізняються від обрядових дій, пов’язаних з похованням померлих, що набули статусу предка. Це зумовлено переважанням такого змістоутворюючого фактора, як страх. Цей страх пов’язаний з інстинктом самозбереження, захистом простору життя від простору смерті, страхом втратити майно або зазнати значних майнових втрат, зі страхом розгнівати Матір – землю. В основі уявлень про «ходячого» небіжчика лежить віра в буття, що не закінчується із фізичною смертю. Блукаючий мрець є основним, початковим типом надприродної демонічної істоти, за яким народна уява побудувала всіх інших. Спираючись на власні польові дослідження, можемо констатувати, що вірування у «ходячих» небіжчиків практично не зазнали суттєвих змін. Традиційно в сільській місцевості вважають, що не можна сильно плакати і тужити після смерті близької людини, бо можна її «приплакати», або «прижурити», і тоді мертвий починає «ходити» ^[82].

^[1] Толстая С.М. Мотив посмертного хождения в верованиях и ритуале //  Славянский и балканський фольклор. Семантика и прагматика. Вып.10. – М.: Издательство «Индрик», 2006. – С.242

^[2] Левкович Н. М. Народна демонологія Бойківщини. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 – етнологія. – Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України. – Львів, 2010., С.10

^[3] Буйських Ю. Традиційні вірування українців у надприродні істоти: проблема наукових дефініцій // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. Випуск 24. – К.: УНІСЕРВ, 2008. – С.75

^[4] Зеленин Д. К.Избранные труды. Очерки русской мифологии: Умершие неестественною смертью и русалки / В ступ. ст. Н. И. Толстого; подготовка текста, коммент., указат. Е. Е. Левкиевской. — М.: Издательство «Индрик», 1995. — С.39

^[5] Зеленин Д. К.Избранные труды. Очерки русской мифологии: Умершие неестественною смертью и русалки / В ступ. ст. Н. И. Толстого; подготовка текста, коммент., указат. Е. Е. Левкиевской. — М.: Издательство «Индрик», 1995. — С.39

^[6] Толстая С.М. Мотив посмертного хождения в верованиях и ритуале //  Славянский и балканський фольклор. Семантика и прагматика. [Вып.10]. – М.: Издательство «Индрик», 2006. – С.240

^[7] Понікаровська Н.А.Страх як змістоутворюючий фактор обрядових дій, пов’язаний із заложними покійниками, в обрядовості давніх слов’ян // Культура України. Випуск 39. 2012. Електронний ресурс. (режим доступу): http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ku/2012_39/ku39-1-11.pdf

^[8] Зеленчук В.С.Очерки молдавской народной обрядности (ХІХ, начало ХХ вв.). Кишинев. Издательство «Картя».1959. – С.39

^[9] Толстая С.М. Мотив посмертного хождения в верованиях и ритуале // Славянский и балканський фольклор. Семантика и прагматика. [Вып.10]. – М.: Издательство «Индрик», 2006. – С.244

^[10] Виноградова Л.Н.Полесская народная демонология на фоне восточнославянских данних // Восточнославянский етнолингвистический сборник. Исследования и материали. – М.: «Индрик», 2001. С.30

^[11] Зеленин Д. К.Избранные труды. Очерки русской мифологии: Умершие неестественною смертью и русалки / В ступ. ст. Н. И. Толстого; подготовка текста, коммент., указат. Е. Е. Левкиевской. — М.: Издательство «Индрик», 1995. — С.46

^[12] Толстая С.М.Полесские повір’я о ходячих покойниках// Восточнославянский етнолингвистический сборник. Исследования и материали. – М.: «Индрик», 2001. – С.154

^[13] Буйських Ю. Традиційні вірування українців у надприродні істоти: проблема наукових дефініцій // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. Випуск 24. – К.: УНІСЕРВ, 2008. – С.76

^[14] Виноградова Л.В.. Народние представления о происхождении нечистой силы: демонологизация умерших // Славянский и балканський фольклор: Народная демонология.- М.: Издательство «Индрик», 2000. – С. 34

^[15] Толстая С.М. Мотив посмертного хождения в верованиях и ритуале //Славянский и балканський фольклор. Семантика и прагматика. [Вып.10]. – М.: Издательство «Индрик», 2006. – С.247

^[16] Толстая С.М. Мотив посмертного хождения в верованиях и ритуале //Славянский и балканський фольклор. Семантика и прагматика. Вып.10. – М.: Издательство «Индрик», 2006. – С.247

^[17] Левкович Н. Народна демонологія Бойківщини (Турківський район Львівської)//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №1 (5)-2010. – С.71

^[18] Населення Буковини/пер.з нім.Ф.Андрійця, А.Квасецького. – Чернівці: Зелена Буковина, 2000. – С.51

^[19] Толстая С.М.Полесские повір’я о ходячих покойниках// Восточнославянский етнолингвистический сборник. Исследования и материали. – М.: «Индрик», 2001. – С.158

^[20] Толстая С.М.Полесские повір’я о ходячих покойниках// Восточнославянский етнолингвистический сборник. Исследования и материали. – М.: «Индрик», 2001. – С.159

^[21] Понікаровська Н.А.Страх як змістоутворюючий фактор обрядових дій, пов’язаний із заложними покійниками, в обрядовості давніх слов’ян // Культура України. Випуск 39. 2012. Електронний ресурс. (режим доступу): http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ku/2012_39/ku39-1-11.pdf

^[22] Понікаровська Н.А.Страх як змістоутворюючий фактор обрядових дій, пов’язаний із заложними покійниками, в обрядовості давніх слов’ян // Культура України. Випуск 39. 2012. Електронний ресурс. (режим доступу): http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ku/2012_39/ku39-1-11.pdf

^[23] Милорадович В.П. Українська відьма: Нариси з української демонології. – К.: Веселка, 1993. – С.68

^[24] Понікаровська Н.А.Страх як змістоутворюючий фактор обрядових дій, пов’язаний із заложними покійниками, в обрядовості давніх слов’ян // Культура України. Випуск 39. 2012. Електронний ресурс. (режим доступу): http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ku/2012_39/ku39-1-11.pdf

^[25] Небесна З. Поховальні традиції українців на Бойківщині наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття // Етнічна історія народів Європи:Збірник наукових праць. Випуск 30. – К. УНІСЕРВ, 2009. – С.61

^[26] Галайчук В. З народної демонології Богородчанщини: традиційні уявлення про душі «безпірних» дітей//Вісник Львівського у-ту.Сек.істор.2011.Вип.46.С.323

^[27] Галайчук В. З народної демонології Богородчанщини: традиційні уявлення про душі «безпірних» дітей//Вісник Львівського у-ту.Сек.істор.2011.Вип.46.С.324

^[28] Троцан Д. Архетипний образ дороги у міфологічних уявленнях українців (кінець ХІХ – початок ХХ століття). Електронний ресурс. -  (режим доступу): http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=2607

^[29] Левкиевская Е. Матеріалы по Карпатской демонологии // Славянский и балканський фольклор: Верования. Текст. Ритуал.- М.: Наука, 1994. – С. 256

^[30] Виноградова Л.В.. Полеская народная демонологія на фоне восточнословянскх данных // Восточнословянский этнолингвистический сборник. Исследования и материалы. – М.: «Индрик», 2001, С. 13

^[31] Толстая С.М. Мотив посмертного хождения в верованиях и ритуале // Славянский и балканський фольклор. Семантика и прагматика. Вып.10. – М.: Издательство «Индрик», 2006. – С.251

^[32] ЕЕМ. - 1.1. с.Чорнівка Новоселицького району від Кобаско Євгенії Іванівни 1936 р.н.; 2.2. села Топорівці Новоселицького району від Романчук Марії Георгіївни 1935 р.н.

^[33] Свительская В.Л. Опыт картографирования полесской погребальной обрядности // Славянский и балканський фольклор: Этнолингвистическое изучения Полесья. – М., .: Издательство «Индрик», 1995. – С. 190

^[34] Понікаровська Н.А.Страх як змістоутворюючий фактор обрядових дій, пов’язаний із заложними покійниками, в обрядовості давніх слов’ян // Культура України. Випуск 39. 2012. Електронний ресурс. (режим доступу): http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ku/2012_39/ku39-1-11.pdf

^[35] Левкович Н. Народна демонологія Бойківщини (Турківський район Львівської)//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №1 (5)-2010. – С.73

^[36] Понікаровська Н.А.Страх як змістоутворюючий фактор обрядових дій, пов’язаний із заложними покійниками, в обрядовості давніх слов’ян // Культура України. Випуск 39. 2012. Електронний ресурс. (режим доступу): http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ku/2012_39/ku39-1-11.pdf

^[37] Буйський Ю. Вихор в сучасній демонології українців //Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць.Випуск 29. – К.: УНІСЕРВ, 2009. –С.26

^[38] Понікаровська Н.А.Страх як змістоутворюючий фактор обрядових дій, пов’язаний із заложними покійниками, в обрядовості давніх слов’ян // Культура України. Випуск 39. 2012. Електронний ресурс. (режим доступу): http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ku/2012_39/ku39-1-11.pdf

^[39] Галайчук В. З духовної культури Богородчанщини: звичаї, вірування та повір’я, пов’язані зі світоглядними уявленнями про смерть і померлих//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №3-4 (7)-2010. – С.31

^[40] ЕЕМ: 1.2. села Топорівці Новоселицького району Романчук Марії Георгіївни 1935 р.н.

^[41] Біляковський П.В. «Бий, дзвоне, бий хмару розбий!». Використання церковних дзвонів в ритуальних практиках відведення градової хмари в українців Карпат. [Електронний ресурс] режим доступу:  http://www.sworld.com.ua/index.php/ru/history-213/archaeology-anthropology-and-ethnology-213/17630-213-482

^[42] Левкович Н. Народна демонологія Бойківщини (Турківський район Львівської)//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №1 (5)-2010. – С.76

^[43] Галайчук В. З духовної культури Богородчанщини: звичаї, вірування та повір’я, пов’язані зі світоглядними уявленнями про смерть і померлих//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №3-4 (7)-2010. – С.34

^[44] Буйський Ю. Вихор в сучасній демонології українців //Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць.Випуск 29. – К.: УНІСЕРВ, 2009. –С.25

^[45] Галайчук В. З духовної культури Богородчанщини: звичаї, вірування та повір’я, пов’язані зі світоглядними уявленнями про смерть і померлих//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №3-4 (7)-2010. – С.35

^[46] Зеленин Д. К.Избранные труды. Очерки русской мифологии: Умершие неестественною смертью и русалки / В ступ. ст. Н. И. Толстого; подготовка текста, коммент., указат. Е. Е. Левкиевской. — М.: Издательство «Индрик», 1995. — С.41

^[47] Левкович Н. Народна демонологія Бойківщини (Турківський район Львівської)//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №1 (5)-2010. – С.82

^[48] Понікаровська Н.А.Страх як змістоутворюючий фактор обрядових дій, пов’язаний із заложними покійниками, в обрядовості давніх слов’ян // Культура України. Випуск 39. 2012. Електронний ресурс. (режим доступу): http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ku/2012_39/ku39-1-11.pdf

^[49] Левкович Н. Народна демонологія Бойківщини (Турківський район Львівської)//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №1 (5)-2010. – С.85

^[50] Галайчук В. З духовної культури Богородчанщини: звичаї, вірування та повір’я, пов’язані зі світоглядними уявленнями про смерть і померлих//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №3-4 (7)-2010. – С.36

^[51] Кайндль Р. Ф. Гуцули. Їх життя, звичаї та перекази. – Чернівці: Молодий буковинець, 2000. – С.99

^[52]Понікаровська Н.А.Страх як змістоутворюючий фактор обрядових дій, пов’язаний із заложними покійниками, в обрядовості давніх слов’ян // Культура України. Випуск 39. 2012. Електронний ресурс. (режим доступу): http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ku/2012_39/ku39-1-11.pdf

^[53]Понікаровська Н.А.Страх як змістоутворюючий фактор обрядових дій, пов’язаний із заложними покійниками, в обрядовості давніх слов’ян // Культура України. Випуск 39. 2012. Електронний ресурс. (режим доступу): http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ku/2012_39/ku39-1-11.pdf

^[54] Мойсей А., Боднпрюк Ю. Обряди викликання та зупинення дощу в українців Буковини (на прикладі с.Чорнівка Новоселицького району) // Наука і освіта: крок у майбутнє. Матеріали VІ Міжнародної наукової конференції «Кайндлівські читання», присвяченої 145 – річчю від дня народження Р.Ф.Кайндля. Чернівці, 29 квітня 2011 р. – Чернівці – Вижниця: Черемош, 2011. – С.365

^[55] Мойсей А., Боднпрюк Ю. Обряди викликання та зупинення дощу в українців Буковини (на прикладі с.Чорнівка Новоселицького району) // Наука і освіта: крок у майбутнє. Матеріали VІ Міжнародної наукової конференції «Кайндлівські читання», присвяченої 145 – річчю від дня народження Р.Ф.Кайндля. Чернівці, 29 квітня 2011 р. – Чернівці – Вижниця: Черемош, 2011. – С.366

^[56] Мойсей А., Боднпрюк Ю. Обряди викликання та зупинення дощу в українців Буковини (на прикладі с.Чорнівка Новоселицького району) // Наука і освіта: крок у майбутнє. Матеріали VІ Міжнародної наукової конференції «Кайндлівські читання», присвяченої 145 – річчю від дня народження Р.Ф.Кайндля. Чернівці, 29 квітня 2011 р. – Чернівці – Вижниця: Черемош, 2011. – С.367

^[57] Мойсей А.Магія і мантика у народному календарі східнороманського населення  Буковини/Антоній Мойсей – Чернівці: ТОВ «Друк Арт», 2008. – С.150

^[58] Мойсей А.Магія і мантика у народному календарі східнороманського населення  Буковини/Антоній Мойсей – Чернівці: ТОВ «Друк Арт», 2008. – С.152

^[59] Зеленчук В.С.Очерки молдавской народной обрядности (ХІХ, начало ХХ вв.). Кишинев. Издательство «Картя».1959. – С.39

^[60] Мойсей А.Магія і мантика у народному календарі східнороманського населення  Буковини/Антоній Мойсей – Чернівці: ТОВ «Друк Арт», 2008. – С.155

^[61] Зеленин Д. К. Избранные труды. Очерки русской мифологии: Умершие неестественною смертью и русалки / В ступ. ст. Н. И. Толстого; подготовка текста, коммент., указат. Е. Е. Левкиевской. — М.: Издательство «Индрик», 1995. — С.322

^[62] Вдовенко Н. Таємниче озеро (озеро Несамовите на схилі гори Туркул). Електронний ресурс. -  (режим доступу): http://kpi.ua/nesamovyte

^[63] Біляковський П.В. «Бий, дзвоне, бий хмару розбий!». Використання церковних дзвонів в ритуальних практиках відведення градової хмари в українців Карпат. [Електронний ресурс] режим доступу:  http://www.sworld.com.ua/index.php/ru/history-213/archaeology-anthropology-and-ethnology-213/17630-213-482

^[64] Воротняк І.Семантика обрядів метеорологічного магії у сільського населення Буковини ХІХ – початку ХХ ст.// Питання стародавньої та середньовічної історії, археології та етнології: Збірник наукових праць. – Чернівці: Прут. – 2006. – Том 1 (21). – С.136 – 147

^[65]Галайчук В. З духовної культури Богородчанщини: звичаї, вірування та повір’я, пов’язані зі світоглядними уявленнями про смерть і померлих//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №3-4 (7)-2010. – С.36

^[66] Галайчук В. З духовної культури Богородчанщини: звичаї, вірування та повір’я, пов’язані зі світоглядними уявленнями про смерть і померлих//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №3-4 (7)-2010. – С.37

^[67] Галайчук В. З духовної культури Богородчанщини: звичаї, вірування та повір’я, пов’язані зі світоглядними уявленнями про смерть і померлих//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №3-4 (7)-2010. – С.37

^[68] Галайчук В. З духовної культури Богородчанщини: звичаї, вірування та повір’я, пов’язані зі світоглядними уявленнями про смерть і померлих//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №3-4 (7)-2010. – С.37

^[69] Галайчук В. З духовної культури Богородчанщини: звичаї, вірування та повір’я, пов’язані зі світоглядними уявленнями про смерть і померлих//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №3-4 (7)-2010. – С.38

^[70] Галайчук В. З духовної культури Богородчанщини: звичаї, вірування та повір’я, пов’язані зі світоглядними уявленнями про смерть і померлих//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №3-4 (7)-2010. – С.38

^[71] Левкиевская Е. Матеріалы по Карпатской демонологии // Славянский и балканський фольклор: Верования. Текст. Ритуал.- М.: Наука, 1994. – С. 255

^[72] Мойсей А., Боднарюк Ю. Демонологічні уявлення українців Новоселицького району Чернівецької області (на прикладі села Чорнівка) // Карпати: людина, етнос, цивілізація. – Івано – Франківськ: Плай, 2011. – Вип..3. С.207

^[73] Галайчук В. З духовної культури Богородчанщини: звичаї, вірування та повір’я, пов’язані зі світоглядними уявленнями про смерть і померлих//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №3-4 (7)-2010. – С.41

^[74] Милорадович В.П. Українська відьма: Нариси з української демонології. – К.: Веселка, 1993. – С.69

^[75] Респонденти

^[76] Толстая С.М.Полесские повір’я о ходячих покойниках// Восточнославянский етнолингвистический сборник. Исследования и материали. – М.: «Индрик», 2001. – С.170

^[77] Левкиевская Е. Матеріалы по Карпатской демонологии // Славянский и балканський фольклор: Верования. Текст. Ритуал.- М.: Наука, 1994. – С. 258

^[78] Гоцалюк А. Традиційна сакральна обрядовість у звичаях та віруваннях українців. Електронний ресурс. (режим доступу):  http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=1837

^[79] Толстая С.М., Виноградова Л.В. Приглашения мифологических персонажей на рождествинский ужин // Полесский народний календарь. – М.: Индрик, 2005. – С. 474

^[80] Гоцалюк А. Традиційна сакральна обрядовість у звичаях та віруваннях українців. Електронний ресурс. (режим доступу):  http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=1837

^[81] Зеленин Д. К.Избранные труды. Очерки русской мифологии: Умершие неестественною смертью и русалки / В ступ. ст. Н. И. Толстого; подготовка текста, коммент., указат. Е. Е. Левкиевской. — М.: Издательство «Индрик», 1995. — С.41

^[82] Буйських Ю. Трансформація міфологічних уявлень українців у сучасному суспільстві. Електронний ресурс. -  (режим доступу): http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=1728