Стаття "Носії езотеричних знань"

 Носії езотеричних знань

У Карпатському регіоні окремим видом магії вважають ворожбу та вгадування майбутнього за домопомогою різних маніпуляцій, що було актуальним для регулярно практикуючих носіїв езотеричних знань, на кшталт знахарів, ворожбитів, чалунок, які відігравали своєрідну роль посередників між носіями традиції і світом демонів, а також регулювали стосунки між живими і душами померлих. На території Карпатського регіону таких осіб називали непростими або ще земними богами, зараховуючи до цієї категорії: знахарів «від зілля», знахарів – заклиначів, заклиначів від граду, віщунів та ін. Але часто таких осіб ставили на один рівень з чорнокнижниками, відьмами, чаклунами^[1]. Це реальні люди, які володіють особливою здатністю щодо виконання окремих функцій та дій. Назви «непростий», «знаючий» мають досить чітку та зрозумілу етимологію: такі люди своїми знаннями та вміннями вирізнялися з-поміж оточення, тобто були непростими для інших^[2].

До категорії носіїв езотеричних знань у народних віруваннях словян зараховували також осіб, які виділялися з – поміж односельців особливими фаховими знаннями і від яких пересічний люд відчував свою залежність. Це, зокрема, пастух, лісник, мельник, столяр, пічник, коваль. Таке сприйняття осіб, які володіли фаховими наичками передусім ремісників, сягає глибокої архаїки.

Згідно з традиційними бойківськими уявленнями, знаючою людиною можна було народитися: «то якісь такі родовиті були, шо помагали», отримати це знання у спадок: «таємницю баяння можна переказати іншому лише на Святий Вечір», а такожнавчитися цьому, докладаючи певних зусиль: «їй треба в році постити всі середи і п'ятниці»^[3]. На Гуцульщині вважали: «Йик котрий чоловік хоче стати ворожбитом, то мусит 9 день не вмивати ти и не молити си и через 9 день носити йийце під лівов руков, під пахов, але при тім мусит вречи си Суса христа й віри і не говорити ні до кого 9 день. По тім віведе се з того йийца чортик, котрий буде усе казати тому, шо єго носив пі пахов»^[4].

 Термінлогічно людину, що володіє певними магічними знаннями позначають такими термінами як чаклун, відьмак, чародій, чинтар, знахар, шептун, чароділник,чорнокнижник, лукава людина, мудрий, непростий^[5]. Простежується і тенденція розрізняти чарівника як істоту, що наносить шкоду і знахаря, як людину, що допомагає людям, знімаючи порчу^[6]. У говірках західної частини Гуцульщини властивості знахаря і примівника були перекладені на баїльника. Вірилось, що баїльники можуть допомогти при хворобі, а також «замовити» людину від зміїного укусу. Свої знання вони зазвичай отримували від котрогось із родичів, вивчивши напам’ять спеціальне замовляння. У гуцульських говірках зафіксовано назву віжлун. Її вживали на означення людини, що могла передбачати майбутнє. Від віжлуна не можна було приховати жодної інформації, він міг читати думки людей. Персонаж нижчої міфології, окреслений назвою ворожбит, на відміну від віжлуна міг не тільки пророкувати майбутнє, але й вгадувати минуле^[7].

Джерелом таємних магічних знань чаклунів вважалася зазвичай нечиста сила. В.Антонович характеризує такий зв'язок характерним для західноєвропейського чарівництва. На території України народні уявлення на чарівництво були не демонологічними, а виключно пантеїстичними^[8]. Сьогодні простежується певне розмивання функцій та характеристик знахарів, ворожбитів, чарівників та часткове злиття їх з іншими демонологічними персонажами, наприклад, з відьмою. Та все ж різниця між ними, як свідчать дані сучасних польових досліджень, досі є помітною^[9].  Деякі дослідники, по-суті, не бачать жодної різниці між чарівниками, знахарями та відьмами, інші ж - чітко виділяють їхні відмінності. Інколи навіть знахарів та чарівників поділяють ще на певні підгрупи на основі чого  можна зробити висновок, що ще з прадавніх часів серед знаючих виділялися спеціалісти вузького профілю, кожен з яких займався своєю справою за допомогою лише йому притаманного арсеналу різноманітних магічних засобів. Такі властивості непростих людей сприяли утвердженню їх авторитету та поширенню опінії про всемогутність серед простого населення. До того ж, згідно зі слов'янськими світоглядними уявленнями, людина у світі живих є лише гостем; «своєю» вона ставала тільки на тому світі. Саме тому на повинен був існувати інститут посередників, які регулювали стосунки між живими і душами померлих^[10].

На Гуцульщині ворожбитом називають такого, що «знає ворожити та відгадувати минувшину і будуще інтересованого, його родини, худоби. Ворожка подивиться на долоню, загасить ватру. Зіллє воску або олова, кине на карти і викриває інтересованому, хто заузявси на него, яка висит на него придибашка, з чого єму паде щастя. Коли прийде хто в нещасти, то ворожбит подає йому близші інформації про причини нещастя та як лихові зарадити»^[11]. Буковинське населення приписує чаклункам здатність насилати порчу на людей, домашніх тварин, рослини продукти, в результаті чого люди і тварини хворіють, гинуть, новонароджені не сплять ночами, плачуть, домочадці сваряться, весілля засмучуються, продукти псуються, нитки рвуться, робота не вдається. Загалом, чари – це ті суєвірні, таємничі обряди, які здійснюються, з одного боку, для відслонення різних напастей, для вигнання нечистої сили, лікування хвороб, примноження сімейного щастя і власного задоволення, а з іншого – для того, щоб наслати на своїх ворогів різноманітні біди і передати їх до влади злобних, мучительних демонів. Чарівниця, ворожка – це та особа, яка вміє здійснювати подібні обряди, кому відомі і доступні заклинання, властивості трав, коріння і різних знадоб^[12]. Для позначення такої згуби використовують слова «порча», «портеж». Чарівники можуть спричинити недуги дотиком, диханням, словом, поглядом і самою думкою^[13].

 За народними демонологічними уявленнями чаклуни чи відьми з ненависті до людини, на прохання інших, за гроші, а то й просто так, могли наслати найрізноманітніші хвороби: увігнати в людину бісів, провести божевілля і крикливство, нагнати «крик», відняти силу , висушити до кістки, викликати гикавку, тугу, паралічі, трясцю і статеве безсилля. Вони ж іноді були винуватцями епідемій і лихоманки, викликали пияцтво у чоловіків, виробляли «зачиннення кровей» у жінок, забирали у них молоко і напускали «передчасне»^[14]. Порча, у вигляді тієї або іншої з цих хвороб, буває, на думку народу, двояка: тимчасова, на кілька років, від якої можна і одужати, або ж навіки, до смерті – така порча невиліковна. Від порчі міг вилікувати тільки знахар або чаклун, але не той, який зіпсував, а інший, часто більш сильний за допомогою нашіптувань і магічних маніпуляцій^[15].

Порча найчастіше пускалася за вітром, по воді, домішувалася до їжі і питва, а іноді досягалася і шляхом заклинань. Таким чином, одна з них має випадковий характер і є більш загальною, інша ж – індивідуальна: псування у вигляді закляття і додавання в їжу чи пиття незмінно входить до того, кому «дано», а пущена за вітром і по воді - на кого потрапить^[16]. Поширеною для українського населення Буковини є індивідуальна порча, при якій зілля та напої підмішувалися до хліба, страв, пива, горілки.

Нанесення порчі в першу чергу приділяється обрядово – магічної практикам і віруванням пов'язаних з борошном. В аграрному коді борошно займає прикордонне положення як продукт, що відноситься і до сфери природи, і до сфери культури: з одного боку, вона генетично пов'язана з зерном, тобто тим, що створено природою за участю людини, з іншого – борошно проходить довгий шлях випробувань, перш ніж з зерна перетворюється в продукт, виготовлений руками людини, з якого виходить основний продукт харчування – хліб. Тріада зерно – борошно – хліб  безпосередньо пов'язана з аграрним кодом в обрядовій практиці слов'ян. Борошно як змелене зерно є одним із станів останнього, етапом його «життєвого шляху»^[17]. Нерідко в нанесенні порчі використовувалася мука, що володіє особливими властивостями, що підвищують її статус: перша, нова, щойно змолоти, крадена, куплена, позичена, борошно, осіла пилом на стінах млини, що залишилася між жорен та ін.^[18]. «Підсиповування» полягає в тому, що посипають попелом і чортополохом шляхи й стежки, по яких буде змушена пройти особа, якій очутіли заподіяти шкоду. Це повинно було бути велике, наслане на неї нещастя. З цією метою підсипали вугілля або тиньок з печі під ворота або вхідні двері. Люди і тварини, які переступають через це, занепадають від важких хвороб^[19]. На Буковині поширеним є ворожіння за допомогою муки, яке полягає у тому, що сумішшю з муки, «мертвої води», яку крадуть з купелі покійника, притрушували вхід до будинку, ворота, дорогу, тобто таке місце, яке неодмінно мала  переступити та людина, якій хотіли поробити на зло^[20]. У таку суміш могли додавати різні добавки, залежно від того, на що роблять. Здебільшого, це може бути нитка, за допомогою якої міряли зріст покійника, різноманітне зілля, мед чи інші особисті речі. У селі Шубранець Заставнівського району знайдені свідчення, коли на подвір’ї стежина була пересипана із суміші кукурудзяної і пшеничної муки з додаванням сажі, яка ще більше має очорнити злу справу^[21].

 При чаклунстві відьми використовували і калач, який готували голими опівночі з борошна, просіяного через перевернуте сито, замішували в перевернутих ночви і пекли на зворотному боці глиняної форми для випічки хліба^[22]. У буковинських селах, поширеним є наслання порчі за допомогою «забутнього хліба» - спеченої в печі хлібини, яку спеціально не витягували з усім хлібом з печі, а залишали спеціально для надсилання порчі. Так, в однієї жінки мало бути весілля, йшла вже підготовка, але воно так і не відбулося, бо наречений відмовився від неї, а у визначену дату весілля одружився з її сусідкою. Через кілька тижнів при копанні картоплі, батько покинутої нареченої викопав щось загорнуте в лляну тканину, коли розгорнув згорток, то побачив вимащений сажею веркут (завиванець), але він не був звичний – закручений колом, а видовжений. Після цього чоловіка паралізувало. Кілька років чоловік хворів, був прикутий до ліжка, а коли помер, то калачі на його похорон пеклися в сусідки, яку раніше запідозрили саме в причині його хвороби – нанесенні порчі з метою розладу весілля подруги. Після похорону дочка покійного прийшла до неї подякувати за допомогу, але помітила два калачі, які не були вийняті з печі. Коли поцікавилася для чого, то сусідка заметушилася і не могла дати логічного пояснення. Жінка це розповіла родичам, які казали, що сусідка постійно залишає в печі хліб, який ніби забуває, адже він їй потрібен для «справ»^[23].             
 За уявленнями населення Карпатського регіону для магічних дій використовували воду з обмивання мерця, так звану «мертву» воду, тому її намагалися вилляти у якесь «незахідне» місце: «у корчі», на яблуню чи грушку, іноді – на гній, – де люди не ходять. Так само викидали й миску з обмивання і гребінь, яким покійника розчісували: «Розказували про мертву воду, як нею напоїти чи полити те місце, де та людина постійно ходить, то буде страшна недуга, а може й померти»; «Воду з-під мерця виливають у те місце, де би ніхто не ставав, навіть миску викидають і гребінь у хату не беруть»^[24].

За уявленнями буковинців існували й інші способів наведення порчі. З цією метою кидалися на дорозі різні заговорені предмети, після підняття якого людина ставала «зіпсованою»^[25]. «Підкладанням» переслідуються ті ж самі наміри, що й підпипанням. Воно досягається тим, що підсуваються частини вбитої нечистої тварини тварини, особливо кажана, загорнуті в хустку, під поріг хати, в якій живе супротивник^[26]. Так, у селі Клішківці Хотинського району Чернівецької області 25 – річний чоловік йшов вдосвіта у справаві до односельчанина, через темноту не помітив, що переступив на воротах стежку, притрушену попелом із печі, на якій лежали 3 банки, в яких в середині були згорілі свічки. Чоловік відразу відчув біль в ногах, через добу його паралізувало. Прикутим до ліжка залишився на все життя^[27]. Ворожили і на землі, вийнятій із сліду людини для найбільш поганих наслідків для здороя людини^[28].

 Зустрічаються уявлення населення Карпатського регіону також і в те, що чаклуни кидають під ноги наміченої людини невеликі кульки, скачані з овечої вовни, з домішкою котячої шерсті і людського волосся. Могли відьми навести порчу, і замазавши в пічну трубу волоссям наміченої жертви або зашивши його з пір'ям птахів в подушки, а також підкидаючи в піч, підкладаючи під стіну в хаті або зариваючи під ворота^[29]. Підкидання відрізаного людського волосся під подушку вважалося особливо шкідливим для здоровя. Зуби чи кістки мерця, які підкидалися, застосовувалися для швидшого заміжжя^[30]. Про нанесення порчі за допомогою волосся знаходимо свідчення в селі Задубрівка Заставнівського району Чернівецької. Зокрема, жінка розповіла, що її 29 – річний син не міг влаштуватися в житті після сварки з колишньою нареченою. Вона звернулася до ворожки, яка сказала, що хлопцю пороблено на смерть, бо його волосина закопана на цвинтарі біля невідомої могили і полита мертвою водою, що жити йому залишилося не довго. Так і сталося: через місяць хлопець впав, вдарився головою до каменя і від отриманої травми помер^[31].

 Досить поширеним є нанесення порчі за допомогою чорної курки і яєць, на яких безпосередньо ворожать. Так, жителька села Чорнівка Новоселицького району Чернівецької області розповіла, що під час копання картоплі її чоловік викопав із землі згорток, який був змотаний у вигляді ляльки. Розмотавши його, він вийняв два курячі яйця, після чого викинув їх. Невдовзі здоровий чоловік почав хворіти і на протязі  року помер^[32].

 Викликалася порча і за допомогою так званих заломів – це зав'язаний у вузол і попередньо заплутаний або закручений пучок колосків якого ще нестисненого хліба, найчастіше жита. Іноді він обв'язується кінським або жіночим волоссям, обсипається вугіллям, золою з печі, землею з кладовища^[33]. Уявлення про заломи було поширено і на Лівобережній Україні. На пересічного українця знахідка такої закрутки на своєму полі було поганим, зловісним знаком. Вважалося, що їх зв’язують відьми для шкоди власникам ниви, а розв’язати, точніше вирвати колосся з закруткою, міг тільки той, хто зав’язав, або ж досвідчений знахар. Якщо це робила людина без відповідних магічних здібностей і знання, то після обжинків чекали великого лиха й неприємностей: передусім вірили, що захворіють горе – чарівники і ті, хто їв хліб із цього лану^[34]. В один ряд з шкдоносністю залому чи закрутки ставиться і вихор: «Відьми робилі, бувало гінше в житі закрутить, то як ти його вижнеш, то може скрутить тебе», вітер «може скрутить людину». По суті симптоми у людини яка бачила закрутку і у людини, яка потрапила під вихор однакові^[35]. Вважалося, що знешкодити залом можна тим, що вкинути у лопасті млина^[36].

 В уявленні українців Карпатського регіону порча ототожнюється із недугою. Це специфічна несподівана хвороба, важка і часто смертельна. Утім, інколи люди сумнівалися в причинах хвороби: з одного боку, недузі передували загадкові події, а з іншого боку, вона здавалася несерйозною, щоб її однозначно пояснювали зачаруванням. В селі Чорнівка Новоселицького району пригадують випадок, коли чоловік зраджував із сусідкою, його жінка не витерпівши зради, звернулася за допомогою до ворожки, щоб зробити своїй суперниці на смерть. Після наведення порчі сусідка не померла, а залишилася калікою на все життя через параліч. Коли вона вже була присмерті, то її кривдниця прийшла слізно просячи прощення і призналася в скоєному. Відразу після цього каліка померла, а її сусідка повішалася на драбині у власному домі^[37].

Страх перед чарами як уявною причиною хвороби бентежив селян буковини, які нерідко звинувачували у шкідницькій магії своїх односельців. З листа Буковинської консисторії від 24 квітня 1789 р. до священників с.Товтри Димитрія Алексієвича та Іоана Василієвича довідуємося, що твоє жителів цього села, а саме Іоан Томатцький зі своїм сином та Симон Тотмацький поскаржилися  до окружної адміністрації на місцевого мешканця Дмитра Котцемірського, який, за їхніми словами, своїми чаклунськими діями нібито спричинив сину першого з означених скаржників пухлину або хворобу, звану жителями «червона вовчанка», про що окружна управа повідомила консисторію для подальшого розслідування цієї справи. Консисторія висловила здивування священникам, що в їхній громаді ще знаходяться слабкі у вірі люди, які вірять у ари та не розуміють обману, що ворожбити не можуть насилати хвороб і зводять наклепи проти невинних людей. Тому парохам наказувалося пояснити парафіянам у проповіді шкідливість і гріховність поширених серед народу вірувань у чари та замовляння «оскільки без Божої волі нічого не робиться»^[38].

Найпоширенішою функцією непростих окрім чарівництва є зняття вроків. Уявлення про лихе око –досить складний та цілісний комплекс народних вірувань, притаманний не тільки слов'янській культурній традиції. Інформатори з Бойківщини констатують: «коли піп іде з переносом у церкві, то не мож дивити на нього, бо очи будут нечисті - можут тя нараз вречи»; мама відлучає від грудей, потім знову прилучає, а потім дитина буде врікати. Здатністю врікати (зашкодити поглядом) - особливо нехрещену дитину, володіла нечиста жінка: «споганити може жона дітину, коли «на ній є». Дане повір'я не є безпідставним, оскільки, за давніми уявленнями, такий стан у жінки - це ознака демонічних сил, які отримали владу над її тілом. Способи зняття були наступними: «... Як дитину вректи, то черевиком дитини набирали воду і вмивали її»; «... Баяли. З гроба берут глину: з 9 чи 12 гробів. А клали на гріб камінь зварявний і часник: «Я від тебе задар не беру, а тобі плачу». І ши з-під чотирьох кутів церкви глини брати, розмити у воді, процідити і три рази прожерти (прокусати) - від того, шо найде шось на людину, вроки. Ту воду і глину вилити під сироє дерево^[39].

Крім зняття вроків знахарі, ворожбити, баїльники могли вилікувати різноманітні хвороби: «мене голова дуже боліла. А він (ворожбит) розтопив масло, вер (кинув) спірту - то закипіло. Голову ми зачіпчив і на тім'я лляв. Пальцьом круг тім'я робив і казав, а я то вчула і запам'ятала: Я тебе прошу, я тебе не грожу, Я тебе відсилаю, де вітри не додувают. Де пили не дорізуют і сокири не дорубуют. Тьфу на тя, щезни, і в болоті пропади. Згідно з традиційними віруваннями бойків, лише знаючі люди могли вигнати так звану чорну хворобу: «мій тато давав ради. Прив'язував 'го (хворого) ланцюгом до стола, бо 'го кривило: змивав буряньом (зіллям) того чоловіка. Як лиш тато того чоловіка змив долі плечом (по плечах), а тото дітвак (впав з того плеча.) горі рікою ге коли п'ятим роком дівочка пищала. Я зачала ревати. То потім тота дівочка, як ім лігала спати, все коло мене лігала. І тато ізмивав ня, як того чоловіка. То тато мій робив просто в ріці^[40]. Сучасні дослідники, намагаючись визначити місце знахаря серед суміжних персонажів, насамперед відьом і чаклунів, буквально «балансують» між ними. Так, наприклад, В.П. Зинов'єв у залежності тієї чи іншого дії знахаря зараховує його то до чаклунів, то до відьом^[41]. «Є така, шо знає від вроків молитву. Мій кінь заслаб. Я привів до неї. Її звут Килина Бісикова. Вона примовила на воді і на хлібі, і кінь став здоровий. Вона і людом, і пітьом (курятам), і худобі, лиш треба їй сказати ім’я людини, дитини, худоби. Вона знає і ту молитву, як буря надходит. Буря надійшла чорна, а в’на каже: «Не бійтеся, буря нас мине». Перед смертю вона може то передати, хто їй ся подобає. Їй треба в році постити всі середи і п’ятниці»^[42]

 Існувала й окрема – вища категорія знахаря – баїльника, який у своїй діяльності поєднував знання цілющих властивостей рослин та знання обрядових вербальних текстів. Ця категорія є найпоширенішою та найпопулярнішою серед горян, оскільки, на думку бойків, баяли від усього: укусу гадини, хвороби, рожі, «злого ока». Поняття «баїльник» є певною мірою універсальним, тому що поєднує в собі і знахаря, і ворожбита. Проте, між ними єпевна різниця. Основною функцією баїльника є лікування різними традиційними немедичними засобами, переважно замовлянням. Натомість, основне призначення ворожбита – за допомогою різноманітних ознак чи прикмет відгадувати минуле та передбачати майбутнє^[43].

В Карпатському регіоні жінок, які лікують хвороби, називають «шептухами» або просто «бабами». Назва шептуха була відома ще в 2-й пол. XIX ст. і зумовлена способом лікування – шептанням молитов і замовлянь з метою вилікувати людину. Про таких жінок говорили: «Тая, шо молітса Богу, да зшіптуває нечистого духа, ну то то баба-целітєлька звется». Вважалося, що є різниця між шептухою та знахаркою: «Дуже великі ето різниці. Знахорі то одна, а та, шо вона з Богом шепчеться, то друге». Шептуха, крім суто лікування, виступає ніби захисником людей від злої, нечистої сили^[44].

Отже, експедиційний матеріал засвідчує, що в буденному житті, селяни бояться відьом і чаклунок, намагаються їх уникати, відмовляються від будь – яких контактів, звертаючись по допомогу до знахарів, баїльників. До жінок, який підозрюють у чародійстві, чи у «лихому оці» відносяться з повагою, або з прихованим страхом, вважаючи, що краще не ризикувати у стосунках з ними, вигідніше ладнати, для того, щоб їм не заподіяли зла.

 Окрім нанесення порчі займалися чаклуни і іншими «справами». Головною шкідливою властивістю відьми, за уявленнями населення Карпатського регіону, вважалася здатність псувати худобу і відбирати у корів молоко. Особливо велику роль відігравало відбирання молока від худоби для гуцулів, у яких молочні продукти були одним із джерел достатку, тому до відьом зараховували лише жінок, які відбирали молоко від худоби і шкодили іншій маржині. От тому і історично сформоване землеробське буковинське населення вбачало у здатності відьми відбирати молоко у корів, чи його властивостей: жирність, смак, концестентність. У румун Буковини було уявлення, що молоко відбирають небезпечні стригойки – ті, що з «хвостиком під пахвою». Навіть після смерті цих демонічних істот їхній дух продовжував завдавати лиха громаді^[45].

Відбирати молоко можуть не тільки чужі люди, але і родичі, які відьмували. І нині вірять у те, що відьма здатна не просто відібрати молоко, але і «спортить» корову так, що худоба лізе на стіну, реве і плаче, наче людина^[46]. «Була у мої сестри дуже добра корова, давала більше двадцяти літрів молока, але від якогось часу корова зовсім збавилася: перестала доїтися, ногами копає, а із двох дійок йде лиш кров. Корова йде в череді, доходить до воріт нашого брата, падає на коліна і зачинає рикати. Як би її не гнав, як би не просив, а вона головою б’є в браму  і з землі не встає. Лиш братова жінка з хати вийде, корову поглади, худобина встає і йде додому. Потому ми вже зрозуміли, що невістка молоко відобрала»^[47].

 Буковинці дотримуються поширених уявлень, що відбирання молока в корів здійснювався в період найбільшої відьомської активності: на свята Введення, Андрія, Різдва. Гуцули вірили, що перед роковими святами чаклунки намагаються проникнути до хліву і відібрати добре молоко. Щодо буковинців, то за їхніми уявленнями найнебезпечнішими для худоби ставали такі свята як Юрія, Введення, Благовіщення, Івана, адже в ці дні, зазвичай, виганяли перший раз після зими худобу на пашу, або заганяли на зимування. На Поділлі вважали, що чарівниці необхідно лише здоїти корову перед Благовіщенням, Юрієм чи у Світлий понеділок і корова вже не дасть господарям молока, оскільки воно належить лише відьмі^[48].

Свято Юрія в багатьох регіонах України вважається початком скотарського сезону та відновленням господарської діяльності, пов’язаної із ним. На Поліссі вважалося, що перед сходом сонця на Юрія на межі можна було зустріти відьом, які збирають росу, а разом із тим відбирають від корів молоко. Юрієва роса мала особливу силу, безпосередгьо пов’язана із здоров’ям та молочністю корів. Тому кожен господар хотів вигнати корову на росу, яка мала збільшити надій молока. Побутувала думка, що відьми напередодні Юрія «ходять голі» або у вигляді жаби по чужих хлівах і доять корів^[49]. «Бусуркані відбирають молоко на Юрія: підкинула гадину, то треба чимось її вдарити, і в тої ворожки лишиться знак від людини»^[50]. Згідно традиційних уявлень, роса з’являється на рослинах лише після того, як на Юрія земля вперше «відкривається», «розкривається», вона виходить із землі чи її випускає святий Георгій – «Юрій росу спускає» разом із першою зеленню. Вдосвіта на Юрія селяни вперше вигонили на пашу корів, випускали коней покачатися по росі, адже: «Юрієва роса краща від вівса»^[51].

Мотив відбирання молока за допомогою спеціально зібраної роси зустрічається у віруваннях приурочених не до Юрія, а до Страсного Четверга, подекуди і Страсної П’ятниці, коли збирають чарівниці росу з чужого поля чи волочять мотузки росою від чужого хліву до свого. Зібраною росою відьми поїли своїм корів, могли натерти росою їм вим’я, чи зварити зілля, яке використовували пізніше^[52]. «Ті, що молоко відбирають, до схід сонця на Юрія збирають із дев'яти меж таку траву і щось шепчуть до неї». Відьма вдавалася до чаклунства зазвичай на світанку на Юрія. При цьому вона мала розплетене волосся, була в одній сорочці й боса, а до лівої ноги прив'язувала мотузку. В такому вигляді чаклунка тричі обходила толоку, де паслася худоба. Після цього поверталася додому й вішала магічну мотузку на гвіздок, і з неї скапувало молоко від усіх корів, які були на пасовиську. Такі маніпуляції відьма повторювала у середу та п'ятницю протягом наступних тижнів після свята^[53].

Вважалося, що відьма добре знається на всій «жіночій» роботі, яку може виконувати якнайшвидше. Для того, щоб видоїти якусь сусідську корову, а часом — корів із цілої вуличної череди, відьмі досить зібрати на межах пасовиська фартухом, сорочкою чи просто шматком полотна росу та витиснути — молоко тектиме без перестанку. Відбирати молоко вона могла й за допомогою терниці, осикового кілка, стовпа, сохи, вуздечки, а масло — будяка. Коли ж відьма й не може красти молоко в корови, то обов'язково хоч нашкодить їй — тоді із вимені, замість молока, тектиме кров^[54]. Жителька села Шубранець Заставнівського району Чернівецької області пригадала, як після сварки із сусідкою в її корови при доїнні замість молока текла лише кров, а припинилося це лише після того, як ворогуючі між собою сусіди помирилися^[55]. «Ялова корова як ся втелила, то вона вже знала по звіздах: обіп’ялася марльов з дійниці і пішла на Кожановичі – поле біля села, і там хотіла корову видойити. А господарь її там зловив, то в’на ся просила і казала, шо буде корова давати. То потім господарь пішов до неї і каже: «Мені не треба чужого. Ти так зроби, ’би давала лиш своє». То треба рано у коновцю роси назбирати, варити, веречи  іглів, мурашки-ковалі назбирати з-за ріки, поки то не википит, і казати: «Так би тя пекло». І приходит вона, вкрала в мене кусок хліба – і вже йі стало легше»^[56].

 Буковинські гуцули вірили, що відьми носять із собою торби, у які збирають молоко від корів, котрих задаровують своїм злим поглядом. Ця торба зав’язується чарівним шнурком і залишається завжди повною молока від зачарованих корів, аж доки відьма його не використає для своїх потреб. Інший спосіб відбирання молока у корови за уявленнями гуцулів Буковинських Карпат, полягає в тому, що відьма вистригує там, де звичайно доять корів (у пастівнику), дерев’яну корову і застромлює в землю використаний при цій роботі ніж. Тепер молоко у корів «відрубується», як ножем; дерев’яна ж корова дає відьмі молоко всіх корів, що їх доїли на цьому місці. Так само відьми можуть видобувати молоко з одвірка, лави чи преса для олії^[57].

На всій території України захисти від відьомських чар були різноманітні. На теренах Буковини побутувала думка, що вперше як корова виходить із хліву на поле, їй необхідно на порозі переступити через гострий залізний предмет, чи освячену гілку верби. Залізо в багатьох традиціях має апотропейну функцію і слугує оберегом від нечистої сили, змій, хижаків. Такі його властивості як твердість, міцність, здатність протистояти ударам використовуються для того, щоб перенести їх на об’єкт, який охороняється, передавши йому властивість протидіяти злу^[58]. В селі Чорнівка Новоселицького району Чернівецької області вважалося, що перед тим, як виганяти худобу на Юрія за межі обійстя необхідно їй до хвоста прив’язати червону нитку і покропити освяченою на Святого Трифона водою, щоб чарівниця була безсилою завдаючи їй шкоди. Підганяли корову першого дня лише гілкою освяченої на Вербну неділю верби^[59].

 На Благовіщення під вечір на Гуцульщині жінка закопує в муравельник соли, булку і дещо з своїх прикрас і лишає все це до Юрія. А на свято перед сходом сонця іде туди гола, вийма все, що закопала, і дає коровам з’їсти благовіщенську сіль з сіном, примовляючи так: «Я вам даю сю манну з усього світа, що мурашок наробив, що тут наносив – що я вам дала, аби так моя голубаня сего зуживала і так аби сі старала, як мурашок се ніс і віз, ішов і тікав. Абись була така легка та люта, як і мурашок! Як понесу від тебе масло у місто, то так аби сі збігали купці до него, як мурашок у мурашковину!». Потім господиня доїть корову через пацьорку (намистину), що була закопана в мурашковині – «аби уроки не чіпалися молока». Так в цей особливо відповідальний момент жінка – господиня старається вплинути на події не тільки магічною силою свого голого тіла, але і силою своєї одежі чи покрас – намиста тощо^[60].

 У селі Шубранець Заставнівського району Чернівецкої області існує обрядодійство, яке дозволяє повернути молоко корові, яке було відібране чаклункою. Необхідно взяти дванадцять цибулин, жменю висівок, і, перемішати це з непочатою водою, яку треба взяти на світанку з криниці, випередивши всіх. Обряд здійснювати три четверги попід ряд. Починаючи з першого четверга, світили біля корови свічку, яка горіла на Плащаницю в Страсну П’ятницю, після цього суміш необхідно покласти «на зорі», тобто на таке відкрите місце, щоб на неї впала роса. Перед сходом сонця господаря необхідно в жменю лівої руки набрати свяченої води і провести тричі рукою від ріг до хвоста, сказавши «Отче наш», а потім слова «Хто тя врік, най тя взне» і дати  з’їсти інгредієнти^[61]. Відьми можуть признатися у скоєному за допомогою молитов. Так, на службі в Бенченському храмі, одна із жінок кричала: «Галю, бери своє молоко!» при тому, як священник читав Євангелію^[62].

 В антидемонічній магічній практиці використовували також любисток, дьоготь та багатокомпонентні мастила з неприємним запахом. Наприклад, у Їжівцях Сторожинецького району дьогтем малювали хрести на вході до гражди та на тілі худоби: між рогами, на спині, копитах. При цьому вимовляли спеціальні слова: «Відбери не ману молока, а відбери ману дьогтю». Щоб злі духи не змогли приступити до гражди, селяни на святого Георгія малювали дьогтем хрести на воротах, дверях гражди, а на святого Андрія позначали худобу дьогтем, який брали від колеса воза, та часником. Вірили, що дійство вбереже свійських тварин від стрігоїв^[63].

За народними уявленнями, одним із найпоширеніших захисних засобів від відьми, щоб не крала молоко на Буковині здавна вважалися дернини —  кіцки, із зеленою травою, які викладали по дві при кожних дверях, воротах та криниці. Окрім кіцок, ще обкладають оселю терням, в кіцки встромляють вербові гілки, які мають відлякувати нечисть^[64].

 Населення Буковини вірить в те, що жаба, яка лізе до хліву є насланою відьмою. Вважають, що жабу треба вкинути у вогонь, щоб згоріло все зло і чари. Так, необхідно жабу поранити і наступного дня буде у ворожки на тому місці рана^[65], чи кинути на жабу солі, бо наступного дня кривдниця прийде її зичити^[66].

Отже, головною злошкідницькою функцію чаклунки населення Карпатського регіону вбачало у здатності відбирати молоко від худоби. Для цього кожна непроста мала свої методи і засоби, але досить часто зурочування худоби відбувалося не із волі людини, а було зумовлено наявності в неї «злого ока». Щоб відібрати молоко у корів здебільшого побутував обряд доїння чужої корови, тобто потрібно було здоїти корову так, щоб ніхто не бачив, бо інакше молоко не вдасться відібрати.

У др..пол ХІХ – поч.ХХ ст.. на Буковині були відомі люди, які професійно займалися, з більшим чи меншим успіхом, відведенням градових хмар від села та полів. Йдеться про своєрідну касту осіб, наділених надприродними властивостями спроможних, на думку громади, впливати на атмосферні явища – гріндінарів^[67]. На позначення людини, яка вміє розганяти хмари, в українських говірках карпатського ареалу зафіксовано градівник, градобурник, планетник, тучник, хмарник. «Градівник се такий чоловік, шо знає відвертати град. Він разит (їст раз на добу) на Святий вечір бере вечері непочатої з усего трішки, бере мітлу та кочергу, та з тим усім обходит три рази свою хату у кличе. Прошу тебе, тучу, кріз тучу, прийди до мене пити, гуляти, веселити си.ю гриміти, дудніти, бити, я тебе прошу – Потому входит у хату, набрану вечеру кладе у платинку и ховає будь де, вона том має стояти до свєт великодніх, йик совав, засідає їсти, через цілий час вечері не має ні до кого говорити. Перед свєтами великодніми купує у 9 крамницах ладану по 1 кр, приносит єго до дому, вісипає до тої платинки з вечерев, тай кладе верх освєтити. Потому ховає знов, аж доки туча не йде»^[68].

В Карпатському регіоні про походження людини, яка відвертає хмари не має спеціальних вірувань. Проте окремі записи вказували на те, що хмарники є «природжені і вчені»: «То йи такі природжені хмарники, що він до того знає»^[69]. На території Буковини відомості про існування градівників відомі у селах Шубранець, Чорногузи, Банилів Руський, де цю людину називали хмарником^[70].На Гуцульщині вважалося, що градівник для виконання своєї місії повинен мати спеціальну палицю. Її можна було здобути лише тоді, коли розігнати нею змію та жабу. «Аби розігнати тучу, мусит мати бич, диким розігнав гадину з жабов»; «Він мав такі прути ліскові, що за рік виростают. Він завше йшов наворотів хмари і так тим прутом махав. Тот прут дістаєси так. Як си зіст гадина з жєбов, то треба віломити зараз прут такий, що за рік виросте і їх розігнати. І тот прут вже має право до хмари»^[71]. Заклинання граду може відбуватися двояко: або на весь рік, або від випадку до випадку. Перший спосіб заклинання може відбутися тільки на Різдво. Напередодні заклинач не має права їсти протягом усього дня, ні пити, ні випльовувати слину, ні говорити. Пізно вночі він скидає з себе увесь одяг і виходить у вільне поле голий. Там він скидає з себе увесь одяг і виходить у вільне поле голий. Там він описує чарівною паличкою свої кола і намагається викликати град на себе, промовляючи різні заклинання. Град не зявляється, і тоді градовий чарівник зривається після свого довгого мовчання словами: «Так, як ти тепер не підкоряєшся моєму заклинанню, так залишайся на увесь рік від нас далеко!». Цим цим заклинання граду здійснено на весь наступний рік^[72].

За свою роботу градівники отримували плату від громади. У Лужанах, приймаючи на службу паламаря, ставили йому одним із звдань «дзвонити на погоду»^[73]. Звичай дзвонити у церковні дзвони виконується і на сучасному етапі. Так, у селі Чорнівка Новоселицького району Чернівецької області градові хмари і на сучасному етапі розганяє сільський священник^[74] На Населення Карпат вірило, що «розбити» грядову хмару може лише той дзвін, який ніколи не дзвонив за небіжчиком^[75]. Лемкіщині дзвоном, забороняли дзвонити по померлому чи після заходу сонця^[76]. Властивість дзвона могла залежати від особи, яка брала участь у його освяченні, та святого, в честь якого його називали. Дзвони, які відганяли хмару, як правило, «охрещували» іменами громових святих – Ілля, Михаїл. І. Франко  залишив відомості, що дзвін набуває здатності відганяти хмару, якщо його посвятить «щасливий» піп. Вчений зауважив, що не кожен священик наділений такими здатностями^[77].

Зазначимо, що інколи відбувається ототожнення людей, які розганяли  хмари дзвонами, з хмарниками − людьми, яких наділяли надприродними властивостями. В етнографічних першоджерелах містяться неоднозначні відомості відносно особи того, хто мав дзвонити при наближенні бурі. Поряд із згадками про те, що цю функцію мав виконувати церковний дзвонар (паламар, церківник чи інша уповноважена громадою людина), зустрічаємо відомості, що бажаним було, щоб хмару йшов відганяти той, хто вперше подзвонив у дзвін на Великдень − такі згадки фіксувались в селах Богородчанського району Івано-Франківської області: «Той хто дзвонить на Великдень, то потім дзвонить у той дзвін великодній як буря. Він має дзвонити»; «Хто найперше пообідає на Великдень, той мав піти першим подзвонити. То він цілий рік, якщо наближається велика буря, він іде і калатає в дзвони. Казали, що розганяє хмари. Тільки він мав йти, другий ніхто не йшов». Зауважимо що в більшості випадків дзвонити «на хмару» мали саме спеціалізовані дзвонарі (паламарі, церківники). Застосування великодніх дзвонів та «великодніх» дзвонарів може виступати наслідком уявлень про те, що саме звуку великодніх дзвонів найбільше боїться нечиста сила^[78].

Характерно, що навіть у судових позовах буковинських селян на градівників щодо невиконання ними взятих на себе зобовязань ставилися під сумнів не їхні надприродні здібності, а величина платні, яку вони вимагали. За приклад можу служити скарга 15 – ти жителів с.Ропча на місцевих заклиначів граду Івона та Ніколая Меглеїв, подана 23.06.1869 р. до Сторожинецького повітового суду, в якій селини, по суті, не стільки заперечували уміння градівників, скільки вивловлювали невдоволення великою платою, яку отримували брати за свої послуги від громади. Позивачі вимагали від суду накласти страф на прибуток заклиначів. Рішення суду, який відбувся 22.12.1869 р., було несподівано мяким: І.Меглея звільнити від покарання як такого, що був уведений в оману власними переконаннями у надприродні здібності. Водночас суд звернувся до православної консисторії краю посприяти духовному вихованню місцевого населення та подоланню забобонів^[79].

 На сучаснму етапі єдиний випадок існування «професії» градівника зафіксований у с.Красноїльск Сторожинецького району. Савета Іллівна Іліуц 1944 р.н. свої знання успадкувала від матері рахіри Самойлівни Ілліуц 110 р.н., яка вже померла. Жінка готує 12 пісних страв напередодні таких сят, як Новий рік, Різдво, Йордана. У ці дні Савета дотримується суворого посту. Обряд відвернення граду починається з того, що вона виходить на вулицю, сідає біля дерева з ритуальними стравами, молиться, а потім кличе мандрівників заклинанням, закінчуючи фразою «Дай Боже влітку пшеницю вдома і надворі». Виконавши цей ритуал на зимові свята, влітку з наближенням градових хмар вона виходить на вулицю з «великодньою» свічкою і кошиком і знову промовляє заклинання^[80].             

На Поліссі до категорії чаклунів часто зараховують музикантів^[81]. Музикант, поряд з іншими непростими належить до числа осіб, яким приписують чарівні можливості. Надприродні здібності музиканта пояснювалися через зв’язок його з нечистою силою. Були випадки, коли музиканти не могли впоратися з нею, тому просили допомоги непростих. Гуцули теж убачають зв’язок музиканта з нечистою силою, тому й називають його «сточником» - людиною, що ісе вміє зробити, все їй під силу. Музикант – сточник може грати хоч на трісці таке, що інший і «у скрипку не втне»^[82].

Отримати доступ до таємничих знань цього “мистецтва» можна було так: «Коли молотят зерно, то як скочит музикантови в рот случайно, то він його сокотит (стереже, наглядає за ним), сохраняє. Кидь щось він ся на других гудак (музикантів-скрипалів) посердит, то перекусит то зерно – і в тих струни потріскают». Щоби добитися успіхів у гуцулів, «стати над усіма» музикантами, скрипаль Іванової ночі піднімався на високу гору і, роздягнувшись наголо, грав там «до світ сонця». Існують також повір’я, перекази про те, як один музикант хоче позбавити іншого вміння добре грати на інструменті: «Якщо музикант хоче, щоб інший не вмів грати, наприклад на скрипці, тоді бере скрипку у ліву руку, а смичок у праву, перекладає смичок черезскрипку того, якому хоче нашкодити, і каже тихо: якщо б тобі переплелась скрипка з смичком, так аби переплелись твої руки і твій розум від тої гри! Потім хапає руки назад себе, витирає свої руки у свій зад і каже: аби так нічого не знав, як моя скрипка нічого не знає! Після того, кому ти хотів нашкодити, ніколи не зможе грати на скрипці»^[83]. Музиканти в ліву ногу соли брали, аби їм не наврочили^[84]

«Музиканти шось вміють приворожити: перевертали скрипку на другий бік, три рази лучком обернули, шоби на весіллі ніхто їм не ворожив»^[85]. Музиканти могли заподіяти шкоду молодятам: «Я знаю таке, шо грали музиканти на весіллі і домовились за одну ціну, весілля закінчилось, а їм не хочуть платити... а вони виїхали за село, там де перехрестя починається, і заграли похоронного марша. Недовго жили молоді в парі, бо молодий через недовгий час помер»^[86]. Музиканти шось знали, бо ворожилі могли так зробити, шо вони могли на весіллі заслабнути^[87].Часто вміння до чарів приписували скрипалям, між якими відбувалося суперництво в магічних силах. За уявленнями бойків, «Троїсті музики» мали постійний контактіз нечистою силою, а їхня музика мала магічну силу і могла впливати на людей: «Як почав грати на скрипці і поставив її на стіл струнами вниз, то скрипка сама грала, а він пішов танцювати. Або в свій кожух жінку загортав і давав їй вруки скрипку, і скрипка сама грала».

У Карпатах функції музиканта часто збігалися з функціями пастуха, обов’язковим атрибутом якого були ріжок, флейта і трембіта. Грі пастуха на музичному інструменті приписували апотропеїчні властивості. Смерть музиканта, як і багатьох непростих, була дуже важкою. Оповідають, що на Гуцульщині музиканти перед смертю, спокутуючи, довго і тяжко мучаться, мусять грати на розпеченій залізній скрипці і розжареним залізним смиком^[88].

Варто проаналізувати традиційні уявлення бойків про людей, які безпосередньо пвязані зі скотарством а саме – пастухів. Невід’ємним складником господарського життя українських горян було скотарство. Тому важливе місце у світоглядних уявленнях посідав пастух, спеціалізацію якого, зважаючи наважкі природно – географічні умови, гірську місцевість, вважали досить небезпечною справою: «Вівчар пас вівці на граници (межі). Тот (нечистий) приходив та казав: «Забери си вівці, бо то моя дорога», – а вівчар не забирав, то тот його на третий день задушив». «Вівчар пасе свою отару, де чорт добраніч каже та мидвідь пошту носит», тобто в дуже далеких і неприступних місцях, тому й «виношує собі чорта зі зноска, щоб череда під час спеки не розбігалася». На Поліссі для охорони худоби від нападу вовків пастух все літо носив при собі основу, яка не влізла в бердо і виходила назад, щоб і вовк, з’явившись, повертався і, таким чином, не шкодив худобі^[89]. Пастуха фактично прирівнювали до непростих, бо вмів і «вогонь словом потушити», і лікувати людей та тварин замовляннями та іншими магічними засобами, і володів таємницею спілкування з тваринним та рослинним світами. Будучи непростим, він міг мати безпосередній зв’язок зі світом померлих предків, тому не випадково слов’янський поховальний обряд зберіг деякі релікти ще індоєвропейського уявлення про потойбічний світ як про пасовище^[90] Власне тому українці Карпат вважають. Що в родині саме пастух повинен запрошувати (не своїм голосом) вовка та інших звірів на різдвяну вечерю^[91]. За карпатськими повірями, вівчар чи мельник. Якого не запросили на весілля, міг перетворити всіх весільник гостей на вовків. Також вважалося, що вівчарі можуть навести на люде порчу та управляти градовими хмарами^[92].

Зараховують до непростих і особу майстра – будівельника. «Майстер кладе на вугло живе срібло і шось там примавлят. На меджи не мож класти хати, бо буде чилядь вмирати. Де зрізана яблуня і садовина, тоже не рушили. Пущали когута перший раз до хати, якусь тварину, теля»^[93]. До того ж у будівельній обрядовості яскраво виражені поминальні мотиви, про що свідчить, наприклад, звичай «закупляння місця».Саме тому вибір місця під житло був дуже важливим процесом і передбачав три етапи: визначення реально придатного місця для будівництва суто з практичної точки зору, збір інформації про це місце за допомогою прикмет і повір’їв, кінцева оцінка символічної придатності за допомогою житла. Майстер – будівельник, який, за народними уявленнями, «щось знає», вміє чарувати, володіє певними надзнаннями, тому «на вуглах, як зав’язував майстер, треба, ’би його не роззлостити, і шоби всьо добре було – давали ’му гроші, бо міг шось зле зробити». Отже, «закладщина» –це один з основних етапів будівництва, бо від неї залежало майбутнє мешканців хати. Ймовірно, через це підвалини як основа хати присутні в багатьох повір’ях і могли виступати атрибутом деяких шкідливих для людини дійств: «Поставили нову хату. Син вийшов:дивиться – на трамі яйце. Він взяв то яйце, вер (викинув.) на дорогу, то си руку зломив». Аналогічні повір’я побутували на теренах поліського краю, де під час «закладщини» поведінка майстра була суворо регламентована: по закладеній підвалині йому заборонялося стукати сокирою, щось переробляти чи доробляти. Цей фахівець мав стежити за всіма етапами будівництва, «щоб нічого не поробили», «щоб щось не вкрали», особливо його головний інструмент – сокиру, тому що її теж вважали «непростою». Селяни досить ретельно стежили за роботою майстра, вважаючи, що він може ворожити. Часто майбутнє нового дому залежало від того,який сон приснився майстру: «Лігати спати (треба) лицем на схід сонця. Як ся файне снит, то мож класти хату». Як вважають бойки, майстер_будівельник «міг коней сперти» (зупинити), водночас пояснюючи це тим, що «десь таке було місце» (де коні зупинялися) – то щось нечисте». В цьому випадку чітким є зв’язок майстра із землею. Земля та підземелля належали до локусів, де перебувають померлі, тому й майстер мав вміти «спілкуватися» з ними, «знати від себе», «знатися з нечистим».Через те, починаючи роботу, він вивертав на лівій руці рукав. У слов’ян вивернутий одяг символічно уподібнював його носія до образу нечистої сили і водночас захищав від неї, бо «свої своїх не зачіпають». Зведення оселі передбачало безпосередній зв’язок із землею,тому живій людині (в цьому випадку майстру – будівельнику) необхідними були «дозвіл» та «підтримка» з боку померлих предків, оскільки їх світ,як вже було вище зазначено, локалізується саме під землею. Отже, майстра можна вважати своєрідним медіатором, який, належачи до світу людей, «спілкується» з покійними предками. Оскільки домовина та кладовище загалом вважали другим помешканням вже померлої людини, то, за аналогією до майстра – будівельника, «спеціалістів», що виготовляли труни, викопували ями, впорядковували цвинтар, народна уява бойків теж наділяла певними «надзнаннями»: «Той, шо труни робив, мусів шось знати від себе. Він як робив труни, то колиски вже не мав права робити. По першій трісці він знав, де буде мрець, в якій хаті»^[94].

Не менш демонізованою була професія мельника, тому бойки вважали, що мельник має «знати від себе», бо інакше в млині не переночував би. Інколи через це селяни вважали його справжнім опирем. Демонічну силу мельника спорадично пояснювали його «союзом» з водяником, якому він приносить різноманітні жертви, щоб останній не виводив з ладу колесо у млині, тому й вважали, що «вмлині Бога нема». Аналогічно до майстра – будівельника цей фахівець мав пильно стежити за процесом роботи: навіть якщо комусь вдавалосящось поцупити з млина, то «мельник міг усі щури до нього (злодія) післати».

Не менш колоритною вважали професію коваля. У міфології багатьох народів коваль наділений надприродною силою, пов’язаною з вогнем. Як втілення стихії вогню цей спеціаліст протистоїть воді, з якою він вступає в бій.Цей мотив присутній і в слов’янській міфології, де коваль запрягає змія, пов’язаного з водою і «нижнім» світом, та перемагає його. Бойки Закарпаття вважають його «божественним майстром», оскільки навіть «Христос у молодости був у науці у коваля». Отже, в демонологічних уявленнях коваль пов’язаний з позитивними категоріями (в семантичній опозиції «верх–низ» він належить до верху, а інколи виступає посередником між верхомі низом)^[95].

Причини стійкості уявлень про людей з езотеричними можливостями та їх демонізації можна пояснити так:– демонологія є надто «земною», тому вона тісно пов’язана з щоденними, передовсім, господарськими справами людини, оскільки в щоденному раціоні харчування помітне місце займали молочні продукти, то особливої ваги набувало скотарство і, відповідно, особа пастуха; для заняття землеробством, збирання врожаю необхідними були відповідні знаряддя праці, які виготовляв коваль; оскільки головною стравою був хліб, то майже в кожному селі життєвою необхідністю був млин і, відповідно, мельник, що забезпечував людей борошном. В багатьох ситуаціях для «світу живих» відкривається «область смерті», де постійно присутніми є душі померлих. Для «спілкування» з ними, захисту від них, їх «підкупу» і потрібні були посередники, які в ході своєї професійної діяльності постійно втручалися у світ мертвих. Такі вміння і стали світоглядним фундаментом, на основі якого сформувалися уявлення про непростих як про людей, що володіють певними езотеричними можливостями^[96].

Отже, в сучасному XXI ст. роль та функції знаючих під впливом різних факторів спрощуються, розмиваються. Разом з тим, вони користуються великою популярністю та повагою, оскільки їх магічна діяльність була спрямована на покращення життя та здоров'я простих людей, відвернення та знешкодження демонічних сил зла. З утвердженням християнства непрості починають сприйматися як нечисті та гріховні люди, які мають певний зв'язок з чортом. Водночас, існує чітке усвідомлення різниці між відьмою та знаючими людьми, що й підтверджується сучасними польовими матеріалами^[97].

^[1] Чеховський Ігор. Демонологічні вірування і народний календар українців Карпатського регіону. – Чернівці: зелена Буковина, 2001. – С.140

^[2] Левкович Н. «Знаючі» («непрості») люди в уявленні бойків. [Електронний ресурс]. - режим доступу: http://vuzlib.com/content/view/1870/57

^[3] Левкович Н. «Знаючі» («непрості») люди в уявленні бойків. [Електронний ресурс]. - режим доступу: http://vuzlib.com/content/view/1870/57

^[4] Хобзей Н.Гуцульська міфологія. Етнолінгвістичний словник. – Львів, 2002 – С.82

^[5] Хобзей Н.Гуцульська міфологія. Етнолінгвістичний словник. – Львів, 2002 – С.131

^[6] Виноградова Л.Н.Полесская народная демонология на фоне восточнославянских данних // Восточнославянский етнолингвистический сборник. Исследования и материали. – М.: «Индрик», 2001. – С.20

^[7]  Данута Наугольник. Категорія нижчої міфології в системі світоглядних уявлень карпатських українців.- С.272

^[8] Токарев С.А.Религиозные верования восточнославянских народов XIX – начала XX века / Отв. ред. С. И. Ковалев. Изд. 2-е. — М: Книжный дом ≪ЛИБРОКОМ≫, 2012.  — С.24

^[9] Левкович Н. «Знаючі» («непрості») люди в уявленні бойків. [Електронний ресурс]. - режим доступу: http://vuzlib.com/content/view/1870/57

^[10] Левкович Н. «Знаючі» («непрості») люди в уявленні бойків. [Електронний ресурс]. - режим доступу: http://vuzlib.com/content/view/1870/57

^[11] Хобзей Н.Гуцульська міфологія. Етнолінгвістичний словник. – Львів, 2002 – С.81

^[12] ЕЕМ: 1.2. села Топорівці Новоселицького району Романчук Марії Георгіївни 1935 р.н.

^[13] Афанасьев А.Н. Славянские колдуны и их свита / А.Н.Афанасьев . – М.: РИПОЛ классик, 2009. – С.290

^[14] Афанасьев А.Н. Славянские колдуны и их свита / А.Н.Афанасьев . – М.: РИПОЛ классик, 2009. – С.293

^[15] Будур Н.В. Повседневная жизнь колдунов и знахарей в России XVIII-XIX веков  [Електронний ресурс]. - режим доступу: http://tortuga.angarsk.su/fb2/budurn05/Povsednevnaya_zhizn_koldunov_i_znaharey.fb2_1.html

^[16] Афанасьев А.Н. Славянские колдуны и их свита / А.Н.Афанасьев . – М.: РИПОЛ классик, 2009. – С.294

^[17] Узенёва Е., Усачева В. Мукá в обычаях и обрядах славян [Електронний ресурс]. -  режим доступу:  http://ethnolinguistica-slavica.org/index.php?option=com_content&view=article&id=62:a-----&catid=4:2008-12-13-17-04-25&Itemid=3

^[18] Узенёва Е., Усачева В. Мукá в обычаях и обрядах славян [Електронний ресурс]. -  режим доступу:  http://ethnolinguistica-slavica.org/index.php?option=com_content&view=article&id=62:a-----&catid=4:2008-12-13-17-04-25&Itemid=3

^[19] Кайндль Р. Ф. Гуцули. Їх життя, звичаї та перекази. – Чернівці: Молодий буковинець, 2000. –С.102

^[20] ЕЕМ: 1.1. села Чорнівка Новоселицького району: Андроник Євгенії Миколаївни 1939 р.н.;

^[21] ЕЕМ: 1.4. села Шубранець Заставнівського району: Гулі Любов Петрівни 1957 р.н.;

^[22] Узенёва Е., Усачева В. Мукá в обычаях и обрядах славян [Електронний ресурс] режим доступу:  http://ethnolinguistica-slavica.org/index.php?option=com_content&view=article&id=62:a-----&catid=4:2008-12-13-17-04-25&Itemid=3

^[23] ЕЕМ: 1.3.села Клішківці Хотинського району: Іванічек Калини Іванівни 1935 р.н.

^[24] Галайчук В. З духовної культури Богородчанщини: звичаї, вірування та повір’я, пов’язані зі світоглядними уявленнями про смерть і померлих//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №3-4 (7)-2010. – С.31

^[25] Будур Н.В. Повседневная жизнь колдунов и знахарей в России XVIII-XIX веков  [Електронний ресурс]. - режим доступу: http://tortuga.angarsk.su/fb2/budurn05/Povsednevnaya_zhizn_koldunov_i_znaharey.fb2_1.html

^[26] Кайндль Р. Ф. Гуцули. Їх життя, звичаї та перекази. – Чернівці: Молодий буковинець, 2000. – С.102

^[27] ЕЕМ: 1.3.села Клішківці Хотинського району: Іванічек Калини Іванівни 1935 р.н.

^[28] Антонович В.Б.Колдовство: Документи, процеси, исследование. – Петербург. 1877. – С.38

^[29] Будур Н.В. Повседневная жизнь колдунов и знахарей в России XVIII-XIX веков  [Електронний ресурс]. - режим доступу: http://tortuga.angarsk.su/fb2/budurn05/Povsednevnaya_zhizn_koldunov_i_znaharey.fb2_1.html

^[30] Антонович В.Б.Колдовство: Документи, процеси, исследование. – Петербург. 1877. – С.38

^[31] ЕЕМ: 1.3.села Клішківці Хотинського району: Іванічек Калини Іванівни 1935 р.н.

^[32] ЕЕМ: 1.1. села Чорнівка Новоселицького району: Серуняк Василини Йордатіївни 1920 р.н..

^[33] Будур Н.В. Повседневная жизнь колдунов и знахарей в России XVIII-XIX веков [Електронний ресурс] режим доступу: http://tortuga.angarsk.su/fb2/budurn05/Povsednevnaya_zhizn_koldunov_i_znaharey.fb2_1.html

^[34] Диса К. Історія з відьмами: Суди про чари в українських воєводствах Речі Посподитої XVII – XVIII століття / К.Диса. – К.: Критика, 2008. – С.205

^[35] Буйський Ю. Вихор в сучасній демонології українців //Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць.Випуск 29. – К.: УНІСЕРВ, 2009. –С.27

^[36] Левкиевская Е.Е. Славянский оберег. Семантика и структура. – М.: «Индрик», 2002. – С.96

^[37] ЕЕМ: 1.2. села Топорівці Новоселицького району Романчук Марії Георгіївни 1935 р.н.

^[38] Чучко М.К. И вьзят Бога на помощь: соціально – релігійний чинник в житі православного населення північних волостей Молдавського воєводства та австрійської Буковини (епоха пізнього середньовіччя та нового часу). – Чернівці: Книги – ХХІ, 2008. – С.268

^[39] Левкович Н. «Знаючі» («непрості») люди в уявленні бойків. [Електронний ресурс]. - режим доступу: http://vuzlib.com/content/view/1870/57

^[40] Левкович Н. «Знаючі» («непрості») люди в уявленні бойків. [Електронний ресурс]. - режим доступу: http://vuzlib.com/content/view/1870/57

^[41] Криничная Н.А. Русская мифология: Мир образов фольклора. — М.: Академический Проект; Гаудеамус, 2004. — С.383

^[42] Левкович Н. Народна демонологія Бойківщини (Турківський район Львівської)//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №1 (5)-2010. – С.73

^[43] Левкович Н. «Знаючі» («непрості») люди в уявленні бойків. [Електронний ресурс]. - режим доступу: http://vuzlib.com/content/view/1870/57

^[44] Буйських Ю. Трансформація міфологічних уявлень українців у сучасному суспільстві. Електронний ресурс. -  (режим доступу): http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=1728

^[45] Чеховський Ігор. Демонологічні вірування і народний календар українців Карпатського регіону. – Чернівці: зелена Буковина, 2001. – 303 с.

^[46] Буйських Юлія. Трансформація міфологічних уявлень українців у сучасному суспільстві [Електронний ресурс]. -  режим доступу: http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=1728

^[47] ЕЕМ: 1.5. села Мамаївці Кіцманського району: Угринчук Дарини Петрівни 1956 р.н.

^[48] Чеховський Ігор. Демонологічні вірування і народний календар українців Карпатського регіону. – Чернівці: зелена Буковина, 2001. – 303 с.

^[49] Буйських Юлія. Відьма як персонаж «календарної міфології» центрально – західного Полісся // календарна обрядовість у життєдіяльності етносу. Одеські етнографічні читання. Одеса 2011. С.21

^[50] Левкович Н. З поля етнографії і фольклору (Зап. 28 листопада 2003 р. у с. Гребенів Сколівського р-ну Львівської обл.) // Міфологія і Фольклор. – 2009. – №1 ( 2 ). – С.139

^[51] Завадська В., Музиченько Я., Таланчук О., Шалак О. 100 найвідоміших образів української міфології. – К.: Орфей 2002. – С.225

^[52] Бобров А.Г. Катание по росе как языческое таинство [Електронний ресурс]. -  режим доступу: http://gnozis.info/?q=node/4973

^[53] Мойсей А.А. Магія і мантика у народному календарі східнороманського населення Буковини – Чернівці: ТОВ «Друк Арт», 2008. – С.

^[54] Завадська В., Музиченько Я., Таланчук О., Шалак О. 100 найвідоміших образів української міфології. – К.: Орфей 2002. – С.226

^[55] ЕЕМ: 1.4. села Шубранець Заставнівського району: Гулі Любов Петрівни 1957 р.н.

^[56] Левкович Н. З поля етнографії і фольклору (Зап. 28 листопада 2003 р. у с. Гребенів Сколівського р-ну Львівської обл.) // Міфологія і Фольклор. – 2009. – №1 ( 2 ). – С.140

^[57] Рудницька І. Традиційні уявлення українського населення Буковини та Хотинщини про відьом і опирів / Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: збірник наукових праць / Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, кафедра етнології, античної і середньовічної історії. – Чернівці: Видавництво «Прут», 1999. – Том 2. – С.228

^[58] Буйських Юлія. Відьма як персонаж «календарної міфології» центрально – західного Полісся // календарна обрядовість у життєдіяльності етносу. Одеські етнографічні читання. Одеса 2011. С.21

^[59] ЕЕМ: 1.1. села Чорнівка Новоселицького району: Кобаско Євгенії Іванівни 1936 р.н.;

^[60] Грушевська К. Кілька завважень про засоби жіночої господарчої магії у зв’язку з найстаршими формами жіночого господарства [Електронний ресурс] режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/18163/09-Grushevska.pdf?sequence=1

^[61] ЕЕМ: 1.4. села Шубранець Заставнівського району: Гулі Любов Петрівни 1957 р.н.

^[62] ЕЕМ: 1.5. села Мамаївці Кіцманського району: Угринчук Дарини Петрівни 1956 р.н.

^[63] Мойсей А.А.Аграрні звичаї та обряди у народному календарі східно романського населення Буковини. – Чернівці: ТОВ «Друк Арт», 2010. – С.140

^[64] ЕЕМ: 1.1. села Чорнівка Новоселицького району: Андроник Євгенії Миколаївни 1939 р.н.

^[65] ЕЕМ: 1.1 села Чорнівка Новоселицького району: Горячко Катерини Костянтинівни 1928 р.н.

^[66] ЕЕМ: 1.3.села Клішківці Хотинського району: Іванічек Калини Іванівни 1935 р.н.

^[67] Мойсей А.А.Аграрні звичаї та обряди у народному календарі східно романського населення Буковини. – Чернівці: ТОВ «Друк Арт», 2010. –С.141

^[68] Хобзей Н.Гуцульська міфологія. Етнолінгвістичний словник. – Львів, 2002 – С.90

^[69] Хобзей Н.Гуцульська міфологія. Етнолінгвістичний словник. – Львів, 2002 – С.92

^[70] Кайндль Р. Ф. Гуцули. Їх життя, звичаї та перекази. – Чернівці: Молодий буковинець, 2000. – С.134

^[71] Хобзей Н.Гуцульська міфологія. Етнолінгвістичний словник. – Львів, 2002 – С.993

^[72] Кайндль Р. Ф. Гуцули. Їх життя, звичаї та перекази. – Чернівці: Молодий буковинець, 2000. – С.102

^[73] Мойсей А.А.Аграрні звичаї та обряди у народному календарі східно романського населення Буковини. – Чернівці: ТОВ «Друк Арт», 2010. – С.149

^[74] Мойсей А., Боднпрюк Ю. Обряди викликання та зупинення дощу в українців Буковини (на прикладі с.Чорнівка Новоселицького району) // Наука і освіта: крок у майбутнє. Матеріали VІ Міжнародної наукової конференції «Кайндлівські читання», присвяченої 145 – річчю від дня народження Р.Ф.Кайндля. Чернівці, 29 квітня 2011 р. – Чернівці – Вижниця: Черемош, 2011. – С.367

^[75] Левкиевская Е.Е. Славянский оберег. Семантика и структура. – М.: «Индрик», 2002. – С.97

^[76] Біляковський П.В. «Бий, дзвоне, бий хмару розбий!». Використання церковних дзвонів в ритуальних практиках відведення градової хмари в українців Карпат. [Електронний ресурс] режим доступу:  http://www.sworld.com.ua/index.php/ru/history-213/archaeology-anthropology-and-ethnology-213/17630-213-482

^[77] Біляковський П.В. «Бий, дзвоне, бий хмару розбий!». Використання церковних дзвонів в ритуальних практиках відведення градової хмари в українців Карпат. [Електронний ресурс] режим доступу:  http://www.sworld.com.ua/index.php/ru/history-213/archaeology-anthropology-and-ethnology-213/17630-213-482

^[78] Біляковський П.В. «Бий, дзвоне, бий хмару розбий!». Використання церковних дзвонів в ритуальних практиках відведення градової хмари в українців Карпат. [Електронний ресурс] режим доступу:  http://www.sworld.com.ua/index.php/ru/history-213/archaeology-anthropology-and-ethnology-213/17630-213-482

^[79] Чучко М.К. И вьзят Бога на помощь: соціально – релігійний чинник в житі православного населення північних волостей Молдавського воєводства та австрійської Буковини (епоха пізнього середньовіччя та нового часу). – Чернівці: Книги – ХХІ, 2008. – С.272

^[80] Мойсей А.А. Магія і мантика у народному календарі східнороманського населення Буковини – Чернівці: ТОВ «Друк Арт», 2008. – С.142

^[81] Виноградова Л.Н.Полесская народная демонология на фоне восточнославянских данних // Восточнославянский етнолингвистический сборник. Исследования и материали. – М.: «Индрик», 2001. – С.22

^[82]Щербина Х. Музикант – як «непростий» у традиційних демонологічних уявленнях українців Карпат. Фортеця : збірник заповідника «Тустань». –Л.: Колір ПРО, 2012. – Кн. 2. – С.613

^[83] Щербина Х. Музикант – як «непростий» у традиційних демонологічних уявленнях українців Карпат. Фортеця : збірник заповідника «Тустань». –Л.: Колір ПРО, 2012. – Кн. 2. – С. 613

^[84] Левкович Н. Народна демонологія Бойківщини (Турківський район Львівської)//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №1 (5)-2010. – С.76

^[85] Левкович Н. Народна демонологія Бойківщини (Турківський район Львівської)//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №1 (5)-2010. – С.74

^[86] Щербина Х. Музикант – як «непростий» у традиційних демонологічних уявленнях українців Карпат. Фортеця : збірник заповідника «Тустань». –Л.: Колір ПРО, 2012. – Кн. 2. – С. 615

^[87] Левкович Н. Народна демонологія Бойківщини (Турківський район Львівської)//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №1 (5)-2010. – С.71

^[88] Щербина Х. Музикант – як «непростий» у традиційних демонологічних уявленнях українців Карпат. Фортеця : збірник заповідника «Тустань». –Л.: Колір ПРО, 2012. – Кн. 2. – С. 615

^[89] Левкович Н. Традиційна культура бойківського села: демонологізація пастуха // Культурна спадщина. Сільський господар № 1 – 2, С.26

^[90] Левкович Н. Традиційні уявлення бойків про людей з езотеричними можливостями // Українознавство. №3, 2009. – С.245

^[91] Левкович Н. Традиційна культура бойківського села: демонологізація пастуха // Культурна спадщина. Сільський господар № 1 – 2, С.26

^[92] Виноградова Л.Н. Человек как вмістилище демонической души // Миф и культура: Человек – не – человек. – М., 1994. – С.5

^[93] Левкович Н. Народна демонологія Бойківщини (Турківський район Львівської)//Міфологія і фольклор. Загальноукраїнський науково-освітній журнал. №1 (5)-2010. – С.74

^[94] Левкович Н. Традиційні уявлення бойків про людей з езотеричними можливостями // Українознавство. №3, 2009. – С.245

^[95]Левкович Н. Традиційні уявлення бойків про людей з езотеричними можливостями // Українознавство. №3, 2009. – С.245

^[96]Левкович Н. Традиційні уявлення бойків про людей з езотеричними можливостями // Українознавство. №3, 2009. – С.246

^[97] Левкович Н. «Знаючі» («непрості») люди в уявленні бойків. [Електронний ресурс]. - режим доступу: http://vuzlib.com/content/view/1870/57