Стаття «Наслідки голодомору 1932-1933 років в Україні в родинах Майбородів»

Про матеріал

Цінним у роботі є розкриття наслідків Голодомору 1932-1933 років в Україні на прикладі життєвих долей родин Майбородів, порівнянн їх зі спогадами очевидців, архівними матеріалами.

Перегляд файлу

Наслідки Голодомору в родинах Майбородів

(ЗАВДАННЯ БУЛО ОДНЕ – ВИЖИТИ.

А НАШЕ СЬОГОДНІ – НЕ ЗАБУТИ.)

Черкащина має один з найбагатших чорноземних ґрунтів в Україні, тож як могло статися, що при добрих сталих урожаях загинули голодною смертю її сотні тисяч жителів?

Трагічні спогади жителів Черкаської області, які пережили те страшне лихоліття. А кожного року свідків тих часів залишається все менше й менше. Тому, коли до рук потрапив лист односельця наших рідних, який датований 1933 роком, вирішила ще раз проаналізувати, що ж то були за роки 1932-1933.

Зміст листа 1933р. про виживання селян в селі З.Діброва в голодні роки і є предметом дослідження.

Об’єктом дослідження стало розкриття причин та наслідків Голодомору 1932-1933рр. в Україні.

Завдання:

Донести до слухачів інформацію про геноцид українців1932-1933 років на Черкащині, яка протягом віків була ядром українського духу, незламності, національного відродження;
обґрунтувати причини та наслідки Голодомору 1932-1933років;
відроджувати імена своїх рідних, які постраждали в часи Голодомору 1932 – 1933 років в Україні;
виховувати повагу до минулого задля майбутнього;
не втрачати соціокультурну самобутність народу.

У листі розкривається трагічна доля селянських дітей, жінок, яким випало відчути на собі пекло Голодомору 1932 – 1933 років в Україні.

Новизна роботи полягає у тому, що вона є спробою проаналізувати розповідь у листі про життя селян в с.З.Діброва під час Голодомору 1932-1933рр. на Черкащині та зіставити з фактами, які розкривають дослідники та очевидці тих подій.

Навіть найдосконаліша статистика нездатна передати глибину і масштабність соціально-економічних, політичних та морально-психологічних наслідків Голодомору, вражаючої жорстокості і свавілля влади.

Я не буду зупинятись детально на причинах Голодомору 32-33рр., адже багато про це написано книг, спогадів. Я просто розкрию наслідки, розповідаючи про нашу родину.

Ми любимо переглядати старі сімейні світлини. Одного тихого зимового вечора, тьотя Леся показала лист, датований червнем 1933року. Мене дуже зацікавив його зміст, тому вирішила дізнатись більше про нашу родину.

Про Антона та Анну Майбородів (прадід і прабабуся) вона знає не багато, тільки те, що проживали вони у мальовничому селі Зелена Діброва Вільшанського (тепер Городищенського) району Черкаської обл.. У сім’ї було п’ятеро дітей. Найстарший Никифор, середні – син Іван, сини Петро та Денис, які померли в роки голодомору (1933р) та найменший син Микола – батько моєї бабусі Олі, дідусь моєї мами та мій прадід.

Майборода Никифор Антонович коли закінчив школу, пішов навчатися до Київського інституту народної освіти. Я дізналась, що він товаришував з Андрієм Малишком. Збереглись навіть листи Малишка. Після інституту був направлений вчителем української мови та літератури в Житомирську, а потім Черкаську області. На початку 1933р він забирає свою матір Анну та найменшого брата Миколу до себе, щоб врятувати їх від голодної смерті. Дід отримував пайок, яким намагався прогодувати себе, матір та брата. Але виявилось, що одного учительського пайка не вистачало, щоб утримувати трьох осіб, тому мама вирішує повернутися в село Зелена Діброва. Вона свідомо зробила такий вчинок, адже хотіла, щоб її діти вижили в такий важкий час. (наслідок голодомору)

Про тяжкий тридцять третій рік і йдеться у листі товариша Онисима Сидоренка, який проживав у с.Зелена Діброва. Никифор попрохав його написати про свою родину, адже після того, як мама поїхала, вони не мали від неї ніякої вісточки. Тож Онисим описав все те, що бачив улітку тридцять третього на вулицях села. Зелену Діброву, колись співучу, багатолюдну, він з гіркотою і болем називає Пусткою.

Ось фрагмент цього листа:

… щоб охарактеризувати теперішнє становище нашого села, - пише Онисим, - в мене не хватить ні сили, ні часу, ні паперу. Одно тільки страшно, важко і слізно, коли побачити і згадати. З минулого року осталось стільки людей, скільки кіт наплакав, а цього року уже майже немає, декілька десятків тільки жінок пухлих залишилось та трактористи, а більше немає.

Все село хоть і зацвіло вишневим та яблуневим цвітом, а все-таки смердить померлими від голоду трупами, які так і валяються скрізь на полі, в лісі і в селі, страшно й ходити…

Якби вже крила, щоб літати. Щоб підрахувати скільки вмерло і хто залишився живим, дуже важко, бо всі записи загублені в сільраді. Одно тільки бачу, що за цих два дні якихось, дві жінки возять трупи двома підводами по повному возі, і всіх в одну яму. З березня місяця возили за один день не більше як по п’яти душ, а зараз доходить до кількох десятків. Кожний день збільшується і збільшується число вмерлих. (наслідок голодомору)

У колгосп оце якось привезли могарового зерна (могар – кормова злакова рослина.) і дають по 200 грам на день одні пухлій голодній душі – піддержують, щоб в один день не вмерли всі.(наслідок голодомору)

Про твою сім’ю, тов. Майборода, просто точно не знаю і твердо не можу тобі зараз сказати. Брат твій Денис, чутка є, що немає живого. Менша твоя сім’я просто не знаю, де подівалася. Матір твою бачив 3 місяці тому назад, таку страшну-страшну, що не можна й упізнати, а зараз не знаю, де вона й ділася, бо зараз уже її не бачу…»

Онисим Сидоренко не міг бачити матір, бо вона на той час вже померла. Не стало й «меншої сім’ї», як пише Онисим, двох середульших братів – Дениса та Петра. Один з них намагався порятуватись від голоду і через міліцейські заслони, переховуючись на товарняках, прорвався до Ленінграда. Однак там виснаженого й напівпухлого підлітка відразу «вичислили» міліціонери й знову відправили в Україну. Нещасний хлопець помер голодною смертю. Отже виходить, що на жебрацький учительський пайок вдалося врятувати життя лише найменшого брата…(наслідок голодомору )

З історії села Зелена Діброва

У 1928 році у Зеленій Діброві Вільшанського району проживало 2 918 душ. Після голодомору 1933 року залишилось 724 душі.

Трагічно склалась доля дружини Майбороди Никифора Антоновича, прабабусі – Майбороди Марії Василівни. Народилася Марійка в Миколаївській обл. У 5 рочків дівчинка залишилась круглою сиротою, її взяло за дочку бездітне подружжя з с.Вільшани. Коли виросла, вийшла заміж у Зелену Діброву за Аврама Красицького, праправнука Тараса Шевченка по лінії сестри Катерини.

Тут її і маленького сина Василька і застає У хаті вже не було й крихти хліба, і колись жвавий, рум’янощокий Василько став мовчазним і блідим. Дитина, немов свічка, танула на очах. Марія кидалася по селу у пошуках порятунку, однак хто її міг порятувати, коли з усіх вікон дивилася на неї голодна смерть. (наслідок голодомору)

Скільки жила, згадувала свого померлого первістка, кровинку з роду Красицьких. Може б, виріс він обдарованим і талановитим, як багато хто з нащадків Тараса Шевченка та його сестри. Коли через голод перестав ходити, просив нікуди не відлучатися, заспокоював, що скоро все закінчиться, і він помре. Так і сталося. Але мати не віддала його тільце гробарям, котрі вилами виносили мертвих людей з хат, щоб вкинути у спільну яму на кладовищі. Вона сама вбрала сина у вишивану сорочечку і поховала в садку Красицьких…

А мій дід Майборода Микола Антонович ?

Дякуючи своєму старшому братові, йому вдалося пережити страшні роки голодомору. Але, коли розпочалася війна, молодого юнака Миколу, разом з іншими хлопцями відправили на фронт. Це були важкі роки, які прадід згадував неохоче. По закінченню війни приїздить до свого старшого брата Никифора в с. Керелівка (Шевченкове), де знайомиться зі своєю майбутньою дружиною (моєю бабусею) Надією.

Моя матуся Оля розповідає, що її мама, Майборода Надія Андріївна, про голодомор згадувала неохоче. Казала, що в дитячій пам’яті залишились похмурі, знесилені, зневірені обличчя односельців, однолітків. Їхня родина зуміла пережити голодомор, адже сім’я була дуже бідною і нічого було у них забирати. А їсти, щоб вижити, доводилось і лушпиння із картоплі, і хліб із насіння бур’янів. Тим, хто працював у колгоспі або на інших роботах, їсти давали прямо на місці роботи. Варили баланду (борошно з гичкою), кандьор або затірку (борошняна кулька) і видавали по шматочку (100 г) хліба з різного зерна, навіть з остюками. Інші їли, що бачили.(наслідок голодомору)

Мої діди пройшли нелегкі життєві дороги, але завжди підтримували один одного і в радості, і в горі. Міцні сімейні відносини збереглися й донині.

Я хочу сказати, що мій дід, Майборода Никифор Антонович, зберігаючи листа нам, нащадкам, вірив, що ми пронесемо пам’ять через роки і передамо цю історію своїм дітям, адже це історія нашої неньки-України.

Отже, голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства.

Сумна статистика

Голодомор 1932—1933 років забрав життя 300000 жителів Черкаської області. Найбільше постраждали Корсунь-Шевченківський район – 13521 померлий, Лисянський – 12934 та Тальнівський райони – 10068 жителів.

В українських містах та селах споруджені пам’ятники, хрести жертвам Голодомору 1932-1933р.р У с.З Діброва на кладовищі також стоїть такий хрест.

Будемо жити надією і робити і своєму житті все для того, щоб страшні сторінки і справді ніколи не повторились, а український народ жив, багатів і славився по світу своїм розумом, своєю красою, щедрістю, добротою, силою.

Згадуємо, пам’ятаємо не забуваємо….