СТАТТЯ. "Сповідь. Вкрадене дитинство".

                                      Стаття.  СПОВІДЬ. ВКРАДЕНЕ ДИТИНСТВО.

                                                               25 квітня 2007 р. Немішаєве,

                                                               Вул..Технікумівська.

    Галина Іванівна Козар ( сьогодні Тарасенко ). Народилася 28 вересня 1928 р. Полтавської області Кишинського р-ну ( Кременчуцького ) село Морозово, в сім’ї селянина-козака. Батько Козар Іван Васильович був селянином. Дід Василь мав 9 синів та 3 дочки. Батько займався землею разом з дідом. Обробляли 1,5 га землі, мали 2-3 корови. Свій хліб пекли. В господарстві були кролі, кури (багато), свині. Висівали жито, пшеницю, кукурудзу. Мама, Степанида Якимівна Москаленко, народилася в сім’ї селянина, проста жінка, малограмотна, жила з мамою і п’ятьма сестрами, одним братом. Мама була менша в сім’ї. В селі вона пасла худобу. Брала їжу на цілий день: яйця варені, сметану, хліб; палили багаття на випасі.

    Коли тато одружився, його дід відділив. Побудував дерев’яну хату, де було зало, кухня. Хата мала троє вікон.

    Мама боялась розповідати про минуле як розкуркулювали, про голод. Розповідала, що розкуркулять в селі 10 сімей і знову шукають слідуючі 10, хоч що хочеш роби, а їм потрібно план виконати. Забирали все: худобу, птицю, навіть кролів.

    1932 рік, Осінь…Мені було трохи більше 4 років. Відбувалась колективізація, якої більшість в селі не хотіли. Покарання за це було те, що в селі радянська влада забирала всі продукти, у людей геть усе забирали, що в хаті було. У моєї мами стояла макітра із розчиненим тістом і її теж вони забрали.

    У моєї сім’ї була велика рідня. В сільській раді працювали родичі. Одного разу вони повідомили, що батька повинні забрати до Сибіру. Батько втік, та так ми його більше і не бачили. Від тяжкої праці він мав грижу, бо дід залишив йому землю, ліс з якого він з ріднею власноручно і збудували нам хату.

    Про батька так і не відомо було нічого. Де він прихилив востаннє свою голову? Де його могила?

    Біля нашої хати робили ще декілька разів засаду на батька, мов на того звіра. Все було марно.

    Мама (1905 року народження) залишилася з трьома дітьми. Люся – 9 років, Галина – 4 роки, Гришуня – 1,5 роки. Годувальника сім’ї радянська влада вкрала. Залишилась молода жінка 27 років із маленькими дітьми на руках, а в хату вже стукає голод. Радянська влада не полишила їх в спокої: дітей допитували, особливо Галину, потім зманювали цукерками, лякали пістолетом, що вб’ють всіх, і маму, і дітей. Так вони приходили чотири рази до хати.

    Поступово смерть підходила і до нашої сім’ї, їсти нічого не залишилось. Зерно, корови, курей і все інше добро склали чиновники у дві гарби і повезли. Забирали у людей майно, продукти ті, хто нічого не хотів робити, або нічого не мав ( це були бідняки ). Один із них у селі був на прізвище Сіроокий. Його всі надзвичайно боялись, бо він був дуже жорстокий.

    Пізніше знову приїхали до нас і забрали кролів від 20-30 штук. Вони жили у нас у ямі, а самі потім робили для своїх сімей окремі ходи в землю. Коли був батько, то він косив траву для них. Батька попереджали про ці події раніше ще і тому він і інші люди в селі закопували зерно. Батько закопав кукурудзу у дворі.

    Приходили не раз, шукали, але не знайшли. Мама відкопала кукурудзу і перемолола разом із серединкою. Напекла коржів, від яких потім сильно боліли животи у дітей, бо були сильні закрепи і мати не знала що з нами робити.

    Сусіди всі біля нас вимерли і Галина бачила як вони лежали на ліжку, на полу біля печі.

    Сусідських діток забрали до дитячого будинку, там їх виховували покірними. Їх напав тиф і вони всі вимерли. Мою сестричку Люсю забрали до дитячого будинку, від тифу вона теж померла. Мама не мала сили провідати її і поховати. Так і не знаємо де її могила.

    Гришуню ми гойдали у люльці, бо він плакав і просив їсти. Це не допомогло, помер і він. Мама і я похоронили його в саду.

    Так залишились ми вдвох, мама і я.

    Через декілька днів ми теж почали помирати: опухли, а особливо ноги. Над нами вже стояла смерть. Ми лежали на долівці, де були підстелені рядюжки, бо всі речі в нас забрали.

    “Сплю, ніби сплю…Відкрию очі – день, відкрию очі – ніч. Скільки в цьому забутті – не знаю, і так не знаю скільки пройшло… “

    Багато наших родичів повтікало до  Дніпродзержинська, Криворіжжя, Дніпропетровська. У Дніпродзержинську жив дід Василь. Родичі зібрали їжу, поклали в маленькі мішечки йому на спину, груди і так він приніс нам продукти: сухарі, крупи…

    Це вже була рання весна 1933. Разом прийшла і малесенька надія. Біля хати росла озимина, жито, яке вже зійшло.

    Дідусь Василь давав трішечки їсти. Я весь час просила їсти і говорила, що жадібний. Ця маленька  жменька їжі в роті танула і нічого не відчуваєш. Дідусь збільшував дозу їжі щодня. Велика надія була на жито, що росло біля хати.

    На той час по селах діяли СОЗи. У нашому дворі, і в інших часто були викопані ями. Ще живі люди, що залишились, ходили і так собі шукали їжу.

    Дід відгодував нас, врятував, поставив на ноги. Прийшли з сільської ради і сказали мамі, щоб вона йшла працювати в СОЗ. Мене мама залишила одну в хаті. Я була дуже худесенька, а мама ще дуже слабка, щоб понести мене до роботи і назад. У СОЗах давали їжу, варили так звану затірку ( із муки ), давали хліб. Мама приносила і мені їжу. Вранці вона готувала мені сніданок: жито воскової стиглості ( зерно вже було мов віск ), і добавляли туди вишень, які ще не достигли і були кислосолодкі ( щоб не нудно було ). Цей кисіль був дуже смачний. У нас був великий сад і вишень було багато. Мама готувала цей кисіль і наливала в ночви ( видовбані із дерева ), а потім ховала від людей, бо з’їдять і я буду голодна. Вдень залишала мене одну, закривала двері і всі вікна, а лише одне вікно було відкритим від внутрішніх ставнів. Одного дня, якийсь молодий чоловік заліз у це вікно і хотів мене з’їсти. Схватив мене в руки, трясе і каже:”А що ж тут їсти, одні кістки, а я дуже голодний “.

    Де в мене взялися сили і слова, не знаю, але я йому сказала, що не їж мене, бо я в мами лише однесенька залишилась. Я тобі віддам сій киселик. Він його з’їв і пішов. Потім я почала плакати, бо дуже злякалася і з того переляку пішла шукати маму за 2-3 км. від села де вона працювала. Куди йти я не знала, бо було мені 4,5 роки. Мама знайшла мене на 3-4 день. “Де я не була, там зі мною був Господь“,так говорила Галина Іванівна. Куди тоді зайшла не знаю, але мене тоді знайшла жінка агронома, яка мала своїх діток. Нагодували мене, одягли. Я їм дуже сподобалась і пробула у них три дні. Мама мене у них знайшла і була дуже рада і з радості почала сильно плакати.

    Радянська влада вирішила забрати у нас останнє – хату. Родичі нас знову попередили про це. Ми оформили документи і продали цю хату одному чоловікові. Це були невеликі гроші за які ми і доїхали до Дніпродзержинська на пароплаві. Скрізь горіли електролампочки і було надто дивно. Ми приїхали до дядька Костянтина ( брат батька ). Жили там не довго, бо сам дядько жив у приймах без документів. В той час по документах тебе швидко знаходили і засуджували.

    Наші митарства продовжувались. Поїхали з матусею до Кривого Рога, до маминої сестри Параски. Одна сусідка забрала нас до себе жити, а мама дала їй трішки грошей. Пішла в садочок де гралась з лялькою, яку сама пошила із тканини. До нас знову прийшла біда. В сім’ї де ми жили виник скандал, ми їх лишили, а коли повернулась мама за своїм клунком, то документів там не було. В той час ти міг працювати лише по документах. Щомісяця мама пред’являла паспорт, а якщо він відсутній, то з роботи звільняли. Що залишилось мамі робити? Вихід був один – вийти заміж. Моїм вітчимом став Остап Семенович Нечипоренко, який мав двох синів.

    В 1933 році Кривий Ріг був майже пустий, обезлюднів.

    Вітчим сам був з Черкащини, а тут він жив у бараку. Барак був довгий і мав лише одні двері і скрізь стояли одні ліжка.

    У вісім років я пішла до школи. Народилися ще два братики у мене Володя, Вітя( живе у Кривому Розі вул. Енгельса – 12 ), та сестричка Валентина, яка живе у Мопрі. Брат Володя помер від корі, а я вижила. Бо лікувалась у інфекційній лікарні, тоді я була вже у 2 класі.

    В дитинстві я була дуже слухняною. Сиділа за партою з дочкою начальника рудні, і була вона дуже розбалувана. Вітчим мав золоті руки, був столяром, все робив по дереву. Часто мама продавала дрова і купувала за це мені їжу. З першого класу за відмінне навчання я отримала похвальні листи.

    1944 рік… війна. 23 лютого до Кривого Рогу ввійшли німці і хотіли мене забрати до Німеччини. З однією жінкою ми пішли пішки на Полтавщину взяти свідоцтво. Мені видали свідоцтво за 1932 рік, тобто тепер мені ніби було 13 років. Додому знову повертались пішки. Дніпро переїхали на човні. Німці відступали і все вивозили з України. Нам необхідно було йти вздовж залізниці, де вагони охороняли калмики на конях. Вони нікого не підпускали до залізниці. Дорога далека і тут їде німецька машина. Ми підняли руки, машина зупинилась. Німці нас запитали, чи до Кривого Рогу їдете. Нас взяли на цю машину, де знаходилась гармата. Проїхали 20 км. Був жовтень, холодно, то там, то там чути вибухи снарядів. Проїжджали сад і німці нарвали яблук і нас пригощали. Їдемо ще 30 км. І знову сад. Нас запрошували йти рвати яблука, але ми побоялись і не пішли. Німецькі солдати знову пригощали нас яблуками. Надвечір, коли сіло сонце, ми прибули до Кривого Рогу. Мама була дуже рада, що я повернулась і мала свідоцтво, що тепер німці не вивезуть мене з України.

    … 1946 рік. В Кривому Розі я закінчила 7 класів. Тут я і поступила в будівельний технікум. Нам давали на день 250 грамів хліба. Все було по карткам. Хто працював у шахті, тому давали 1200 грамів хліба, жири, крупи на день. Мій вітчим зробив начальнику шахти “Гігант“ шафу і мене влаштували на роботу працювати в шахті ( під землею ). Працювала стрілочником, носила з собою кербітку ( лампа ), на голові каску. Разів три наді мною кружляла біда, бо все скрізь обвалювалось. Після війни все було зруйноване. Попрацювала я рік, потім пішла працювати креслярем ( учнем ). Працювала креслярем у шахті “Комунар“, а ввечері навчалась в 9-10 класі. Це була середня школа, яка мала вечірнє навчання.

    …1947 рік. Це ще був голодний рік, але вже пізніше відмінили карткову систему. Я вдосталь могла наїстись хліба, хоч всі в ночі займали чергу за хлібом.

    Ще в шахті, коли я переводила стрілки, щоб їхала вагонетка з рудою, де я працювала по 8 годин ( тоді було дуже суворо, якщо не вийшов на роботу – 5 років в’язниці), я мріяла про навчання в інституті.

        …1948 рік. У мене змінилось життя. Вийшла заміж. Мій чоловік – Тарасенко Іван Федорович закінчив гірничий технікум, с/г інститут і став агрономом. В 38 років поступила навчатися до педінституту заочно початкові класи в м. Кривий Ріг. Тут жила моя мама. Жила я вже в Дніпропетровській  області , Криничанського району, с. Кринички. В 1971 році закінчила навчання в педінституті. В цьому році закінчила навчання в Дніпропетровському університеті ( фізичний факультет ) і моя дочка Людмила.

    Мій чоловік Іван хворів легенями, бо працював у шахті 10 років. Продовжив навчання на педфаці в сільськогосподарській академії в Києві. В 1971 році отримав направлення на роботу в Немішаївський радгосп-технікум, на посаду зам директора по виробництву ( спеціальність мав агронома ).

    Я працювала в Немішаївській середній школі при директорові Ельзоні з 1971 – 1976 рр. Отримали квартиру 3-х кімнатну по вул. Технікумівська – 9. КВ.-1., ( 32 кв.м). Бог дарував нам трьох діток: Людмилу – 1949 року, Ігоря – 1956 року, Тараса – 1960 року народження.

    Внуків маю четверо: Лесю, Тараса, Павла, Марію,

    Я щаслива. Маю велику родину, де панує повага і любов.

                                         Спогади записала викладач НФК Сивура М.Г.

    (Галина Іванівна давно пішла  за світи, але свої спогади залишила нам, своїм нащадкам про страшні роки Голодомору 1932 – 1933 рр., про радянську дійсність ).                            Немішаєве.  2 листопада 2024 р.