Тарас Шевченко у моєму серці .

Спів пташок.

(На сцену виходять ведучі. )Весняний романс

 

 

Ведучий 1

    Прийшла весна… Постукала в віконце,

    Весняний теплий вітерець подув.

    А із-за хмари виглянуло сонце

    І соловейко заспівав в саду…

 

Ведучий 2

    Дерева вже бруньки порозпускали,

    Он, гілка наряджається в листки.

     І крокуси в саду порозквітали,

     До сонця потягнулися ростки.

 

Ведучий  1

І знов весна несе тепло,
Несе пробудження і радість,
І вкотре нас сюди звело
Шевченкове одвічне свято.

 

Ведучий 2

 Уже спливло багато літ,
Як доля нам явила з неба
Нашу надію, сонця світ,
Художника, митця , поета.

 

Ведучий 1: Як дві тисячі років тому, в часи глибокого занепаду людства, небесні ангели відкрили брами для сходження на землю Сина Божого, так у часи занепаду України 9 березня, в день Сорока святих, що вважається в народі днем відкриття небесних брам, українському народові послано Тараса Шевченка для воскресіння його національної самосвідомості.

 

Ведучий 2: Його душа прилетіла на українську землю з першими ластівками. Як перший посланець весни – він провістив Україні відродження і воскресіння в силі духа і любові.

 

Ведуча: 

А почалось все з того, що 9 березня 1814 року у старій-престарій метричній книзі з’явився запис: «У жителя села Моринці Григорія Шевченка і дружини його Катерини народився син Тарас».

 

 

 

 

Неначе праведних дітей,

Господь, любя отих людей,

Послав на землю їм пророка;

Свою любов благовістить!

Святую правду возвістить!

 

Вірш «На панщині пшеницю жала»   «Сценка» фото зоряного неба.                                                      

 

 

 

 

  Ведучий Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

 

 

Сценка «Тарас і мати»

Хлопчик. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати.    Так, синочку, правда.

Хлопчик.  А  чому так багато на небі зірочок?

Мати.  Це коли людина на світ приходить,  Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне,  зірочка падає. Бачив?

Хлопчик.  Бачив,  матусю,  бачив… Матусенько, а чому одні  зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра , любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

Хлопчик.  Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати.  Старайся мій хлопчику (гладить його по голові).

Пісня «Садок вишневий коло хати»

Ведучий:  

              Життя нашого поета дивне. Слухаючи про нього, можна подумати,

               що це легенда. Воно почалося з любові матері та батька і радісного,

               незважаючи на кріпацький стан, дитинства.

Учень.       Рано вмерла його мати,

                   Лишивсь сиротою,

                   Не міг раду собі дати

                   З горем і журбою.

Учень.                Були у Шевченка

                            Брати й сестри рідні.

                            Всі кріпаки, всі сироти,

                            Усі дуже бідні.

Учень.        Були сестричка Маруся,

                    Яринка та братик Микита.

                    Малим його забавляла

                   Найстарша Катерина.

 

 

 

 

Вірш «Доля»

Учень 1:

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п'яного дяка в науку.
«Учися, серденько, колись
З нас будуть люде»,— ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.

 

 

Хлопчик. Не журися, Тарасе!

Тарас. Хто ти? Я тебе знаю?

Хлопчик. Звичайно ж знаєш. Я ж твоє дитинство.

Тарас. Так. Ти схожий на мене малого. Я тоді був щасливий серед степів, у бур‘янах. Тоді я був вільний, як вітер у полі, як річка,яку неможливо спинити.

Хлопчик. Так, тоді були мрії про  добро рідного краю, про вільну Україну і, здавалося ,що все ще попереду.

Тарас. То було колись…Мрії, кажеш, де ж ті мрії? (плаче)

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як баба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут може бути таємниця?

Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.

Тарас: А далі що?

Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що, може, це якраз ти...

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні... (затуляє лице руками)

(Звучить мелодія пісні „Он, люлі, люлі, моя дитино» (сл. Т.Шевченка, муз. народна). Під музику виходять три старшокласниці у білому вбранні: Доля (у терновім вінку, боса). Муза, Слава.

Доля: Я тиха доля, доленька Тараса…

В вінку терновім, боса на снігу…

Втирала сльози, зронені завчасно,

Співала „люлі» ще у сповитку.

Я проводжала маму Катрю в вічність.

Разом з Тарасом свічку їй несла.

 

Тарас: В того доля ходить полем,

Колоски збирає.

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає.

 

Муза: Ходімо, хлопче, я шлях твій освічу і

До волі стежку протопчу»

 

Слава: Я, хлопчику, твоя Мінливая зоря.

Зі мною, я знаю -

Доведеться йти на іспит.

А може, й на тортури, та одначе,

Ніхто не відбере твій тихий світ,

Що в глибині душі сміється й плаче. (Виводять хлопчика Тараса)

 

 

Читець

Шевченко думами своїми

Надію в нас колись вселяв,

Що буде наша Україна

Цвісти серед усіх держав.

Він бачив в мріях Батьківщину

Багату щедрості й добра,

Що нам палку дає надію

На кращий час і майбуття.

 

Читець

Сонце сходить, як і завше

Десь за небокраєм.

Україна знову плаче ,

І краю немає.

Час пливе, летить у вічність,

Вітер обганяє.

Рідна ненька знов з сльозами

Дітей проводжає.

Чую , стогне синє море,

Гори почорніли.

В Україні вільній діти

Знову сиротіють.

 

 

Вірш «Лілея»

Читець

Тихо плаче Україна сльозами і кров’ю…

Кат будує своє «завтра» на горі людському…

Гірко плаче Україна і тяжко ридає…

Своїх синів, що померли, cльозами вмиває…

Плаче ненька – Україна…

Плаче кожна мати,

Та ,що сина відпустила,

Волю здобувати…

 

Читець 

Хіба хто міг колись таке  сказати,

Що будуть в нас, у рідній стороні,

Густи, ревти  і гради, і гармати.

Я б  не повірила ніколи у житті.

Хіба хто міг колись таке сказати,

Що будуть у нас рідну землю відбирать:

Спочатку Крим,  Донецьк, Луганськ,

А завтра схочуть і Карпати.

Про це міг лиш  Шевченко написать.

Тож недарма прозвали всі його пророком,

Великим генієм і вічним Кобзарем.

Його слова живуть і будуть жити

У серці нашім , поки ми живем.

Його слова окрилюють нам душу.

В них чиста правда, віра в майбуття.

Тож слухайте, ви мудрого Тараса,

Борітеся, бо Україна  серцю мила й дорога.   

 

Вірш «Реве та стогне Дніпр широкий»

 

Доля (знімає чорну хустку): 9 березня 1861 р. Т.Г. Шевченко виповнилося 47 років. Прийшло багато святкових телеграм, поздоровлень. Поздоровити поета, який лежав тяжко хворий, прийшли і друзі. А 10 березня перестало битися серце великого українського Кобзаря. Тіло Т. Шевченка було перевезено в Канів і поховано на Чернечій горі. Так заповідав великий поет. Чернечу гору називають Тарасовою.

 

 

 

Слава: „Він був сином мужика і став володарем у царстві Духа… Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.» Так сказав про Кобзаря інший геній українського народу — Каменяр.

Шевченко (здалеку):

Воскресну я!

Воскресну нині!

Ради їх, людей закованих моїх,

Убогих, нищих.

Возвеличу Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх Поставлю слово.

 

Ведучий 2: Жоден вірш українською мовою не здобув такого широкого визнання серед людей у світі, як Шевченків "Заповіт". Твір пройнятий прагненням бачити прекрасну людину на прекрасній землі.

 

Ведучий 2: Поет вірить у те, що Україна стане незалежною, люди прозріють, а брехню буде знищено. І ми повинні виправдати його сподівання, здолати всі труднощі на шляху нашої країни до щасливого майбутнього. Хай його "Заповіт" стане нашим дороговказом.

Вірш «Заповіт»

Учень

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

 

Інсценізація

 

Трек №13. Пісня «Яничари»

 

Звучить тихенько пісня «Яничари», під звуки цієї пісні виходять по одному козаки з шаблями, читаючи поезії, піднімаючи вгору шаблі, і стають біля портрета Шевченка.

 

Козак 1

За що боролись ми з ляхами?

За що ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??!Засікали

І рудою поливали...

І шаблями скородили

Що ж на ниві уродилось??!

Уродилась рута... рута...

Волі нашої отрута.

 Козак 1

За що боролись ми з ляхами?

За що ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??!Засікали

І рудою поливали...

І шаблями скородили

Що ж на ниві уродилось??!

Уродилась рута... рута...

Волі нашої отрута.

 

Козак 2

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли панувати

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося-осталися

Могили на полі.

 

Козак 3

Україно, Україно!

Ненько моя, ненько!

Як згадаю тебе краю,

Заплаче серденько...

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля?

Бунчуки? Гетьмани?

Де поділось? Згоріло?

А чи затопило

Синє море твої гори,

Високі могили?...

 

Козак 4

Доборолась Україна

До самого краю

Гірше ляха свої діти

Її розпинають,

Замість пива праведную

Кров із ребер точать

Просвітити, кажуть хочуть

Материні очі

Современними огнями.

Повести за віком

За німцями, недоріку,

Сліпую каліку...

 

Козак 5

Не дуріте самі себе!

Учітесь, читайте

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь

 

Козак 6

Бо хто матір забуває,

Того бог карає

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють

І не має злому

На всій землі безконечній

Веселого до

 

Мати Україна виходить на центр сцени. Звертається до козаків. Звучить пісня «Примиріться, сини» (виконує І. Попович).

 

Трек №15. Примиріться сини

 

Мати Україна

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати

Благословить дітей своїх

Твердими руками

 І діточок поцілує

Вольними устами

І забудеться срамотна

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України

І світ ясний невечірній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю.

Інсценізація

Трек №18. Фонова мелодія

На сцену виходять героїні творів Т. Шевченка — Катерина, Наймичка, Мати, встають у глибині сцені й почергово підходять до мікрофона.

На екрані — Шевченкові картини з образами жінок. Звучить класична музика.

 

Катерина:

«Постривай же, мій голубе!

Дивись — я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися, їй же богу, я Катруся!»

«Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»

«Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!»

«Возьмите прочь! Что ж вы стали?»

«Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

 

Наймичка

А Марко схилився

До наймички у голови.

«Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я...»

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —

Сльози покотились.

«Прости мене!

Я каралась Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати».

Та й замовкла...

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!

 

Мати

Я — Марія...

Пішла тинятись попідтинню,

Аж поки, поки не дійшла Аж до Голгофи.

Бо за Сином

Святая Мати всюди йшла,

Його слова, його діла —

Все чула, й бачила, і мліла,

І мовчки трепетно раділа,

На Сина дивлячись....

Поніс лукавим правди слово!

Не вняли слову! Розп’яли.

 

Вірш «Я маленька українка»

 

ВЕДУЧИЙ: Минають віки, стираються написи на камені, тліють книги, руйнуються будівлі, але слово Шевченка — живе і вічне. Вивчаймо його, думаймо над його істиною, виконуймо його заповіти, які посилав він

синам свого народу. І серед них — найперший і найголовніший:

 

ВЕДУЧИЙ:

Для кого я пишу? Для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?

А все-таки люблю її,

Мою Україну широку.

Свою Україну любіть,

Любіть її во время люте,

В останню тяжку минуту

За неї Господа моліть…

Ведучий 1: Через 210 вагомих літ

Ведучий 2: Читаємо Шевченків заповіт.

Ведучий 1: Соборно жито засіваймо

Ведучий 2: Соборно правду пожинаймо

Ведучий 1: Соборно волю бережімо

Ведучий 2: Соборно славу вознесімо

Ведучий 1: Соборно чужого научаймось

Ведучий 2: Соборно й свого не цураймось

Ведучий 1: Соборно думу заспіваймо

Ведучий 2: Соборно Бога в серці маймо