Безсполучникове складне речення

Мир у світі таки буде його хочуть усі люди .

Минають дні минає літо настала осінь .

 Грім гримить хліб буде родить .

Сонце підбилося високо вгору надворі стало душно .

Дивлюся аж світає край неба палає.

На небі сонце серед нив я.

Здобудеш освіту побачиш більше світу.

Десь далеко в повитих туманом плавнях вставало сонце тихо курились луки переливаючись іскристими барвами… 

Невідомо звідки налетів вітер зашуміли гіллям берези…

Дві години копають крешуть каміння потім роблять короткий перепочинок.

3 праці радість а з безділля смуток 

Прийде час всі дороги на світі повернуть у край наш крилатий на печаль ворогам, на утіху тобі .

Вітер війнув — листя з клена жовте, жовто-золоте полетіло.

Роса блищить на сонці – чисте срібло.

Махнула осінь в ліси — вони зацвіли пурпуровими, сірими та жовтими фарбами .

Я розкажу вам про замерзлу квітку: вона чорніє в мене на столі .

Ніч прозора, безшумна, тепла; ніби оксамитом огортає людину м’яке степове повітря.

Знаю, з попелу сходять квіти.

Говори, говори, моя мила: твоя мова — співучий струмок.

Вірю: з каменю б’є джерело.

[ ] , [ ]. Був теплий день, світилася весна .

[ ] — [ ]. Вам страшно — геть ідіть з дороги .

[ ] : [ ]. Бачу здалеку : що хвиля іскриста грає вільно на синьому морі.

[ ] ; [ ]. Веселому жартівливому меншому братові хотілося говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів .

Заговорив гуморист - зал вибухнув від сміху .

Стоїш високо- не будь гордим, стоїш низько - не гнися .

Слово до слова - зложиться мова .

Посієш вчасно - вродить рясно .

- якщо друге речення вказує на підставу, причину того, про що мовиться у першому.

- якщо друге речення розкриває зміст першого в цілому або якогось із його членів.

- якщо друге речення доповнює перше загалом або якийсь з його членів (частіше присудок)

- якщо в другій частині речення вказується на наслідок або висновок з того, про що мовиться у першому.

А дівча тим часом росло, і якось нараз довідалося все село, що це Петруня — лісникова дочка.

 3 полтавської Богданівки, з біленької селянської хати рушила у світи творчість народної художниці Катерини Білокур, пішла до людей її малярська поезія, сповнена якоїсь майже магічної сили, майже фантастичної краси.

Ще після війни люди возили з глинища глину на дахи: світло-жовту, червону, білу.

Якби голос ніжний, тихий, любий залунав — на хвилину б, може, лихо він тяжке приспав.

стало чути навіть політ бджоли.

пролунав дзвоник на урок.

 навіть дерева стоять безшелесно.

усе навколо принишкло.

 В неї запаморочилась голова, вона крикнула і трохи не впала на місці .

У степу було тихо, блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина. 

Варвара заворушила пальцями, повернула очима, на їй убрання замаяло.

Брязкали сталевими тарелями вагонні буфети, перегукувалися дударі-стрілочники, сюрчали у свої сюрчки й вимахували ліхтарями зчіплювачі вагонів, видзвонювали молоточками по колесах обходчики поїздів...