Складне речення з різними видами зв'язку

Полковник Шрам, стоячи за деревом, дививсь на їх обох.

Божий чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос.

Ченці звали мене в монастир, бо я таки й письменний трохи; низове товариство закликало мене до коша, бо я всі гирла, як своїх п'ять пучок, знаю.

Леся, викрутившись із того сватання, зникла з світлиці і не ввійшла на вечерю; а послі вечері зараз порозходились на спочинок.

Дорожчий над усі подарунки був його подарунок, і кращий над усе панство був молодий гетьман.

Я радуюсь, що господь послав мені таких гостей, а ви тільки охаєте та стогнете.

А Черевань, їдучи поруч, прислухавсь, що він собі мимрить.

Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве!

Одчиняться ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирськая, з музиками, і скоками, і солодкими медами, останеться за ворітьми.

Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили.

Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи вуси і поглядаючи на всю компанію, а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить.

Гості Череваневі пили, їли, бенкетовали в Хмарищі або пробували з гетьманом у Києві за військовими речами; Череваниха їх трактовала; а в Лесі тілько було й роботи, що копати корінне, варити зіллє да сидіти над недужим.

У саду щебече соловейко; запашний вітерець повіває в вікно крізь цвіт садовини; тихе сонечко, заходючи, грає по сііні з вишневими вітами; коло йою сидить його Леся, бере його за руку, прикладує свою долоню йому до гарячої голови... 

І так між собою урадили, щоб їхав він із дочкою під Ніжень до свого шуряка Гвинтовки, осаула полковою ніженською, а Шрам з сином мав їхати у Переяслав до Сомка, гетьмана, і щоб, одбувши воєвод, справити гетьманське весіллє на всю Україну, і на весіллі разом усю старшину до походу на Тетерю приклонити да зразу його мов сіткою й накрити, щоб не було двох гетьманів на Вкраїні.

Косили над дорогою косарі, а один упивсь да й простягсь серед шляху; а Василь Невольник, мабуть, задрімав да й наїхав; от і зчинилась заверюха. 

Шрам по вечері сказав тілько господареві, що завтра рано на зорі поїде в Батурин, а Петра оставляє, яко недугуючого, одпочивати у його хуторі.

Черевань поглядував на Шрама, що то він тепер скаже; а Шрам сидить понурий, буцім нічого й не бачить.

Не сказав нічого й Черевань, і всі мовчки скінчили вечерю.

Уставши вранці, пішов Петро у станю, а на стані вже панотцевого коня й немає.

Миттю подала на стіл гарячих млинчиків, сала кусок положила на кружечку і мисочку сметани поставила.

Тільки не втрапив неборак вибрати добре пісню: вона ще більш завдала туги старій козацькій неньці. 

Човен плавко загойдався на волі, а далі тихо й рівно посунув по воді над зорями, що тремтіли на дні блакитної безодні. 

Покинувши дочці своє пораннє коло печі, сіла сердешна мати кінець стола да так же то гірко почала плакати, що й старе запорозьке серце трохи пом'якшало.

Плутаючись у високих бур'янах, пролазячи попід кущами, що тісно посплітались у сій занедбаній частині панського гаю, вони долізли врешті до води. 

Безкраї лани зеленого збіжжя, що саме красувалось у той час, дрімали серед тихої ночі.

Остап зміркував, що пан, дізнавшись про його втіки, міг послати за ним навздогін. 

Ноги терпли, мряка покривала одежу холодною росою, вода затікала в обув.

Напружене око вбачало у пітьмі якісь тіні, що снуються в тумані, наближаються, віддаляються, приймають незвичайні розміри.

 безсполучниковий та сполучниковий сурядний;

сполучниковий сурядний і підрядний;

безсполучниковий та сполучниковий підрядний;

безсполучниковий та сполучниковий сурядний і підрядний.

І вони, почистивши трохи свою молдаванську, заболочену вчора одежу, не гаючись, подались у дорогу.

З дороги видно було, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний Прут, а за ним, скільки око сягало, руділи стиглим комишем плавні і хвилювались, як нива. 

При світлі воскової свічки, що вони роздобули в млині, вони взялися до роботи і так захопилися, що забули про втому та сон. 

Біле павутиння фестонами висіло вгорі, гойдалось од найменшого руху повітря і кидало дивовижні тіні при жовтому світлі одинокої ліхтарні. 

В один мент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю він затис кулак і погрозив на той бік річки.

Ноги грузли часом по коліно в цмоковині, цупкий комиш ламався, тріщав та бив її по лиці, плутався під ногами, а вона бігла усе вперед, пойнята жахом, нічого не помічаючи, бажаючи тільки забігти якомога далі, укритися від наглої смерті.

Соломія сливе несла Остапа, а проте їм доводилось часто зупинятися, бо слабий утомлювався і потребував спочинку... 

Навіть здоровому важко було плутатися в густих комишах зарослих павутицею перескакувати з купини на купину, щоб не попасти в багнисту безодню.