Контрольна робота № 5 з теми «Речення з відокремленими членами» (тести)

Великі, блискучі вони були схожі на жарини, розсипані від зарева в усі боки.

Зорив у вишині місяць бідий, холодний.

Чорна ніч, столітня і зловісна не спливе, не принесе біди.

Лежить дорога, золотом прошита.

Од його вродливого лиця, блідого, й гордого, била звага молодого орла.

На мить я уявив заспану вуличку біля нашого подвір’я, хату з вікнами, приплющеними у сні.

Дорога, покручена й непривітна, котилася вниз.

По обидва боки Росі стояли круті горби, поперерізувані й перетяті глибокими вузькими ярками.

Моя мати, Стефанія Степан, ходила 1924 року на український

тайний університет.

Бабуся, батькова мати, мала золоте серце і славу на далекі села.

У довгій вузькій вулочці, затопленій кіньми, волами, людьми,

чути регіт, сварку, торгування.

Там її познайомили з молодим студентом медицини, Михайлом Вовком.

А він іде, високий, посивілий, на схід, на захід поле огляда.

Взялися медом золоті лелітки, дощем умиті, чисті і ясні.

Налита сонцем і вітрами, хлюпоче веслами весна.

Ніс у дзьобі когось довгоносий лелека, натомився, сердега, та й сів у капусті спочити.

Летить по небу журавлиний клин – посланець із минулого століття.

Вітер, скотившись із гір у долину, ховався по темних ярах.

І над лукою високо-високо в небі висіла не то закруглена стеля, не то склепіння, оббите чорним оксамитом.

У деяких місцевостях України, крім хлопчачих, ходили й дівочі ватаги.

Кінь, знесилений тяжкою працею, зупинився й перевів дихання.

Усі мовчали, дослухуючи звучання останніх слів.

У нашій лоцманській слободі край шляху, замість тополь, виросли металеві щогли.

Він, великий Тарас, з прометеївською силою викриття жбурне в очі царям, панству слово гніву.

Село, оповите тишею, з жалем прощалося з журавлиним ключем.

Давид, святий пророк і цар, не дуже був благочестивий.

На збори прийшли всі, за винятком Захара.

Посміхаючись, він кинув на Никанора дружній погляд, дістав із кишені тютюн і став крутити цигарку.

Усі, крім поранених, підвелись і присунулись до командира.

Небо, обсипане рожами, тихо гасло.

Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя й поета – Олександра Довженка.

Сонце нахилилось над північним обрієм, забарвивши море червоним кольором.

Улас Прохоренко, Іванів приятель, наближався до дівчат.

Веселий та дотепний, він зачіпав дівчат, жартував з молодицями, з чоловіками, нікого не минав, з усіх сміявся.

Біля печери, крім нього, було ще троє дідів-пастухів.

Коло церкви дівчата грали в перепілки, побравшись за руки та співаючи веснянок.

Сам полоз, очевидно, був десь поблизу.

Ніхто, крім Василя, не звернув уваги на незнайомця.

У хаті, крім стола та лави, нічого не було.

Усі, за винятком Бойчука, здивовано дивилися на шкіпера.

Можливо, блискавиць крило ці горді коси заплело?

Перші хвилини я не думаю ні про що, крім моря.

Про наш намір ніхто, крім братів, довіку не знатиме.

Ніхто з живих істот, крім людини, не піде на смертельний ризик в ім’я істини.

Ліворуч позавмирали горби, захаращені густою пшеницею.

Праворуч у темряві причаївся ліс, низько припав, розпластаний над самою землею.

Вузький перон, освітлений кількома кволими лампочками хворобливо жовтів.

Посунули в темряву вагони, напівосвітлені й сонні.