контрольна робота "Звертання, вставні слова"

 Коротко кажучи, це треба зробити сьогодні.

У горах ялівець (а в Україні він росте переважно в нижньому гірському лісовому поясі Карпат) почуває себе добре.

Андрій посміхнувся радісно, може, вперше за всі тижні окупації.

Сизокрилий орле, високо літаєш, а чи далеко мого сина у війську вбачаєш.

Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці.

Знаю, знаю, дівчинонько, чим я тебе розгнівив: що я вчора ізвечора із другою говорив

Верни до мене, пам’яте моя...

О сарнонько, приходь вечірньою добою на скло прозорих вод...

Далеко-далеко те знають хіба що лелеки розкидала доля кептарики і сіряки

Коли морська зірка повзе то один із променів трохи піднятий і виставлений уперед.

За його розрахунками він уже повинен бути навпроти літака.

Зоре моя вечірняя зійди над горою поговорим тихесенько в неволі з тобою.

В усіх морях та океанах нашої планети водяться морські істоти що називаються морськими зірками.

Коли Сашко думав про матір а він тепер думав про неї майже постійно він ніби стояв на гарячому пружному вітрі.

Сестрицю, Інно, чайко, дядьку, хлопче.

Королево, село, коромисло, Славо, Мирослав.

Андрію, женче, козаче, їжаче, жінко, учителю.

Пісне, вітре, доле, Дніпре, братику, місяченьку.

Поле, Ілле, поезіє, друже, куме, весна.

Сергію, Марино, калина, жуче, зима.

У мене душа, зрозумійте, піснями аж бринить.

На жаль, квітки папороті ніхто ніколи не бачив.

Даруйте, чи можна зайти до кабінету?

Але, мабуть, найдивовижніше у цієї рослини — її шишки. 

Звертання — це слово, яке виражає ставлення мовця до висловленого ним повідомлення.

Звертання — це чуже мовлення, передане дослівно, без змін.

Звертання — це слово або сполучення, що називає особу або предмет, до яких звернена мова того, хто говорить або пише.

Звертання — слово або сполучення слів, речення, що містить у собі додаткове повідомлення.

Ти зійди на гору, брате, і поглянь на схід: стали світлі наші хати і просторий світ

О ліро, на світ увесь брини про зорі щастя!

Ми зберегли тебе, вкраїнська мово, щоб лютий ворог не поранив

Добридень, тату мій і далі неосяжні, прийміть любов мою й тепло пісень моїх

До тебе Україно струна моя перша озветься

Пригадайте мамо те прощання край воріт, де сяяла роса

Микито знов мою пораду ти забув і судиш про князів

До тебе мій дорогий юний друже приходять усе нові та нові книжки, які відкривають безмежні обрії знань

впевненість або невпевненість;

емоції мовця;

порядок викладу думок та зв'язок їх між собою;

джерело повідомлення.

Густий, соковитий, запашний бур’ян з-під ніг слався, мені здавалося, до самого обрію.

Оце (одного разу було свято й погода) сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях.

Почуття підлого переляку і жадоби жити (за всяку ціну жити!) змагалося з почуттям честі, з почуттям самозбереження, важливішого, ніж збереження фізичне.

Чи тільки терни на шляху знайду, чи стріну, може, де і квіт барвистий.

О поле, річко, узлісся зелене! Ви в серці у мене...

О незвичайна, чародійна мово, хоч пронеслася молодість громово, твій звук у мене в серці не затих.

О Львове, батьку мій камінний, знаю, як мучила тебе страшна жада в бою, коли напасницька орда топтала й роздирала Русь безкраю.

За все тобі спасибі, низький уклін о земле, наш уклін! 

Розцвітай, ти веснонько, красна, духом творчості все онови.

Благословенні, сліди, не змиті вічності дощами мандрівника Сковороди.

Розвійтеся з вітром, листочки, зів'ялі розвійтесь як тихе зітхання!

Україно! Ти, моя молитво! 

Легенькими хвилями озеро набігло на греблю і очевидно підточувало її.

Чуєте в неволі згадаю своє стародавнє.

Денис безумовно дужим ударом проломив стіну.

Я мабуть вас десь вже зустрічав.

Орачу мій, господарю великий, гостило в тебе сонце за столом

Луки, луки, пропахлі сіном прілим, чи ви мене впізнали, земляка?

Звісно чумаки,завжди вирушають на схід сонця.

Нас не злякають гори, де, може, не ступала людська нога.