Просте речення (за матеріалами поезій шістдесятників)

Задивляюсь у твої зіниці

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір'ю побуть на самоті.

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.

Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою.

Плавились бані дерев’яних церков.

Вітер був сильний. 

Важкий закон.

І я його не зрушу.

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк готовий у похід.

Годуйте коней.

Неблизька дорога.

...Мовчить Полтава, наче приголомшена.

Перехотілось людям говорить.

Полтаво! Зáсвіт встануть козаченьки.

Ти припадеш їм знову до стремен.

Останні дні вже якось перебуду.

Три дні дали на розмисли мені.

Сумно, сумно, сумно

благословляється на світ.

І спогади, сльозами не омиті,

приходили прощатися з життям.

А він прийшов тоді з-під Берестечка.

Страшна поразка душі всім пекла.

Спинити Гриця не зробила й спроби.

Тим часом гінець доганяє світання

і клаптями ночі доточує дні.

Велике діло — писані слова!

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

Ми пишем плугом, шаблею, мечем,

піснями і невільницьким плачем.

Весна прийшла.

Скасовано угоду.

Вся Україна знову у вогні.

Цвіте земля, задивлена в свободу.

Весна прийшла так якось несподівано!

Зима стояла міцно до пори.

А під горою вишня наречена

вже до віночка міряє туман.

Подовшав день.

Уже в дітей порожевіли личка.

І сонце сипле квіти, як з бриля.

Вже онде щось і сіють у долині.

Вже долітає пісня з далини.

Виходить полк.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню, боже мій, мою!