Просте речення (за малеріалами історичного роману у віршах "Маруся Чурай" Ліни Костенко)

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.

Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою.

Вітер був сильний.

Може, там була і справа Марусі Чурай?

Страшна, панове, приточилась справа.

Хай стане совість на сторожі права!

Тут кожен щось говоре.

Вже той Грицько чутками так обріс.

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

Чужа душа — то тихе море сліз.

Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

До Мартина Пушкаря тут посланець прибув із Січі.

Полковнику, вам лист від кошового.

Спочинь з дороги, брате.

Богдан козацтво стягує під Білу.

Потоцький йде назустріч Радзивіллу.

Пишете папери, язик зломивши на судейський штиб?

Судимо її.

Під Білу Церкву стягнуто полки.

Ллється наша кров.

Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!

Любов — це, люди, діло неосудне.

Людській душі цей злочин осоружний.

Підвівся Іскра, полковий обозний, син Остряниці Якова, Іван.

Багато слів страшних тут наговорено.

Ніхто не говорив про головне.

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша.

Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах.

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон.

І я його не зрушу.

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Багряне сонце.

Дужка золотава стоїть над чорним каптуром гори.

На п’ять воріт зачинена Полтава ховає очі в тихі явори.

Спадає вечір сторожко, помалу, ворушить зорі в темряві криниць.

Навпомацки з підлоги підвелася.

Не розчесавши коси, заплелася.

Сумно, сумно, сумно благословляється на світ.

Ой, ллються сльози материнські, ллються!

Жінки дорогу слізьми перемили.

А Гриць лежить, загинувши за так.

Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю, виходить полк без пісні у похід!

І спогади, сльозами не омиті, приходили прощатися з життям.

Мені немов полегшало відтоді.

Зболілася.

Відмучилася.

Спинити Гриця не зробила й спроби.