Пряма мова. Непряма мова.Цитата. Розділові знаки

«Добрий вечір вам»: заспівав позаду тоненький дівочий голос.

«Ні, — сказав сам собі Василько, — щуки я не піймаю, бо вона прудка».

«Коли я сита, то така я добра», ковтнувши жертву, просичала Кобра.

Мама сказала: як же ж мені сумно, хочу побачити рідненьку сестру.

Я цієї пісні раніше не чув, – сказав студентові Василь: – Ви її всю знаєте?

«Щось воно недобре»: подумав Андрій, удивляючись у пітьму.

«Може, я міг би вам допомогти?» – довірливо запитав незнайомець.

«М’ята», – прошепотіла Настя. – «Зійшла холодна м’ята».

Хай замріяна весна тобі розкаже як вірно я тебе кохаю.

Ні не клич мене весно казала я їй не чаруй і не ваб надаремне.

А жовте листя осені шепоче щоб швидко-швидко йшла вже геть.

Хто вам сказав що я слабка що я корюся долі?

«П», — а.

«П! — а. — П...»

«П, — а: — П».

«П, — а, — п».

Синоптики попереджали про можливість ускладнення погодних умов.

А що, хлопці, будемо рушати, каже дід.

Перед від’їздом до Львова на навчання батько наказував Соломії, щоб вона чесно виконувала свої обов’язки, вчилася і йшла вперед.

«Що там, — дума Чіпка, — там, мабуть, гарно так».

 Я вирішила зупинитись і запитати, чого йому треба.

 Карпо спитав Мотрю, хто їй купив намисто.

 Леся Українка писала, що, доле, ти міцніша і я корюся.

  Гетьман підтвердив, що не хоче війни.

"Ось, Михайлику, твій перший сніп... - у задумі говорить батько, а потім запитує (?) Запам'ятаєш його?"

" Що це за дівчина? - думав молодий Джеря (?) Де вона взялася в нашому селі? "

Пацюк читає синові нотацію (?) "Що, зголоднів? Берись за дисертацію!"

"Яка ти розкішна, земле, - думала Маланка (?) Весело засівати тебе хлібом, прикрашати тебе зелом, заквітчати квітами".

Ти до землі всім серцем прихились мені шепоче рідна Україна.

Скільки світа стільки й дива сказала б на це моя мати.

Учітеся ти нам прорік борітеся з ярмом неволі.

Доводила одна нікчемність що підлабузництво це чемність.

«Денисе, відтепер кажи: пройшов Крим, Рим і будапештські труби» — не втримався Хаєцький.

«Гриміла наша мінометна і гриміти буде!», — запевнили товариші Васю на прощання.

Прилетіла ластівочка, стала собі щебетати, господаря викликати: «Вийди, вийди, господарю, подивися на кошару».

Котився віночок по полю, просився у женчиків додому — «Возьміте мене, женчики, з собою та занесіть мене до господаря в стодолу»,

«О Лавріне, ти переміг мене, — сказав схвильовано Крауз: — Я хотів просити тебе про дочку».

«Мова — то серце народу: гине мова — гинє народ», це спостереженим І. Огієнка містить у собі велику і сумну правду.

Шевченко був глибоко переконаний, що український народ порве кайдани колоніалізму, тому й заявляв — «Борітеся — поборете!»

Шевченка вірив у велике майбутнє України й українського народу і палко закликав своїх земляків:

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає…

Ідеологи звинуватили Миколу Руденка, як він сам згадує, в «Грубих помилках у поетичній творчості».

Олесь Гончар пише, що Леся Українка: «поряд із Шевченком, Франком, Панасом Мирним, Коцюбинським… наполегливо розвивала й зміцнювала літературну мову…»

Шевченкове «…треба миром, громадою обух сталить…» стало афоризмом.

Образ Прометея Шевченко використав як символ мужності, нескореності, а отже, і остаточної перемоги: «Не вмирає душа наша. Не вмирає воля».

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», — так визначає роль мови в житті нації Л. Костенко.

Іван Франко назвав Івана Нечуя-Левицького: «всеобінмаючим оком Правобережної України».

Маланюк у сонеті «Шевченко» порівнює Кобзаря з його ж літературним героєм:

Гонта, що синів свяченим ріже,

У досвітніх загравах — стена

З дужим хрустом випростали крижі.

На моє питання: "Коли прийде потяг?" - ніхто не міг відповісти. А:"П?" - а.

"Життя в неволі нічого не варте, - відказав Максим, - краще смерть!" "А, - п, - А"

Софія Петрівна благала Аркадія: "Заспокойся!" А: "П!"

"Мабуть, немає кращого місяця за вересень", - думав Василь Олександрович. "П," - а.

Чується немолодий голос хазяйки та двері, двері зачиняйте.

Це ти, Андрію спитала з полу мати.

Дивіться гукнула тепер ми, як боги!

Диктатори, королі, імператори гукали, що вони є символом доби.

Диктатори, королі, імператори гукали ми - символ доби.

Проводжає мати сина і шепоче мужній будь.

Павлюк кричить, щоб він негайно злазив. Хай уже вони, а він куди?

Павлюк кричить негайно злазь! Хай уже вони, а він куди?

Панове судді, я прошу пробачення сказав Горбань.

І гукнуло військо хором ми готові йти до бою, краще смерть, ніж вічний сором.

"Яка ти розкішна (1) земле (2) - думала Маланка (3) - радісно прикрашати тебе зелом".

"А оце бачите (1)" - спитав Шевченко Тургенєва.

Вона гукнула (1) Дивіться!

Доводила одна нікчемність (1) що підлабузництво (2) це чемність.

Щоб угадати ім’я судженого, питали перехожих чоловіків: Дядьку, як вас звати? 

«Прощавайте, люди добрі! Прощавайте! — Голосно прощався з козаками бранець.— Повісять мене вражі ляхи». 

«Мушу йти в полонину, Марічко», — відказав Іван. 

«Ну чого ж тебе понесло в поле? Чого? — допитувалась мати...». 

Я відразу впізнаю Любин голос підводжуся на санях і гукаю через став Любо не застуди голос. 

Михайлику хочеш побачити диво обертається до мене дядько Себастіян і грає засніженими віями. 

Княже несподівано голосно вигукнув Добриня не вір цьому чоловікові. 

Не чуєш як літо пішло нашим городом дивується мати. 

 «П, - а , - П».

  «П, - а : - П».

«П, - а . - П».

«П! – а. - П».

–Що ти хочеш від життя?

    – Небагато. Просто жити, працювати, як усі…

    – Так от і працюй, хлопче, а не розкатуй по степу.

 – Не святий і він! До всіх добрими не будеш. – Оцінювати чиєсь життя – це, мабуть, найпростіше. – Правильно, нам пора про своє подумати.

 «Сідай за книжки. Зубри!» - «Мамо, епоха зубрінь минула».

     – «Це щось нове, хлопче. Зубрити не хочеш. Може і вчитися не хочеш?» –  «Вчитись хочу, але по-справжньому».

– доброго ранку! – каже Лукія, уповільнюючи крок.

– Доброго ранку, Лукіє.

– В область їду… Може, доручення буде яке?

Дівчина грайливо запитала: «А може, вона справді лісова мавка?»

«Михайлику, хочеш побачити диво? – питає мене дядько Себастіян. - Підійдидо мене…»

«Не проводжайте мене.» - Попросила дівчина рідних.

 Казав пан: «Кожух дам», та слово його тепле.