Складнопідрядне речення. Види складнопідрядних речень

В таку добу під горою, біля того гаю, що чорніє над водою, щось біле блукає.

Обрій почала огортати все густіша і густіша темрява, і небо стало схожим на синьку, густо  розведену в воді.

Подихав свіжий вітерець; по ставку плигали маленькі хвильки і сріблом блищали на сонці.

Ми знали велике озеро,  там щороку  гуси зупинялися й жили тижнів зо два, а то й більше.

Стояла така тиша, що чути було шепіт сніжинок із пожовклим листям.

Де обрії гойдалися вітрами, осінній ранок барви розливав.

Мені ввижається, що з тих іскорок встають водограї.

За гречками, в долині,  де ніжним плетивом ткався сивий туман, показалось село.

Де праця, там і пісня.

Найбільш суворим і об’єктивним суддею, чий вирок вирішує долю будь –якої теорії, є всесильний час.

Ріка в бігу аж до самісінького моря прозора вся, хоч з берегів і каламуть.

Якщо ви любите пісні, запрошуйте у гості птаство.

Де мало слів, там більше правди.

Що вище піднімались, то ставало холодніше.

А я люблю, як у вечірній час сопілка заспіває переливна.

Для чого слів нема людських, часом можна висловить пейзажем те.  

Зібралися діти на тому ж високому березі над Дніпром, звідки видно і димарі , і цегельні, і місто, і пристань.

Зібралися діти, на тому ж високому березі над Дніпром – звідки видно і димарі, і цегельні, і  місто, і пристань.

Зібралися діти, на тому ж високому березі над Дніпром  звідки видно і  димарі, і цегельні,  і місто, і пристань.

Бліде небо мигтить зірами до блакиті, що оповила степову далечінь.

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

Люблю слухати, як гудуть бджоли.

Як не буде птахів, то і людське серце стане черствим.

Де щастя упало, там і приятелів мало.

І неначе ще й досі я чув, як в акаціях вітер шумить.

На дні повільно хмари темно – сині повзуть, немов підводні кораблі.

І не треба нести мені квітку надії, бо давно уже ти увійшла в мої мрії. 

Чайка скиглить літаючи, мов за дітьми плаче.

За гречками, в долині,  де ніжним плетивом ткався сивий туман, показалось село.

Часом можна висловить пейзажем те,  для чого слів нема людських.

Чим більше темніло, тим вітер дужчав.

Коли поспіє виноград – додолу гнуться ніжні віти.

Туман низинний пливе кошлатий, щоб на озимих заночувати.

Чим більше темніло, тим вітер дужчав.

Хмари пливли низько над землею, можна було сподіватися на дощ.

Там дуже мальовнича місцевість: дикі гори, тайга.

Дівчата пряли починки, вишивали, готували сорочки на придане.

 Все зникло, наче в казці: місто, поле, гори, гай!

Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.

Народилося літо з дощів і холодних снігів, наполохано сіло в садочку під вишнею.

Лиш коники в траві сюрчали та марево хилилось до землі.

Немає такого дерева, щоб на нього птахи не сідали.