СКЛАНОПІДРЯДНЕ РЕЧЕННЯ З ПІДРЯДНИМ ОБСТАВИННИМ СПОСОБУ ДІЇ, МІРИ ТА СТУПЕНЯ ТА З ПІДРЯДНИМИ ПОРІВНЯННЯ

Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою, – легко і вправно.

Дід каже, що колись комарі були великі.

Часом, коли відчинялися двері, стовп білої пари стелився по долівці.

Коли в любові плаче жінка, усі безпорадні на землі.

Гримлять обвали, аж білий гук долинає донизу.

Так для сонечка осінь убралася, мов цариця у свято врочистеє.

Може, й тобі, моя панно, колись доведеться згадати тую конвалію, як щастя минеться.

Наговорив стільки, що й у шапку не збереш.

Хоч би й крила мені солов’їні, я б не лишила тебе в самотині, країно моя!

Де правди не згас промінь пишний, там треба шукати любові та миру.

Умій жити так, щоб у тебе з другом була єдність духу.

Коли я смуток свій на струни клала, з’являлась ціла зграя красних мрій.

Лапатий кленовий листок прощальний кружляє танок, немов одчайдушний козак танцює веселий гопак.

Несу отут страшний свій іспит і знаю, що життя мине.

Де немає простору для прояву здібності, там немає й здібності.

Сон хворої був такий міцний, що вона не прокинулась і не розклепила повік.

Коли всі загони поверталися, табір рушив у далеку дорогу.

Проводжали їх так, як ото зовсім недавно виряджали своїх новобранців.

Він до того втомився за день, що ледве стояв на ногах.

Поки живуть думки в душі моїй, про тебе, ненько, думати не кину

Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що в нас в Україні прості люди в Бога не дуже вірили.

Немовби день чекає ночі, я так побачення чекав.

Щоб прийшло на землю сподіване щастя, треба великої праці.

Павутиння летіло пучками, нитками, так що обснувало тополі, верби, стіжки, тини.

Тяжке змагання наші душі зоре, щоб колосились зерна перемоги.

Часом селяни ганялись один за одним із сокирами, гукаючи так голосно й страшно, що луна йшла по Десні, понад Черв’яковим лісом і понад тихими, таємничими озерами.

Завжди чомусь здавалось батьку або дядьку, що хтось когось обдурив на одну копицю.

Дарма що Г. Сковорода писав мало, його мудре слово щедро зійшло й не щезло з пам’яті народної.

Одних мрії примушують піднестися над землею так високо, що людина забуває про реальний світ.

А злива так само почала відходити, як і надійшла.

Над ставком, над садками миготіло, грало, лилося хвилями золоте марево, неначе на повітрі ворушилися якісь пасма тонких золотих ниточок.

Як тільки заспіває в полі жайворонок, спорядив би я свій плуг та й подався в поле.

На горах було видно Київ, що неначе потопав в легкій прозорій імлі.

Так гарно літньої ночі в саду, що не хочеться повертатися до задушливої хатини.

Не все те отрута, що неприємне на смак.

Тільки все я в гордість замінила, що тобою дихало й цвіло.