ТИПИ РЕЧЕНЬ ЗА БУДОВОЮ

Повні, неповні.

Двоскладні, односкладні.

Поширені, непоширені.

Прості, прості ускладнені, складні.

Сполучникові, безсполучникові.

Вітер надув сосни на вершинах скель, і мчить острів на тих чорних вітрилах, як корабель.   

Море запінилось і кипить.     

Море поблискує злою блакиттю, водяний пил б'є його білим крилом.

Здається, що незнайомі блакитні птахи налетіли раптом на море.

Вихованцем Острозької колегії був гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

На хуторі вмирає день і гасне перестигла бронза пшениць.

Дорога має свої закони, і ми їм підвладні.

Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном, і тільки берізка станом своїм сяє. 

Дощ пройшов - і Київ зеленіє.

Соломія приклала до рани мокру холодну ганчірку - і Остапові стало легше.

Вітер війнув - листя з клена жовте полетіло.

Я сидів на зеленому килимові моріжка й дивився у воду.

Люблю народ, якого силу ніхто не зломить у віках.

Благословенна та ясна година, коли дитя читає «Кобзаря».

Степ особливо чарівний тієї пори, коли жита половіють.

Ясень віти простягає, обіймає срібну хвилю.

Сонце блищить, а мороз тріщить.

І шумить діброва, і синіє шлях, і дзвенить дніпрова хвиля у дротах.

Високо поросло розкішне дерево вгору, укриваючи холодком зеле­ну землю.

Та пітьма не так уже мучила Соломію, але холод проймав її наскрізь. 

На землю глянули тихі зорі.

Хто полю годить, тому жито родить.

Зоряний степ розкинувся угорі.

Острів Хортиця - найбільший і найвеличніший з усіх островів на Дніпрі.

Там, звідки виднілися високі кучеряві дуби, звідти з берега у воду зазирали кущі ліщини.

Мово рідна! Ти ж як море - безконечна, могутня, глибинна!

Та хоч цар побоювався Сірка і не любив за волелюбство, проте у грізний час згадав про нього.

Десь далеко, за темною смугою лісу, обізвався грім. 

Де-не-де над цими безмежними просторами промайне гострокрила чайка.

На величезному, просто безкрайому лану гречки пасуться бджолята.

Коли сонечко пригріє, то й трава зазеленіє.

Та була у нього пісня і дзвінкою і гучною.

Якось ішов тим степом козак-нетяга, побачив бандуру, взяв до рук та й заграв пісню-думу.

Я пройшов стежками з півтисячі кілометрів, не пе­рестаючи захоплюватись баченим навколо.

Там, межи високими вербами, дзюрчить струмочок.

В морі тому води багато, що її ніхто не п'є.

Почали гукати деркачі, перепел, бугай, ще якась птиця.

Якось восени я йшов полем і побачив на великому лузі багато лелек.

Хотіла б я піснею стати у сюю хвилину ясну.

Вода, яка скоро збігає, отрути не лишає.

Відомо, якою ціною давалися людству пошуки нових світів.

Людина повинна жити красою, добром, правдою.

Тягнуться до сонця і квіти і трави віти кучеряві гори голубі.

Ранок видався ясним на диво.