Узагальнення з теми "Складне речення"

Обважніле гілля дерев, зелень кущів, картоплі — все ніби порозбухало водою.

За селом шелестіли хліба і пахло полином.

Ясне сонце геть підбилося вгору, розсіває своє золоте марево по зеленій долині.

У зелених заплавах ховалися ситі крижні й не полохані мисливськими пострілами кулики.

Квітчає парк падучим листом карнизи, ліхтарі, дроти, встилає килимом барвистим бульвари, вулиці, мости.

Коні бігали без вершників і половці не впізнавали один одного.

У полях диміла місячна курява і тихим посвистом бриніли жита й пшеничні ожереди.

Сіявся дрібний дощ і зразу замерзав на кущах, на траві, на деревах.

На річці бухикнуло весло і злякано пискнув кулик.

Вже листопад підкрався з-за дубів і гай знімає золоту перуку.

Ось мати ступила вбік, і тепер кругла таріль сонця засріблилась у густій блакиті, а довкола материної голови вже не іскрився й не мерехтів німб.

А тобі якусь хвилю здалося, що зараз ось іде вона мимо криниці, під яблунею, а отой німб таки світиться довкола її посіченої сивиною голови.

Тут росли колючі кущі терну, шипшини та глоду, красувалися й дозрівали на вітах ламкої крушини темно-червоні ягоди, що їх у народі звуть вовчими.

Ще дивен дим, і хата ще казкова, і ще ніяк нічого ще не звуть.

Весну, либонь, зачарували, а тепер вона чекає й не може дочекатися на слово, яке відразу ж випустить її на волю.  

Яків повів коней навпростець, і було чутно, як тріщав у них під копитами сушняк.

Ніна спочатку думала про Якова Македона, що привернув її увагу, та згодом сильніші спогади витіснили його образ, і перед очима постали і люди інші, і події, що їх довіку не забути.

То поїзд затримували на станціях, бо колія була зайнята, то машиніст довго домовлявся із станційними праців­никами, що не хотіли відпускати вугілля, взагалі поїзд чомусь довго стояв перед семафором.

Майже кожного місяця я приїздила до Києва, але раз у раз траплялося так, що або Ванда Львівна виїхала до Львова, або я через якісь обставини не могла її до­чекатися.

Душно й солодко пахне в низовому бабиному садку тернів цвіт, гудуть у ньому бджоли з теплого, підсонячного боку та оси, що налітають сюди з лісу попастися.

Я мрію так життя прожити, щоб у плодах моїх хитались віти, щоб розроставсь в глибинах корінь мій.

Дивовижні сцени можна було побачити в ці хвилини в таборі: той сміявся, той плакав, там обнімалися, там підняли на руки і цілували стареньку бабусю, що при­несла останню качку.

Тихо розмовляли, наказували, як бути з хлібом, що треба продати, що купити, чим засіяти пари і що сіяти по озимині.

Так це ім’я прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього прізвище Черемшина, яке взяв від назви річки Черемош.

Пташки замовкли, трави стихли, лише берези сколихнулись, лише вербиці поклонились, та вітер золотим од дерева до дерева почав шпурляти, кружляючи чер­воне.

Ми не святі, у нас були гріхи, але боролись ми за правду сміло.

Наснилося: осінні фарби щирі, а я – безлистий клен у синій млі, і птахи, відлітаючи у вирій, заночували у моїм гіллі.

Східний небокрай червоно горів, неначе хтось далеко на обрії запалив велике кострище.

За вікном шумить дощ, і великий світ, населений людьми, поспішає крізь негоду, землетруси, пожежі.

І я знайшов дорогоцінну істину, гартовану залізом і вогнем: без роботи жити нам немислимо, і без любові ми не проживем!