«ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» – ШЕДЕВР СВІТОВОГО КІНОМИСТЕЦТВА

Про матеріал
Стаття прсвячена творчості двох великих митців України - М.Коцюбинського і С.Параджанова, які увіковічнили життя і традиції гуцулів початку 20 ст. у творі "Тіні забутих предків"
Перегляд файлу

«ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» – ШЕДЕВР СВІТОВОГО КІНОМИСТЕЦТВА

 

 

                                                   У світі є дві речі, які тим більше вражають,

                                                   чим більше думаєш про них. Це – небо,

                                                   сповнене зірок над нами, і закон моралі

             усередині нас.

 

                                                                                                                         І.Кант

 

 

В 1990 р. Україна втратила Сергія Параджанова. Його заарештували і судили неправедним судом. 20 років він жив і працював в Україні. Вірменин, народжений у Тбілісі, Параджанов з дитинства розмовляв грузинською мовою, вважав її за рідну, та переїхавши до Києва, згодом заговорив українською, дратуючи високе начальство, заслуживши звання українського націоналіста. «Фахівці» доповідали нагору, що він бандерівець, бо спілкується в побуті «на петлюровском языке». Протягом 20 років життя в Києві він був «порушником спокою» в очах чиновників та магнітом для наелектризованих думкою, шукаючих, небуденних. У листі до секретаря ЦК Компартії України Ф.Д.Овчаренка С. Параджанов пише: «…Київ для мене не просто місце проживання і на Україні я не просто гість чи «механічний громадянин». На біду чи на щастя, я органічно зрісся з Україною, я закоханий в її культуру, я виростав з неї як митець і не мислю своєї творчості поза нею».

Учень Ігоря Савченка, режисер високої культури, змушений був робити те, що нав´язували. Параджанова переслідували невдачі через невміння і небажання перетворитися на слухняного виконавця. Як поет, він опирався вимогам командно-адміністративної системи. Він сприймав світ через красу, мав дивовижну здатність надавати всьому краси, любив красивих людей, красиві речі. Найболючішим для нього було, коли зневажали красу, спотворювали гармонію. Все в його словах і руках сповнювалось краси і значення. Параджанов був людиною з дитячою великодушністю, артистизмом і почуттям гумору. Його вбили простим способом – не давали працювати, реалізувати величезний творчий потенціал. Параджановські театральні режисерські ідеї виявлялися неприйнятними через незвичайність. Пізніше вбивали фізично – тюрмою, табором.

Параджанов був «режисером скандалу», який стався в кінотеатрі «Україна» 5 вересня 1965 року на прем´єрі фільму «Тіні забутих предків». І він від того не відмовлявся ніколи. Тоді відбулася акція громадянського протесту проти репресій комуно-тоталітарної системи щодо молодих витязів української інтелігенції. Перша в радянській імперії відкрита акція-протест сталася саме на прем´єрі одного із найзнаменитіших фільмів світового кіно, на прем´єрі фільму Параджанова. Це було не випадковим. Ми повинні знати поіменно всіх тих, хто за покликом власного сумління свідомо йшов на двобій з непорушною імперією. У спогадах учасників називались імена 24 сміливців, арешт яких став причиною протесту, реставрувалася політична і духовна атмосфера напередодні прем´єри, відтворювались живі сторінки боротьби за національне відродження. Іван Дзюба, Євген Сверстюк, В´ячеслав Чорновіл, Опанас Заливаха, Василь Стус, Іван Миколайчук – уособлення нашої совісті у ті похмурі роки. І підтекстом усього був кінофільм «Тіні забутих предків» - легенда і міф нашого кіно і свідомості. Стрічка була  першим викликом і протестом офіційному кінематографу, мистецтву взагалі, усталеним підходам влади до визначень «художник», «свобода творчості». Фільм був задуманий до 100-літнього ювілею класика української літератури Михайла Коцюбинського. Чому його доручили знімати саме Сергію Параджанову достеменно невідомо. Мабуть, мало хто чекав тоді від цієї постановки чогось неординарного. Але стрічку вже тоді називали антирадянською, хоча політики вона і не торкалась. Антирадянською була моральна сутність фільму, котрий сфокусував життя в найглибших народних проявах.

Параджанов згадував: «Тоді біля мене були Іван Дзюба, Іван Драч, Георгій Якутович, мов духовне явище, Григорій Гавриленко. Були Луговська, Семикіна- пам´ятаю її твори у гуцульському стилі. Стрічка підготовлена всіма…» Вже прем´єра фільму, з якої почалися арешти української патріотичної інтелігенції, засвідчила, що стрічці вготована особлива доля на шляхах усвідомлення своєї національної ідентичності. Фільм, котрий сам автор в одному із виступів назвав «таким колоніальним і етнографічним», в умовах денаціоналізації і русифікації, нещадного придушення всякого інакомислення, надто, коли воно стосувалося українських проблем, став новаторським мистецьким явищем, котре набуло другого, нестихаючого за своєю силою політико-метафоричного смислу.

Улюбленим письменником Параджанова був Коцюбинський. Фільм «Тіні забутих предків» був не просто святом українського мистецтва, то було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною і духовною величиною у світі.

Зачарований Карпатами, самобутнім життям гуцулів, натхненно працюючи над картиною, Параджанов спочатку і сам того не усвідомлював, хоча твердив: «знімаю геніальний фільм», що у підсумку вийде шедевр, який своєю естетикою протиставить тогочасній ідеології державного шовінізму щось зовсім інше – буття українського народу в його первозданних неторканих витоках. «Тіні забутих предків» - один з найгармонійніших творів українського кіно. Народжувався важко, драматично, з постійними звітами про відставання зйомок. Незвичайним був матеріал, надто високо було поставлено планку естетичного осягнення першоджерела, зібрався неординарний творчий колектив. Вірменин Параджанов і румунка Муратова здатні були на глибоке занурення в органіку національного характеру. Випускники ВДІКу , молоді режисери творили українське поетичне кіно. Відкриття Параджановим Карпат почалося з виставки ужгородського художника Ф.Манайла.

«Тіні забутих предків» - маніфест поетичного кіно України. Багато митців згуртувалися навколо ідеї екранізації повісті Коцюбинського. Це Лариса Кадочнікова, Марія Капніст, Іван Миколайчук, Тетяна Бестаєва, Іван Чендей, Юрій Іллєнко, Ніна Алісова, Лідія Байкова, Марія Пономаренко, Софія Сергієнко, Нонна Юр´єва, Василь Земляк, Олександр Сизоненко… Це був напрочуд дивний ансамбль, де кожен був солістом-віртуозом. Але для оркестру потрібний диригент, який би задавав тон. Таким став Сергій Параджанов.

С.Параджанов – співавтор сценарію (писав з І.Чендеєм) і режисер-постановник фільму – пішов своїм шляхом осмислення літературного твору. Він не став послідовно переказувати повість засобами кіно, а, визначивши мету екранізації – втілення романтичної легенди про велике людське кохання, позбавлене побутовизму, - створив фільм, високий за своїм образним ладом, сміливий новизною, витонченістю кіномови. У фільмі органічно зливається філософська лірика і неповторна краса легенди, психологічність і трагізм. Рисами, що характеризують саме Параджанова у цій картині, можна назвати багатозначність, неоднотипність образів, легкі переходи від побуту до метафор, органічність поєднання музики і кольору. Один з найбільших естетів в українській культурі С.Параджанов, який відкрив для західного світу ім´я Михайла Коцюбинського, так сприймав його: «Коцюбинський – естет, поет інтелігенції, людина тонких почуттів, рафінованої мови».

Коцюбинський пропонує нам, читачам, бодай на часинку облишити повсякденну круговерть і прозирнути в найпотаємніші глибини життя. «Тіні» - твір складний, багатоплановий, з глибокою метафорикою і підтекстом, унікальна і несподівана річ для автора. Типово східноукраїнський письменник – і раптом гуцульський діалект, гори, полонини, таємничий світ, національний колорит, який ми звикли бачити у письменників Західної України. Карпати – новий неповторний світ, де збереглися традиції прадавнього, дохристиянського світобачення наших предків. Певно, Коцюбинський намагався осягнути духовність українців у всіх її вимірах. Для нього Карпати – забутий край, який зберіг свою культуру і музику, пісні і звичаї.

На перший погляд, фільм «Тіні» вражає приголомшуюче багатим калейдоскопом барв, розмаїтою симфонією звуків, чарівними пейзажами, захоплюючими картинами життя гуцулів з їхніми обрядами і побутом, живими, сповненими пристрасті, героями. Вважаю, що експозиція фільму дещо розтягнена. Параджанов вводить в сценарій церкву, храмове свято для того, щоб ширше показати побут гуцулів, їх одяг, ставлення до християнства. Переглядаючи стрічку впевнююсь, що автори сценарію недостатньо послідовно розкривають тему трудового буття гірських українців, чудово виписану у Коцюбинського. У зображенні кохання Івана і Марічки спостерігається тяжіння до драматичної тональності, до трагізму. У Коцюбинського саме кохання світле і поетичне. Смерть Марічки, на мій погляд, слід описати більш глибоко, бо то є найважливіша драматична кульмінація твору. Великого значення має текст «від автора», що передає не слова, а дух твору Коцюбинського. Недостатньо акцентовано соціальні мотиви, за якими Іван змушений податися на заробітки. Тільки згодом догадуємося про бідність Іванової родини (під час прощання з матір´ю). Ідейно-філософське звучання «Тіней» полягає в показі боротьби людини за справжнє щастя, за велику людську любов, за красу людських стосунків. Наприклад, поєдинок Івана з Юрою трактується режисером не просто як ревнощі (Іван не кохає Палагну, то звідки ж ревнощі), а як битва за свою честь з представником темного світу здирства, крутійства. Параджанову вдалася ця сцена, він увів у бійку Миколу – друга Івана, який не може простити Юрі приниження побратима. Бійка виглядає експресивною, драматичною.

Режисер і оператор постійно в творчому пошуку, намагалися йти за Коцюбинським у відтворенні природи, побуту гуцулів, язичеської віри в міфологічні сили. Про це свідчить епізод ворожіння Палагни на муравлиську, появи на Івановому дворі сусідки-відьми під час загибелі овець. Фільм увібрав у себе все: і красу закарпатської природи, і природну говірку гуцулів. Переглядаючи його, почуваю, як точиться діалог між серцем і розумом. Серце заздрить коханню, до якого не кожен може дорівнятися (не кожному даний цей божественний дар). А розум задає низку питань: чи не надміру гуцули дикуваті; чи можна судити про людину за одним лише вчинком; чи зрадив Іван Марічку, одружившись з Палагною; яким треба було бути Іванові, щоб не загинути і щасливо жити з Палагною; що я більше шаную в людині – силу чи розум, досконалість фізичну чи духовну тощо.

Миколайчук показав себе гуцулом – таке враження, що він народився в Карпатах. Вразила мене і Палагна. В момент косіння сіна це не актриса, а гуцульська селянка. Епізод на косовиці дає можливість заглянути в очі і в обличчя Іванові та ближче пізнати Палагну, здорову жінку, яка потребує ласки, любові, горнеться до Івана. А Іван перебуває у полоні спогадів про Марічку, про своє втрачене кохання. Тому і зрікається близькості з Палагною, хоч яка б вона не була приваблива і гарна. Поетично знята сцена весілля, яке сприймається як свято народного духу – нестримного у своїй силі і красі.

Фільм «Тіні забутих предків» для одних етнографічний, для інших – екзотичний. На мою думку, він соціальний, про те, як два закоханих створіння в умовах бідності і ворогування знаходять своє високе щастя – любов, що дає їм піднятися над брудом і несправедливістю життя. Їх кохання, щастя, їх обох згубили соціальні умови. Під час поєдинку на топірцях між багатим і бідним гине бідний – це і є соціальна площина. Фінал знятий вдало: людина вмирає, але життя триває. Як вдалося Параджанову створити цей фільм, адже він прийшов до нас з інших гір. Але він добре зрозумів наші українські гори, нашу природу і культуру. Народні легенди і звичаї, обрядова поезія і демонологія гуцулів-язичників, які взяли церковні обряди тільки для того, щоб прикрасити своє язичництво та свій тяжкий побут – все це присутнє у фільмі не лише як тло, на якому розгортаються події, а як правомірні компоненти кінематографічного твору.

Чи не найперше, що впадає в очі, а точніше на слух, мова персонажів, колоритна, багата, образна, щиро гуцульська. Справжню гуцульську говірку іноді важко зрозуміти, але вражає достовірність показаного життя. Мова героїв часто звучить нечітко: чи це мова давніх скіфів, чи це сучасний український діалект? Є у фільмі скоромовка гуцулів, яка не прослуховується, деякі місця забиті шумом. Деякі кадри занадто гучні. Я не можу зрозуміти, чому у Палагни в хаті, куди приходить Іван, читається псалом. Мені здається, що композитор зловживає сопілкою, іноді вона видає неприємні звуки. Музика гарна, її відчуваєш, проте її забагато.

По суті, у фільмі два фінали: Іван гине, завершилась велика життєва драма. І другий – життя іде далі, але він затягнений довгими голосіннями. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати.

Фільм має сцени, сповнені еротизму. Вони пов´язані з ритуальними діями героїв, зумовленими архаїчними уявленнями. Передовсім для Палагни щастя тісно пов´язане з радощами, які може подарувати власне фізичне начало. «Я хочу набутись. Раз жиємо на світі», - говорить вона Іванові, маючи на увазі фізичні тілесні задоволення. У сцені ворожіння Палагни її голе тіло є невіддільною частиною ритуалу.

Надовго запам´ятався образ мольфара. Юра перемагає хмару, кидає виклик природі, долає страх перед природою. Цей чоловік виявляє силу і не визнає підвладності, хоче поставити свою волю вище від закони світу. У Юри особливий статус, на відміну від інших, він істота позаприродна, надприродна, здатна диктувати, володіє знаннями, яких немає у решти людей. Гадаю, що такі, як Юра, зрушили людську історію з «нульової точки», створивши зачатки цивілізаційного поступу. Мабуть, тому й саме його обирає у коханці Палагна (достойний вибір).

Великого значення надано деталі, що визначає час і місце дії. Автори не ставили за мету зберегти букву повісті, а прагнули передати її емоційну напругу та образно-поетичний лад. Незважаючи на те, що твори Коцюбинського екранізуються не вперше, автори цього фільму чи не найпершими відкрили поетичну кінематографічність повісті. Параджанов роздумує над повістю, хвилюється і тривожиться, співставляє і захоплюється, переживає потрясіння. Він виступає як коментатор, інтерпретатор класики, гідний спадкоємець Коцюбинського і Довженка, новатор-суперник.

Камера Іллєнка бере участь у переживаннях героїв, оспівує красу природи і людей, здригається від болю, коли гине батько Івана і сам Іван, тремтить в сцені зради Палагни. Така робота була новою сторінкою в нашій кінематографії.

Параджанов зробив для нашого народу те, що не вдалося зробити найвідданішим його синам. Саме він став біля витоків відродження культури України, становлення духовності народу, його традицій. І донині в ряду найкращих творів українського національного кінематографа одне з перших місць посідають «Тіні забутих предків». Фільм створений на студії імені Довженка, повернув їй добре ім´я, уславив її на всіх континентах. 1965 – премія «Південний хрест», премія ФІПРЕССІ Юрію Іллєнку за операторську роботу (МКФ у Мар-дель-Плата, Аргентина. 1965 – Кубок фестивалю (МКФ у Римі). 1966 – Золота медаль Параджанову (МКФ у Салоніках, Греція), премія Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм. Це був тріумф Параджанова. Єдиний випадок за весь час перебування в Україні, творчого життя на кіностудії імені Довженка. Але високе начальство відчуло в «Тінях» «класово чужий» фільм. Параджанова за облудними звинуваченнями заховали у табір. Чендея виключили із партії, 10 років забороняли друкуватися. Фільми Іллєнка потрапляли на полицю, два десятки років ходив під підозрою. Залишилися без роботи В.Цвіркунов, С.Іванов. Фільм з´явився тоді, коли кінематограф захлинався в гнилому болоті реалізму. Після перегляду можна було почути: «Ничего себе картинка. Вот только если бы не этот идиотский их язык». Серед ідеологічних нападок на «Тіні» виділяються такі: «… у фільмі є один прорахунок, прорахунок мислі, прорахунок великої цементуючої ідеї» (Кудін В.О.). Згодом Параджанов зрозуміє: «Ти гадаєш я не тямлю, чого мені доручили цю постановку?.. А, мовляв, цей вірменчик – все одно завалить Коцюбинського! Ось я їм завалю! Я їм таке зроблю кіно, яке на жодну мову не перекладуть – не зуміють. Отаку я їм Україну зроблю».

Лесь Танюк назвав Параджанова «Кола Брюньйоном українського кіно». Вважав його людиною, яка «прийшла на Україну, маючи в собі, в душі, дуже багато інших, не українських мистецьких фундаментів». Параджанов постійно дивився на українське мистецтво ніби «очима з космосу». То був космос його власної душі, і він так багато вирізнив в українському того, чого не могли бачити люди, які тут народилися.

«Тіні забутих предків» вперше за багато років повернув міжнародний престиж українському кіно. Декілька років після прем´єри Параджанов не знімав фільми, його усунуто від творчості. Наскільки обікрали українське кіно протягом 60 – 80 рр. невідомо. Набагато! В листі до секретаря Компартії України Ф.Д.Овчаренка режисер запитував: «Невже Українська радянська держава в другому півсторіччі свого існування не може надати можливість кінорежисерові, який довів свій професійний рівень і творчий масштаб якого помітив і визнав увесь кінематографічний світ, - поставити фільми, які б збагатили мистецтво українського народу, сучасне радянське мистецтво?»

М.Коцюбинський і С.Параджанов створили геніальні речі, які вчать людей найскладнішій науці – життю, життю за законами краси, вірності, духовності. І не застаріє ця історія ніколи, бо її проблеми вічні.            

 

doc
Додано
5 вересня
Переглядів
74
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку