Твір- роздум на суспільну тему в публіцистичному стилі " Я маю право"

                                                   Я маю право

Я маю право… Які прості і водночас глибокі слова. Раніше я ніколи не замислювалась над  їх змістом. Можливо,тому , що вповні використовувала ці самі права: право на освіту,  на відпочинок,  на охорону здоров’я і т.д. Мабуть, недарма говорять, що людині властиво цінувати те, що вона втрачає.

    Ще декілька місяців тому я та і, впевнена, що і мої однокласники, були не зовсім  задоволені своїм дитинством: вранці вставай, іди до школи, а там 6-7 уроків, після школи – виконуй домашні завдання. А ще до того – або громадські доручення, або олімпіади чи участь у різноманітних конкурсах, позакласних заходах. «Хіба це життя !? – думалось нам .- От якби можна було цілісінький день сидіти в Інтернеті!». Ми не хотіли навіть спілкуватися офлайн і, сидячи в одній класній кімнаті, на перервах обмінювалися один з одним  есемесками.

    Пригадую, як наш клас висловлював невдоволення тим , що класний керівник на вихідних постійно намагався організувати похід екологічними стежинами нашого краю чи спортивні змагання. Ну кому це потрібко?! Або ще оці різноманітні акції: « Здоров’я в твоїх руках», « Чисте довкілля»…

     Просто якась нудота! Я весь час мріяла, щоб мене просто залишили в спокої.

   Написала ці слова, чомусь запекло в грудях, на очі навернулися сльози. 24 лютого… Ніби звичайний день у календарі. Але саме цього дня 2022 року трапилось найжахливіше в історії мого народу – війна! Таке коротке слово, а зламало мільйони доль і забрало в українських дітей абсолютно всі права. І найголовніше право – право на життя. Рашистська гидь за два війни позбавила життя тисячі українських дітей. Ще тисячі дітей вивезено                  « браттями» за межі України, відірвано від рідної землі. А скільки залишилось сиротами чи напівсиротами.? Тобто, у  тисяч дітей відібрано право на родину. Чим же завинили ці діти , що ледве зіп’ялися на ноги? Чому сталося таке лихо?  Я гадаю, в усьому винні ті нелюди, які наплювали на всі міжнародні Конвенції, закони і права людини.

      У мене є дворічна сестричка Софійка. Вона дуже кумедна.  Соня любить поніжитись у ліжку, доки її не розбудить ласкавий промінчик сонця, пригорнутись і поцілувати маму, поверещати , коли тато  своїми сильними руками підкидає її вгору, побігати босими ніжками по лагідній травичці, що росте за двором.  Але і у неї сьогодні війна відібрала право на щасливе дитинство.  Бо хіба можливо поніжитись у ліжку, коли лунають постріли? І тато уже щоранку не цілує її і не садовить на плечі. Бо з перших же днів війни пішов захищати нашу землю і наше право на життя. У мами війна відібрала посмішку. А  Соня у свої два роки, коли грається на подвір’ї і почує гул літаків, падає на землю і затуляє вушка.

 І сьогодні мені, як ніколи, хочеться зберегти своє право на родину. Щоб тато повернувся до рідного дому живим і здоровим, щоб знову було чути радісний мамин сміх і  дзвінке верещання Соні.

   Але родина – це не тільки моя сім’я, мої родичі. Це і мій клас, і моя школа. І як би хотілося і мені, і моїм однокласникам та , гадаю, і всім дітям України використати своє право на навчання. Бо хіба можна назвати навчанням те, коли протягом дня нема світла і ми навіть дистанційно не відвідуємо заняття. А куди поділося наше право на відпочинок і охорону здоров’я? Його також вирвали з нашого життя  путинські огидні кровожери.  Про який відпочинок може йти мова, коли батьки не випускають нас з домівки, бо летять ракети, бо на кожному кроці може затаїтися небезпека? Про яке фізичне здоров’я можна говорити , коли ми по 6 годин сидимо за комп’ютером?  Війна руйнує нашу психіку. Весь час прислухаємось, чи десь не бахкає? На очі постійно попадається  сусідка, почорніла від горя і посивіла у 40 років,бо її кровиночка пропала безвісти під Ізюмом. А нещодавно ховали односельчанина, який поліг десь на Донеччині. Не зміцнюють наше здоров’я і новини з Інтернету… Війна – нещадна, люта сила зламала все і ,мов тайфун, у лихолітті закрутила.

   Мені сумно від того, що на моїй землі рвуться снаряди, гинуть дорослі і діти, руйнуються міста і села.  Так хочеться миру,щоб милуватись  небом голубим, а не сірим від диму !Як би мені сьогодні хотілося повернути ті довоєнні дні,поспілкуватися з однокласниками, піти в похід чи взяти участь у очному , а не дистанційному конкурсі!  І я маю на це право!  Мої права закріплені  міжнародними і українськими законами. Чому ж хтось, вважаючи себе надлюдиною, забирає у мене права? Ніхто не вправі вирішувати долі людей!

  Я хочу жити в  незалежній Україні ,де панують мир і злагода,   ходити до школи, радіти кожному дню, спілкуватися з ровесниками, мати щасливу сім’ю.  Вірю, що так воно і буде. Україна незабаром переможе і стане сильною державою, а її народ – щасливим. У такій країні я хочу жити і обов’язково буду жити!  Я маю  на це право!

Що треба для щастя й усмішки дитини?

Щоб сонце ласкаве нам гріло щодня,

Оселя затишна й чуйна родина,

Мамина пісня щоб завжди жила.

Щоб зорі вночі у вікно зазирали,

Сади буйним цвітом цвіли навесні.

Пташки від зорі до зорі щебетали,

Бажання збувались великі й малі.