Українознавство як система наукових знань про Україну та українство

Українознавство 5 клас

Тема 1: Українознавство як система наукових знань про Україну та українство 

Вступ

Починаючи із проголошення незалежності України у 1991 році її визнали понад 150 держав світу. На політичній карті світу постала нова держава, одна з найбільших в Європі за територією та кількістю населення. Україна має багаті природні ресурси, щедру і розмаїту природу, благодатний клімат, талановитий народ, високорозвинену матеріальну та духовну культуру, славну, хоча нерідко трагічну історію, особливо вигідне геополітичне місце розташування: на перехресті світових доріг зі Сходу на Захід із Півночі на Південь. Тобто в України є всі передумови аби стати такою державою, як про це писав ще у ХVІІІ ст. великий німецький вчений-гуманіст Йоган Ґотфрід Ґердер: “Україна стане колись новою Грецією. Прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля, колись прокинуться. З тільки малих племен, якими чейже були колись греки, повстане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген, у далекий світ.”

1.                       Предмет, структура і завдання курсу “Українознавство”.

Українознавство – наука відносно молода, вона ледь налічує трохи більше сотні років, але, водночас, – це дуже давня галузь знань, витоки якої йдуть вглиб історії. Такі, на перший погляд, взаємовиключні тези нерідко трапляються нині, і тому природно постає питання: а де ж істина?

Парадокс полягає в тому, що мають слушність обидві точки зору: і про молодість українознавства і про його зрілість. Як наука, зі своїм предметом, структурою, понятійно-категоріальним апаратом, методичним та методологічним інструментарієм, колом чітко визначених закономірностей, метою та ін., українознавство дійсно є не такою вже і давньою наукою. Але українознавство як сфера певних знань, як сам напрям наукового пошуку, має вже тисячолітню традицію розвитку, що, в кінцевому результаті, й привело до становлення українознавства як самостійної інноваційної науки.

Українознавство – це синтетична наука про Україну і світове українство як геополітичну реальність, чітко визначену з погляду природного, культурного, етнічного та інших вимірів як в біосферному, так і в цивілізаційному аспектах.

Таким чином, ми можемо говорити про українознавство з двох точок зору.

1.  Українознавство – це сума найрізноманітніших знань про Україну та українство, починаючи з найдавніших часів.

2.  Українознавство – це теорія генезису України та українства, це об’єктивне їх історіософічне висвітлення.

Виходячи з цього, українознавство можна поділити на дві взаємопов’язані частини:

І. Історичне (генетичне) українознавство.

ІІ. Українська історія та історіософія.

Історичне українознавство – це сукупність знань та уявлень, набутих в різні часи та різними народами і зафіксованих в писемній традиції про Україну, як певну геополітичну реальність, тобто самодостатню, самостійну і окрему частину світової цивілізації, локалізовану на певних географічних теренах земної кулі.

Українська історія та історіософія – це сам процес виникнення, розвитку і становлення “України” та “українства”, осмислення його витоків, рушійних сил, напрямів, мети і т.п.

Отже, предметом дослідження українознавства як самостійної науки є феномени або ж поняття “Україна” та “українство”.

Українознавство як наука і як навчальний предмет у своїй основі не спрямовується ні проти кого, воно спрямоване на пізнання та розбудову України, а значить – в ім’я торжества історичної правди, добра, справедливості, миру в Україні і в світі, в ім’я щасливого майбутнього всього українства.

Інститут українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка пропонує у структурі українознавства як науки та навчальної дисципліни виділити такі органічно поєднані між собою концентри.

1.  Концентр “Україна – етнос” розглядає питання етнонаціонального розвитку українського народу, найважливішим серед яких є проблема етнонаціогенезу, тобто виникнення, розвитку і сучасного становища українського етносу.

2.  Концентр “Україна – природа, екологія” висвітлює роль української природи як формотворчого чинника українського народу, її вплив на світовідчуття, поведінку та діяльність українців.

3.  Концентр “Україна – мова” покликаний з’ясувати походження і розвиток української мови, а також її роль у формуванні і пізнанні України та українства.

4.  Концентр “Україна – держава, суспільство” розглядає державотворчі процеси на території України з найдавніших часів до сьогодення.

5.  Об’єктом концентру “Україна – культура” є українська національна культура, її зміст та форми функціонування в історичному аспекті.

6.  Концентр “Українська словесність” з’ясовує роль і місце української словесності в житті українського народу, її специфічність як наслідок синтезу фольклору та писемної літератури.

7.  Концентр “Українська національна свідомість” досліджує процес формування української національної свідомості, її структуру, діалектику розвитку, основні стереотипи та головні чинники розвитку.

8.  “Україна в міжнародних відносинах” – цей концентр розглядає Україну і українство в стосунках із зовнішнім світом з найдавніших часів до сьогодення.

9.  Концентр “Україна – ментальність” висвітлює основні риси української ментальності, її прояви та вплив на міжетнічні взаємини в Україні і на процес націодержавотворення.

10.  Концентр “Україна – доля, історична місія” покликаний на основі досвіду та уроків буття українського народу, спрогнозувати його історичну місію та перспективи майбутнього.

2. Періодизація історії розвитку українознавства.

В історії розвитку українознавства можна виділити шість основних етапів, кожен із яких має свої специфічні особливості і принципи.

Першим етапом, який започатковує джерельну базу українознавства від найдавніших часів до ХІІІ ст. є:

а) праці зарубіжних авторів (грецьких, римських, візантійських, арабських та інших); Серед них зберігся найдавніший опис території України під назвою «Скіфія» давньогрецького історика Геродота.

б) вітчизняні літописи та інші твори періоду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Особливу цінність має єдине письмове джерело з часів дохристиянської Русі «Велесова книга».

Тобто бачимо два напрями українознавства: один у зарубіжній і другий у вітчизняній історіографії.

Другий етап у розвитку українознавства – це період Литовсько-Руської держави, козаччини та Гетьманщини (сер. ХІV – кінець ХVІІІ ст.). З’являються “козацькі” літописи (Самовидця, Граб’янки, Величка, особливо “Густинський літопис, який охоплював події від Київської Русі до ХVІІ ст.”). Тоді ж з’являються праці: І.Гезеля “Синопсис” (1674 р.), який витримав 30 видань і служив підручником з історії України; П.Симоновського “Краткое описание о казацком народе”(1765 р.), В.Рубана “Краткая летопись Малой России”(1776) та інші.

Третій етап (ХІХ ст.). Розпочинається він появою “Історії Русів” анонімного автора, яка засвідчила невмирущість як української нації, так і її самосвідомості та ідеї української державності.

Ідея національно-державного відродження активізує і діяльність української інтелігенції з духовно-культурного, наукового та освітнього відродження українства. Зокрема, І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, Г.Гребінка принципово пишуть свої твори живою народною українською мовою. О.Цертелєв, М.Максимович, П.Куліш, О.Бодянський засновують історико-культурний, етнолого-фольклорний та освітньо-науковий напрями українознавства. З’являються цікаві українознавчі праці історіософічного характеру Д.Бантиш-Коменського, П.Куліша, М.Костомарова, І.Срезневського, М.Максимовича, В.Антоновича, А.Метлинського, П.Житецького, М.Драгоманова, вершиною яких стало синтезуюче багатотомне видання М.Грушевського “Історія України-Руси”. На ґрунті таких наукових досліджень у 1892 р. виникає і перша українознавча наукова інституція – Наукове товариство імені Тараса Шевченка (НТШ) у Львові – своєрідний прообраз академії українознавства. Саме вона й розгорнула науково-дослідну, освітню і видавничу діяльність, спрямовану на вивчення і пропаганду самих різноманітних знань про Україну: про її етнос, фольклор, природу, географію, мову, економіку, історію, націю, культуру і т.д.

Четвертий етап (поч. ХХ ст. – поч. 30-х рр. ХХ ст.). – це етап розквіту українознавства, який зумовлювався національним, духовним та політико-духовним відродженням в період існування УНР, Гетьманату та Директорії. Важливу роль на цьому етапі відіграли праці І.Франка, Б.Грінченка, Л.Українки, С.Сумцова, М.Василенка, В.Науменка, а особливо – енциклопедичне видання за редакцією відомих вчених Ф.Вовка, М.Грушевського, Ф.Корша, А.Кримського, М.Туган-Барановського, О.Шахматова, С.Томашівського, П.Єфименка, С.Рудницького, О.Русова та В.Охріменка “Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1916 г.).

У розвитку країнознавства цього періоду визначились дві реальності:

а) українознавство досягло чіткої наукової окресленості в окремих своїх галузях: етнології та демографії, фольклористиці, мовознавстві, історіософії, історіографії, економіці, географії, соціології, літературі та мистецтвознавстві тощо;

б) водночас воно стало на шлях системної науки і постало як теоретично-методологічна основа не лише всіх напрямів науки, але й освіти, культури і духовного управляння.

Впровадження українознавства в систему освіти на урядовому рівні розпочинається в часи УНР виходом “Материалов по вопросу о преподавании предметов украиноведения в учебных заведениях”, які були видані Київським навчальним округом.

З 1918 року починають виходити українознавчі видання всіх відділів Української АН. Інтенсивна робота Академії зумовила значне розширення обсягу самого поняття українознавства. У 1920 році вийшов перший посібник академіка С.Єфремова під назвою ”Українознавство”. До речі, С.Єфремов подав список літератури з українознавства, що охоплювали тисячу праць з другої половини ХІХ ст. до 1918 р. А в довідник з українознавства Д.Штогрина, який зафіксував видання Української АН за 1918 – 1930 рр., засвідчує, що за цей короткий період було видано тисячі українознавчих праць усіма відділеннями академії, що підготувало фундамент майбутніх українознавчих енциклопедій.

Такий розмах українознавства налякав сталінський режим і воно стало об’єктом переслідувань на рівні державних структур. Різко зменшується кількість публікацій і за різних політичних умов його підмінюють, крає-, країно-, народо-, суспільствознавством. Але підміни ці не були рівнозначними.

П’ятий етап (30-ті – 80-ті роки ХХ ст.). Українознавство набирає свого поширення переважно за межами радянської України. Так, з ініціативи І.Раковського та зусиллями членів львівського НТШ у 1930 р. виходить перша книжка “Української Загальної енциклопедії” під назвою “Книга Знання”, а до 1935 р. виходить ще дві. На жаль, після встановлення радянської влади УЗЕ попала в розряд крамольної націоналістичної літератури і її наклад був майже весь знищений.

У 1941 р. у Кракові вийшов перший том “Енциклопедії Українознавства” (за ред. І.Раковського та Є.Пеленського). У 1942 р. Український Науковий Інститут в Берліні видав однотомну українознавчу енциклопедію “Handbuch der Ukraine” (за ред. І.Мірчука).

У 50-60-х роках в Україні була видана 15-титомна Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), в якій, на жаль, матеріали подавались тенденційно, в угоду офіційній комуністичній ідеології, а велика кількість відомих діячів в історії України до неї не були включені. 1949 рік знаменує початок видання багатотомної “Енциклопедії Українознавства” за ред. проф. В.Кубійовича та проф. З.Кузелі (Мюнхен-Нью-Йорк).

Шостий етап – це етап пов’язаний із проголошенням незалежної України та розбудовою суверенної української держави. Він характеризується впровадженням українознавства і в наукову систему, і в систему освіти, культури, державного управління. Він пов’язаний з впровадженням у житті нового змісту концепції українознавства, яку розробив Інститут Українознавства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Ця концепція базується на двох принципах:

1)  історизму: має бути вивчений весь попередній досвід (позитивний і негативний), осмислено вітчизняні та зарубіжні традиції;

2)  науковості, а не ідеологічного підходу, що передбачає об’єктивність у висвітленні всіх проблемних і дискусійних тем українознавства.