Українські літературні вечорниці

Українські літературні вечорниці

Мета заходу. Сприяти вихованню поваги до культури, традицій, історії, літератури та мови рідного народу; зміцнювати моральне, духовне, громадянське та патріотичне виховання; розвивати інтерес до літератури, виховати бажання знати і пам'ятати духовні надбання  , берегти і наслідувати їх у повсяк­денному життя.

(На фоні музики).

 

Голос із-за куліс. Якось Бог вирішив наділи­ти дітей талантами. Французи вибрали елегант­ність і красу, угорці - любов до господарювання, німці - дисципліну і порядок, діти Росії - влад­ність, Польщі - здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики...

Обдарувавши всіх, підвівся Бог зі свого трону і раптом побачив у кутку дівчину. Бона була боса, одягнута у вишивану сорочку, руса коса переплетена синьою стрічкою, а на голові багря­нів вінок із червоної калини.

 

Бог. Хто ти? Чого плачеш?

 

Україна. Я - Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові та пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів та сиріт, у своїй хаті немає правди і волі.

 

Бог. Чого ж ти не підійшла до мене раніше? Я всім таланти роздавав. Як же зарадити твоєму горю?

(Дівчина хотіла йти, та Бог, піднявши  зупинив її).

 

Бог. Є у мене неоціненний дар, який уславить тебе на цілий світ. Це пісня. Візьми її.

(Дає дівчині-Україні книгу. Узяла дівчина-Україна дарунок і міцно притиснула його до сер­ця. Поклонилась низенько Всевишньому і з яс­ним обличчям і вірою понесла пісню в народ).

 

Україна (звертання до аудиторії). Народе мій! Нас Бог благословив. Дарунок дав нам -скарб неоціненний. Прийміть його - це пісня голосна, українська пісня, милозвучна, солов’їна. Звучатиме вона тепер у віках мені - на славу, а вам — на пошану.

(З'являється мандрівник із торбинкою за пле­чима й палицею в руці, озирається навколо).

Мандрівник. Що за край? Яка краса! Хто під­каже мені, що це за країна? Он дівчина йде, а гарна яка. Треба її запитати.

(Чекає дівчину, яка йде, потім кланяється).

 

Мандрівник. Здрастуй, красунечко! А не під­кажеш, куди оце я забрів? Я Павло Алеппський - арабський учений і мандрівник. Ось уже цілий день іду і милуюся красою чудового краю й заворожено слухаю його пісні, які по­всюди лунають, немов співа сама земля.

 

Дівчина. Рідний край, де я живу, Україною зову.

 

Мандрівник. Україна - співуча назва. Дав­но блукаю я по світі, але в Україні - перший раз. Мені соромно, але я нічого про твою країну не знаю.

 

Дівчина. Нічого, я розповім тобі про неї.

(3 коридору заходить ансамбль дівчат, вико­нують пісню «Музика Землі», потім сідають на лаву).

 

Мандрівник. Так, дійсно, ти гарна, наче кві­точка, і слова твої, як та річечка, та невже душа народу така співуча, мов сопілка?

 

Україна. Так, хоч і зазнали ми разом із моїм на­родом тяжкої долі. Поглянь навколо - яка краса: розлогі степи, розкішні верховини Карпат, темно-синя далечінь Дніпра та Чорного моря. Дуже ба­гато було бажаючих заволодіти моїми скарбами: і

татаро-монгольське іго, й турки, польська шляхта й російські царі. Та народ не скорився, а боровся та молився Богу за мою волю.

     Молитва

Боже! Поглянь на нас!

Бачиш, в недобрий час

Ворон калину п'є,

Наче криваву долю,

Боже,  ти є,

Серце візьми моє –

Дай Україні, дай,

Дай Україні волю!

 

 Україна. Господь завжди відповідає на молит­ви, і тому завдяки його ласці я вільна, а мій народ має неоціненний дар – пісню.гарне українське слово та традиції.

У піснях моя історія, піснями зустрічають весну та дорогих гостей; без пісень не почина­ють роботу; закохані не говорять, а співають.

Та що там говорити, чуєш пісня та слово гарне десь лунає? Ходімо послухаємо, й сам переконаєшся.

  ( Біля столу щось порається господиня.)

 

Україна. Добрий день, господарочко! Чи не у вас, бува, пісні та слова українські лунають? Так гарно розмовляють та співають хлопці і дівчата, що нам захотілося ближче пі­дійти і послухати.

 

Господиня.

Ласкаво просим, гості у світлицю,

Де пісня й казка, й звичаї живуть.

Де пахне волошка і пшениця,

Де рушники узорами цвітуть.

 

(Музична композиція «Зеленеє жито», тан­цюристи виносять хліб-сіль, вручають гостям свята ).

 

Господиня (при врученні хліба, під мелодію третього стовпчика).

Вітаєм вас у нашій рідній школі,

Прийміть цей хліб і сіль на рушнику.

По всіх роках нещастя і неволі

Знов рідна мова квітне у вінку.

Вітаєм вас під барвінковим небом,

Де рідна пісня душу наповня,

Бо нам так віри, віри в Бога треба,

Святих джерел для доброго життя.

Нехай сія цей звичай наш природний, -

Гостям бажати віку і добра.

Дзвенить у душах наших дух соборний

І кличе сіяти святі слова.

 

Дівчина.  Хліб і сіль - символи праці і життя, любові й добра, сердечності й гостинності. Так повелося в нашого народу здавна. Тож прийміть із батьківських рук цей неоціненний дар. Хай рушником стелиться ваша життєва дорога, і не­хай вона буде щедрою на добро, як хліб.

 

 Господиня.  Є в народу нашого чудові традиції – українські вечорниці  . Там хлопці й дівчата збираються, на яких знайомляться, ще й залицяються.

 

 Гурт маленьких  дітей.

 

1  дитина.

Українські вечорниці

Починаєм вже не раз,

Хай сміх і пісня ллється

В серці кожного із нас

 

2 дитина.

Обійдіть весь світ безмірний

І скажіть, в якій країні

Так зберігся скарб безцінний,

Як у нас на Україні?

 

3 дитина.

Просим всіх на наше свято,

Превелике, пребагате,

Від зірниці до зірниці

Хай лунають вечорниці.

 

4 дитина.

Гей, на наших вечорницях

Хто сумний – розвеселиться!

Співи, танці, небилиці –

Гарні будуть вечорниці!

 

 

( З  правого боку (з виходу на сцену) навпочіпки, весь час озираю­чись і хрестячись, виповзає Еней (в шароварах, босий, сорочка висмикнута, чуб розкуйовджений, чоботи на шиї). Тільки хотів підвестись, як мало не впав зовсім з переляку. За ним Дідона (огряд­на, повновида, в українському вбранні, в чоботях, з рогачем або кочергою).

Дідона.

        Постій лишень, превражий сину!

зо мною перше розплатись:

от задушу, як злу личину!

Чи я ж тобі та не годила?

А ти? На вечорниці захотів!

Десь вража мати підкусила,

щоб більше ти тут не сидів.

Поганий, скверний, бридкий,

нікчемний, ламець, кателик!

Гульвіса, паюсний, престидний,

негідний, злодій, єретик!

За кучму сю твою велику

як дам ляща тобі я в пику,

то тут тебе лизне і чорт!

І очі видеру із лоба

тобі, диявольська худоба!

трясешся, мов зимою хорт!

Мандруй собі на вечорниці,

нехай тобі присниться біс!

     Щоб враг побрав вас, всіх гульвіс!

 

(Інсценізація української народної пісні «Ой Джигуне, Джигуне».

Еней, скориставшись нагодою, втікає на лівий вхід до сцени. Дідона розлючена, розпалена, плюнув­ши спересердя, повертається назад, звідки вийшла.

Звучить музика з «Наталки Полтавки». З коридо­ру до актового залу входить Наталка Полтавка з відрами і коромислом. З нею пан Возний (штани в клітинку або смугасті, піджак, картуз із ціпком; вусики панські, на шиї хустка-шарф). Наталка, входячи, продовжує розпочату розмову).

 

Наталка. Бог з вами, добродію! Що ви говорите! Я річі вашей в толк собі не візьму.

Возний. Лукавиш теє-то як його, моя галочко! І добре все розумієш. Ну, коли так, я тобі коротень­ко скажу: я тебе люблю і женитися на тобі хочу.

Скажи, говори, отвічай, отвітствуй, могу лі я бить теє-то як його, му­жем пристойним тобі?

 

Наталка. Гріх вам над бідною дівкою глумити­ся: чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота, ви бага­тий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару. У нас є пословиця: «Знайся кінь з конем, а віл з волом».

 

Возний. Не о сем, галочко, теє-то як його, хло-почу я, но желаю із медових уст твоїх слишать умілітєльноє названіє, сообразноє моєму чувствію. (Оглядає її підозріло). А куди же сейчас, моя га­лочко, теє-то як його, направляєшся?

Наталка. Дівчата кличуть на вечорниці. Ось принесу води, та й попрошусь у матері до дівчат-подруженьок.

 

Возний. А чи не можна, теє-то як його, со мной возсоєдиниться і в парі на вечорниці піти?

(Ро­бить гордий вид, хизуючись. Наталка оглядає возного, який дуже смішний в своєму одязі, не втримується, сміється і тікає за сцену. Возний спочатку нічого не розуміє, знизує плечима, а по­тім спішить, мало не падаючи, за Наталкою.

З правого боку сцени засмучений, ледь живий, з висолопленим язиком, повзе Чорт. За ним спус­кається Вакула. Він тримає однією рукою Чорта за хвіст міцно, а другою хворостину. Черевики за пазухою).

 

Вакула. А куди тікаєш, нечисто сило? Постри­вай лишень! Ще не все: я ще не віддячив тобі!

(Вакула бере хворостину і б'є Чорта. Той сіпа­ється, скавучить. За третім разом Чорт вирива­ється, голосячи, і, як ошпарений, біжить через зал у коридор, підстрибуючи).

 

Вакула (до публіки). Прийду на вечорниці, та й скажу (витягує з-за пазухи черевички): поглянь, Оксано, які я тобі приніс черевички! Ті самі, які носить цариця.

(Показує всім черевички, піднявши на руках. В цей час чути гомін, сміх дівочий).

 

Вакула. О, це ж вона, моя люба Оксана!

(Ховає черевички і піднімається на сцену).

Грає музика. Відкривається завіса. Інтер'єр сільської хати. Піч, стіл, заставлений мисками, рогачі. Збоку сцени лавка, два мішки на лавці. Солоха порається, чепурить хату, весь час поглядаючи

(Дівчата під час діалогу ставлять все на стіл, тихенько перемовляються, а хлопці слухають підсміюються).

 

Солоха. Ну, тебе не переслухаєш.

    Еней. Коли наше не влад, то ми зі своїм назад.

    Карпо. Чому це ти подряпаний?

    Еней. Та я ж купав кота.

    Карпо. А я от не подряпаний, хоч теж купав свого...

   Еней. Еге ж! Ти не викручував і не сушив його!

   Карпо (до Лавріна). А ти брате, чого зблід, що з тобою сталось?

   Лаврін. Та за мною через степ аж сто вовків гналось!

   Карпо (оглядається). Що з тобою? Сто вовків! Де б їх стільки взялось?

   Лаврін. Ну, нехай вже і не сто, а п'ятдесят гна­лось!

   Карпо. Та й п'ятдесят диво, в нас де б їх стіль­ки взялось?

    Лаврін. Ну, нехай не п'ятдесят, але десять гна­лось!

    Карпо. Там і десять не було, знать, один всього.

    Лаврін. Нехай один, аби вовк страшно і одного.

   Карпо (виходить на авансцену. Оглядається на дівчат, киває туди головою, підводить Лаврі­на). А може то була Палажка? (Сміється).

  Лаврін. Карпе! А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.

   Карпо (нехотя). Посватаю, кого трапиться.

 Лаврін (весело). Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на все село. (Киває на дівчат).

   Карпо. Та в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби.

   Лаврін. То сватай Олену. Олена кругла, як ци­булька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, а іде, аж земля стугонить.

   Карпо. Гарна... мордою хоч пацюки бий: сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни.

   Лаврін. То сватай Ганну. Тоненька, як очерети­на, гнучка, як тополя...

   Карпо. Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.

   Лаврін. Ах, який ти вередливий! То сватай Вар­ку Кузьмиху. (Сміється).

   Карпо. Чи ти здурів? Варка як вигляне у вікно, то на вікно три дні собаки брешуть.

 

(Дівчата підходять зі словами «А що ви тут стоїте?», забирають до гурту. А де ж наш мішок з гостинцями? Ага, тітка Солоха аж два наготу­вала. Та й важкі. Та нічого - донесемо.

Забирають мішки, весело зі сміхом витягують. А потім вбігає дівчина з кужелем в руках).

 

Дівчина. Добрий вечір, тітонько Солохо!

    Солоха. Ой чи ти, дівко, десь тікала, чи вже танцювала?

Дівчина. Ой, ніде не танцювала, а від матінки тікала, що до вас на вечорниці мене не пускала. Дала мені кужіль в руки, щоб я гарно пряла.

(Співає пісню «Била мене мати, березовим прутом…»)

Солоха. А що ж ти?

Дівчина. А що я? (Кидає на полицю кужіль. Тут заходять дівчата.

Дівчата співають):

Кину кужіль на полицю

сама піду на вулицю. (Двічі)

Нехай миші кужіль трублять,

нехай мене хлопці люблять.

На городі сіно гребла,

черевики загубила,

черевики загубила,

   собі хлопців наманила.

 

Хлопці заходять і сідають. Дівчата заграють до хлопців.

Я нікого не любила,

тільки Петра та Данила,

Грицька, Стецька та Степана,

вийду заміж за Івана! (Розсідаються або стоять).

Дві дівчини. А давай ми зараз самі погадаємо!

1-а дівчина. Куди впаде черевик, туди й заміж піду!

(Кидають черевик, чується зойк. Дівчата ля­каються). Хто там?

Явтух. Та це я, Явтух!

Іде та наче поганяє коня хворостиною. Дівча­та ставлять лавку, накривають кожухом.

Явтух (з лозиною й з відром. Бере яблуко та їсть). Но! По груші! По груші!

2-а дівчина. По чому відро?

Явтух. По двадцять!

1-а дівчина (з дівчатами перемовляється, під­моргує на Явтуха).

2-а дівчина. А по п'ятнадцять з верхом?

Явтух. А як по п'ятнадцять, то нехай буде й так!

1-а дівчина. А цеберка буде моя?

Явтух. Хай буде твоя!

     2-а дівчина. Ой, куди ти їдеш, Явтуше? Да куди їдеш, мій друже?

     Явтух. Не скажу.

1-а дівчина. Да коли ж твоя добрая ласка, то й скажеш.

Явтух. На базар!

1-а дівчина. Підвези ж мене, Явтуше, Підвези мене, мій друже! 

Явтух. Не хочу!

1-а дівчина. Да коли ж твоя добрая ласка, то й підвезеш!

Явтух. Сідай, та скраєчку!

    1-а дівчина. Ой, що везеш, Явтуше, ой, що ве­зеш, мій друже?

    Явтух. Не скажу.

1-а дівчина. Да коли ж твоя ласка, то й ска­жеш.

Явтух. Груші!

1-а дівчина. Ой дай мені, Явтуше! Ой дай мені, мій друже!

Явтух. Не дам!

1-а дівчина. Да коли ж твоя та добрая ласка, то й даси!

Явтух. Візьми, та гниленьку!

1-а дівчина. Обніму ж тебе, Явтуше, обніму ж тебе, мій друже!

Явтух. Не хочу!

1-а дівчина. Та коли ж твоя та добрая ласка, то й схочеш.

Явтух. Обніми ж та не задуши!

1-а дівчина. Поцілую ж тебе, Явтуше! Поцілую ж тебе, мій друже!

Явтух (переляканими очима дивиться в зал. Кричить). Не хочу!

1-а дівчина. Та коли ж твоя та добрая ласка, то й схочеш!

Явтух. Цілуй, та не вкуси!

 

1-а дівчина скубе його за вухо. Тікає до дівчат. Всі сміються. Ховають її. Явтух ганяється за нею та йде з хворостиною.

У цей час вибігає баба Палажка, огрядна, очі­пок збитий, волосся висмикнуте.

Баба Палажка. Люди добрі! Що мені на світі божому робити! Не можна мені через бабу Параску не то що на селі вдержаться, не можна через неї на світі жити: набріхує на мене, як скажена со­бака, бігає по дворах та вигадує на мене таке, що й купи не держиться. Чого тільки вона на мене не понабріхувала! Я сяка й така, і носата, і губата, і горлата, і задрипана, ще й до того відьма. (Під­німає очі й руки догори). Господи милостивий та милосердний! І що я людям заподіяла? Вже наси­лу душа моя держиться в тілі. Я не знаю, що вже далі буде. Не можна мені не то що на селі вдер­жатись, не можна мені вже на світі жити. Люди добрі! Благословіть мені скоропостижно вмерти! Нехай мій гріх впаде на Парасчину голову!

Відходить до Солохи, дівчат; продовжує лаяти.

Баба Параска (худа, висока із синяком під оком, хустка на бік). Ой люди добрії! Що мені на світі божому робити? Не можна за лихими су­сідами на селі вдержатись! Хоч зараз спродуйся, пакуйся та й вибирайсь на кубанські степи! Але ніхто мені так не допік аж до живих печінок, як та капосна баба Палажка Солов'їха. Боже мій! Так уже її обминаю, обходжу десятою вулицею; отже ж зачепить! Якби я під землею лежала, вона б мене, капосна, і там знайшла б. А я собі на лихо вдалась добра. Хоч я трохи й сліпа на одне око (доторку­ється до синяка), але добре бачу, де що діється. Свята вона та божа! До церкви ходить, Богу мо­литься. Знаємо, яка вона свята! Йде з церкви, то ще за селом роззявить рота, ладна всіх поїсти, ще за селом аж язика висолопить, та вже день ладна лаятись. Сидить вона мені от тут у печінках. Я ж кажу: хоч зараз пакуйся та й мандруй на кубан­ські степи.

Побачили одна одну.

Параска. Ага, так це ти, капосна, мого підсвин­ка зв'язала!

Палажка. Ах ти сяка-така! Бодай твоє порося вовки з'їли, і бодай ти вечора не діждала, як твій підсвинок та поїв же мою цибульку.

Параска. А бий тебе божа сила! Ще не чула, одколи живу на світі, щоб свині цибулю їли! Па­лажка. Ой люта ж я, люта! Не підступай, бо голо­ву провалю кочергою (бере кочергу) та й на Сибір піду: і я пропаду, але й ти пропадеш!

Кидається до Параски.

Параска. Подивись лишень на свою морду, яка вона стала од злості, синя, як буз!

Палажка. А в тебе зелена, як гарбуз!

Солоха (підходить). Та годі вже людей смішити.

(Обидві замовкають).

Параска. Цур йому, дожилися, що всі сусіди на кутку сміються.

Палажка. Атож! Як почне хтось сваритися, так і говорить: «О, як Параска з      Палажкою».

Обійма­ються зі словами «Кумасю, серденько».

Параска. Ходімо, Палазю, додому, годі людей смішити.

(Виходять обнявшись).

Солоха. Час вам почастувати, дівчата, хлопців варениками.

Дівчата. Милі хлопці, просим сісти,

                вареники будем їсти,

                вас чекають у макітрі вареники дуже ситні,

              білолиці, круглолиці із найкращої пшениці.

 

Ковтун. Їжте, їжте, просим щиро вареники наші з сиром,

             Вареники непогані, вареники у сметані.

(Подають вареники всім. Всі беруть по одному. Вбігає Отецько).

 

Стецько. Ось і я до вас вернувся,

ось і вже схаменувся

і женитися не буду

ні до віку, ні до суду.

Так і батькові скажу.

А навіщо він оженився?

Я й без нього б народився.

(Побачив вареники).

О, я люблю їсти! (Витягує ложку).

Я б і вдень їв би, і ввечері їв би.

(Бере вареник, його дівчата виштовхують геть. Заходять цигани. Циган прихорошується. Поправляє пояс).

Циган. Добрий вечір вам у хату. Чи приймаєте до господи?

Солоха. Хто ви такі?

Циган. Та ми цигани, прохожі старці.

Циганки. Пустіть погрітися.

Солоха. Заходьте, місця всім вистачить!

(Циган залицяється до дівчат).

Циган. Ой, які дівчата!

Циганка. Кому погадати, поворожити? Всю правду скажу. (Підходить до парубка). Молодий, красивий, гарний, чорнобровий. Позолоти ручку, всю правду скажу!

Парубок. Повтори все, що сказала тричі, тоді й ручку позолочу.

Циганка. От народ пішов, ніякого тобі заробіт­ку, нічому не вірять! (Цигану. А циган «танцює», розходився по сцені). Мабуть, не буде тут поживи. Доведеться далі йти. (Тягне цигана за руку. А той «витанцьовує», кидаючи оком на дівчат).

Парубок. От уже й пожартувати не можна. Об­разилась! А я думав, вони ще й заспівають!

 

1-а дівчина. А ми зараз самі заспіваємо!

2-а дівчина. Ой, і правда, дівчата, співати хо­четься!

 

Дівчата (починають співати).

Полюбила коваля, така доля моя. (Заграють до хлопців).

Я ж думала кучерявий, в нього чуба нема.

  

 Хлопці (заграють до дівчат, насмішкувато).

Галю, Галю чорнобрива,

чого в тебе брови криво?

На козака задивилась,

та й брівоньки іскривились.

 

Дівчата (підтанцьовують).

А до мене Яків приходив,

коробочку раків приносив.

Я ж тії раки забрала,

а Якова з хати прогнала.

 

   Хлопці (підтанцьовують).

По дорозі жук, жук,

по дорозі чорний,

подивись на мене, дівко,

    який я моторний.

 

(Танцюють. Дівчата сміються. Музика закін­чується).

 

( З’являються баба Параска та баба Палажка).

 Палажка. Люди добрі! Оббріхує мене клята Па­раска на кожному кроці. Доки гризла мене за госпо­дарку, тепер дорікає, що я балакаю не так, як вона хоче. Я, — каже, — не культурна, жию уже у двай-цік первому віці, а говорити по-людськи не умію. Придумала ж таке, моя сварлива сусіда. Чекай-но, який же тепер рік? А! Згадала! Це ж уже двох тисяч дев'ятий...

Параска. От ти знову говориш, як баба часів Івана Нечуя-Левицького. Ми живемо у двадцять першому столітті. Потрібно говорити культурно. Запам'ятай, що на календарі тепер дві тисячі дев'ятий рік. Ех... І коли до тебе розум постукає?

Палажка. Стукав уже, стукав, і не один. А до тебе ніхто не приходить, бо господиня з тебе нікудишня: ні грядки не маєш на городі, ані курки на подвір'ї.

Параска. Що це? Палажка недочуває, чи вдає, що не чує? Палажко, якщо будеш слухати мої поради, то станеш культурною людиною.

Палажка. І яке тобі діло до мене. Ти що шукаєш зачіпки до сварки? На моє безголов'я і хати наші на одному кутку. Люди добрі! Що мені робити? Може, спродуватися, пакуватися та їхати на кубанські сте­пи? Дав же мені Бог сусіду — нічого й казать!

Параска. Та і мені прикро, що таку сусіду маю: як «захарамаркає» щось, то і не второпаю, про що гово­рить. Ходи лише до мене в гості, я тебе кавою приго­щу. Ходи-ходи...

Палажка. Що це ти мені махаєш?

Параска. Не махаю, не говори так не культурно. Я тобі подаю знак, щоб ти до мене зайшла до хати. Маю дома запашну каву, хочу тебе почастувати.

Палажка. А печення у тебе є? Чи, може, пиро-жено слойоне, творожні кошички, блінчики пекла? Конфети якісь маєш? З ними добре кофе пити.

Параска. Почастую тебе всім, лише культурно скажи. Я ж тебе вже вчші?.

Палажка. Та я так лишень жартую. Пам'ятаю до­бре, що багато людей у нас збаламутилися і говорять так, що не завжди їх розуміємо. Я ж запам'ятала, що слова «кофе» в українській вимові немає, а є кава; замість «блінчики» потрібно говорити «млинці»; за­мість «конфети» — цукерки; не «печення», а печиво; не «пирожено слойоне», а тістечка листкові; замість «творожні кошички» — сирні корзинки .

Люди добрі! Я спродуватися не буду, нікуди із України не поїду, бо тут моя хата, тут мої земляки і мова моя — найкраща для мене з усіх мов.

Параска. Звертаємося до всіх українців: любіть свою рідну неньку-Україну, вивчайте, збагачуйте нашу мову, бережіть у пам’яті наші звичаї та традиції!

 

Солоха. Скільки б не співали, а кінчати час! Кращі побажання, ви прийміть від нас!

 (Всі учасники виходять на авансцену).

1. Золотая зіронька

мерехтить над хатою,

хай ваша родинонька

та буде багатою.

 

2. Щоб завжди на покуті

сонечком хлібина

і жили у злагоді

вся ваша родина.

 

3. В вікна хай не стукає

лихо зле з бідою.

А душа не вицвіте, -

буде молодою.

 

 

4. Хай же ваші дітоньки

хворощів не знають,

батькові й матері

в домі помагають.

 

5. І  українську пісеньку

доля хай співає,

вашу щедру нивоньку

град не вибиває!

 

6. Щоб було довіку вам

в хаті їсти й пити,

щоб не розучилися

ви людей любити!

Господиня.

 От поволі затихають наші вечорниці,

Не забудьте ви  дорогу у наші світлиці.

Хай любов і щире слово

Душу вам зігріє.

Пам’ятайте, вечорниці в рідній Україні.

 

Дівчина-Україна.

Хай буде з хлібом кожен дім,

Хай пахне сонячно, медово,

А поруч з ним – струмком дзвінким

Натхненне слово!

Візьміть з собою усмішку, бажання,

Візьміть на згадку пісню на прощання.

І ким би не були, то знайте лиш єдине,

Що ви є на землі – людина.

 

Мандрівник. Спасибі вам, люди добрі, що запросили нас до своєї господи, заспівали нам пісню, душу звеселили.

Всі учасники :

1. Бережіть нашу матінку Україну!
2. Мову рідну плекайте!
3. Щастя і добро наживайте!
4. Батька і матір поважайте!
5. Нас і слова наші не забувайте!
6. Бувайте здорові!
7. Живіте багато!
8. Щасливо доїхати додому, до рідної хати!

( Всі учасники беруться за руки і вклоняються.)

(Грає музика. Всі співають).

 Щоб ви і ми щасливі були!