Урок для вчителя, урок про вчителя.

 

Навчальний проект «Я пишаюся тим, що я – українець (українка)»

 

Урок про вчителя «Окрилена Мрійниця»
(література рідного краю)

Паспорт проекту:
Проект короткотривалий.
Роботі передує інтерактивна вправа «Банк ідей», консультація із вчителем –предметником з методики проведення уроку літератури рідного краю, консолідуються зусилля членів патріотичного клубу «Блават» ( Молодь за екологію душі) та літературного гуртка «ЗемЛя літературна» за такими напрямками:
- Біографи;
- Літературознавці;
- Майстри ораторського мистецтва (читці-декламатори);
- Майбутні поети та письменники.
Мета проекту: Дібрати відомості про джерела натхнення творчо обдарованих вчителів та вихователів, які проводять велику роботу по формуванню активної громадянської позиції своїх вихованці, зібрати для поповнення методичної скарбнички інтегрованих уроків, нестандартного захисту знань та інтегрованих виховних заходів на народознавчому матеріалі з використанням креативної методики «уроки-навпаки» (уроки про вчителів, уроки для вчителів, продовжити плідну роботу з патріотичного виховання, розвитку творчого потенціалу учнів, а також роботу з профорієнтаційного спрямування.
Керівник проекту: вчитель української мови та літератури Буторина Ірина Іванівна
Учасники проекту: члени патріотичного клубу «Блават» та учасники літературного гуртка «ЗемЛя літературна» ( учні 5-11 класів, НВК «Інтелект»).

Результатом проектної діяльності став урок літератури рідного краю за креативною методикою «уроки-навпаки» під назвою «Урок про вчителя «Окрилена Мрійниця» (урок– літературний кошик)

Перебіг подій                                                                                                      Епіграф
На інтерактивній дошці слова Василя Симоненка:  - «В океані рідного народу відкривай духовні острови».

Учень: Я пишаюся тим, що я – українець, тому що поруч зі мною такі вчителі.

Її творче кредо:
Ми той місточок – кладочка,
Що в’яже все у в’язочку:
Минуле із теперішнім,
Сьогодні з майбуттям
Для красоти життя
І радості буття!

І Мотиваційний етап.
Учениця читає вірш Ліни Костенко «Крила»

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір"я,
А з правди, чесноти і довір"я.

У кого — з вірності у коханні.
У кого — з вічного поривання.

У кого — з щирості до роботи.
У кого — з щедрості на турботи.

У кого — з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає...
А крила має. А крила має!
Учень: Окрилена – так називаємо нашу вчительку ми, її учні.
Мрійниця – так називає вона сама себе та книгу, яку написала для нас, своїх вихованців, і поклала в наш літературний кошик.
Учениця читає передмову до книги «Мрійниця»: Чи хочете ви довідатись про рецепт українських довгожителів, разом з героями книги – Хмарковидицями Кола Магічної Сімки – знайти Атлантиду саме в Україні, познайомитись з підземною українською Попелюшкою, а може бажаєте перевірити свої сили, вступивши в двобій з Кам’яними Велетнями чи найзлішою відьмою в світі Злорандою (вони, до речі, теж мешкають в Україні), а може вам дуже потрібні поради доброї Феї Анастасії чи тітоньки Флори, як зміцнити своє здоров’я? Тож ласкаво просимо у Захмарію в Академію пані Веселки – найнезвичайнішу із шкіл, про які ви до сих пір знали. Читаємо, вчимося, потрапляючи у різні пригоди, дізнаємося багато цікавого про свій рідний край та робимо висновок: найміцніший ключ до усіх Таємниць Всесвіту – це міцна дружба і любов до рідного краю – нашої милої серцю неньки України.
«Це повість – казка, ну справжнісіньке українське фентезі . - вирішили ми». А ще вона написала для нас збірочку віршів під назвою «Цикл «Портрети».
У цієї книжки є присвята: Усім, хто став краплинками водиці  цілющої криниченьки життя. От і вирішили ми дізнатися історію цієї цілющої криниченьки життя. Тепер – «ідем на звіт».
 

ІІ Презентація набутих знань.
Біограф: народилася наша Мрійниця на березі однієї з п’яти найбільших річок України – Південний Буг. (На інтерактивній дошці відеопрезентація «Південний Буг з висоти пташиного польоту»). У мальовничому селі Мигія, Миколаївської області Первомайського району.
Скипає хвиля за порогами,
за гаєм поле мріє, 
ти пойняла мене тривогами,
моя земля — Мигія.

Сама назва села «Мигія» походить від давньогрецького слова “емигея” - моя земля, так охрестив дану місцевість відомий грецький історик Геродот. А вже у ХУ столітті відбулося заселення безкраїх земель Дикого Поля козаками, які крім гардівництва та перевозу в Мигії побудували козацькі хутори — зимівники, які організовували кілька заможних запорожців, де чоловіки займалися рибальством, землеробством, бджільництвом, мисливством та розведенням коней, корів, овець.
Мигія — складова частина Прибужжя і козацького краю. Нині цей куточок України називають “маленькою Швейцарією”, своєю мальовничістю краєвидів та різноманітністю флори та фауни (чимало із них занесені до Червоної книги України) він нагадує береги Рейну і великі скелі Криму та Кавказу.

(Відеопрезентація «Історія села Мигія. Рафтинг»).

Літературознавець: Бабуся Анастасія виховувала її – і передала усе найкраще у спадок своїй улюбленій Мрійниці. Ось послухайте, як вона про це написала.
Читець декламує вірш, присвячений бабусі Анастасії.

Фея Анастасія

Бузковий кущ стрічав нас біля хати,
В тій хаті казка ночувала, як завжди,
Вона була мені ж, як мати,
Секрет буття в мені ховала назавжди.
А ранком казка прокидалася щаслива,
У світ ішла, кружляючи в танку,
А Фея сонцю радо посміхалась,
І день новий вплітала у вінку.
Вишневий сад їй ніжно посміхався,
Він цілим Всесвітом тоді мені здавався,
А кожна вишенька то зіркою ввижалась,
Ось впала вишенька – бажаннячко здійснялось!
А абрикоса – чарівниця до мене тихо нахилиться,
Гіллям обійме, приласкає, натхнення соком пригощає.
І золотий налив бабусі-чарівниці
Із кожним яблучком спішив у душу перелиться.
То золоті слова красуні-мови
Для мене достигали загадкові.
Я їх зривала, пестила руками,
Я соком їх наповнилась з роками.
Шовковиця мені все коси заплітала,
А Фея в квітнику тихенько чаклувала:
З барвінком гомоніла, з фіалками співала,
І співом тим чарівним
Весь Всесвіт обіймала.
Я виросла із Феєю в садку,
Я зранку вишні-зірки цілувала,
І золотий налив чарівних слів
Мені красуня мова дарувала.
Я смак тих слів несу крізь все життя,
Анастасія – сенс мого життя!

Літературознавець: А тітонька Надія приїздила до неї на канікули – і ось наступне джерело натхнення.
Читець декламує вірш, присвячений тітоньці Надіїї.

Надія
Очі Надії – це луки зелені,
Ниви, сади і квітник навесні.
Руки Надії – колосся сплетені,
Вас обігріють теплом і натхненням,
В їх глибині, наче в лагіднім сні.
Руки Надії – налите колосся,
Міцно тримають всі соки землі,
Завжди в турботі, щоб краще жилося,
Бо ж, як колосся, - опора землі.
Як посміхнеться, то справді надія,
Що окриляє й дарує тепло.
І полетять, як птахи ваші мрії,
І із душі запромінить добро.
Звідки в Надії криниця надії?
Звідки ж цілюще оте джерело?
Бо що у ниву батьки наші сіють,
Те і осяє їх дітям чоло!

Літературознавець: Рідна матуся прожила коротке, але яскраве життя, так, справді, пахне матіола.
Читець декламує вірш, присвячений матусі.

О рідна мати-матіоло
О рідна мати-матіоло,
П’янка рослина в квітнику,
Мене ти пестила – вітала,
Вплітала шлях мій у вінку.
Тебе не стало дуже скоро,
Я залишилась в самоті.
Тепер ти, мати – матіоло,
Як спогад завжди на бігу.
Коли вирує все навколо,
Коли на виборі путі
Пелюстки мами-матіоли
На плечі ляжуть в самоті.
Коли нездужаю раптово,
Коли мечусь у забутті
Дбайливо мати-матіоло
Чола торкнеться у пітьмі.
Коли від болю спалах в грудях,
Коли кохання аж болить,
Ти, рідна мати-матіоло,
Остудиш вітром тую мить.
У місті повному напруги,
Де може й не поталанить,
Цей спогад-запах матіоли
Поможе Всесвіт вам відкрить.
Саджайте спогади у землю,
Нехай веселкою горить,
Нехай троянди, маки, мальви
Вам нагадають щастя мить.
Любов до матері – це Вічність,
Це наша дія кожну мить,
Це квітка спогадів, не туга,
Що в квітнику добра зорить!

Літературознавець: А потім переїзд до Одеси, навчання у новій школі, нові друзі. Так важно було розлучатися із першою сільською вчителькою Світланою Володимирівною, і зі старими друзями, а в Одесі її чекала нова вчителька – класний керівник на довгі роки Світлана Анатоліївна – нове джерело натхнення.
Читець читає вірш, присвячений вчителям.
Це зірка на ім’я Світлана
Завжди усміхнена, привітна,
Із Всесвітом в натомлених очах,
Вона крізь себе відкривала світ нам,
Чаклуючи над зошитом в ночах.

Маленька зграйка пташеняток,
Таких розгублених, малих.
Вона нам замінила маму й тата,
Поваги научаючи до них.

Ми відкривали з нею доли й води,
Пірнаючи у мудрості глибінь.
Нам дарувала щире, добре слово,
З я ким ми поринали в височінь.

Її волосся – наче хвилі Бугу,
Устрімлене в далекі береги.
Вона навчила нас, що й квіти мають тугу,
Якщо по цвіту їх чобітьми йти.

Так, йшли ми на уроки до природи,
Збираючи найкраще й навіки.
Вона готова була стати другом:
«Дружіть з моїми дітьми, малюки!»

А біля незабудки раптом – мальва.
Дивіться та шануйте, діти, вам я
Готова ще легенду розказати.
А ви переказу дасте вже дома ладу.

Так зірка наша далі нас навчала
І про сміливу Мальву розказала,
Що рідний край від турків боронила.
Й за неї душу й тіло положила.

А Свято Первоцвіту із зорею,
Із вчителькою першою моєю!!!
Це не легенда – це буття.
Місток з сьогодення в майбуття.

Він зичив людям доброго здоров’я,
Ще й ліки дарував
Від всіх хвороб нам.
З батьками разом первоцвіт збирали,
В пошані ми їм квіти дарували.

Пошану цю й нам зірка дарувала,
А ще духмяним хлібом пригощала.
Світлана Володимирівна, мила,
До найсвятішого пошаноньки навчила!!!

І до вербиці, й до калини,
І до сирітоньки – дитини.
До чистої водиці з джерела,
Й до мови рідної, що піснею текла.

Ми з добрими казками виростали,
Ми снопики із слів із захватом в’язали,
Щоб із минулим був тісний зв’язок
І у майбутнє – кладочка-місток.
 

Ми твердо йшли місточком у прийдешнє,
Не гублячись у Всесвіті доріг.
Із вірою, що завжди наш поріг осяють такі зорі

                         – вчителі.
Як досі сяє в пам’яті – скарбничці
Не діамант, і не шматок із криці,
А спомин – оберіг такий жаданий -
Це зірка на ім’я Світлана…

Літературознавець: і вона закохалася у це місто, а місто відповіло їй навзаєм.
Читець читає вірш про Одесу.

Акацієво пахне тихий вечір

Акацієво пахне тихий вечір,
Одеса спить, всміхаючись у сні,
Всіх пригостила, обігріла, спить малеча,
Для багатьох ти стала рідний дім.

Моє ти рідне місто, моя нене.
Втомилась ти, всі зігріваючи жалі.
А потім свої крила розіпнула,
Від спеки, щоб сховалися малі.

Всі діти будуть кликать тебе «мамо»,
Дорослі світлим роєм назовуть.
Ти спи, за тебе Бога ми благаєм,
Ти відпочинь, і зранку знову в путь.

Літературознавець: Закінчивши школу, вона обрала професію вчителя – і віддала дітям своє серце назавжди. Любов до рідного краю, до його мови, до чудових і працьовитих людей, гордість за його героїчне минуле і надую на щасливе майбутнє вона засівала у квітнику душ своїх вихованців. А вони ростили для неї квіти.
Читець читає вірш, присвячений учениці Настуні.
Чорнобривці посіяла Настя

У лютому розквітли чорнобривці
З зимою залишившись наодинці,
Настуня їх улітку назбирала,
Посіяла в горщечку, поливала.
Любов крізь грунт відчули щирі квіти
Бо ж за легендою колись – це просто діти.
Татари нашу землю спопеляли,
Любава - мати їх до себе всіх зібрала,
Дітей чужинці у полон забрали б,
Щоб виросли слухняними рабами,
У Кароока – сина чорні брови,
Зустріти смерть вони щомить були готові.
До Ясновидиці усі чимдуж летіли,
Слова чаклунки лиш почуть вони успіли,
На кущики-квітки перетворились
У тому місці, до Любави де тулились.
Усіх мечі чужинські порубали
Й слова бабусині навік з тих пір пропали.
Немає хати в нас чи навіть двору,
Щоб не з’явились квіти ці у літню пору.
Ці дітки до матусь хотіли прихилитись
І назавжди в легендах залишитись.
Тож в горщику малому те насіння
Глибоке і міцне пуска коріння,
Настунина любов із сьогодення
Минулому рости дала натхнення,
Щоб квітло і буяло майбуття,
Бо діти й квіти – то надія на життя!

Літературознавець:  Україна для неї «раїна», де в основі слово «рай».
Читець читає вірш, присвячений Україні.

Україна

Я на світанні прокидаюсь
І у вінок життя вплітаюсь.
Простори рідні світанково
Мене вітають знову й знову,
Спішу напитись я дощами,
Спішу умитись я річками,
Волосся вітер заплітає –
Мене весь рідний край вітає!
Я діти-квіти назбираю,
Піду в танок з зеленим гаєм,
Розшию зорями все небо –
Тож вишиваночка для тебе,
Для тебе, краю мій чудовий,
Мене завжди вітать готовий!

 

ІІІ Комунікативна релаксація.

Літературознавець: Цікаво проходять засідання нашого патріотичного клубу «Блават» та літературного гуртка «ЗемЛя літературна». Емблемою наших засідань стала квітка волошка, у народі блават, лікувальниця очей та за народною легендою – очі неба на землі.
А ми дивилися у зелену глибінь очей нашої вчительки українською мови та слухали, як з її вуст злітають солов’їні слова рідної мови. І самі бралися писати вірші та казки. А деякі з нас вирішили у майбутньому обрати професію вчителя української мови.
Виступи членів літературного гуртка.
Що таке Україна?

Україна – це небо синє,
Це безмежні поля пшениці.
Україна – це кущ калини,
Це веселі, щасливі лиця.

Україна – це посмішка мами,
Це усміхнені очі тата.
Україна – це добрі люди,
Це край щастя, бо нас багато.

Україна – це промінь сонця,
Що пронизує темні хмари.
Україна – це дух єднання,
Це країна прекрасна, гарна!

 

Зозулин черевичок

Ах квіти, ви чарівні,

Вродливі ви царівни,

Хоч врода ваша різна,

Квітуєте ви пишно!

 

Зозулин черевичок

Дивує нас, незвичний!

Їх світло-жовтий колір

З червоним дружить в колі,

 

Він впору Попелюшці,

Красуні із красунь,

Взуття це старовинне

Росте в краю зозуль.

 

Зозулі України

Рахують нам літа,

А диво черевичок

Нас в казку заклика.

 

Осінь золотава

Жовтий лист бринить,
Жене вітер хмари,
Дощик моросить.
Дні стоять ще теплі,
Навкруги краса,
На душі приємна осені роса.

Діамантів розсип,
Вранішня  роса -
          Ось яка у світі
          Золота краса.
На душі приємно,
Щастям кожна мить,
Хризантемна осінь
Піснею бринить!

 

Маяк дитинства чарівного

 

Вітання кращого немає,

Чим радість посмішки в очах.

«И» теж маленька Вас вітає,

Так хоче Вам тепло віддать!

Е з нею в пару стать охоча,

Любов свою віддати хоче,

«Ь» знак теж уклін дає!

 

(«И» шляпу надягає, «Й» теж усіх вітає,
«Й» та «Е» - це буква «Є»,
Нехай же сонечко встає!)

 

Мірило Всесвіту добра,

А також розуму колодязь

Я вірю, що усмішка та

Краси буття прикрасить повість!

 

Дитинство піснею бринить ,

«И» знову й знову Вас вітає.

Так любо голос Ваш звучить,

«И» теж Ваш голос добре знає.

Нас він голубить, не шмагає,

Світанком ніжно обнімає

Та за собою все манить,

Ваш милий голос,

Ангел з Раю!

 

Пора слова такі казать,

Орли несуть іх понад раєм,

Рідненька вчителько моя,

Ти завжди будь, тебе благаю,

Учитель творчості добра!

 

Частенько день здавався Пеклом,

А ти усмішкою цвіла.

Раділа дню, раділа всім нам,

І розтавала смутку мла.

В нас відкривала Таємниці,

Нам дарувала всі Дива.

О, Добра Фея, Чарівниця,

Господь хай Див тобі дава,

О, Ангел з Раю, що співа!

 

Ліки для Лесі

Не за горами високими, не за ріками широкими, а сталося це у звичайнісінькому сучасному місті, та ще й так неочікувано, що, здається, ніби уві сні.

Заснула я над книжкою, це так, але ж…Тепер мені здається, що й не сном зовсім все це було. А втім, вирішувати вам.

Мене звуть Настуня, звичайнісінька собі учениця п’ятого класу, а от пригоди зі мною трапляються ну зовсім незвичайні. А все через нашу вчительку української мови та літератури Ірину Іванівну. Ну от і цього разу вона так чудово розповідала про дівчинку Лесю, майбутню славетну нашу Лесю Українку та все із книжки «Життя знаменитих дітей» зачитували такі цікаві факти з її дитинства, що я після школи зайшла до бібліотеки та й собі взяла цю книжку почитати. Засиділися за читанням допізна. Мабуть, я заснула читаючи. А може й справді ще трапляються дива на світі?! Ну от послухайте та поміркуйте.

Прокинулася я від того, що почула, як зітхає поруч зі мною Хтось, та так щиро, від глибин душі йшло оте зітхання:

- Який жаль, що на таке чудове свято, Водохреща, захворіла маленька Леся. Ну який жаль!

- Ти хто, той хто зітхає, - запитала я.

Із-за книжки з’явилася незвичайна істота, але так схожа на щось знайоме: червоний ковпачок, потім очі темні, розумні-розумні такі, а далі вишиваночку гарнесеньку стало видно. Коли я придивилася, то аж сплеснула у долоні: 

- Та ти ж ельфик, ну справжнісінький ельфик, тільки у вишиваночці. Справді, ти дуже схожий на ельфиків з казочки Лесі Українки «Лілея». Я ж тебе ще малювала, от дива!

- Я український  гномик Чеберяйчик. А тебе як звати-величати?

- Настуня я, - відповідаю.

- Ну от і познайомились, - повеселішав Чеберяйчик.

- То ти той гномик український, що всім дітлахам допомагає?

- Звісно, - відповів Чеберяйчик, продовжуючи читати.

- Чеберяйчику, любий, допоможи й мені. Вірніше не мені, а Лесі маленькій вилікуватись.

- Дівчинко, то ти, мабуть, фантастичних фільмів надивилася. Це тільки там трах-бабах – і в минулому чи майбутньому опиняються.

- Найчарівніший гноме, ну зарадь хоча б чимось. Леся б змогла тоді й малювати, й на піаніно грати, й все-все, що завгодно.

- Бачу, Настуне, що дівчинка ти добра, та й в щоденнику у тебе оцінки хороші. Ти не думай, що я підглядав. Я просто все про всіх дітей знаю. Є один спосіб, та чи можна тобі довіряти?!

 - Можна, Чеберяйчику, можна, я все зроблю, щоб зарадити Лесиній біді. Випробуй мене, ось побачиш, яка я спритна.

- Ну, тоді слухай. Є така Країна Спогадів. Там живуть спогади про добрих людей та їх вчинки. А дівчинка Леся була ж саме такою: доброю, вихованою, працелюбною. У чотири роки уже навчилася читати. У шість сорочечку татусеві сама вишила і вірші рано почала писати. Не про себе дбала, про інших, про край свій рідний, неньку Україну. Ну що ж, давай спробуємо. Тільки спочатку завітаємо ще до однієї людини із Країни Спогадів – Євпраксії.

- А хто така Євпраксія і як же ми потрапимо у ту Країну Спогадів?- нетерпляче запитала я.

Я стала бігати по кімнаті, збираючи все, що нам могло знадобиться: липу, калину, малину, смородину, мед, пігулки з матусиної аптечки, татусів м’якенький шарф, бабусині шкарпетки в’язані, братикові хутряні рукавички, ковдру мою теплесеньку.

- Настуню, люба, зачекай, - зупинив мене Чеберяйчик. – Ти ж мене не дослухала. Євпраксія - це ж онука київського князя Володимира Мономаха. Вона була дуже ніжною, допитливою дитиною. Євпраксію дуже вразила раптова смерть годувальниці. То ж вона стала вивчати назви і властивості рослин. Навчилася виготовляти порошки, напої, краплі, мазі. Люди є її нарекли іменем Добродія – та, що діє в ім’я добра. Добродія написала книжку про лікування травами, це книжка стала першою в Київській Русі медичною працею.

- От би нам дістати цю книжку, - сказала Настуня. В ній напевне є рецепт ліків для Лесі. Вона б тоді швидко одужала.

- Ну що ж, Настуне, доторкнися до моєї вишиваночки, летімо ж хутенько до Добродії у Країну Спогадів, а потім вже і до Лесі завітаємо, - відповів Чеберяйчик.

Євпраксія дуже зраділа Чеберяйчикові та Настуні, а особливо тому, що вони замислили. Лише на хвилинку вийшла з кімнати – і повернулася з тарілкою соковитих вишень. Настуня з Чеберяйчиком чекали на склянку з відваром лікувальних трав, а натомість отримали вишеньки, та ще й взимку. І тоді Євправксія розповіла їм, що вишеньки – не лише ласощі у варенні, компоті, узварі, киселі. У народній медицині для лікування різних недуг з цієї рослини використовується все-все. Сік сонячної ягоди та чай з вишневих гілочок полікує горло. Вишня чудово налаштовує наш організм проти всіх хвороб, а особливо допоможе зміцніти його після простуди. Якщо ласувати нею вволю, то наші щічки зачервоніюсь, мов та сонячна ягода. Добродія була переконана, що дівчинці із сонечком у душі, обов’язково допоможуть ці сонячні ягоди. Та, передаючи їх мені, вона якось так пильно подивилася мені у вічі – і посміхнулася. На хвильку мені здалося, що вона знає якусь Таємницю, але я вже думками линула до хворої дівчинки Лесі.

Настуня знову доторкнулася до вишиваночки Чеберяйчика – і от вже вони біля ліжка, у якому лежала дуже гарненька, але занадто бліда дівчинка.

- Ну от, Лесю, - сказав Чеберяйчик, - це Настуня з майбутнього. Вона хоче тебе вилікувати.

- Так, Лесю, - з жаром почала я говорити, - ти тільки поглянь, які вишеньки чарівні передала тобі Добродія. Ти зможеш і малювати, і грати на піаніно, і танцювати досхочу. І в тебе ніколи і нічого не буде боліти! Бери!

Леся хвилинку помовчала, потім міцно обійняла мене і сказала:

- Дякую тобі, Настуню, і тобі, Чеберяйчику, передасте і Добродії мої вітання. Гречно дякую вам за все. Але, Настуню, я та Леся с України, яка прикладом свого життя надихала не одне покоління українців. Мені подобається моє життя, повне випробувань і сподівань. А ти, мила моя подружко з майбутнього, сама чудово малюєш, граєш на піаніно, пишеш гарні віршики та казочки та ще й навчаєшся добре, а ще (мені Чеберяйчик про це розповідав) допомагаєш мамі, бо клопоту у неї багато – вас же у матусі аж п’ятеро. То послухай мене, там, у майбутньому, ти кожного дня роби так, щоб потім опинитися разом з нами у Країні Спогадів, а не канути у забуття. Леся ще раз міцно мене обійняла та так щиро посміхнулася:

- А за вишеньки дякую! Дуже смачні!

Я заплакала, а Чеберяйчик притис мене до своєї вишиваночки, щоб заспокоїти, бо й сам дуже розчулився, почувши ці мудрі Лесині слова.

Тож ми одразу опинилися знову у моїй кімнаті, і Чеберяйчик почав швидко прощатися, бо комусь ще з дітлахів, напевне, терміново знадобилася його допомога.

- То от які вони – носії добра – працелюбні, наполегливі, щирі, - подумала я. – Вони творили добро в кожну хвилиночку свого життя. Вони дбали не про себе, а про інших. То й стали вартими Країни Спогадів, у яку дорога пролягає через сьогодення. І я тепер добре знаю, що мені робити у майбутньому, щоб стати славетним минулим моєї чудової України – неньки, бо ж самі чудові ліки, я тепер твердо у цьому переконана, це наполеглива праця в ім’я Добра й обов’язково ще зовсім малесенька краплинка Дива.

Ось така вам от казка - не казочка, а мені добрих спогадів в’язочка.

 

 

Холодна квітка

Цю казку мені розповіла моя улюблена лялька – Принцеса Щастя. Так, не дивуйтесь! Я все ще граюся в ляльки. Я розповідаю їм свої секрети, а вони щедро дарують мені свої незвичайні казкові історії. Ось послухайте, як у мої двері одного разу постукало Дитинство.

Жив – був король Мужність зі своєю донькою, чарівною принцесою Щастя. Але у королівстві настали страшні часи. З ними разом оселилась сестра короля Заздрість. Яким же зловісним стало це королівство. Навіть ліс навколо замку став називатися не Гамірний, а Мовчазний. У ньому перестали співати птахи, навіть джерельця – і ті перестали дзюркотіти.

Чарівна квітка, принцеса Щастя почала згасати у всіх на очах. І тоді люблячий батько, король Мужність, вирішив сховати свою єдину доньку подалі від своєї сестри.

Кінь Вітер стрілою помчав крізь Мовчазний ліс. Гілки дерев та чагарників міцно переплітались за ними, стаючи перепоною на шляху Заздрості, яка вирішила наздоганяти їх.

Батько сховав дівчинку у глухому селі на березі річки Забуття. Пройшли роки. Одного разу, гуляючи околицею Мовчазного лісу, принцеса знайшла вхід до печери. Печера мерехтіла блакитним сяйвом, а в ній її зустріла Фея Добра. Нарешті Щастя й Добро зустрілися. Вони вирішили об`єднатися проти Заздрості, а на допомогу покликали Мужність.

Фея Добра подарувала принцесі прикрасу у вигляді квітки. Ця квітка була якась дуже незвичайна. А Фея розповіла їй про те, що король колись побачив цю квітку високо в горах. Ця біло-золотава квітка жила на самісінькому вершечку гори, тому шлях до неї був дуже важкий. Той, хто отримає цю квітку, стане добріше Доброти, щасливіше Щастя. Королю Мужність знадобилось шістнадцять твоїх найчудовіших років, щоб знайти цю дивовижну квітку на ім`я Едельвейс. Фея Добра саме його перетворила на цю прикрасу і якщо холодна квітка доторкнеться до Зла, то сестра короля знову стане добріше Добра та  Щасливіше Щастя, а  квітка знову оживе.

Так об`єдналися у боротьбі зі Злом Мужність, Добро та Щастя. А тим часом принцеса Щастя сміливо крокувала Мовчазним лісом назустріч Злу. До неї приєдналися гноми-скарбошукачі, які охороняли скарби у надрах Мовчазного лісу. Вони сховали Красу від Зла і знали про всі підземні лабіринти, які вели до замку. Головного гнома – Хранителя звали Розум. І ось уже у боротьбі зі з Злом об`єдналися – Мужність, Доброта, Щастя та Розум.

Розум знав, що сестра короля дуже боїться прикрас у формі квітки, а  більш над усе – самих живих квітів. Тому він дістав зі схованки  самий великий скарб гномів – Білу Перлину Мудрості, яку гноми отримали у подарунок від королеви Вічність, дружини Повелителя Часу на знак подяки за відданість.

Перлина завбільшки з горіх засяяла у центрі Холодної Квітки. Принцеса вирушила в путь. Невдовзі вона опинилася біля воріт замку. Вартові дивилися на Перлину не відриваючи погляду – і пропустили Щастя. А Зло, засліплена сяйвом навколо перлини, не могла більше думати ні про що, як тільки про бажання заволодіти Перлиною. Вона схопила прикрасу та миттю наділа її, навіть не звернувши увагу на Холодну Квітку навколо Перлини. І як тільки квітка доторкнулася до сестри короля, перлина зникла, а замість неї у руках Зла опинився живий біло-золотавий Едельвейс. У ту ж мить, сестра короля стала найдобрішою та найщасливішою людиною у світі. Так Мужність, Добро, Щастя та Розум перемогли Зло, в ім`я Добра на Землі. Цій новині дуже зраділа Вічність і запропонувала дати сестрі короля нове ім`я – Натхнення, над яким не владен навіть Час. Тепер вона натхненно вирощує квіти у своєму квітнику Віри, Надії та Любові. А Повелитель Часу, як завжди гортає сторінки Книги Див, де сподіваюсь, буде записана і ця дивовижна історія, бо ж і дотепер продовжує сяяти своїм таємничим сяйвом  Біла Перлина Мудрості, яка і перетворила холодну квітку на живий Едельвейс – квітку Щастя Любові та Мужності. Так, так, саме Любові – любові до ближнього!

 

 

 

 

Двері до зірок

Настав довгоочікуваний вечір. Один з тих які називають Вечором Див. Всі діти нашого Здивуй-міста зібрались у містера Космо, щоб разом з ним поринути в незвичайну атмосферу дивних фантастичних історій. А прозвали його так тому, що він твердо вірив у те, що мандрував планетами. І на кожній обов`язково  створював своє Здивуй-місто, саме таке, у якому жили і ми на нашій планеті Земля. Так, так, саме з великою буквою «Ел». Бо друга її назва у Всесвіті Фантазії була ЗемЛя Літературна. Але про це знали тільки мешканці нашого самого незвичайного Здивуй-міста. Побачити наше місто та стати його мешканцем міг тільки той, хто вірить у Силу Слова-Слова цілителя.

Ну так ось… Одного разу я затрималась у Містера Космо, щоб допомогти йому з прибиранням в його величезній Життєтеці. Так я та мої друзі називали величезну бібліотеку, яку зібрав Містер Космо за своє життя. Книжкомандрівника – дослідника Слова у безмежному Всесвіті Фантазії. Життєзнавець – ось його справжнє покликання.

• Мені потрібна учениця, - тихо сказав він,- прийшов Мій час Переходу. Я вибрав тебе, Синьоочка!
• Містер Космо, але у нашому Здивуй-місті стільки інших хлопчиків та дівчаток. І вони всі такі чудові, - здивовано відповіла я.
• Так, але ти Особлива. І ти сама зараз у цьому переконаєшся.

І не встигла я оговтатись, як дядечко Космо відчинив переді мною такі знайомі двері з табличкою «Архів» і … Зорі замерехтіли у мене прямо перед очима. Здавалось, почав іти зоряний сніг. Потім швидко все зникло, а я опинилася на планеті Самого Синього Кольору, який я могла собі уявити.

• Ось ти і вдома, Синьоочка. Це Твоє Здивуй-місто, - почула я голос Містера Космо.

Я опинилася у величезному залі, так схожому на читальний зал наукової бібліотеки, куди ми так часто ходили з дядечком Космо в пошуках інформації для наших Суперсловесних поєдинків. Мене оточили якісь маленькі створення у синеньких ковпачках. Крізь їхні суперсині окуляри на мене дивилися очі, повні страху та здивування.

• Несправжній Синьоочці кінець, несправжній Синьоочці кінець, - шепотіли вони один одному у маленькі охайні вушка.

Дядечко Космо зник, але його голос продовжував лунати у моїй голові: « Ти справжня Хранителька Кристалла Істини. Сьогодні ти повинна коронуватись у присутності всіх Хранительок Кристалу дев`яти Здивуй-міст нашого Всесвіту. І тільки мешканцям нашої ЗемЛі Літературної випала велика  честь користуватися Безмежною силою слова. А секрет у тому, що Хранительки схожі один на одного, як дві краплі води. І тільки одна оманою оволоділа Кристаллом Істини і силою злих чар утримує його у себе. Якщо ти не впізнаєш її під час коронації, то на неї одягнуть вінець слів, наша Земля Літературна замовкне назавжди та перетвориться у Пустелю Мертвих Слів. Ти повинна врятувати всіх нас. Ти повинна захистити  Майбутнє!»

 Слова дядечка Космо  розтанули у неосяжному просторі Всесвіту Фантазії. Як закляття я стала повторювати такі прості, але такі важливі для мене зараз слова: «Я вірю в силу Слова, я знаю Ціну Слова, я чую Музику Слова!»

 А у тронній залі Хранительки усіх Здивуй-міст уже зібрались у центрі навколо скульптури у вигляді величезної відкритої книги, у середині якої сяяв самим синім кольором Вінець Слів, яким повинні коронувати мене… Але всі здавалось, були стиснуті якимось невидимим залізним обручем, який перешкоджав урочистому ритуалу.

 Ми всі дійсно були дуже схожі на одну, зберігачі-синьоочки. Я стала прислухатися до того, що відбувається у їхніх головах, тому що у своїй голові я давно вже чула Музику Слів, так схожу на пісеньку квітів дзвіночків, які так полюбляв вирощувати дядечко Космо у нашому Здивуй-місті на ЗемЛі Літературній. Виявляється, я не марно подовш затримувалась біля них і частенько запізнювалась на наші Супернезвичайні зустрічі. Музика Слів долинала звідусіль, ось тільки навколо однієї Синьоочки з самим крижаним поглядом стояла мертво-лякаючи тиша.

• Ось Несправжня Синьоочка, - з усією силою голосу закричала я.

І в туж мить  Несправжня Синьоочка зникла, а в моїй руці засинів – засяяв Кристалл Істини. Маленькі синьоокі чоловічки радісно затанцювали навколо нас, а всі посланці Здивуй-міста нашого Всесвіту Фантазії шанобливо схилили переді мною голови.

 Щаслива, я прокинулась на дивані у дядечка Космо в такій знайомій та затишній Життєтеці ЗемЛі Літературної такого рідного Здивуй-міста. Я спочатку подумала, що мені все це наснилося, але у своїй долоні я стискала навдивовижу синій камінчик, крізь мерехтіння якого ясно виднілися рятівні слова нашого Щасливого Майбутнього, яке починається, звичайно ж, Сьогодні: «Я  вірю в Силу Слова, я  знаю Ціну Слова, я чую Музику Слова». А вінець Слів – це не просто гарна прикраса на голові, а краса слів, у які ми вдягаємо наші думки. Хай же вони завжди будуть Чисті та Сині, як саме Синє небо у Всесвіті Фантазії!

 

Планета загубійок

Я прокинувся, як завжди пізно із до болю мені знайомим відчуттям: вже кудись запізнився, вже щось забув чи загубив напередодні. Все було як завжди, але все ж таки щось Не Так.
У моїй кімнаті чомусь разом зі мною прокинулись багато незнайомих мені хлопчиків та дівчаток. У них був такий же вираз обличчя, як і у мене: нудьгуюче - здивований. Певно, вони як і я вже кудись запізнились, уже щось забули чи загубили напередодні. А за вікном нас весело зустрічали Два Сонця. Так, не дивуйтесь, саме два. Одне виглядало із-за іншого із великою зацікавленістю.
У наступну мить двері тепер безмежної кімнати відчинилися і на порозі з’явився справжнісінький Робот. З веселою фразою, яка здавалось доносились із глибокої криниці, яку він носив у собі, він звернувся до нас:
- Вас вітає Планета Загубійок. Добрий ранок, нові мешканці нашої планети! На вас чекає захоплююча екскурсія нашим Знайдилендом, який вважається справжньою гордістю нашої планети.
Я просто занімів від подиву. Ймовірно, подібне відчували і мої нові друзі, бо ніхто просто не міг зрушити зі свого місця. Автобус, схожий на велетенську бабку, уже чекав нас за порогом моєї кімнати. Ну дійсно, прямо бабка з колесами. Я навіть назву йому придумав – Бабколіт. Наш бабко літ піднявся над містом двох сонць та зовсім без крил, але так хутенько поніс нас до Знайдиленду.
По дорозі ми всі перезнайомились і виявилося, що нас зібрала тут одна біда – ми Загубійки. Хтось із нас завжди губив зошити, хтось олівці, хтось звичайна ж річ рукавички, а хлопчик з рум’яними щічками виявляється загубив Совість, а дівчинка з кумедними косичками – Довіру. А високий худорлявий хлопчисько з ластовинням – навіть відчуття Гумору. Отакої! В середині себе я відчув якийсь неприємний холодок…
Та в ту ж мить наш бабколіт уже підлетів до Знайдиленда, і гори зошитів, книг, портфелів, олівців височіли посеред нього, а за ними просто неба  стояли самі справжнісінькі літаючі тарілки самих незвичайних конструкцій. Мабуть занесло їх із найвіддаленіших Галактик нашого неосяжного Всесвіту. А ще я помітив величезні екрани, які оточували увесь цей гармидер, а на них демонстрували різні фільми, тільки чомусь кадри так швидко змінювалися, що я і второпити не встиг, що то за кіно, але коли скрикнув мій сусід справа, та почав бурмотіти щось про свої сни, то я одразу ж зрозумів, що ми дивилися на екранах Загублені Сни. І гарному настрою одразу прийшов кінець.
Мене навіть не розвеселило, як робот, натиснувши щось там у себе на животі, миттєво перетворював книги на птахів, які ширяли навколо нас, тріпочучи крилами – сторінками, а зошити – на зграйки різнокольорових рибок, які високо вистрибували із води і заглядали в ілюмінатори нашого бабколіта. І навіть дротики – олівці не хотілося метати за якісь там призи із інопланетних кораблів.
Втрачені речі швидко знаходили своїх господарів серед моїх нових друзів, а от ті, що загубили щось цінніше, ніж речі, приголомшливо озиралися навкруги і намагалися заховатися серед натовпу, тільки щоб не дивитися у бік безликих манекенів, які стояли посеред Знайдиленду. Так, саме безликі манекени уособлювали все те найкраще, що на нашій чудовій матінці – Землі складає людину з великої «Л»: Здібність, Натхнення, Впевненість, Вихованість, Наполегливість, Старанність, Чесність, Добропорядність, Щирість, Чуйність, Відвертість.
Захотілось зібрати всі скарбнички на планеті і швиденько викупити цих манекенів з полону чи будь-що інше вдіяти прямо тут, прямо зараз, інакше кажучи, Діяти.
- Діяти, згода, діяти, - обізвався наш робот-провідник.
У нас зберігається загублена сторонка з якоїсь дуже мудрої книги знань вашої планети. Якщо знайдете відповіді на ці складні запитання з цієї книги, манекени ваші. Наймудріші провидці з дев’яти Галактик не змогли розгадати цієї таємниці. Тільки одна спроба, інакше ви всі потрапите до країни Втрачених Дітей, а звідти вороття уже немає назавжди.
- Ми готові, - майже водночас закричали всі, як один.
- Тож слухайте: що в сіті є ситніше, прудкіше, миліше над усе?
- Отакої, так це ж з української народної казки «Мудра дівчина». Тільки б ті відповіді пригадати (бо читаю я, зізнаюсь тільки вам, як завжди через сторінку). Як закляття залунали слова моєї нової подружки, які вона почала уже вимовляти про себе:
Книга – морська глибина,
Хто в ній пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить!

- Ох і мав рацію Іван Франко, наш пречудовий Каменяр. Я миттєво згадав усі відповіді. Чудово, що на цій планеті ми мали змогу читати думки один одного. Усі відповіді, як кола по воді, розійшлися по свідомості моїх друзів. Я говорив за Всіх, а Всі говорили за мене:
- «Ситніше над усе – земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіше над усе – думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліше над усе – сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.»
- Досить, досить, досить, - залунало у наших вухах. І в ту ж хвилину безликі манекени перетворилися на зграю лелек наших веснянокрилих та й полетіли у бік Землі нашої матінки.
- Ура! Перемога! Ніколи неможна губити Віру, Надію та Любов!
Любов до Істини, а істина дуже проста. Її ще Григорій Сковорода нам заповідав: «Не той дурний, хто не знає, а той, хто знати не хоче».

Тож не губімо ніколи Істин Звичайних, щоб таке і страшних снах не наснилося, і ні в яких книжках не залишилося. А тільки Вічне Франкове:
Книга – морська глибина,

Хто в ній пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить!

То ж хутенько прокидайтеся, хто ще спить!

Біограф: І от настало справжнє свято у її родині - народилася онучка Марійка.
Літературознавець: І в наш літературний кошик вона поклала свій новий твір «Квіткова Абетка».
У подарунок для нас, для наших майбутніх дітей та онуків.
Вчителька читає новий твір «Над садом райдуга цвіла, в садочку азбука росла»:
Над садом райдуга цвіте,
В садочку азбука росте.

Абетка незвичайна ця

Квітками майорить уся.

Ось айстра – «зірочка» з латини,

Осінньої окраса днини,

А он барвінок – переможець,

Красу землі він зелом множить.

Волошка – символ простоти

В садочку синню проросте.

Гвоздика – клич до боротьби,

Ще й рятувала від чуми.

Ось аґрус, листячком тріпоче,

Квітками радувати хоче.

Дзвіночок дзенькнув молоточком,

До співу він завжди охочий.

Ось едельвейси – щастя квітки,

Завжди всміхайтесь, любі дітки.

Із гір Карпатських у наш сад

Вже білі зірочки летять.

Вдихнувши запах євшан – зілля,

Згадаєш зразу:тож відкіль я?

Дитинство згадуєш відразу,

Гіркий полин – степів окраса,

Жоржина мружить жовте очко.

А звіробій, як справжній лікар,

Дитину зробить світлу ликом.

На букву «и» хоч слів немає,

Підсніжник – цвіт нас привітає,

Сміливець перший весняний,

З зимою він вступає в бій.

А ось і іриси цвітуть,

Їх греки «райдугою» звуть,

А в Україні -  півник це,

Барвисте й милеє слівце.

Татарське зілля ось – аїр,

Як спогад про запеклий бій,

Коли з любові до сестри

Брат рідний став проти Орди.

Ось мати-й-мачуха росте,

Від кашлю добре зілля те.

Її барометром зовуть,

Бо дуже квітки дощик ждуть.

Ось королиця, що ромашечкою зветься,

Нив’яник і невісточка – в народі так ведеться.

А там на озері в садочку

Латаття плаває віночком,

Чарівні лілії в воді

Жовтаві й білі лебеді.

Як без вишні не садок

Так без маку – не вінок.

Це прислів’я пам’ятаєм,

В садочку нашому вітаєм.

А скромна квітка незабудка

Нагадує, що вірним треба бути.

До нас чарівна завітала орхідея,

Дарує втіху всім,

Природи досконалая ідея.

Ось перелісочка квітує фіалково,

Садочка нашого барвистая обнова.

Жіночого віночечка окраса

Ромашечка квітує, мов прикраса.

Із цвітом яблуні та вишні

Вплітали їх в «вінок кохання» пишний.

А сон-трава майбутнє нам відкриє,

Його дізнатись уві сні тож кожен мріє.

Он ген троянда розтулила пелюстки,

Духмяні пахощі розлила навкруги.

В траві сховалася кульбаба,

Що букву у віддати з цвітом рада.

Хай парашутики летять,

Над садом снігом миготять.

Фіалочка триколірна, такі собі братки,

Цвіте з весни до літечка.

Усім нам до снаги.

Японці звуть цю квітку «сонце»,

Ми ж хризантемою зовем,

Цвіт восени її цвіте,

Школярик в школу з нею радо йде.

Петрів батіг, цикорієм що зветься,

До нас він синім цвітом озоветься.

Чорнобривчики жовтенькі

Нас вітають всіх раденько.

Їх матуся висіває, про садочок добре дбає.

А ось і крокуси ростуть,

Шафраном їх в народі звуть. 

Барвник й приправа у садку,

У запашнім його вінку.

Ось виріс дивний медонос,

Пішов він дуже швидко в зрост.

Вічнозелений плющ зацвів,

Зірковий цвіт у світ пустив.

А он уважненько дивись,

Ось льон блакитно розповивсь.

Він вишиваночкою стане,

І слава наша не зів’яне.

Терночок у садочку зріс,

Колюча слива, бережись.

Але ми вдячні квіточкам

За радість, що дарують нам.

Там де півонія зросла

Казали, що немає зла.

Ця пишна квіточка весни

Духмяні нам дарує сни.

В садочку азбука росла,

Над садом райдуга цвіла.

Садочок, дітки, доглядайте,

Й абеточку хутчіш вивчайте!

33 літери у садочку,

33 квіточки у віночку.

Хоч всі вони і зовсім різні,

Та у садочку їм не тісно.

Живіть і ви у мирі, діти,

Майбутнього країни квіти!

 

ІV Підсумок. Творче домашнє завдання.

Вчителька: Дякую, любі, за ваші зусилля, за ваші чудові слова. Ну, а вас прошу у наш літературний кошик покласти перекази та легенди про квітки із «Квіткової Абетки», власні віршовані та прозові твори, свої ілюстрації, фотосесії та гербарій, який ви зможете зібрати під час подорожей нашою чудовою Україною, бо:
Ми той місточок – кладочка,
Що в’яже все у в’язочку:
Минуле із теперішнім,
Сьогодні з майбуттям
Для красоти життя
І радості буття!

Літературознавець: Продовжіть нашу естафету, розкажіть і ви про окрилених Вірою, Надією та Любов’ю до рідного краю вчителі ваших, творчим кредом яких є слова нашої вчительки.

(Лунають пісні «Україна – це я» та «Україна – це ми»)