20 липня о 18:00Вебінар: Як вчителю зберегти своє здоров'я в умовах сучасного буремного життя

Урок позакласного читання "Шлях до вічної оселі"

Про матеріал
Цей матеріал про перпоховання Тараса Шевченка в Україні. Він містить розповідь про те, як українці здійснили останнє бажання Кобзаря. Це урок - подорож . Кожна станція відображає етап на шляху до України праху Тараса Григоровича Шевченка. Ця розробка містить поезії, інсценізацію , розповіді сучасників.
Перегляд файлу

Урок позакласного читання 

Клас -9

Тема : Шлях до вічної оселі Тараса. Заочна подорож

Мета: ознайомити учнів , як українська громада виконала заповіт поета; удосконалювати  уміння виступати перед аудиторією, виразно читати твори; формувати  ціннісне  ставлення до  кращих  представників  культури  нашого   народу..

Обладнання: портрет Шевченка, виставка „Дорога Шевченка до Канева”.

Вислови: 1.Багато  духовних вождів було у нас, багато великих поетів, вчених, подвижників ,- але  на долю їх святих могил не випало  поки що того, що випало на долю цієї.

   Ця одинока могила , на високій кручі Дніпра- народний пам‘ятник.

                         Григорій Мачтет.

  Смерть Тарасова нічого в нас не одняла, яко в народу;ні, вона нам, яко  народові, очі осіяла, вона перед нами велике діло Шевченкове вповні явила , а самого Шевченка , мов на гоі серед нас  поставила...

                   „Основа”, Некролог, 1861 рік.

  Випереджувальні завдання: учні працюють у групах , готують відповідні завдання.

Тип  уроку: урок  позакласного  читання.

Інтеграція предметів  : історія, мистецтвознавство, українознавство.

Наскрізні лінії-1, 5, 6, 9            

                   Основний зміст уроку.

      Мотивація навчальної діяльності учнів.

    Вчитель: Несподівана смерть Шевченка приголомшила не лише земляків поета, а й усіх кому дороге його ім‘я, його поетичне слово. Поет, що весь час боровся проти кріпацтва і неволі, лише 7 днів не дожив до маніфесту про звільнення мільйонів рабів- братів його.

    Смерть його стала всенародним болем і втратою. Осиротілий народ оплакував смерть Тараса Шевченка, щиро молився за його душу.

    Сьогодні ми з вами проведемо заочну подорож тією дорогою, якою повернувся наш Кобзар до місця вічного спочинку.

                   Весною гарно квітне Канів,

                   Прекрасною стоїть гора,

                   Де в травні місяці чудовім

                   Тут перепоховали Кобзаря...

    Ми зупинимося на трьох станціях .Дізнаємося багато цікавого.

                     Сприйняття навчального матеріалу.

      Перша станція ”Смерть Кобзаря – всенародне горе”.

           Поет: Намріяв: поставити хату,

                       Садок посадить над Дніпром

                       І віку свого доживати

                        В хатині , повитій добром.

                        В саду йому виділись діти

                        І мати весела при них.

                        Та смерть не дала порадіти

                         З живих несказаних утіх.

                         Лиш в думах дітей і дружину

                      Любов‘ю палкою зігрів.

                      Поета звела в домовину

                       Тюремна опіка царів.

       Поет:    Тихесенько Україна плаче...

                       Поховала дух великий і серце гаряче.

                       Поховала наша мати найкращого сина -

                       „Вічну пам‘ять” заспівала уся Україна.

Біограф1.:У день смерті поета вірні його друзі зібралися  ввечері у Михайла Лазаревського і всі разом вирішили так увінчити  пам‘ять свого побратима:

   1.Перевезти тіло його на Україну, згідно з поетовим заповітом.

   2. Поставити  на  могилі його пам‘ятник.

   3. Видати  якнайкраще його твори.

   4.Заснувати народну школу імені Шевченка.

    5.Допомагати його рідним.

    6.Відвідувати кому-небудь з найближчих друзів могилу    Шевченка.

  Відразу ж друзі  почали збір коштів  на увічнення  пам‘яті  поета.

  28 лютого відбулося поховання поета.(Демонструється малюнок „Шевченко в домовині”).Відкриту домовину  несли студенти на руках аж до  Смоленського кладовища , яке було від Академії  мистецтв на відстані кілька верстов. Падав густий сніг за домовиною  Тараса Шевченка   йшли прибиті горем його співвітчизники – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Бєлозерський, Павло Чубинський, брати Лазаревські, Григорій Честахівський, Олександр Афанасьєв – Чужбинський.

        Поет: Не в степу , не на могилі,

                     Над Дніпром широким,

                     Ти заснув єси , Кобзарю,

                      Вічним сном глибоким.

  Цей вірш став народною піснею, що понині виконують кобзарі на  Тарасовій горі.

    Поховали  поета  на Смоленському кладовищі в дубовій домовині, котру поставили  в дощану скриню, вкриту  всередині свинцем. Поховали на тому місці , де часто він любив сидіти з альбомом в руках.(Показуємо малюнок  Т.Шевченко „Куточок Смоленського кладовища в Петербурзі”).

    Всі розуміли , що незабаром доведеться перевозити тіло  поета на Україну.(Демонструємо ескіз  Соколова „Могила Шевченка на Смоленському кладовищі”).

    Письменник: А Тарас Шевченко  лежав у труні , оббитій  білим глазетом , на чорному катафалку  посеред академічної  церкви. На труну поклали  великий лавровий вінок, багато живих квітів.

   Дивно  спокійне і гарне було в нього лице. Розправились гіркі зморшки, і немов заснув він або ,може , тільки закрив стомлені очі, щоб спокійно додумати  велику добру думу...

   А народ все надходив і надходив...

   Хоч в газеті не було повідомлення , але разюча звістка  облетіла всіх, і всі поспішали  прийти попрощатись з  Тарасом . І , заходячи сюди , кожен відчував такий нестерпний жаль, що , такий докір і собі , і всьому навколишньому життю. Певне треба було його більше берегти, просто по-людяному берегти. І таке  незмірне почуття любові  й пошани було до присутніх, що, здавалося,  воно гуртувало навколо цієї труни всіх в одну велику сім‘ю, об‘єднану великим спільним горем. Українці, росіяни, поляки, художники, письменники , вчені, студенти зібралися тут, і всі дріб‘язкові сперечання, непорозуміння, - все зникло , зблідло  перед  цією труною...

   Потоки людей  линули до Академії. Сніг великими пластівцями з  летів з сірого неба. Давно Петербург не бачив такого натовпу. Тисячі підходили і підходили. Уже не могли пройти  в Академію. Густий натовп стояв на  набережній, аж до Царського мосту.

  От студенти  винесли труну. Вони не поставили її на катафалк. Вони несли її до  самого  Смоленського кладовища, до самої могили. І над натовпом  височіло  спокійне , величне  лице Кобзаря. Труну несли відкритою...

        Станція друга „ Початок  дороги до вічної оселі”.

    Історик: Дозвіл на перевезення поета на Україну було отримано в квітні.

  В останню дорогу на Україну  громада українців доручила  везти одному з братів Лазаревських – Олександру Матвійовичу, майбутньому історику України та вірному другові поета, художнику  Григорію Миколайовичу Честахівському.

   58 днів перебував прах Шевченка в Петербурзі. 26 квітня 1861 року  друзі поета зібралися на Смоленському кладовищі , викопали дубову труну з тілом поета , вклали її  в іншу свинцеву, а цю – в соснову, оббиту по боках металом і в двох місцях була стягнена пасками. Встановили на спеціальні дроги. На домовині зоріла віньєтка з  лаконічним надписом. Цього  сумного дня з  вінків , що були на могилі поета  брали по металевому  листочку.

(Показ фотографій  листків з домовини поета).

     Сумними були обличчя друзів . З прощальним словом до поета звернулися його земляки. З промовою виступив Пантелеймон Куліш. Йшов мокрий сніг, від якого  потемніла червона китайка. Траурна процесія ушила через увесь Петербург. Жалобна процесія  привертала увагу і до неї . до неї вливалися все нові шанувальники слова  поета. Йшов сніг, але люди його не помічали, поволі добралися до вокзалу. І тут востаннє стовпилися коло труни. Тихо й бережно підняли його на плечі, поставили у вагон, зібралися в далеку путь. Так почався останній шлях Кобзаря.

               Звучить пісня „Заповіт”.

       Драматурги.

     Інсценізація уривку з роману Оксани Іваненко „Тарасові шляхи”.

Честахівський: Батько Тарас їде до своєї господи.

 Михайло Лазаревський: Дивіться ж , хлопці, дивіться :на вас поклалися.

Михайло Лазаревський (до брата): Сашко, Сашко, коли б  Тарас устав  та подивився. А ти , Грицьку,  замальовуй і записуй усе, що можеш.

Честахівський: Хіба можливо все записати і замалювати?!

 Олександр Лазаревський: Записуй, замальовуй усе. Коли б я міг  малювати. Може , це тільки початок того безсмертного життя , його невмирущої слави, і з нас спитають не тільки мої брати і мати , не тільки громада в Києві чи Петербурзі ,а та нова громада. Що може вирости з наших онуків.

Честахівський: Коли б я був справжній художник! Хіба я можу своїми невправними малюнками, своєю невпевненою рукою передати все те, що побачу?!

   Критик: Наступного дня поїзд з домовиною поета вирушив у далеку дорогу. Першою зупинкою була Москва. З поетом попрощатися прийшли московські друзі, вчені, письменники , актори.

   З Москви до Києва залізниці не було, тому Шевченкову домовину довелося везти поштовим трактом6спеціальними ресорними дрогами, запряженими трійкою коней. Цей похід та похорон  зафіксував Честахівський у своїх малюнках.

  Перевезення праху Шевченка стало історичним поверненням його в Україну, Де б не проходила домовина Шевченка, назустріч виходили люди, ніби передаючи  його наступним. Цей похід був величним , досі до цього ніким не бачений, тому й залишився назавжди в пам‘яті народній, в його легендах, переказах та спогадах.

   Третього травня домовина з тілом Шевченка  ступила на рідну землю. Григорій Честахівський став на коліна, поклонився та тричі поцілував землю.

    Після  десятиденної мандрівки Україною , 6 травня домовина прибула  до броварів , під Києвом. Щоб віддати шану назустріч, вийшло багато людей, а серед них студенти, гімназисти.

      Поет: М.Старицький „ На спомин Т.Г.Шевченка”.

               Ні, він не вмер поки ще наше слово

               Гучатиме серед степів, лугів,

               Його пісень перейде  слава нова

               У сиву даль від заздрісних  віків.

               І заповіт братерства і любові,

             Що він нам дав , як стяг на боротьбу,

           Перелетить луною в інші мови

           І правдою подужає злобу!

           Настане час, і з тим новим  псаломом

            Ми підемо  по стогнах городів,

           І воздамо з тимпанами та дзвоном

            Хвалу йому, заступнику рабів.

     Літературознавець: Символічно, що саме в цей у Полтаві було  посаджений народом дуб у пам‘ять про  поета.

    Провести співця в останню путь  прибув  до Києва і відомий  український поет цукрозаводчик , коштом  якого  вийшло  останнє  прижиттєве видання „ Кобзаря” 1860 року, Платон Симиренко разом з своєю  родиною.

    Зворушливою була зустріч з  домовиною Шевченкової рідні - простих українських селян, які принесли з собою ікону Спасителя і поклали на домовину. Вони пішки прийшли зі Звенигородщини до Києва, щоб оплакати і провести в останню дорогу. Голосила по братові сестра Ярина . а разом з нею жінки Микити і Йосипа - Палажка та Мотря, дружина Варфоломія –Олександра, голосили чужі жінки, незнайомі, а ,здавалося,  що тужила за ним вся Україна...

     Письменник: От і ступили на українську землю.

 На тихі води. На ясні зорі. І тут по селах голосили над труною жінки. Коло кожного села з юрби виходила дівчина у вишитій сорочці, у запасці, з стрічками й вінком на голові і врочисто несла на труну „канун”.

   -Це той, що за нашу волю боровся ,- передавали з уст в уста.

      Тарас наближався до Києва.

   Травень був рясним на дощі. Це Вкраїна плакала за своїм Кобзарем, як удова за улюбленим первістком.

   А від села до села лунала звістка :”Батько Тарас повертається на  Україну”.

   І не казали, що „везуть”,”ховають”, а казали повертається , як про живого.

 Драматурги: інсценізація

 Іван Сошенко: (зітхає) От і повертається1

 Його дружина: Та заспокойся , не побивайся так, у тебе сил не вистачить і зустріти!

 Іван Сошенко: Боже ж мій! Іду Літнім садом, молодий , щасливий, і сидить хлоп‘я в малярському халаті на перекинутій цеберці і Сатурна малює... І такі очі у того хлопця... А то був Тарас... Тарас Шевченко... А я йому не раз казав : „Кинь писати, ти художник”. Боже ж мій, господи,  не знав ані щастя, ані долі.

Чалий: Іване Максимовичу! Ви говорите про нього , як про звичайну людину , а він же нашу українську мову підняв, він же наш народ світові показав, на рівні з іншими народами, його ж ім‘я безсмертне.

Студент: Він нам заповіт лишив: поховайте та вставайте... подивіться на Поділ: людей видимо-невидимо...

Чалий: Ходімо туди, назустріч Тарасові.

Історик: Для того щоб домовина вступила до Києва потрібен був дозвіл генерал-губернатора.ЇЇ дозволили поставити у  церкві Різдва Христового в Києві на Подолі  за умови, що не будуть виголошуватися промови, але надвечір уже була  приставлена поліція, а вранці- кінні жандарми. Вранці , на панахиді,  коло церкви було багато людей, але промов не було.

Літератор:” Була неділя 7 травня . З ночі ще прибував народ. Не тільки в церкву , на майдан не можна було протиснутися. Вранці почалася панахида.Без промов. Про заборону знали всі , обурювалися. Раптом народ потіснився, трохи розступився. У церкву ввійшла жінка в глибокій жалобі. В руках у неї був терновий вінок. Вона мовчки поклала його на  труну і вийшла.

  Ніхто її не зупинив . І вже коли її струнка , висока постава  у чорних плерезах зникла в натовпі за дверима церкви, Олександр Лазаревський зробив рух побігти подивитись, довідатися , хто це був? Але вже знову зімкнувся народ , і жінка зникла.

    -Терновий вінок ,- зашепотіли в юрбі.

  - Саме терновий вінок за всі його страждання.”

Краєзнавець: Прийнявши рішення перевезти на Україну  прах поета , петербурзька громада  остаточно не вирішила , де його поховати, хоча стосовно цього велося листування .одностайності не було: одні хотіли поховати в Києві, інші - в Каневі. На нараді було вирішено поховати в Каневі.

  Поет: Шумить, гуде Дніпро широкий,

             Хвилю підіймає, воду розливає,

             А київська громадонька сльози виливає,

             Крізь  домовину Тарасове слово промовляє.

              Несуть труну Тарасову,

              Червоною китайкою вкриту,

               Та квітами весняними

               Поверх труни в головах лежить вінок лавровий,

               А зверх його трохи менший,

               З колючками вінок терновий,

                Під труною ідуть студенти

               Сльози виливають та Кобзаря із Києва в Канів

                                                Проводжають.

                Перестала наша тяжка доля його вустами співати.

                Остались сироти і діти , і мати.

                 Ой полинув орел сизий в далеку дорогу,

                За вдовицю – сиротину молитися Богу,

                Громадонька очицями ясненькими сльози виливає,

                 Устоньками щиресенькими промовляє

                В останній раз із Києва батька виряджає.

   Сторінка станція „Перепоховання  Тараса Шевченка”.

   Краєзнавець: 8 травня 1861 року домовина з тілом Шевченка покинула київський берег, і могутній Дніпро поніс прах його  на своїх хвилях до древнього Канева – місця  вічного спочинку .

   Звучить пісня „Реве та стогне Дніпр широкий...” .

 Зустрічати Шевченковому домовину  вийшла канівська громада на чолі із  священиком Феодосієм Чайковським з образами і корогвами та цеховою коробкою у вигляді домовини  , покритою червоним сукном - то був місцевий звичай. Хто не знав, то міг подумати, що  ховають двох померлих. Процесія була такою пишною , що й сам блискучий Петербург не бачив такого дива.

   Виконується пісня „Козака несуть” у супроводі бандури.

  Протягом трьох днів служили панахиди по покійному. Брат Варфоломій вирішив поховати Тараса  коло церкви  , на тій горі, де він прагнув оселитися.

   Могилу копали родичі, друзі , студенти, народ, а солдати і муляри  змурували склеп цегляний. Все було готове для поховання.

  Поет :Сподівалися Шевченка

            Сей год на Вкраїну ,

             А дождалися побачить

             Його домовину.

             Стоїть в Каневі в соборі

             Вся квітками ввита   

             По-козацьки червоною

            Китайкою вкрита.

             В могилі домовина

              На світ піднялася,

             Через Москву, через Київ

              Сюди донеслася.

 На Симона , на Зилота,

Задзвонили дзвони

 Стали править Кобзареві

Нові похорони...

Уволили твою волю

 Українські діти:

На Чернечу несуть гору,

               Де ти хотів жити.

Краєзнавець :Дві доби домовина в Успенському соборі, після відправи панахиди та промови протоієрея Гната Мацкевича, домовину винесли з собору та поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою , а замість волів впрігся люд хрещений: повезли , як слід , діти свого батька.

  Поперед несли портрет Шевченка, щоб увесь люд бачив , яким він був живим...

   Спершу домовину несли чоловіки. Однак, за давнім українським звичаєм, парубка повинні виряджати дівчата. Не відстали від цього звичаю місцеві красуні. У національному одязі оточили  віз з домовиною поета. Про цю  процесію з хвилюванням згадував Григорій  Честахівський.

  Честахівський:  ”Дивлюсь , як макова нива зацвіла коло  Кобзаревої домовини, а сама домовина, як найбільша маківка, красується серед великої ниви- все дівочки , як квіточки,, а дівчата, як маківочки, облавили густою батовою та й везуть Тарасів віз, а жіночки позад воза помагають; ні одної мужської душі нема, не тільки в возі , а  близько коло воза . У мене навернулися на очі сльози... „

    Канівські дівчата до самої гори не віддавали Шевченкової домовини. Шлях траурної процесії пролягав  через весняну повінь . Не всі дівчата  могли притулитися до домовини

не понад Дніпром, а за горами та лісом. Дорога була неблизька Інші услали останній шлях поета квітами і гілочками з дерев .І покрилася Кобзарева дорога  зеленими вітами, як зеленим килимом. Аж серце мліло від такого дива...”

   Етнограф :За ритуалом українського похорону, виряджаючи небіжчика в останню дорогу , хтось обов‘язково тужить. Під час похорону плакальницею була  жінка з села Пекарів  Якилина Кравцова.

  Домовину донесли на гору, здавалося, що вся Україна-мати тут. Звучать прощальні промови.

   Над Чернечою горою лунає „Вічна пам‘ять”. Так рідна земля взяла в своє лоно прах свого сина. Перевезення домовини Шевченка і перепоховання в Каневі свідчило про велику любов  народу до свого співця.

  Поет: Місяць бачив, як учора

            Могилу копали.

             І в могилу домовину

              Стиха опускали....

              Зачинилось в Україні

              Покутне віконце,

              Заховалось під землею

              Українське сонце.

Поет: Червона китайка лежить на столі,

           Червона китайка – заграва пречиста,

           Над нею летять і летять урочисто

            Під небом широким літа-журавлі.

            Червона китайка вкривала Шевченка,

             Тоді, як поета додому несли.

             Поета сховали у рідній землі,

             Китайку червону під сонцем лишили,

             І пломінь від неї наповнює жили

             У років, що рясно цвітуть край могили

             І линуть у небі , немов журавлі.

  Звучить пісня „На могилі моїй посадіть молоду яворину...”.

  Політик: 22 травня – це наше духовне свято, яке об‘єднує всіх нас у велику „ вольну сім‘ю”.

   Смерть забрала в України її сина , але його думи , пісні  живуть. Адже  того 22 травня 1861 року люди не поспішали розходитися , дехто ночував коло Тараса. Вогонь, який  спалахнув 22 травня  біля шевченкової могили , став непогасним смолоскипом, будителем нації.

                 Підсумок уроку.

Вчитель: Ми з вами подорожували шляхом Кобзаря . Тепер вам відомо , коли відбулося перепоховання  поета. Ця дата для нас,українців, важлива, бо Шевченко – наш пророк.

Читець: Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

               І голос твій нам душі окриля.

               І бачиш ти із канівського схилу,

                Як новий день над світом устає,

               Як сивий Дніпр  твою могутню силу

               По жилах дротяних народу віддає.

                У росяні вінки заплетені суцвіття

               До ніг тобі, титане, кладемо.

               Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття.

                Тебе  своїм сучасником звемо.

Читець :На могилу приносять розкішні вінки

              З пишних квітів садів України

              Кароокі дівчата, стрункі юнаки,

              І всміхаються гори й долини,

              І щасливий Дніпро зустрічає дідів,

              І жінок – України окрасу,

               І гримить „Заповіту” безсмертного спів

              На високій могилі Тараса.   

    Звучить пісня „Шлях до Тараса”.

 

 

                                  Використана      література.

1.Вінок Великому Кобзареві.-К.: Радянський письменник, 1961.- 489 с.

2. Дзюба І. М. Тарас Шевченко / І. М. Дзюба ; під заг. ред. В. А. Смолія. – К : Альтернативи, 2005. – 704 с.

3.О.Іваненко Тарасові шляхи .- К.: Веселка, 1985.- 690 с.

4.Кобзарева зоря .- К.: Радянський письменник,1984.-  289 с.

5.Р.Лубківський  Громове  дерево. Вибрані твори. -  К.: Український  письменник, 2006.-  525  с.

6.В.Пахаренко Шкільне шевченкознавство .- К.: Брама-Україна, 2007.- 283с.

7.З.Тархан-Береза  Святиня. Науково-історичний літопис Тарасової Гори.- К.: Родовід, 1998.- 543С.

8.Шевченко - поет і художник : (до проблеми єдності образного мислення) / З.П. Тарахан-Береза ; АН України, Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, Ін-т мистецтвознавства та етнографії ім. М. Т. Рильського. – К. : Наукова думка, 1985. – 183 с.

9.Шевченко Тарас. "Я так її, я так люблю..." : вибрані вірші та поеми / упоряд. і прим. М. М. Павлюка ; вст. ст. М. Г. Жулинського. – К. : Либідь, 2004. – 704 с.

 

                      Використані  джерела  з Інтернету

10.Тарас Шевченко в художній літературі. – Режим доступу: http://www.ukrlit.vn.ua/article1/1488.html

11.Мистецька спадщина Тараса Шевченка. – Режим доступу: http://visnyk.hoippo.km.ua/shevchenko/458-mistecka-spadschina-tg-shevchenka.html

 

 

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

doc
Додано
12 листопада 2019
Переглядів
191
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку