Урок Розвиток української культури в 1917 - 1920-х рр.

ТЕМА.

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ТА МИСТЕЦТВА В 1917–1921 РР.

Мета: охарактеризувати особливості розвитку мистецтва України в період національно-визвольних змагань: література, театральне, музичне і хорове мистецтво, визначити місце української церкви в революційну добу; розвивати в учнів уміння аналізувати та систематизувати матеріал, робити висновки, здійснювати порівняння історичних подій, удосконалювати навички роботи з історичними джерелами, давати історичну характеристику діячам культури; сприяти громадянському становленні учнівської молоді, формування національної самосвідомості, характеру, патріотичних поглядів та переконань, почуття національної гордості, належності до українського народу, любові до Батьківщини, а також виховувати в них естетичні смаки та уподобання.

Основні терміни і поняття для вивчення: українізація, романтизм, неокласики, символісти, панфутуризм, «Дніпросоюз», «Думка», жанр політичного плакату, конструктивізм, автокефалія.

Обладнання: документи, ілюстрації, портрети діячів культури, мультимедійний проектор, аудіо- та мультимедійні матеріали.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Очікувані результати

Після цих уроків учні зможуть:

• характеризувати особливості розвитку мистецтва України в 1917–1921 рр.;
• порівнювати ідеї та цінності, що були характерні для тогочасної культури, з сучасними державотворчими ідеями та культурними цінностями українців;
• оцінювати внесок окремих діячів у вітчизняну та світову культуру.

Хід уроку

І. Організаційний момент уроку

ІІ. Актуалізація опорних знань учнів

1. Хто з українських письменників другої пол. XIX - поч. XX ст. зробив найбільший внесок у відродження української нації?

 2. Яку роль в національному відродженні другої пол. XIX - поч. XX ст. відіграло образотворче мистецтво? Назвіть найвідоміших митців.

3. Згадайте хто з українських політиків періоду Української революції були і діячами культурної галузі?

ІІІ. Мотивація

Утворена 4 березня 1917 р. в Києві Українська Центральна Рада, задекларувала курс на досягнення національно-територіальної автономії. Почався процес українізації.

Згадаймо!

Українізація – процес поступового поширення української мови в освіті, культурі, державному управлінні, судочинстві та ін.. галузях життя, утвердження її як державної.

У межах цього курсу передбачалась велика праця і на ниві відродження української мови, відкриття національних освітніх закладів та українізації існуючих, відкриття культурно-просвітніх та мистецьких закладів, об’єднань, бібліотек, періодичних видань, видання художньої та навчальної літератури, розвиток науки, мистецтва тощо. Навколо цих ініціатив об’єдналась значна частина української творчої еліти, меценатів та всіх небайдужих. Після усунення в квітні 1918 р. Центральної Ради цей курс підтримав гетьман П. Скоропадський а потім і Директорія.

Отож, сьогодні на занятті ми розглянемо, яким чином політичні події в Україні впливали на культурні процеси і навпаки, чи можливо, що пробудження у культурній сфері давало поштовх розвитку Української революції.

ІV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

Матеріал для лекції вчителя

1. Видавнича справа

Національна революція сприяла відродженню української видавничої справи. Упродовж 1917 р. виникло 78 видавництв, у 1918 - їх налічувалося вже 104. Серед них: «Час», «Вік», «Дзвін», «Криниця», «Вернигора», «Сяйво», «Друкар», «Союз» (Харків), «Сіяч» (Черкаси), (Одеса), «Селянська самоосвіта» (Одеса) та інші. Ці видавництва масовими тиражами почали друкувати навчально-методичну, художню, наукову, технічну літературу українською мовою.

З травня 1918 р. головну роль у книгодрукуванні відігравало Державне видавництво. Видавались та перевидавались твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського, І. Франка, В. Стефаника, Лесі Українки та багатьох інших. У 1918 р. видано першу збірку віршів П. Тичини (1891-1967) - «Сонячні кларнети». Двічі було видано працю І. Огієнка «Українська культура» (перший тираж досяг 100 тис. примірників, другий понад 1 млн.). Серед історичної літератури першість утримували праці М. Грушевського «Ілюстрована Історія України», «Звідки пішло українство», робота В. Антоновича «Про козацькі часи в Україні». Популярними були праці М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Міхновського, С. Єфремова та інших. Українською мовою почали видаватися твори класиків зарубіжної літератури: Г. Мопассана, Д. Лондона, О. де Бальзака та інших.

Загалом у 1917 р. в Україні вийшло друком 747 книжок державною мовою, а в 1918 р. - 1084.

Помітною стала активізація української преси. Новим для України явищем був вихід офіційних урядових видань: «Вісті з Української Центральної Ради», потім «Вісник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки», «Державний вісник» - пресовий орган правління гетьмана П. Скоропадського, вісники міністерств тощо. У 1917 р. почали виходити щоденні українські газети «Нова Рада», «Народна воля», серед вихідців із західноукраїнських земель популярним був тижневик «Наша думка».

В Україні з березня 1917 р. по квітень 1920 р. виходило понад 800 газет, з них, різні політичні партії та організації в період Центральної Ради видавали близько 350 газет, у добу П. Скоропадського - понад 200, за Директорії понад 250.

З огляду на зазначене вище, очевидним є те, що в 1917—1919 рр. відбулось утвердження української видавничої справи.

2. Література

Література 1917-1921 рр. відбила надзвичайно складну й суперечливу панораму життя і боротьби, небувалого злету людського духу, моральну ницість, небачену трагедію братовбивчої війни. Поети і письменники по-різному відбивали дійсність, історичний процес, свідками, а нерідко й активними учасниками якого вони були. Революційні події істотно вплинули на зміст літературно-мистецького життя.

Цікаві факти.

• Наприклад, Крути стали «найголовнішою легендою нації», ототожнювалися зі славнозвісними Фермопілами, стали одним із тематичних джерел української літератури, до яких одним із перших звернувся П.Тичина жалобним віршем «Пам’яті тридцяти», виповненим патріотичним чуттям, віднайшов у юних героях «найкращу прикмету, що підносить їх після смерти до рівня святих: понад усе вони любили рідний край». Невдовзі творчим шляхом поета рушили Уляна Кравченко («Під Крутами»), О.Олесь («Під Крутами»), Б.І.Антонич («Крутянська пісня»), Оксана Лятуринська («Дума про скривавлену сорочку»), О.Стефанович («Крути»), С.Гординський (поема «Сім літер»), Юрій Клен (епопея «Попіл імперій») та ін.
• Багато діячів культури ставали політиками. В.Винниченко наприклад, особливо переймався демілітаризацією. «Не своєї армії нам треба, а нищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію треба організовувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути!» — безапеляційно заявляв він на сторінках «Робітничої газети» (1917.12.04). Має рацію Наталя Полонська-Василенко: «За такі переконання своїх «вождів» заплатила Україна своєю державою, бо виголошувалося таке твердження тоді, коли на українській землі стояв залізний фронт ворога».
• Правда, не всі письменники кинулися в політику. Наприклад, М.Вороний, вирішив втілювати можливості свого таланту на теренах мистецтва, тому віддав свою творчу енергію «Народному театру», в якому здійснив постановку драм «Пригвожденні» В.Винниченка, «Хуртовина» С.Черкасенка. Але події національно-визвольних змагань захопили і його у свій стрімкий вир, примусивши виконувати функції аташе при уряді УНР в екзилі, технічного секретаря «Української трибуни»...
• С.Петлюра пережив стрімку еволюцію від літературного критика і першорядного журналіста до державного і військового діяча, одним із перших позбувся ілюзії мирної побудови незалежної України в оточенні мілітарних сусідів, тому віддав чимало зусиль на формування її збройних сил.
• Емоційно-радісним збудженням просякнута поема молодого П.Тичини «Золотий гомін», присвячена святкуванням з нагоди проголошення Першого універсалу Центральної Ради.

Незадовго до революції пішли з життя такі непересічні особистості, як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, завершували свій творчий шлях Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, а Василь Стефаник, Ольга Кобилянська та Марко Черемшина жили в Західній Україні і були позбавлені можливості брати участь у літературному процесі Наддніпрянської України.

Ви можете назвати твори цих літераторів?

Очікувані відповіді:

• Іван Франко - «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Украдене щастя», «Лис Микита», «Каменярі», тощо.
• Леся Українка – «Лісова пісня», «Осіння казка», «Камінний господар», «Кассандра», «Одержима».
• Михайло Коцюбинський – «Хо. Казка», «Дорогою ціною», «Intermezzo», «Fata morgana», «Тіні забутих предків», «Коні не винні».
• Іван Нечуй-Левицький – «Кайдашева сім'я», «Баба Параска і баба Палажка: Оповідання», «Дві московки», «Микола Джеря».
• Панас Мирний - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», «Лимерівна».
• Василь Стефаник – «Камінний хрест», «Діточа пригода», «Вона — земля».
• Ольга Кобилянська - «Земля», «Царівна», «Вовчиха», «В неділю рано зілля копала…».
• Марко Черемшина - «Село вигибає», «Раз мати родила», «Зведениця».

Українська література доби визвольної і громадянської воєн збагатилася багатьма новими іменами. Письменники і поети тієї доби були безпосередніми учасниками подій. Життя деяких з них обірвалося раніше, ніж встиг розквітнути талант.

Завдання. По ходу розповіді вчителя учні заповнюють таблицю (за зразком)

Серед прозаїків, які розпочали свій творчий шлях у ці буремні роки, ми бачимо багатьох, хто став пізніше класиком української радянської літератури. Зокрема, це А. Головко, О. Донченко, Іван Ле, Остап Вишня, С. Скляренко.

Молоді поети і письменники групувалися навколо численних літературних студій і гуртків, редакцій газет і журналів, літературних альманахів.

Принциповою тезою, що постала перед митцями нової літератури, стало питання про збереження традицій класичної спадщини.

Поезія Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки — це той ґрунт, на якому формувалися і визріли П. Тичина, В. Чумак (вбитий денікінцями в 1919 році), В. Сосюра, М. Рильський, Д. Загул та ін.

Помітною течією в поезії цього періоду був романтизм, що його представляли В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний та інші.

Знаємо!

Романтизм - один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.

Визначальні риси романтизму:

• заперечення раціоналізму доби Просвітництва;
• ідеалізм у філософії;
• вільна побудова творів;
• апологія (захист) особистості;
• неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);
• культ почуттів;
• ліричні та ліро-епічні форми;
• захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;
• інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького.

Володимир Сосюра служив у військах С. Петлюри до лютого 1920 р. Потім став червоноармійцем, вступив у більшовицьку партію. У 1920 р. була надрукована його поетична збірка «Червона зима». З нею В. Сосюра увійшов у велику літературу. Події воєнних років В. Сосюра яскраво змалював в автобіографічному творі «Третя рота». Талант поета зміцнів у радянську добу, але українська національна революція наклала свій відбиток на всю подальшу творчість митця. Звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі» переслідували визнаного метра української літератури і в кінці життя.

Співзвучними настроям радикальної української молоді, яка з революцією пов'язувала надії на створення незалежної радянської республіки в Україні, були книги віршів В. Чумака «Заспів» (1920) і В. Еллана-Блакитного «Удари молота і серця» (1920). «Ми гімни тобі заплели, червоний тероре», - писав Чумак. У листопаді 1919 р. він був розстріляний денікінцями.

Гурток молодих українських літераторів, які об'єдналися навколо журналу «Книгар», започаткував знамените літературне угруповання «неокласиків». Це - М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Ю. Клен (О. Бурґгардт). Вони виступали за високу культуру слова і художньої форми; ідеалом для них було далеке минуле, взірцем справжнього мистецтва слугували зразки античності та інших давніх епох.

Знаємо!

Неокласицизм – течія, що поклала в основу творчості певні канони, витворені на основі естетизму, що мав тривалий досвід, починаючи від античності, гармонійно поєднувати чуттєву красу і культурно-мистецькі ідеали. Неокласицизм заперечував модне, злободенне, мелодраматично-сентиментальне, бунтарське, примітивно-побутове. Французький неокласик А. Шеньє висунув гасло: «На теми, що нові, античний вірш складаймо!» Це стало нормою для французьких неокласиків XIX ст., які відомі більше під назвою «парнаської школи» (Ш. Леконт де Ліль, T. де Бонвіль, Л. Дьєрке, Ф. Сюллі-Прюдом та інші).

Визначальні риси неокласицизму:

• використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів;
• проголошення гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми;
• оспівування земних насолод;
• прагнення наслідувати мистецтво минулих епох;
• віддання переваги історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Частина молодих українських митців приєдналася до символістів. Серед них - П. Тичина, Я. Савченко, Д. Загул та ін.

Павло Тичина у 1917 р. закінчив Київський комерційний інститут і почав працювати в газеті «Нова Рада». У 1918 р. вийшла друком його перша поетична збірка «Сонячні кларнети». Вона вразила багатьох глибоким ліризмом і новаторською формою. 1920 р. були надруковані дві збірки молодого поета — «Плуг» і «Замість сонетів і октав».

Олександр Олесь (Кандиба), представник символізму. вважається одним із найяскравіших українських поетів XX ст. Він народився на Сумщині, здобув вищу освіту і працював у Харківському земстві лікарем. У 1911 р. став одним із редакторів київського журналу «Літературно-науковий вісник». У 1919 р. разом з військами Директорії дійшов до західного кордону. Потім подався до Будапешта і Відня. З 1924 р. працював у Празі, де прожив останні 20 років життя. Твори О. Олеся відзначаються глибоким патріотизмом і довершеністю поетичної форми. Багато віршів покладені на музику.

Про нього М. Грушевський писав як про «найбільшого з нині живучих поетів на Україні». Сповнені безмежної любові до рідної України, його поезії знаходили широкий відгук у суспільстві.

О, поведи ж нас, лицарський духу,

По вільній стежці життя і руху,

На тихі води,

На ясні зорі,

І в цю велику, страшну годину,

З'єднай в єдину всю Україну, -

писав Олександр Олесь наприкінці 1918 р.

Знаємо!

Символізм - одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Визначальні риси символізму:

• войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі;
• підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);
• культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістських виявів тощо;
• спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття, зазирнути до «світу в собі».

Відомим представником ще одного оригінального літературного напряму тих часів - «панфутуризму» - був М. Семенко. Уявлення про його творчість дає мініатюра «Картка» - справжній поетичний шедевр, 1918 р.:

Мого життя газельну срібність

І випадковість

Складу в картки вузьку безмірність

І загадковість

Моїх гріхів легку безкарність

І слів блискучість

Знов наповняє безпорадність

І днів сліпучість...

Знаємо!

Футуризм - мистецтво антигуманізму, яке має відбити настання часу техніки. Спрямування футуризму можна виразити трьома "М": місто, машина, маса.

Головні ознаки футуризму:

• нове мистецтво зовсім не цікавиться людиною. Психологізм оголошується анархізмом. Психологізм - характерна риса міщанської літератури, яка вмирає. Якщо цікавить душа - пізнай машину.
• для цього мистецтва характерний виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові пошуки засобів зображення руху. Зупинка є злом, отже - футуристи вживали такі принципи динамізації ("прискорення") свого художнього тексту: тексти записувалися без розділових знаків, без великих і малих букв. На думку футуристів, найбільше перешкод для руху роблять прикметники й прийменники. На перший план висувається дієслово.

На початку визвольної війни уже відомим поетом був Григорій Чупринка. Переконаний прихильник самостійної Української Народної Республіки, представник авангардизму, Григорій Чупринка 1917 р. писав: «Єдність і згода, Право й свобода - Доля найкраща народа». Чупринка був непримиренним противником більшовизму і у 1921 р. загинув у боротьбі з ним.

Активно в будівництво нової культури включився Пролеткульт. Письменників ця культурно-освітня організація приваблювала своїм гаслом — «Творити революційне мистецтво!» У 1919–1920 pp. членами її були В. Коряк, В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, В. Сосюра, М. Майський. Проте згодом усі вони вийшли з Пролеткульту.

Мабуть, закономірно, що українська революція поставила на чолі літературного процесу поетів — яскравих і різних. Тільки поетичним словом вдавалося найбільш глибоко відобразити різнобарвну і калейдоскопічну дійсність.

3. Театр

До революції на території України існував лише один стаціонарний театр — трупа М. Садовського в Києві. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Впродовж кількох останніх десятиліть театр в Україні був осередком національної ідеї.

Від перших днів революції, вже з березня 1917 р., почали утворюватися різні літературні та мистецькі об’єднання на національному ґрунті: «Вільне мистецтво», Комітет українського національного театру тощо, в яких згуртувалися кращі художні сили: актори I. Мар’яненко, Л. Курбас; літератори Л. Старицька-Черняхівська, В. Винниченко, С. Черкасенко, О. Олесь; публіцисти I. Стешенко, С. Єфремов; художники Ф. Кричевський, Ф. Балавенський; композитор О. Кошиць та ін. Головною метою їх було сприяння розвиткові театральної справи: утворення нових труп, допомога з репертуаром, інші організаційні питання. При Комітеті, наприклад, працювала репертуарна комісія у складі Л. Старицької-Черняхівської, О. Олеся та В. Самійленка. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та оновлювали репертуар.

Вже 12 березня 1917 р. в театрі М. Садовського провела перші театральні збори. За результатами зборів розпочалася робота з відкриття першого Українського національного театру. 24 квітня при Центральній Раді на основі товариства «Український національний театр» було створено однойменний комітет на чолі з В. Винниченком. Під керівництвом комітету засновано друкований орган «Театральні вісті».

Упродовж червня 1917 р. підготовили проект репертуару та склад трупи. У липні обрали дирекцію театру: М. Грушевську (дружина М. Грушевського) та О. Кошиця - представники комітету театру, І. Мар’яненко - директор театру. 16 вересня 1917 р. Український національний театр відкрив сезон у приміщенні Троїцького народного дому. До утворення театру долучились трупа М. Садовського, театр Леся Курбаса та музично-драматична школа М. Лисенка.

Цікаві факти.

Сезон Українського національного театру розпочався виставами «Пригвожденні» В. Винниченка (16 вересня 1917) у постановці I. Мар’яненка, потім репрезентував драматичні твори М. Старицького «Оборона Буші» та С. Черкасенка «Хуртовина». Тут також грали трупа П. Саксаганського (раніше мандрівна) і «Молодий театр» Л.Курбаса. До трупи театру увійшли М. Заньковецька, Л. Ліницька, Б. Романицька та ін.

Важливе значення в театральному житті мало відкриття 8 жовтня 1917 р. у Києві першої Української народної драматичної школи.

У 1918 p. в Києві було відкрито три театри — Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка. «Молодий театр», очолив великий майстер театрального мистецтва, видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напрямку в історії українського театрального мистецтва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра.

Цікаві факти.

Свій перший сезон театр відкрив п’єсами «У пущі» Лесі Українки і «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії «Цар Едіп» Софокла та поеми «Гайдамаки» Т. Шевченка.

 «Молодий театр» увійшов до історії як трупа мистецьких пошуків. Показуючи зразки класичного і сучасного європейського та українського театру, «Молодий театр» здійснив революцію в українському театрі, модернізувавши його і відкривши нові перспективи.

14 серпня 1918 р. Український національний театр реорганізовано в Державний народний театр під керівництвом П. Саксаганського.

Після реорганізації Українського національного театру значна частина його акторів увійшла до створеного 23 серпня 1918 р. Державного драматичного театру, «театру європейського репертуару» під керівництвом Б. Крживецького та О. Загарова (нині це Дніпропетровський обласний український музично-драматичний театр імені Т. Шевченка).

Обом театрам було надано постійні приміщення і державне утримання. Державні театри сприяли поширенню національної ідеї серед глядачів. Українське театральне мистецтво у досліджуваний період виступало важливим чинником культурного процесу. Плани театрів були доволі насиченими, актори репетирували нові постановки як вітчизняних, так і світових драматургів, художники готували нові декорації, але через брак коштів, а також внаслідок постійних політичних колізій багатьом із цих планів не судилося здійснитися.

Театрально-музичне мистецтво отримало підтримку і від Директорії УНР. Зокрема, за підтримки В. Винниченка засновано нові професійні та напівпрофесійні театри в Херсоні, Катеринославі, Проскурові та інших містах. У 1918 р. на основі гуртка драматичної секції Українського художнього товариства ім. М. Заньковецької в Одесі засновано першу в місті і другу в державі українську драматичну школу. Викладачем та керівником художньої частини школи стала актриса М. Заньковецька.

Навесні 1919 р., з ініціативи К. Марджанова, Л. Собінова та Я. Степового, в Києві було створено театр «Музична драма». На сцені цього оригінального театру відбувалася цікава й плідна співпраця Л. Курбаса з хореографом М. Мордкіним і кінорежисером М. Бонч-Томашевським, якими було освоєно своєрідний жанр — оперні вистави «Тарас Бульба» і «Утоплена» М. Лисенка, «Галька» М. Монюшка, «Азіаде» Мордкіна та ін.

Діяльність більшовицької влади в театральній сфері позначена насамперед націоналізаціями, перейменуваннями і закриттями «аполітичних» та «ідейноворожих» закладів. У серпні 1919 р. уряд УСРР перетворив на державні всі кращі театри.

1919 р. було засновано Новий драматичний театр ім. І. Франка, на чолі якого став молодий Гнат Юра. Цей театр згодом став одним з провідних театрів республіки. У 1923 р. він переїхав до Харкова, а у 1926 р. - до Києва.

Робота з документами

Постанова Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 18 січня 1919 р. «О передаче всех театров и кинематографов в ведение отдела просвещения»

1. Все театры и кинематографы передать в ведение отдела просвещения.

2. Возложить на отдел просвещения обязанность разработать инструкцию местным Советам о порядке заведования театрами и кинематографами.

Известия Временного рабоче-крестьянского правительства

Украины. - 1919. - 18 января.

1.                Чому радянський уряд України так поспішав з прийняттям постанови про театри та кінематографи?

Для підготовки молодих акторів і режисерів у жовтні 1917 р. у Києві було відкрито Українську народну драматичну школу і режисерсько - інструкторські курси. Невдовзі, за Гетьманату, ці навчальні заклади здобули статус державних і відповідне утримання. Державна драматична школа мала дворічний курс навчання і готувала працівників народних театрів. Режисерсько-інструкторські курси складались із двох відділів — режисерського, який за два роки надавав спеціальну режисерську підготовку, та інструкторського, що за рік готував працівників народних театрів. Український державний драматичний театр у грудні 1918 р. почав готувати молодих акторів у власному «Iнституті співробітників» із трирічним курсом навчання.

Вихованню національної свідомості та зростанню культури мешканців села допомагали аматорські театри, організовані із сільської інтеліґенції із залученням самих селян, популярні по всій Україні ранки й вечірки з різноманітною програмою, які влаштовували школи, гімназії, народні університети, освітні та культурні установи. У газетах тих часів відмічалося виникнення у містах і селах України самодіяльних оркестрів народних інструментів, хорових капел, наголошувалося на великому значенні української народної пісні, її зв’язку з усім історико-культурним життям України та моральному значенні, підкреслювалися велика музична талановитість українського народу, виховне значення української пісні, її з’єднуюча й відроджуюча сила.

4. Музика

Становлення національного театрального мистецтва тісно пов’язане з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. Одним із перших сподвижників цієї справи став відомий вже на той час український хоровий диригент та композитор О. Кошиця (1875-1944). Він, розуміючи роль української народної пісні в національному відродженні України, став ініціатором подання генеральному секретареві освіти 17 серпня 1917 р. плану діяльності музичного відділу «Українська пісня, музика і музична освіта». На перше місце висувалося завдання «вернути народові його музичну мову, народню пісню». Для цього передбачалося зібрати, записати і видати друком «все, що в народній музичній творчості є оригінального, дійсно українського».

Поширення пісенної національної спадщини в народі покладалося на народні хори та хорові товариства. В усіх більш-менш значних центрах України планувалося створити періодичні курси теорії музики, історії і теорії української пісні, хорового національного співу та регентського мистецтва, для музичної освіти мас - курси музичної грамоти при згаданих вище хорах, а також запровадити уроки співу в школах.

У кінці 1917 р. у Києві створено Український народний хор під керівництвом диригента та композитора К. Стеценка (1881-1922). Дещо пізніше старанням К. Стеценка та О. Кошиці (18751944), який очолив музичний відділ міністерства народної освіти та мистецтв, відкрили перший Український національний хор у Києві. На початку січня 1919 р. за ініціативою С. Петлюри хор реорганізовували в Українську республіканську капелу. У 1919-1920 рр. колектив із тріумфом виступив в Чехо-Словаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Англії, Голландії. Поразка УНР унеможливила повернення більшості співаків на Батьківщину. В липні УРК розпалася, давши життя кільком творчим колективам, котрі залишилися в еміграції.

Восени 1918 р. у Києві створено Національну оперу - Український державний театр драми та опери під керівництвом М. Садовського.

2 вересня 1918 р. Головне управління справами мистецтв і національної культури Міністерства народної освіти і мистецтв затвердило законопроект про реорганізацію Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка у Вищий музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка з програмою і правами консерваторії. Тут відкрили 3 факультети: педагогічний, диригентський і драматичний. Ректором інституту в 1919-1920 рр. був композитор Ф. Блуменфельд (1863-1933).

Окрім того, в Києві відкривається Державна капела бандуристів, в листопаді Державний симфонічний оркестр ім. М. Лисенка під керівництвом диригента О. Горілого, у Харкові ансамбль бандуристів Г. Хоткевича. Того ж року в Києві відродилася капела кобзарів, яка складалася як із професіоналів, так і аматорів. Вона багато гастролювала Україною і привертала своїми виступами значну увагу як спеціалістів-митців, так і пересічних слухачів. Активно продовжували працювати Київська, Одеська і Харківська консерваторії.

В 1919 р. кооперативна спілка «Дніпросоюз» об'єднала два хори, організовані для популяризації української пісні, в Державну українську мандрівну капелу (в абревіатурі - «ДУМКА»). Цим колективом з 1919 р. керував Нестір Городовенко. За короткий час ним був освоєний великий репертуар, що складався з творів М. Лисенка, М. Леонтовича, українських народних пісень, колядок, щедрівок, веснянок. Усі концерти «ДУМКИ», що відбувалися в містах і селах, на станціях, заводах і фабриках України, перетворювалися на національне свято.

У 1920 р. на базі музично-драматичної школи ім. М. Лисенка було створено Київський музично-драматичний інститут. В Україні у цей час плідно працювали видатні композитори М. Леонтович, Я. Степовий, Л. Ревуцький, Г. Верьовка, Б. Лятошинський та інші.

Важливо звернути увагу і на те, що при Міністерстві народної освіти вперше відкрили кіносекцію під керівництвом Л. Старицької-Черняхівської. У розпорядженні секції було два кіноапарати, які знімали на плівку найвидатніші події українського суспільно-політичного життя. Досягненням секції є відкриття в Києві першого стаціонарного державного кінотеатру.

Загалом, за підрахунком І. Довжука, в період Української національної революції засновано близько 40 національних професійних драматичних і музичних театрів, 400 напівпрофесійних театральних труп та 9 тис. колективів і груп художньої самодіяльності. В останніх, наймасовіших, брали участь близько 220 тис. осіб.

5. Художнє мистецтво

Національно-демократична революція і жорстока збройна боротьба за захист її завоювань були складною сторінкою в новітній історії українського образотворчого мистецтва. У вогні війни загинули великі художні цінності: картини, скульптури, монументи, архітектурні ансамблі. Але разом з тим побачили світ художні твори, що несли на собі відбиток часу.

Влітку 1917 р. з метою якнайшвидшого відродження національного образотворчого мистецтва українська інтелігенція та секретаріат освіти розпочали підготовку до відкриття Української академії мистецтв.

Утворення Української академії мистецтв (сьогодні Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), ректором якої став художник Ф. Кричевський (1879-1947), який до цього очолював Київське художнє училище, стало визначним явищем в історії українського мистецтва. Активно цьому сприяли М. Грушевський - голова Центральної Ради, І. Стешенко — генеральний секретар освіти, М. Біляшівський — директор Київського міського музею, інші визначні політичні діячі, художники, вчені. У вересні 1917 р. було прийнято закон про створення Української академії мистецтв — першого вищого художнього навчального закладу України. 4 листопада Центральна Рада затвердила статут Академії, а 5 грудня 1917 р. відбулось урочисте її відкриття. До професорського складу ввійшли Г. Нарбут, Ф. та В. Кричевські, В. Кричевський, М. Бойчук, О. Мурашко, М. Бурачек, А. Маневич, М. Жук та інші визначні митці.

Для організації навчального процесу викладачі-художники відкривали власні майстерні: Ф. Кричевський - побутового та історичного жанру; О. Мурашко - портрету; М. Жук - декоративного малярства; А. Маневич - декоративного пейзажу; М. Бурачек - інтимного пейзажу; М. Бойчук - релігійного малярства, мозаїки, фрески та ікони; В. Кричевський - композиції. Студенти оволодівали спеціальностями: малярство, різьба, будівництво, гравюра тощо.

Ректор Української академії мистецтв М. Бойчук згуртував навколо себе талановиту молодь, переважно селянського походження, якій були відомі й зрозумілі традиції народного мистецтва. Твори художників цієї групи були цілком оригінальним явищем, що не мало аналогів у попередні періоди. Школа Бойчука справила значний вплив на подальший розвиток не лише українського, а й світового мистецтва.

З 1917 р. в Україні працював видатний графік Г. Нарбут. На замовлення Центральної Ради, а пізніше гетьманського уряду він виконував проекти грошових знаків, поштових марок, державного герба і печатки, форми для війська, обкладинок до ратифікаційних актів, грамот з нагоди різних урочистих подій тощо. За радянських часів цей виняткового таланту художник плідно працював над оформленням книжкових видань, журналів, виступав з нищівними політичними карикатурами на білогвардійців. Його життя урвалося весною 1920 р., під час окупації польськими військами Києва.

Крім Української академії мистецтв, розвиток та збереження образотворчого мистецтва спричинило відкриття в кінці 1917 р. Української національної картинної галереї. На момент заснування основу фондів становили картини українських і зарубіжних малярів XVI-XIX ст. Галереї передали частину своїх робіт та колекції полотен художники В. Кричевський, М. Козик, М. Жук, М. Бойчук, М. Бурачек, М. Самокиш, Г. Нарбут та ін.

Бурхливо та суперечливо розвивалася українська фольклористика. З одного боку, створювались фольклорні центри, готувались кадри, видавались праці, а з другого – ідеологічний диктат сковував розвиток творчої думки. Але незважаючи на труднощі були зібрані унікальні архівні матеріали, видані праці Б.Грінченка, К.Квітки, А.Лободи, П.Попова, О.Білецького, В.Петретца, А.Кримського. В західноукраїнських землях у цей час працювали над дослідженням фольклору В.Гнатюк. Ф.Колесса, М. Возняк.

В цей час активно розвивався і жанр політичного плакату. Художники намагалися йти в ногу з часом, миттєво реагували на зміни в суспільному житті. Художньо оформлені політичні плакати були близькими і зрозумілими широкій громадськості.

У жовтні 1918 р., ще в умовах гетьманату, в Ромнах на Сумщині було відкрито перший в Україні пам'ятник Т. Шевченку. Монумент спорудив молодий скульптор І. Кавалерідзе. Це було всеукраїнське національне свято. На концерті з нагоди відкриття пам'ятника виступили поет Микола Вороний, уславлені співаки Марія Литвиненко-Вольгемут і Михайло Микиша.

На ґрунті українського образотворчого мистецтва активно творчу роботу вели скульптори О. Архипенко, Ф. Балавенський, І.Кавалерідзе. М. Гельман, А. Страхов, М. Паращук, П. Вітович, О. Архипенко створив скульптури «Солдат» (1917), «Постать» (1920) та інші.

У 1919-1920 рр. почалося виконання радянського плану монументальної пропаганди, якому більшовики надавали надзвичайно великого значення як знаряддю ідеологічної боротьби. У травні 1919 р. було опубліковано декрет РНК УСРР «Про знесення з майданів та вулиць пам'ятників, збудованих царям та царським посіпакам». Натомість рекомендувалося відкривати пам'ятники видатним революціонерам. У Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі були відкриті пам'ятники К. Марксу, встановлені погруддя В. Леніна, Я. Свердлова, Р. Люксембург, Ф. Енгельса. Особливої художньої цінності вони не мали і служили своєрідними ідеологічними символами нового режиму. Водночас нищилися встановлені до революції монументи, чимало з яких були творами мистецтва.

Робота з документами

Декрет РНК УСРР від 7 травня 1919 «Про знесення з майданів та вулиць пам'ятників, збудованих царям та царським посіпакам»

1. Пам'ятники, збудовані царям та царським посіпакам, що не становлять вартості ні з історичного, ні з художнього боку, зносяться з майданів та вулиць і почасти переносяться до музейних склепів, а почасти утилізуються.

2. Всеукраїнському комітетові охорони пам'ятників мистецтва та старовини наказується цей декрет здійснити.

Культурне будівництво в Українській РСР:

Збірник документів. -К.: Держполітвидав УРСР, 1959.- Т. 1.-С.47.

1.                Наскільки, на ваш погляд, доцільною була ідея знищення встановлених до революції монументів? Як вона реалізувалася на практиці?

У добу гетьманату з ініціативи художників та архітекторів у Києві розпочав роботу інститут архітектури. У Києві також було засновано Вищий технічний інститут, який через рік приєднався до Київського політехнічного інституту. На півдні України відкрили Одеський політехнічний і сільськогосподарські інститути.

Підчас війни та революції в архітектурі найбільшого поширення набуває західноєвропейський напрям конструктивізму.

Знаємо!

Конструктивізм – стиль архітектури, що заснований на принципі функціоналізму – пристосування кожної частини своєму практичному призначенню, цілковитого усунення декоративних прикрас.

Конструктивізм широко користується залізобетонними конструкціями, склом та іншими сучасним на той час будівельними матеріалами, для будівлі архітектурних споруд, що мають елементарні геометричні форми, легкі широко закроєні перекриття, великі гладкі площі, терасові композиції тощо. До кращих будов конструктивного напряму належать електростанція в Києві, суконна фабрика в Кременчуці, будинки Дніпрельстану, будинок каси хворих у Львові й величезний комплекс будов «Держтресту» в Харкові.

Охопивши порівняно невеликий часовий проміжок, культурні процеси 1917-1921 рр. посіли в історії українського народу помітне місце. Вони відбувалися на зламі історичних епох, втілюючи в собі яскраві, неповторні ознаки того часу і багато в чому суттєво сприяли подальшому розвитку української культури.

6. Релігія та церква

Вперше бажання мати цілком незалежну від РПЦ Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) було висловлене на Подільському та Полтавському єпархіальних з'їздах, що відбулися навесні 1917 р. Наприкінці весни 1917 р. з ініціативи протоієрея Василя Липківського було засновано «Братство воскресіння», яке очолило рух за утворення УАПЦ. З часом воно перетворилося на Всеукраїнську православну церковну раду, що прийняла рішення про скликання Всеукраїнського православного собору.

Собор розпочав роботу в січні 1918 р. Але зміна політичної ситуації і захоплення Києва більшовиками не дозволили делегатам дійти логічного рішення - проголошення автокефалії.

Досліджуючи основи церковної політики Української держави необхідно зазначити, що політичні сили революційної доби (Українська Центральна Рада, Гетьманат Скоропадського, Директорія) по-різному ставилися до розв’язання церковного питання.

Нерегламентованість релігійного життя в основних законодавчих актах УНР свідчить про відсутність чіткої державної політики Центральної Ради щодо церкви.

Перший державний орган, який мав займатися питаннями релігії, був створений у січні 1918р. Основним завданням цього Департаменту ісповідань було врегулювання відносин між державою і православною церквою, яка визнавалася Департаментом як «автокефальна» в межах усієї України. Питання діяльності на території України інших релігійних конфесій, зокрема й римо-католицької церкви, взагалі не розглядалися, окрім заяв про невтручання держави у справи релігійних громад та їх самофінансування.

Із приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського та зі зміною політичного режиму в Україні ставлення до релігійних питань дещо змінилося.

У «Законі про тимчасовий державний устрій України», який фактично можна вважати конституційним актом, був окремий розділ «Про віру», в 9 та 10 пунктах якого зазначалося, що головною (державною) визнається православна віра, а «всі не належні до православної віри Громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повсемістно свобідним відправленням їх віри і богослуженням по обряду оної».

Спеціальним наказом № 12 від 16 травня 1918 р. гетьманом Скоропадським було створено Міністерство ісповідань при Кабінеті Міністрів.

У червні 1918 р., за гетьмана П. Скоропадського, Всеукраїнський православний собор відновив роботу. Тепер у його складі переважали делегати промосковської орієнтації, які ухвалили, що православні єпархії в Україні залишаються під юрисдикцією Московського патріархату. Проте опір прибічників автокефалії не був зламаний. У жовтні 1918 р. на 3-й сесії Собору виступив О. Лотоцький, член УПСФ, якого гетьман перед цим призначив міністром віросповідань. Новий міністр був відомим українським істориком церковного права, діячем національно-визвольного руху. Від імені уряду він виступив за проголошення автокефалії української православної церкви. Цей заклик реакційне духовенство зустріло вороже.

Цілеспрямовану політику щодо церковного питання, порівняно з Центральною Радою та Гетьманатом Скоропадського, проводила Директорія. Прагнення Директорії до реалізації курсу на цілковиту незалежність України максимально сприяло розвитку національно-церковного руху в Україні. Провідною метою діяльності Міністерства ісповідань за часів Директорії було створення Українського Патріархату, а отже, Православна Церква визнавалася автокефальною та набувала статусу державної.

Знаємо!

Автокефальна церква (від грец. autos – сам і kephale – голова) – православна церква, яка має цілковиту самостійність у розв’язанні організаційних і культових питань.

Усі інші релігійні конфесії (включно з римо-католицькою) позбавлялися державної підтримки та визнавалися приватною справою вірян.

За усіх трьох форм організації влади: Української Центральної Ради, Гетьманату Скоропадського, Директорії — існував окремий державний орган, покликаний займатися релігійними питаннями, часом на нього лягали функції навіть посередника між державою та Церквою. Він називався Департамент ісповідань, Міністерство ісповідань і навіть Міністерство культів, його місце в системі тогочасних державних органів влади також змінювалося.

Короткочасне панування більшовиків на початку 1918 р. в Україні супроводжувалося терором проти духовенства. В січні 1918 р. в Києві було вбито митрополита Київського і Галицького Володимира.

Робота з документами

Газета «Херсонщина» від 6 січня 1918 р., стаття «Як більшовики розуміють волю віри»

«У с. Вилковому на Одещині місцеві жителі також скуштували більшовицького режиму. Так, на свято Різдва два матроси-більшовики ввійшли під час служби Божої в церкву і почали стріляти з револьверів, потім почали зривати з церковних аналоїв образи і розривати їх на шматки. Далі побили священика, стягаючи з нього ризи, аж поки їх не втихомирило місцеве населення».

1.                Висловіть своє ставлення до нижченаведеного матеріалу.

Установивши в 1919 р. контроль над Україною, більшовики повернулися до антицерковної політики. Наприкінці січня 1919 р. Раднарком УСРР ухвалив «Закон про відокремлення церкви від держави і школи від церкви». Цей закон передавав у руки держави храми і все церковне майно, надавав органам влади право закривати небажані їм храми. Атеїстичне керівництво більшовицької партії повело наступ на релігію і церкву. Тисячі священиків і віруючих стали жертвами червоного терору. Частину храмів і монастирів було закрито, релігія оголошувалася «опіумом для народу», віруючі ставали неповноправними громадянами. Разом з тим, не маючи змоги покінчити з релігією і церквою водночас, держава дозволила діяльність багатьох релігійних громад. Серед них були і автокефальні, які тоді ще не були об'єднані в окрему церкву. Власті йшли на поступки значною мірою під тиском віруючих, а також із метою внести елементи конфронтації в церковне середовище України і одержати додаткові важелі впливу на церкву.

Таким чином, у 1917-1920 рр. відбулися глибокі зміни в становищі церкви в суспільстві. Після перемоги більшовиків вона перетворилася на об'єкт переслідувань і репресій. За цих обставин у православ'ї України посилювався розкол, формувалися передумови для створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).

V. Узагальнення та систематизація знань

Подумай…

Історик І. Огієнко у книзі «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа» (1918 р.) запитував: «Чи ми ж справді маємо право на вільне життя, чи ми маємо право на ту автономію, якої так настирливо домагаємось ось уже більше двох віків? Чи народ наш – окремий народ, чи він же має свою культуру,– культуру оригінальну, своєрідну? Чи в минулому єсть у його своя історія, своє життя? Чи справді нам потрібні окремі школи з нашою мовою, окремі університети, чи може це тільки наші вигадки, як про все це тепер кажуть несвідомі люди?»

Як би ви відповіли на запитання автора документа? Поясніть свою думку.

VІ. Підсумки

Отож сьогодні ми дізналися наступне…

1. Українських літераторів, що почали творити в 1917 -1920 рр. Які літературно-художні напрями вони представляли.
2. З якими іменами пов'язаний розвиток театрального мистецтва України в 1917-1920 рр..
3. Коли була утворена Українська академія мистецтв.
4. Кого слід включити до плеяди кращих представників української культури 1917-1920 рр..
5. Які чинники справляли вплив на релігійне життя України в 1917-1921 рр
6. Коли була проголошена автокефалія Української православної церкви.

Отож у добу Української національної революції в умовах відродження та утвердження засад української державності була розгорнена широка державна політика в сфері освіти, науки, мистецтва та культури загалом. Досягнення за неповні два роки, після більш як двохсотлітнього перебування в складі Російської імперії, вражають.

VІІ. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.
2. Закінчити роботу з таблицями.
3. Завдання. Заповнити таблицю «Особливості церковної політики українських урядів».

Джерела:

1. Гісем О., Мартинюк О. Історія України 10 кл. рівень стандарту.//Х.: Вид. «Ранок», 2010.
2. Середняцька Г. Історія України. 10 кл. Опорні конспекти.//К.: «А.С.К.», 2004.
3. Електронний конструктор уроку. Історія України. 10 кл.//Х.: «Основа», 2012.

Інтернет-ресурси

• http://vchitel.info/konspekti-urokiv/istoriya-ukrainu/10-klas-istoriya-ukraini/533-rozvitok-mistectva-v-19171921-rr.html
• http://ua.textreferat.com/referat-14173-3.html
• http://school.xvatit.com/index.php?title=%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0_%D1%96_%D0%B4%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B5_%D0%B6%D0%B8%D1%82%D1%82%D1%8F_%D0%B2_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96_(1917-1920_%D1%80%D1%80.)._%D0%9D%D0%B0%D1%88_%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%B9_%D1%83_1917-1920_%D1%80%D1%80._%D0%A0%D0%B5%D0%B7%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%B0%D1%82%D0%B8_%D1%82%D0%B0_%D0%BD%D0%B0%D1%81%D0%BB%D1%96%D0%B4%D0%BA%D0%B8_%D0%B2%D0%B8%D0%B7%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D1%85_%D0%B7%D0%BC%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%8C_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%83_%D0%B2_1917-1920_%D1%80%D1%80.
• http://www.big-library.com.ua/book/93_Istoriya_ykrainskoi_kyltyri/8340_71_Nacionalna_kyltyri_v_period_Ykrainskoi_revolucii_19171921_rr_napryami_ta_dosyagnennya
• http://neopalyma-kupyna.blogspot.com/2008/04/blog-post_28.html
• http://www.ukrlib.com.ua/referats/printout.php?id=422
• http://ukrmap.su/uk-uh10/1364.html
• http://www.ukrlib.com.ua/encycl/techii/printout.php?number=12

МАТЕРІАЛИ ПРЕЗЕНТАЦІЇ