Урок :"Тема поета і поезії у творчості Ліни Костенко і Артюра Рембо"

Тема поета і поезіі в творчості Ліни Костенко і Артюра Рембо

Вірш-присвята. Хлопчичок прийшов із Шарлевілю. О Парижу, це малий Рембо. Не доводь його до божевілля,постарайся вберегти абохоч принаймні пожалій, щоб вижив. Грубіян? Пробач, переросте. Він не може звикнуть до принижень,може, він скажений через те. Він нестерпний? Дами і добродії!Етику порушив, етикет?Не доводьте дійсність до пародії,вам нічого, але ж він поет!Серед вас, чужих і бородатих,може, йому снився Лангедок. Я насмілюсь тільки нагадати,що йому ж сімнадцятий годок!Сни у нього ще не чорно-білі,серце ще обурене на цвіль!Хлопчичок прийшов із Шарлевілю. Мученик вернувся в Шарлевіль

Поет-бунтар ВІДЧУТТЯВ блакитні вечори стежками йтиму я;Колотиме стерня, траву почну топтати: Відчує свіжість піль тоді нога моя,Я вітру голову дозволю овівати. Отож мовчу собі, сповільнюю ходу. В душі безмежної любові лиш припливи;Все далі й далі, мов бродяга той, піду,З Природою, немов із жінкою, щасливий. 

зі спраглою і щирою душею. Про мріїА й правда, крилатим ґрунту не треба. Землі немає, то буде небо. Немає поля, то буде воля. Немає пари, то будуть хмари. В цьому, напевно, правда пташина…А як же людина? А що ж людина?Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має!Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,А з правди, чесноти і довір'я. У кого – з вірності у коханні. У кого – з вічного поривання. У кого – з щирості до роботи. У кого – з щедрості на турботи. У кого – з пісні, або з надії,Або з поезії, або з мрії. Людина нібито не літає…А крила має. А крила має!

Поет-самітник. Ліна Костенко – Я кину все. Я вірю в кілометри…Я кину все. Я вірю в кілометри —обвітрені, задихані і злі. Багато їх у матінки Деметри,Котра була богінею землі. О, розмотай шляхи мені, богине!Світ за очі від себе забіжу. Рятуй мене, врятуй мене, бо гинемоя душа, задивлена в чужу. Так ніжно, так беззахисно, так віддано,так всупереч тверезому уму. Врятуй мене розлукою і віддалю,—ні спогаду з тобою не візьму. В гірких оазах сонячної цедри,де грім тримає зливу в рукаві,де тільки версти, дерев’яні зебри,пасуться в запорошеній траві,—хай буде степ, хай буде ліс і гори,хай вибухне земна твоя пралють,коли лихі на око семафоримені дорогу смутком переллють!

що блукає шляхами античностіЯ в тебе вірую, божественная нене,О Афродіто! Шлях поріс тернами в мене,Відколи інший Бог припнув нас до хреста;Я в тебе вірую, Венеро пресвята. Під оболоками сумна й бридка Людина. Зодягнена, вона не є тепер невинна,Бо гордий божий бюст їй забруднила твань,І висохла вона, як на вогні бовван. У рабство віддано це олімпійське тіло,Яке й по смерті ще пожити захотіло,Сконавши й першої позбувшись красоти!Вкладаючи в Бовван той стільки чистоти,Ти чарів додала, о Жінко, нашій глині,Щоб душу немічну просяяти Людині,Яка, закохана, ще змінить навмання. Земну в'язницю на красу ясного дня. Забула Жінка вже й про ремесло гетери.«Який чудовий фарс!» - від імені Венери,Святого й ніжного, регоче з неї світ.

Поет щасливий. МОЯ ЦИГАНЕРІЯРуками по кишенях обмацуючи діриІ ліктями світивши, я фертиком ішов,Бо з неба сяла Муза! її я ленник вірний,Ото собі розкішну вигадував любов! Штани нінащо стерті? Та по коліно море!Адже котигорошку лиш рими в голові. Як зозулясті кури, сокочуть в небі зорі,А під Чумацьким Возом - банкети дарові. Розсівшись при дорозі, ті гомони лелію,Роса на мене впала, а я собі хмелію,Бо вересневий вечір - немов вино густе. І все капарю вірші, згорнувшись у калачик. Мов струни ліри - тіні (їх копаю, як м'ячик). Штиблети каші просять? Овва, і це пусте!

що поет. О, не взискуй гіркого меду слави!О, не взискуй гіркого меду слави!Той мед недобрий, від кусючих бджіл. Взискуй сказать поблідлими вустамихоч кілька людям необхідних слів. Взискуй прожить несуєтно і дзвінко. Взискуй терпіння витримати все. А справжня слава – це прекрасна жінка,що на могилу квіти принесе.

Поет-провидець. Плем’я тода. Біда, коли є цитруси і кава,коли в землі є золото,— біда!Біда, коли земля така ласкава,коли така правічна й молода. Тоді її пригорнуть і обнімуть. Тоді її розгорнуть і однімуть…Дівчат красивих тягнуть у гареми. Страх і покора множать недорік. На скелях клинописні теоремивже не вчитає жоден чоловік. Вже все іде у стерлінгах і центах,і плем’я тода — це вже не народ,і безтурботна молодь без акцентувже розмовляє мовою заброд. Уже своєї слухати не хоче. Здається, все. Здається, вже кінець. Останній жрець печального народубурмоче гімни, складені колись. Він пояснив би тодам мову тода,але ж вони вже віри відреклись!І юнаки, верткі від мімікрії,вже перешиті на новий фасон,—хто зна од чого очі щось мокріють,і сниться їм якийсь забутий сон…

що нас застерігає«... Французи сімдесятого року, бонапартисти, республіканці, згадайте про ваших батьків у 92 році і т. д. ...»            Поль де Кассаньяк            («Країна») Хто на війні поліг у дев'яності роки,Хто під цілунками свободи дуже зблід,В сабо йдучи, ярмо трощили ви жорстоке,В яке запряжено людський увесь наш рід. Кремезні та палкі мужчини серед шквалу,У кого билися закохано серця. О воїни, яких у полі на поталу. Повіддавала смерть, шляхетна краля ця. Ви кров'ю власною брудну змивали велич. При здобутті Валмі та італійських селищ. Мільйоне страдників, чий ніжний зір погас. Під королівськими зігнувшись канчуками,Ми ще й Республіці дамо заснути з вами. А кассаньяки знов нагадують про вас.