Урок "Український одяг. Символіка кольорів та його функція як оберега."

Розробка уроку з українознавства

на тему:

«Український одяг. Символіка кольорів та його функція як оберегу.»

                                                                    Розробила: 

                                                                    вчитель української мови та літератури

                                                                    Піщанського ліцею

                                                                    Світлана Лятичевська

Тема: Український одяг. Символіка кольорів та його функція як оберегу.

Мета: ● ознайомити учнів з особливостями українського одягу, символікою кольорів та функцією його як оберегу;

● розвивати вміння учнів визначати особливості чоловічого та жіночого одягу, виокремлювати функції одягу та значення символів національного одягу;

● виховувати повагу та шанобливе ставлення до національного одягу як до спадку українського народу.

Обладнання: презентація, ватман, олівці.

Тип уроку: комбінований

Хід уроку

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань

Діалогічне спілкування. Бесіда за питаннями.

Яке місце займає одяг у вашому житті?

Яке призначення має одяг?

Яку функцію, на вашу думку, має виконувати одяг для людини?

Що, на вашу думку означає «національний одяг» ?

III. Оголошення теми, мети уроку. Мотивація навчальної діяльності школярів

Сьогодні на уроці ми познайомимося з різновидами українського одягу, з’ясуємо символіку кольорової гамми вбрання українців, з’ясуємо роль одягу як оберега.

IV. Основний зміст уроку

1.   Слово вчителя.

Одяг — органічна складова частина матеріальної культури, що безпосередньо зв’язана з виробництвом, трудовою діяльністю, з одного боку, і духовним світом народу з іншого. Як писав відомий український дослідник Олекса Воропай: «Під чужинецьким пануванням наш народ зберіг національний одяг — як символ, що його він проніс через усі віковічні страждання й утиски, які довелося зазнати від окупантів. У цьому факті — збереження національного одягу, проявився здоровий народний інстинкт. Національний одяг, мова, віра та звичаї  все це надійний захист від національного занепаду». Як бачимо, Олекса Воропай вважав одяг символом, то ж з'ясуємо сутність цього поняття.

2.   «Асоціативний кущ»

(запис асоціацій до слова «символ» на дошці)

Отже, символ (з англ. symbol символ)  — знак. Знаком можуть виступати об'єкт, зображення, написане слово, що заміняє собою деяке інше поняття, використовуючи для цього асоціацію, подібність або домовленість.

3.               Міні-конференція  «Різновиди одягу, символіка його кольорів, оберегова функція» (3-5 хв. на кожного, тим часом учні складають міні-конспект).

1 Учень

Натільний одяг (слайд 1)

Основна складова частина чоловічого й жіночого одягу — сорочка, характерною ознакою якої є білий колір (давня традиція). Одягти білу сорочку в неділю чи свято було обов’язковим правилом, відступати від якого не міг навіть найбідніший селянин: «Хоч латаненька, аби біленька»,  каже народне прислів’я. Матеріалом для її виготовлення було конопляне та льняне полотно. Українські сорочки виготовлялися переважно з трьох, двох і лише подекуди з чотирьох полотнищ, виходячи з ширини домотканого полотна.

Жіночі сорочки були одночасно натільним і верхнім одягом. Їх виготовляли додільним (суцільним) способом, а також з двох частин — верхньої (станка) і нижньої (підточки). Суцільні сорочки побутували в місцевостях, де носили незшиті форми поясного одягу. Сорочки з двох частин виготовляли з різних тканин: стан, станок, опліччя — з тонкого, кращої якості полотна, нижня частина (підточка) — з більш грубішого. Шили жіночі сорочки залежно від ширини тканини з двох полотнищ. В українському національному одязі відображено його магічну сутність, адже він є укриттям людини від виявів зовнішнього середовища: не тільки від холоду, вологи, вітру, а й від злих духів і зурочення. Роль оберегу відігравала вишивка. Недарма вважається, що вишивка — класичний вид українського народного мистецтва. Жінки майже завжди вишивають квіти, які обов’язково повинні бути різнокольорові, веселкові. Кожна квіточка має свою символіку. Так, наприклад, барвінок — символ немеркнучого життя, маки — кохання, конвалії — прихованого кохання, мальви символізують красу, троянди  — кохання, пролісок — чистоту, ніжність, вірність. Вишиваючи квіти, обов’язково повинні бути й пуп’янки як символ продовження життя, продовження роду. Символіка кольору передавалася з роду в рід. Поєднання кольорів й узорів позитивно впливають на здоров’я людини. Так, червоний колір — символ життя; помаранчевий — символ влади; жовтий — радість; зелений — символ миру; блакитний символізує вірність; синій — безкінечність; фіолетовий — дружбу. Окрім квітів зображували й рослини, геометричні фігури: калина — символ невмирущості роду, краси. Милують наше око чорнобривці, ружі, васильки, любисток, нагідки, м’ята. Вони лікують тіло й душу. Хрестик символізує поєднання духовності людини і Космосу. Квадрат, ромб є символом чотирьох стихій, чотирьох сторін світу. Народна вишивка багата і на «пташину» символіку. У народі вважали, що птахи, то символи людських душ.

«Цікаво знати»

До речі, сорочки шили самостійно із домотканого полотна. На думку одного з дослідників старовинної української народної вишивки, заступника директора музею народної культури України імені Івана Гончара Юрія Мельничука, домоткане полотно навіть без вишиття має декілька рівнів святості: «Перший рівень — це прядіння ниток з конопель чи льону, скручування їх у спіраль. Ниточка, закручуючись, по всій довжині має контакт з енергетикою трьох пальців, якими людина кладе хресне знамення. Скручена спіраллю, завита у клубок-сферу, нитка сама по собі вже є самодостатньою. (Спіралевидну форму мають молекули ДНК, життя розвивається і рухається по спіралі.)

Після того, як напрядено ниток, до роботи береться ткач. Ця професія здавна асоціюється з Творцем, котрий тче канву Життя. При цьому полотно справді уособлює собою живу тканину долі, де ниточка з човника, перебігаючи поміж основою в безперервному коливальному русі то вліво, то вправо, створює дорогу. Сама прямокутна форма витканого полотна або прямокутні деталі крою сорочки становлять другий рівень святості, бо прямокутник, так само як і квадрат, ромб, трикутник, коло — належить до сакральних фігур.

Третій рівень святості складає хрещате переплетіння ниток у полотні. Саме через цю особливість полотно так шанували, а також використовували в ритуалах як крижмо та саван.

Четвертий рівень святості — то форма сувою, у який скручують готове виткане полотно. До п'ятого рівня святості можна віднести білий колір полотна. Вибілювання на відкритому просторі є магічним процесом. Білили на Сонці й на Місяці, на ранковій росі, поливали Водою, висушували на Вітрі. Духи всіх стихій природи брали участь у вибілюванні, допомагаючи Людині. Білий колір — це колір Світу, колір Бога-Отця, священний колір наших предків - аріїв, які завжди обожнювали й поклонялися Сонцю, Вогню. Саме через це вони білили свої хати ззовні і всередині, любили одягатися в біле».

2 Учень

Поясний (2 слайд)

Поясним одягом чоловіків були штани двох типів: з широкими штанинами і вузькими. Полотняні, суконні або шкіряні штани з вузькими довгими холошами носили на Буковині. Штани з глибоким квадратним дном з широкими штанинами побутували на Лівобережжі. Їх оздоблювали різними кольоровими нитками.  Шаровари як одяг, зручний для верхової їзди, носили в районах, де довгий час існувало відгонне скотарство. На початку ХХ ст. шаровари змінили вузькі штани. 

У талії штани стягувалися мотузком («очкуром»). Крім того, носили різні за шириною шкіряні пояси. Вони були своєрідним талісманом, що визначали до того ж і деякі етичні норми: вважалось непорядним вийти на люди без пояса. Дітей вперше підперезували поясом: дівчинку — в три, хлопчика — в чотири роки. Щоб пояс був оберегом, творили його за правилами. По чорній основі ткали нитками зеленого, помаранчевого, жовтого кольору. По всій довжині пояса тягнулися ромбики, посередині виділявся чорний хрест, краями пролягали трикутники.

Раніше пояс носили і діти, і жінки,  і чоловіки. У жінок пояс був вузький, у чоловіків — широкий. Пояси намагалися робити з гарними обереговими візерунками: ромбиками, трикутниками, хвильками тощо. Новий пояс дарували у 12 років. Сам пояс не виготовляли. Його замовляли жінці-вдовиці, яка була добропорядною. Жінки підперезували спідниці так, щоб кінці пояса зав’язувались і висіли ззаду. Коли ж підперезували верхній одяг, кінці підтикали з боків. Чоловіки звичайно обмотували пояс кілька разів довкола талії, а оздоблені китицями кінці підтикали з боків так, щоб вони звисали вниз. Казали: «Як Земля має пояс, так і людина повинна його завжди носити». Козаки носили дуже довгий пояс. Вони намотували його так, щоб він добре підтримував прес. А іще за поясом у козака була люлька, шабля, пристебнута порохівниця.

З поясом асоціювалися народні повір’я й прикмети: вважалось, наприклад, що коли при першому випасі прогнали через червоний пояс череду, вона буде збережена й дасть приплід.

Поясним одягом у жінок були спідниця, обгортка, плахта, запаска.

Обгортка («горботка», «опинка») — прямокутний шматок  тканої чорної або вишневої тканини. Її носили коротшою від сорочки, щоб не закривати низ. Заміжні жінки одну полу обгортки піднімали доверху і підтикали за пояс. Слід зазначити, що спосіб одягання обгортки був різним для жінок і дівчат: молодиці обгорталися зліва направо, а дівчата справа наліво. Обгортка побутувала на Поділлі, Покутті, Буковині, у деяких районах Гуцульщини.

Плахта панувала повсюдно, окрім західних областей України. Це два полотнища, зшиті вздовж до половини. Перед тим, як одягнути на себе плахту, жінка перегинала її вдвоє й обгортала нею свій стан. Зшите полотнище опинялося ззаду, а незшите двома смугами падало на боки і вільно сходилося спереду. Плахта мала шаховий орнамент. У давнину виткану плахту вишивали барвистими шовковими нитками. Пізніше орнамент був тканим, з додаванням до вовняної пряжі шовку, срібних і золотих ниток. Плахта була переважно святковим одягом. Кольори вказували на вік жінки: дівчата та молоді жінки носили яскраві червоні плахти. Літні жінки  стримані сині кольори. По верху плахти одягали фартух (попередниця). Вони були полотняні, вовняні, щедро прикрашені вишивкою або тканим узором. Фартух  своєрідна ізоляція. Наприклад, у народі й нині існує повір’я, що фартух захищає живіт жінки, особливо його рекомендували носити вагітним жінкам, щоб запобігти зуроченню майбутньої дитини.

Запаска являла собою шматок тканини, до верхніх кутів якого пришивали тасьми або тонкі пояски, щоб закріплювати запаску на талії. Одночасно надягали дві запаски різного кольору: одна ззаду, інша спереду. У такій спідниці було зручно рухатися і управлятися по господарству.

Спідниця з’явилася на cхідних землях України в кінці козацького періоду, у XVIII ст. На західних теренах вона була відомою значно раніше. Спідниці шили із різних тканин: полотна, оздобленого вибійкою, різних привозних матеріалів, тканин із тонких або грубих вовняних ниток, — однотонні, у поздовжні пасочки, у клітинку.

3 Учень

Нагрудний та верхній одяг (3 слайд)

В Україні був широко розповсюджений нагрудний одяг, зокрема, сукняний, хутряний, із будь якої простої тканини на ваті. Спочатку безрукавки виготовляли нерозпашними, з розрізом для голови. Потім у буковинських та бойківських безрукавках збоку робили розріз і зав’язували шнурком під правою рукою.

Верхній одяг чоловіків, переважно сукняний, складався з традиційних компонентів: свита, сердак, опанча, кирея, бурка. У центральних і південних областях України верхнім одягом служили сита. Похідними від неї були кирея, кобеняк, опанча. До свити в деяких випадках пришивали каптур. Тоді цей одяг перетворювався на кирею, кобеняк, опанчу, бурку. Верхній зимовий одяг — кожухи носили в Україні всюди. Різнились вони  довжиною й оздобленням, а також формою крою коміра: від невисокої стійки до великого, який закривав спину. Кожухи декорували хутром, вишивкою, аплікацією.

Жінки-селянки, як і чоловіки, носили свити із сукна. За кроєм жіноча свита була такою ж, як і чоловіча, вирізнялася тільки багатшим оздобленням. Пізніше у жіночому строї з’явився чемліт. Його шили з тонкого фабричного білого сукна, з коміром та манжетами, оздобленими чорним оксамитом, а часом і вишитими барвистими вовняними нитками. Спинка чемліта має підріз і зібрана від стану в складки.

Юпка — це верхній жіночий одяг з черкесину, китайки, байки. За кроєм юпка нагадує корсету, але з рукавами. Бувають юпки з кроєм у три, п’ять, сім «вусів»-складок. Колись «вуса» вважали прикметою заможності: чим багатша жінка або дівчина, тим більше «вусів» було в її одязі. Байкові юпки шили з зеленої, червоної, синьої тканини.

4 Учень

Взуття (3 слайд)

Повсякденним літнім взуттям чоловіків та жінок були личаки, постоли й чоботи, які увійшли в широкий вжиток наприкінці XVIII ст. На початку ХІХ ст. побутувало вже п’ять видів взуття: чоботи, черевики, личаки, постоли й ходаки.

Постоли — старовинна форма взуття, яке носили в Карпатах та Прикарпатті. Виготовляли їх з чотирикутного шматка м’якої  шкіри, яку запинали на кінцях і зшивали так, що утворювали гостро закінчений глибокий передок, а на зап’ятку сходилися два кінці, залишаючи отвір для п’яти. На краях постолів були отвори, крізь них протягали ремінці для обмотування ноги. На Бойківщині виготовляли шкіряні  ходаки, що були різновидністю постолів.

Личаки були розповсюджені переважно на Поліссі. Вони мали примітивну форму, фактично тільки підошву з хрестовидної ликової плетінки. Підошва закінчувалась довколо петлями  з лика, крізь які протягали шнурки з лика або клоччя і ними обмотували ногу поверх полотняних онуч.

У низинних районах України носили переважно чоботи й черевики. До середини  ХІХ ст. це були виворітні чоботи (халявку, переди й підошву зшивали з вивороту). Чоботи-витяжки виготовляли зі шкіри чорного кольору. Підошву прибивали дерев’яними кілочками, а каблуки — підковками.

Святкові чоботи, зокрема для дівчат та молодиць, виготовляли з червоного, зеленого та жовтого сап’яну. На Полтавщині носили двоколірні чоботи — передки чорні, а халявки жовті.

5 Учень

Зачіски, головні убори (4 слайд)

Найхарактернішою зачіскою українських дівчат було заплітання волосся в одну або дві коси, у які впліталися стрічки у вигляді шнура або смужки тканини. Заміжні жінки скрізь в Україні обов’язково покривали голову очіпком. Очіпок — (очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак, керпа) — обов'язковий головний убір заміжніх жінок. Він шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою.

До кінця XIX ст. був поширений давній головний убір – намітка, оздоблена вишитим або тканим орнаментом. Це — тонка або взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина прямокутної форми завдовжки до 5 м і завширшки до 50 см. Найхарактернішим способом запинання намітки було обгортання її навколо очіпка та зав'язування пишним бантом ззаду. Цей старовинний вид головного убору в різних районах України мав свої назви: плат (Волинь, Західне Полісся), завивало (Полісся), серпанок (Південне Полісся), перемітка, рантух (Львівщина, Гуцульщина, Буковина), перемітка (Івано-Франківщина), завійка, наміт (Прикарпаття), рушник (Буковина), рубок (Лемківщина). Незважаючи на локальні відмінності, всі види наміток мали вигляд довгого шматка полотна, кінці якого були прикрашені багатим тканим перебірним орнаментом. Її одягали на надітий на голову обруч (кибалку) з лубу, картону або на очіпок. Кибалка (гибалка, хомевка, хомля, обруг, кичка) —  луб'яне кільце для зачіски. Розділивши волосся на дві половини і скрутивши кожну з них у жгут, жінка намотувала її на кибалку. Такі підкладки виготовляли з конопляного шнурка, скрученого полотна, дерева, лика, соломи. Кибалку накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх них накладали очіпок, який пов'язували наміткою або хусткою.

На всій території України аж до кінця XIX ст. зберігся стародавній звичай покривати заміжній жінці голову полотнищем тканини — убрусом, що з часом перетворилося на різні форми традиційного жіночого вбрання. Назва "убрус", присутня ще в літописах XI ст., збереглася до наших днів. Чимало різновидів цього вбрання, яке лише умовно можна назвати платовим, діляться на дві великі групи: прямокутне й квадратне. Кожна з них за способами пов'язування має безліч локальних варіантів.

Дуже популярним головним убором була хустка. У північних районах її пов'язували під підборіддям, а кінці зав'язували на маківці (цьому передувало зав'язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав'язували на потилиці. На Середньому Подніпров'ї її драпірували в особливий спосіб довкруги голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

Український вінок.

Вінок — символ життя, долі, життєвої сили, символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності. Вінок є частиною українського національного костюма. Його використовували не лише як елемент одягу, а й прикрашали ним оселю або ж і гадали на ньому. В давнину їх носили тільки повнолітні дівчата. Плели з живих квітів. Вважалось, що в них є чаклунська сила, здатна захистити від будь-якого лиха. Тому український віночок не просто прикраса, а й оберіг.  За легендою, вінок із 12 різних живих квітів буде найсильнішим оберегом для молодої дівчини. І кожна із 12 квіток символізувала собою різне: троянда —  кохання, волошка — простоту та ніжність, біла лілія символізувала чистоту та невинність. Ромашка означала мир та ніжність, безсмертник — здоров’я, півонія прогнозувала довголіття, мальва — стриману красу, калина — дівочу вроду й любов до рідної країни. У весільний вінок традиційно вплітали барвінок – символ вірності та невмирущого кохання. Також невід’ємною частиною  вінків були різнокольорові стрічки. Кожен колір теж ніс у собі окремий символ. Коричнева стрічка символізувала землю, що годує нас, її слід було чіпляти посередині вінка. З двох боків від неї чіпляли жовті стрічки, як символ сонця, за ними зелені — символи природи та молодої краси, далі блакитні — небо та вода. Помаранчева символізувала хліб, який також можна віднести до списку дуже сильних українських оберегів. Адже ним батьки благословляли своїх дітей. Фіолетова стрічка означала розум, малинова — щирість, рожева — достаток. Білі стрічки чіплялись по краях, як символ чистоти, та прикрашались нашивками сонця та місяця з різних боків. Сирота вплітала в косу та у вінок блакитні стрічки. І люди при зустрічі обдаровували таку дівчину подарунками, хлібом, грошима, бажали їй стати щасливою й багатою. Дівчина ж у вдячність дарувала тим людям стрічку з вінка.

4.                           Складання схеми (колективна робота біля дошки)

Функції одягу

•                               Захисна;  Статево-розрізнювальна;
•                               Естетична;  Гігієнічна;
•                               Етнічна;  Оберегова
•                               Соціальна;  Вікова.
•                                

V. Закріплення опрацьованого матеріалу (слайд 6, 7)

1.   Колективна робота

Охарактеризувати одяг Мелашки, Мотрі та Кайдашихи із повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», зясувати його символіку та функцію як оберегу.

2. Вправа «Я – дизайнер»

(Учні об’єднуються в три групи. За 5 хвилин виконують завдання та презентують його результати.)

Користуючись отриманими знаннями, стосовно символіки кольорів та функції одягу як оберегу, колективно створити ескіз сучасного одягу. (одяг обов’язково повинен виконувати оберегову функцію)

VI. Підсумок уроку

1.  Проблемне питання

- Як позначилися оберегові елементи давнини на сучасному одязі?

- Чи є у сьогоднішньому вбранні оберегові елементи?

2.   Складання сенкану до слова «одяг»

1-й рядок – іменник (назва поняття, вправи того, що зацікавило, сподобалось тощо);

2-й рядок – опис з двох прикметників;

3-й рядок – визначаємо характерні дії (три дієслова);

4-й рядок – формулюємо фразу, що складається з чотирьох слів і виражає ваше ставлення до теми;

5-й рядок – одне слово, що є синонімом до 1-го рядка і вказує на суть або формулює висновок.

3.Рефлексія

- Що було для мене новим на сьогоднішньому уроці?

- Що найбільше запам’яталося?

- Що вразило?

VII. Домашнє завдання

Скласти кросворд (загадки або вікторину) до теми «Народний одяг та оберегові елементи вишивки».