Урок української літератури 10 клас "Зів'яле листя"

конспект уроку української літератури в 10 класі

Поетична збірка «Зів'яле листя»: «Безмежнеє поле», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Чого являєшся мені у сні?».

Місце любовної теми у творчості І.Франка

Мета: ознайомити учнів зі збіркою поезії «Зів'яле листя», розкрити світ почуттів і пристрастей, створений поетичним словом великого майстра; розвивати виразне читання, уміння аналізувати поезії; виховувати усвідомлення того, що любов – найвеличніше із людських почуттів, яке необхідно берегти й цінувати.

Тип уроку: комбінований, урок-дослідження

Обладнання:  збірка поезій «Зів'яле листя» І.Я.Франка, аудіозаписи

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Оголошення теми та завдань уроку. Оголошення епіграфа уроку

В зів’ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю?

І.Франко

Вступне слово вчителя. Про особисте життя людей, а особливо видатних, треба говорити дуже делікатно і обережно. Бо це той бік життя людини, який часто не залежить від неї. Чи винен Франко, що втратив Ольгу Рошкевич? Чи хотів злого, коли вирішив поєднати своє життя з Ольгою Хоружинською вже не з любові, а з глибокої поваги до неї?

Отже, про жінок у долі Франка піде мова на нашому уроці.

Життя Франка склалося так, що він, тричі покохавши, жодного разу не зазнав усієї глибини щастя взаємної любові; усе ж він свято беріг у своєму серці спогади про скупі дари цього величного почуття. «Хвилини, в котрих я любив... були, може, найкращі в моїм житті — жаль тільки, що були це заразом хвилини найтяжчого болю, якого я досі зазнав, а не радості».

ІІІ. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

3.1. Слово вчителя

У 1896 році побачила світ збірка поезій «Зів'яле листя» Вона являє собою композиційну, тематичну  та жанрову цілісність, що дало підстави самому автору назвати її поетичною драмою. У цій збірці інтимної лірики перед нами постає цілий життєвий цикл  кохання ліричного героя – від зародження до загибелі. Вірші здебільшого носять автобіографічний характер - через гірке нерозділене кохання до жінки в реальному житті довелося пройти й славетному Каменяреві. Збірка складається з трьох циклів – жмутків за визначенням самого автора. Перший жмуток розповідає про зародження кохання, пронизаний мотивами подиву, радості, наповненістю життям. Чари любові захоплюють ліричного героя цілком, сповнюють його душу світлими та тремтливими думками й почуттями, незважаючи на те, що вона нерозділена:

Не знаю, що мене до тебе тягне, 
Чим вчарувала ти мене, що все, 
Коли погляну на твоє лице, 
Чогось мов щастя й волі серце прагне.

Спочатку дівчина - об'єкт кохання викликає у ліричного героя лише тихий сум, легкий солодкий біль, а розуміння  неможливості бути разом - покору долі:

Жиймо! Кожде своїм шляхом 
Йдім, куди судьба провадить! 
Здиблемось колись — то добре, 
А як ні — кому се вадить? («Я не надіюсь нічого»)

Але поступово біль гострішає, виростає в болючу образу, гіркоту, і у віршах звучать перші докори:

Може, сміх твій нинішній, 
Срібний та дзвінкий, 
Стане в твоїй пам'яті 
За докір гіркий («Не минай з погордою»).

У другому жмутку любов ліричний герой дивиться на свою любов відсторонено, ніби вона стала якимось абстрактним явищем. Обриси реальної дівчини розмиваються, залишається лише якийсь вигаданий образ, що живе десь у свідомості. Кохана дівчина набуває загальних рис, як і стосунки між ними. У цьому жмуті поезії нагадують фольклорні твори, вони витримані у схожих розмірах та ритмах. Автор використовує багато притаманних народнопісенній творчості епітетів, порівнянь, заспівів:

Золоті зорі в небеснім морі 
Моргають серед ночі, 
Та над всі зорі внизу і вгорі — 
Її чорнії очі («Зелений явір, зелений явір»).

Та ліричний герой і сам починає розуміти, що його почуття вже давно втратили свій реальний об’єкт, залишився лише біль, невдоволення, смуток, проте він так звик до свого кохання, що не в силах його відпустити, бо це спустошить його душу:

Я не тебе люблю, о ні, 
Люблю я власну мрію, 
За неї смерть собі зроблю, 
Від неї одурію («Я не тебе люблю, о ні»).

Третій жмуток пронизано мотивами розпачу, безвиході, марності життя з сердечних болем, бажанням покінчити з собою та своїми стражданнями. Ліричний герой звертається до матері, просячи пробачення за гріх, що збирається зробити, але ніяк не може справитися зі смутком в душі.

 У нього втім ще є сили на самоіронію. У вірші "Чорте, демоне розлуки..." він готовий звернутися до нечистої сили, аби хоч раз поцілувати кохану. А в наступному «І він явивсь мені. Не як мара рогата...» розповідається про те, як чорт не захотів піти з ним на угоду, бо «... ваша душенька — се коршма та заїзна, —  Давно в ній наш нічліг.  Чи я дурний у вас добро те купувати, Що й без куповання швиденько буду мати Без клопотів усіх!». Чорт насміхається з нього – завзятого раціоналіста, що в хвилину розпачу готовий вірити в надприродне, аби здійснити своє бажання.

Проте в останніх поезіях жмутку ми бачимо, як герой поступово приходить до  тями, повертається до самого себе, по-філософськи дивиться на життя. По-перше, він знов ясно висловлює свою раціональну  позицію щодо світобудови: «Одно лиш вічне без початку й кінця,  Живе і сильне, — се є матерія» (Душа безсмертна! Жить віковічно їй!), тому й свідомість людини, і її почуття – все піде у вічність колись. А по-друге, у ньому перемагає поет. І хоч скільки нестримного болю принесло йому те кохання, «Та в серці мойому поет Бунтуєсь, плаче, мов дитя, Для нього ти краса життя, Струя чуття, пісень пора — Проклін у горлі завмира» (Я хтів життю кінець зробить).

Лірика «Зів’ялого листя» глибоко психологічна, дуже щира й відверта, з самоаналізом найпотаємніших людських почуттів. Те, що  автор зміг зробити настільки інтимні переживання здобутком мистецтва, розкритися перед іншими, характеризує його як дуже хоробру та зрілу людину.

4.2. Випереджуюче завдання: дослідити сторінки життя І. Франка і його стосунки з коханими жінками (повідомлення учнів (додаток до уроку))                                                 

Слово вчителя “Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса. Небезпечне оружжя — жіноча краса. Ані мудрість, наука, ні старші літа не дають проти неї міцного щита”, — писав Іван Франко. І хоч Великий Каменяр стверджував, що в його житті “тричі являлася любов”, дослідники його творчості і життя знають, що поет значно більше “потерпав” від жіночої вроди. Та й сам Франко не приховував: ”Значний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу мали мої зносини з жіноцтвом”.

4.3. Метод критичного мислення

«Таблиця Елвермана»

Кількість аргументів і контраргументів має бути рівною.

4.4. Виразне читання поезії. Прослуховування аудіозаписів пісень

«Oй ти, дівчино, з горіха зерня»
 

Oй ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?
Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твій усміх —для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

«Чого являєшся мені…» 
 

Чого являєшся мені 
У сні? 
Чого звертаєш ти до мене 
Чудові очі ті ясні, 
Сумні, 
Немов криниці дно студене? 
Чому уста твої німі? 
Який докір, яке страждання, 
Яке несповнене бажання 
На них, мов зарево червоне, 
Займається і знову тоне 
У тьмі?

Чого являєшся мені 
У сні? 
В житті ти мною згордувала, 
Моє ти серце надірвала, 
Із нього визвала одні 
Оті ридання голосні — 
Пісні. 
В житті мене ти й знать не знаєш, 
Ідеш по вулиці — минаєш, 
Вклонюся — навіть не зирнеш 
І головою не кивнеш, 
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, 
Як я люблю тебе без тями, 
Як мучусь довгими ночами 
І як літа вже за літами 
Свій біль, свій жаль, свої пісні 

У серці здавлюю на дні.

О ні! 
Являйся, зіронько, мені! 
Хоч в сні! 
В житті мені весь вік тужити — 
Не жити. 
Так най те серце, що в турботі, 
Неначе перла у болоті, 
Марніє, в'яне, засиха, — 
Хоч в сні на вид твій оживає, 
Хоч в жалощах живіше грає, 
По-людськи вільно віддиха, 
І того дива золотого 
Зазнає, щастя молодого, 
Бажаного, страшного того 

Гріха

«Безмежнеє поле в сніжному завою»

Безмежнеє поле в сніжному завою,
Ох, дай мені обширу й волі!
Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною
І в серці нестерпнії болі.

Неси ж мене, коню, по чистому полю,
Як вихор, що тутка гуляє,
А чень, утечу я від лютого болю,
Що серце моє розриває.

4.5. Ідейно-тематичний аналіз

Групова робота. Клас ділиться на три групи:

І група  поезія «Oй ти, дівчино, з горіха зерня»

ІІ група поезія «Чого являєшся мені» 

ІІІ група поезія «Безмежнеє поле в сніжному завою»

ЗАВДАННЯ: зробіть докладний художній аналіз за такою схемою:

1. Жанр твору

2. Провідний мотив

3. Композиція (вихідний момент у розвитку почуття, розвиток почуття, кульмінація, авторський висновок)

4. Ключові образи.

5. Які мовні засоби сприяють емоційному наснаженню твору (лексика, тропи, фігури, фоніка), як саме?

6. Віршування (рими, спосіб римування, віршовий розмір, вид строфи), його роль у розкритті провідного мотиву.

7. Висновок (почуття і роздуми, викликані твором)

4.6. Бесіда за творами.

Метод «Ти мені - я тобі»

Робота в парах. Завдання: підготувати запитання за змістом творів

V. Підсумок уроку

1. Чим для письменника, на вашу думку, було кохання – спокусою, благословенням чи тяжким гріхом?

2. Пригадайте рядки вірша «Чого являєшся мені у сні?» Чи готовий автор цих рядків відмовитись від почуття, яке спопеляє його душу?

Метод «Моделювання»

Яким має бути, на вашу думку, ідеальне кохання? Змоделюйте його.

VІ. Оцінювання

VІІ. Домашнє завдання

1. Вивчити напам'ять вірш інтимної лірики (на вибір)

2. Опрацювати теоретичний матеріал підручника ст. 117-125

Високий рівень.

1. Написати листа літературному герою, у якому б ви підтримали його, допомогли порадою, або ж висловили своє ставлення до його вчинків

2. Створити буктрейлер за творами І.Я.Франка

Додаток до уроку

1 учень.  ПЕРША ЛЮБОВ: ОЛЬГА РОШКЕВИЧ

Першим сильним почуттям юного Франка було його кохання до дочки священика Ольги Рошкевич. Вона добре володіла німецькою і французькою мовами, захоплювалась збиранням етнографічних матеріалів, мала друковані праці. На початках юнак із бідної сім’ї Франків, який уперше зіткнувся з жінкою із інших сфер, навіть не знав, як з Ольгою поводитися. Не вмів сидіти за столом, між першою і другою стравами зривався, не вмів танцювати. 

Батьки Ольги спочатку заохочували її дружбу з Іваном, сподіваючись, що він зробить блискучу кар’єру. На той час Франко навчався у Львівському університеті, навколо нього гуртувалася прогресивна молодь. Проте невдовзі на гурток демократичної молоді здійснила наліт поліція, заарештувавши Франка та його прихильників. Поета виключили з університету, сім місяців він пробув в ув’язненні. Після цих подій батьки Ольги заборонили молодому поетові з’являтися в їхньому домі. 

Рошкевич дуже сумувала з цього приводу, навіть хотіла піти в монастир. Будь-яке листування з коханим батько заборонив, домовився на пошті, аби всю кореспонденцію віддавали йому особисто в руки. Закоханим допомогли їхні товариші. Вони передавали книжки, де були підкреслені окремі літери. По кілька днів разом зі своєю сестрою Михайлиною ті букви Ольга визбирувала у слова. Врешті-решт вона навіть втекла з дому до дядька, а далі — до Львова, до Івана Франка. Коли про це дізналися батьки Ольги, то була велика ганьба, дівчину почали вважати пропащою.

У 1880 році Франка заарештували вдруге і Ольга винить себе в цьому, бо, якби він не приїхав до неї, можливо, все було б інакше. Після арешту Ольга і Франко зустрічалися, але вони поступово починають віддалятися одне від одного. Ольгу засмоктує болото щоденщини, вона відходить від активного громадянського і літературного життя і у 1898 році Франко написав Агатангелу Кримському: “Наша любов тяглася 10 літ”. Тобто з 1874 р. по 1884 р.

Під тиском батька Ольга прийняла пропозицію Володимира Озаркевича (священик, культурно-громадський діяч), а Франкові написала: “Не думай, що я за тебе

забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш — все буде тісно пов’язане з тобою, твоєю роботою, твоїми думками”.

Одруження Франка Ольга сприйняла теж боляче, але привітала його. Звичайно, що писати вона йому стала рідше, і її листи були більш ділового плану. У 1912 р. помер чоловік Ольги, і вона їде до своєї сестри Михайлини. Коли Ольга жила у Львові, вона уникала зустрічей з Франком, хоча він хотів її бачити. Перед смертю Франко переказував, щоб Ольга прийшла до нього попрощатися, благав її. Вона вислухала Михайлину, що передавала його прохання, з очей її потекли сльози, але вона сказала: “Ні”. Чи дійсно Ольга не хотіла бачити Франка або вона настільки його кохала, що просто не могла уявити собі, не хотіла розуміти те, що єдина людина, яку вона обожнювала, помирає. Чи дійсно вона не хотіла бачити Франка, коли жила у Львові? Може, просто розуміла, що у нього є дружина, тому не дозволила собі стати між ними. Ольга померла 30 травня 1935 року. Поховали її на тихому сільському цвинтарі. Її останнім проханням було, щоб листи від поета поклали їй у труну, під голову — як найдорожчий скарб її життя...

 2 учень. НОВІ ЗАХОПЛЕННЯ ПОЕТА

Після розриву з Ольгою Рошкевич у долі Франка майже одночасно з’явилися поетеса Юлія Шнайдер (псевдонім — Уляна Кравченко), вчителька, письменниця, громадська діячка Климентина Попович та представниця відомого роду Білинських Ольга. Однак коли Юлія Шнайдер зранку давала згоду йти заміж, то вже ввечері забирала свої слова назад. Пояснювала, що замилування творчістю — це одне, а коли уявила, що Франко буде цілий день перед очима, то не захотіла. Потім, уже вийшовши заміж за польського шовініста, не раз говорила, що тому заміж за Франка не пішла, аби зберегти його для української культури. Мовляв, її нинішній чоловік тоді погрожував: якщо вона вибере Франка, то він його вб’є. Цікаво, що серйозно збиралася за Франка заміж Ольга Білинська і навіть плаття собі пошила. Але Франко уявив її нужденну, з малими діточками на роздоріжжі, коли він буде відбувати ув’язнення — і зник з її горизонту.

Також близькі стосунки в’язали Франка і з відомою соціалісткою Анною Павлик, рідною сестрою його приятеля Михайла Павлика. Йому імпонувала сила й стійкість її характеру. Франко хотів одружитись з нею, проте Анна відмовила. Ії брат у листі до М. Драгоманова пояснював це так: “Вона не має охоти виходити заміж". І справді, Анна Павлик залишилася до кінця своїх днів незаміжньою.

 3 учень. ДРУГА ЛЮБОВ: ЮЗЕФА ДЗВОНКОВСЬКА

Незабаром до І.Франка приходить друге кохання, таємне, недоступне, мов “святиня”. Юзефа Дзвонковська була дочкою емігрантів, учасників невдалого повстання 1863 року, які після років блукань по Європі врешті отримали дозвіл осісти в Станіславові. У неї були закохані всі члени гуртка, до якого входив Франко, але дівчина нікому не відповідала взаємністю. На Івана вона справила сильне враження, і він палко її покохав. Вони писали одне одному листи. Франко вирішив, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може бути його дружиною. В одному з листів Іван звернувся до Юзиної матері Антоніни Дзвонковської, просячи руки її дочки, але Юзефа відмовила Франкові, що сильно вразило письменника. Він подумав, що саме аристократичне походження заважає дівчині поріднитися з ним. Франко страждав.

Лише згодом Франко дізнався, що Юзефа Дзвонковська була хвора на туберкульоз. Коли він сам, Іван Франко, відчув, що дні його лічені, зібрав колись написані про неї поезії і захотів видати їх окремою збіркою. Чому? Може, саме тоді до болю зрозумів її, Юзефу. Вона жила серед здорових людей, котрі любились, раділи життю. Вона мусила чекати смерті й тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася його заради нього. Він учинив би так само...

 4 учень ТРЕТЯ ЛЮБОВ: ЦЕЛІНА ЗИҐМУНТОВСЬКА

Одна з найромантичніших історій із життя Івана Франка — це його кохання до шляхтянки Целіни (дівоче прізвище Журавська). Вона працювала на пошті, потім вийшла заміж за поліцейського комісара, мала з ним двоє дітей і швидко овдовіла. Згодом син Едісь загинув на фронті.

Прекрасну дівчину з голівкою грецької богині Франко уперше побачив саме на пошті — вона сиділа за касовим віконцем. Щоб бачити її знов і знов, поет неодноразово писав сам до себе листи і сам їх забирав.  Але гордовита красуня не могла покохати “русина” з рудим волоссям у вишиваній сорочці і простими манерами. Байдужість Целіни до Франка була вражаюча: вона навіть не читала і не мала наміру читати “Зів’яле листя”. Коли потім Целіну  запитували, чому вона не відповіла взаємністю Франку, вона відверто, спокійно, не придумуючи різних причин, відповіла, що він їй просто не подобався, був рудий, а їй подобались брюнети.

Целіна твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він слідом; вона зупиниться, — зупиниться і він. Це тривало місяцями. Потім він зник. А одного дня знову з’явився на пошті в супроводі якоїсь гарної брюнетки. То була дружина Франка. Тоді Целіна полегшено зітх-нула: нарешті буде мати спокій.

Цікаво, що, будучи цілковито байдужою до Франка і згодом до пам’яті про нього, вона намагалася його приязнь до себе та його ім’я усіляко використати за кожної ліпшої нагоди. Сина виганяють з гімназії — Франко допоможе, матеріальна скрута — він грошей дасть. Згодом Франко поселив Целіну з дітьми у своєму будинку як економку. І коли самотній письменник помирав від важкої хвороби (дружина Ольга на той час була у божевільні), вона  доглядала за ним. А в 1940 р. до депутата Верховної Ради України Петра Франка старенька Целіна з дочкою попросила помочі — щоб радянська влада виділила їм новий будинок у Брюховичах. І син Франка не зміг їй відмовити.

 5 учень ОЛЬГА ХОРУЖИНСЬКА: ДОЛЯ ДРУЖИНИ ФРАНКА

Протягом тривалого часу Франко ніяк не міг знайти собі наречену в Галичині, хоча й мав уже тридцять років. У 1885 році він їде до Києва і зустрічає там свою майбутню дружину — Ольгу Хоружинську (документальних підтверджень того, що вона народилася 24 липня 1864 року в селі Бірки Сумської області, немає. Це відомо лише зі спогадів сина Тараса Франка). Ольга закінчила Харківський інститут шляхетних дівиць, отримала диплом учителя, володіла французькою, німецькою і англійською мовами, чудово грала на фортепіано. Письменнику сподобалися її енергія, розум, і він зацікавився нею. Коли її родина про це довідалася, то була шокована. Така гарна, така розумниця — і тут якийсь Франко, який у Галичині має просто жахливу репутацію.

Однак Ольга страшенно закохалася в Івана і вирішила, що саме вона — та жінка, яка врятує Франка від дурного й жорстокого світу. Родичі відмовляли, але нічого не допомогло. Ольга вийшла за Івана заміж. Ця освічена жінка була йому вірною дружиною, народила трьох синів і дочку, писала статті, видавала журнал “Життя і слово”, багато допомагала чоловікові у написанні та виданні творів, переживала з ним радість і горе. Саме вона спонукала Франка записатися до Чернівецького університету — і він здобув вищу освіту. А невдовзі за кошти дружини Іван Якович поїхав до Відня, де написав та захистив дисертацію і отримав диплом доктора філософії.

Про їхній шлюб говорили, що це сокровенна мрія українського народу, розділеного кордоном, про возз’єднання Заходу і Сходу України. Але Іван Франко у листі своєму другові Агатангелу Кримському зізнався: “З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою... Но то дарма. Судженої і конем не об’їдеш”.

Ольга була майже самотня. Спілкувалася лише з тими, з ким товаришував її чоловік. Вона робила все, що могла. Постійно намагалася перемогти жахливу бідність, в яку потрапила. Згодом все це вплинуло на її психіку, у жінки почалися постійні нервові розлади. Хвороба активно прогресувала. Потім одне, інше…Останньою краплею стала загибель улюбленого сина Андрія: коли той ще був малий, хтось кинув камінь у Франка, але потрапив хлопцеві у висок. Удар у голову пошкодив череп та, очевидно, травмував мозок і, як наслідок, призвів до епілепсії на все життя. У 26 років від судом зупинилося його серце. А Хоружинська потрапила до психлікарні. 

Ольга не була присутня навіть на похороні свого чоловіка, бо вийшла з лікарні тільки у 1919 році. Жінка все життя шкодувала, що вийшла заміж у травні, бо ж знала недобру прикмету, що ті, що одружуються в травні, — ніколи не матимуть щастя… Вона постійно ревнувала Івана до жінок, які входили в його душу. І водночас тріумфувала над ними — бо саме вона зуміла стати його половиною.

Ольга залишились жити в сімейному будинку, де 10 жовтня 1940 року був відкритий музей її чоловіка. Померла Ольга Франко, як засвідчує метрична книга померлих церкви Святих Петра і Павла у Львові: “дня 15 липня, а 17 липня 1941 року була похоронена. Причина смерті — неміч стареча”. У графі “вік померлої” стоїть прочерк. В останню хвилину її життя поряд не було нікого з рідних. Син Тарас з дітьми був на той час у Станіславі і вибратися у Львів не мав можливості. Не було дочки Анни — вона мешкала у Відні. З початком війни син Петро був насильно евакуйований. Тож померла Ольга Франко на руках чужих людей. Навіть в останню дорогу її провели чужі люди. В труні з неструганих дошок, на винайманій підводі її відвезли на місце вічного спочинку.

Колись, коли споруджували гробівець для Івана Франка, то вважалось, що й вона, його дружина, ляже на вічний спочинок поруч з ним в одну могилу, але встановлення на могилі пам’ятника роботи скульптора Сергія Литвиненка 1933 року перекреслило ці сподівання. Для неї ледве вдалось вимолити місце неподалік чоловіка. Навіть не було кому викопати ями... Були перші дні німецької окупації Львова.

Поховали Ольгу Франко-Хоружинську на полі №4, неподалік могили чоловіка. Довший час на цій могилі стояв звичайний сосновий хрест. Скромний надгробок, до якого огорожу поставила дочка Анна Ключко-Франко вже під час німецької окупації, коли приїздила з Відня у Львів.

За матеріалами Інтернет-видань