Урок. Відображення сучасних соціальних, психологічних, етичних проблем в оповіданні Х.Кортасара «Менади». Специфіка індивідуального стилю митця. Риси постмодернізму у творі.

Тема: Відображення сучасних соціальних, психологічних, етичних проблем в оповіданні Х.Кортасара «Менади».  Специфіка індивідуального стилю митця. Риси постмодернізму у творі.

Мета: стисло ознайомити учнів з особистістю й творчим спадком відомого аргентинського письменника Хуліо Кортасара, показати поєднання в його творчості рис «магічного реалізму» й постмодернізму; здійснити цілісний аналіз тексту новели Кортасара «Менади», розкрити сенс створення фантасмагоричної картини безумства натовпу в зв’язку з проблемами сучасного світу, обтяженого досвідом двох світових воєн ХХ століття; розвивати життєві й читацькі компетентності учнів, сприяти формуванню критично мислячої культурно освіченої особистості.

Тип уроку: урок вивчення художнього твору, теорії та історіїї літератури.

Обладнання: підручник; текст художнього  твору «Менади»; експрес урок   «Хуліо Кортасар. «Менади» з Б. Сторохою. – Режим доступу: http://youtube.com/watch?v=muQr5CspVhc;

фрагмент промови Гітлера в Ессені – режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=8OZtDLaPYtA; фрагменти музичних творів Ф.Мендельсона «сон літньої ночі», Р.Штраус «Дон Жуан», К.Дебюссі «Море»; Бетховен  П’ята симфонія.

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань учнів

• Охарактеризуйте основоположні принципи постмодерністської літератури.
• Що таке інтертекстуальність?
• Назвіть засоби боротьби за читача в письменників-модерністів.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу. Формування нових знань, умінь, навичок.

 Ознайомлення з життям і творчим шляхом Хуліо Кортасара

 1. Повідомлення вчителя чи зарані підготовленого учня про особистість Хуліо Кортасара (з використанням матеріалів лекторіуму із зарубіжної літератури з Юліаною Камінською. Режим доступу: https://www.lektorium.tv/lecture/14392

«Хуліо Кортасар (1914-1984) – один із найвідоміших письменників другої половини ХХ століття. Його позиція в літературі дещо особлива: з одного боку ми вловимо в його творах і риси латиноамериканської прози, і прози «магічного реалізму», а з іншого боку твори Кортасара не пов’язані тільки з літературою і дійсністю Латинської Америки та аргентинською реальністю, значною мірою він пов'язаний із західноєвропейською сферою культури й традиції. На письменницьке становлення Кортасар вплинули напрями й течії, що інтенсивно розвивалися у французькій словесності: сюрреалізм, екзистенціалізм, «новий роман».

Також Кортасарова естетика отримала визначні імпульси від творчого доробку американського письменника Едгара Аллана По, аргентинського митця Хорхе Луїса Борхеса, перуанського літератора Маріо Варґаса Льйоси а також іспанських філософів Мігеля де Унамуно й Хосе Ортеги-і-Ґассета.

Відтак у своїх естетичних шуканнях Кортасар спирався й на культурний досвід аргентинської традиції, і на відкриття західної (європейської та американської) культури. Згодом письменник окреслив принципи власної літературної творчості в книжці «Теорія тунелю» (1947) та есе «Нотатки з приводу однієї поетики» (1954), «Будка хамелеона» (1967)тощо. Коли до влади у Аргентині в середині 70-х років прийшли військові, то Кортасара навіть позбавили громадянства, так їм не подобалося те, що він писав.

З європейською літературною традицією Кортасара зближує таке полемічне напруження, таке його бажання переосмислити всю літературну й всю культурну традицію, апелюючи до використання культурного досвіду Західної Європи, що він приєднується до лінії  Борхеса в світовій літературі , виконуючи роль посередника між латиноамериканською і західноєвропейською культурою.

Сам Кортасар неодноразово називав себе учнем Борхеса, і дійсно, його перше оповідання «Захоплений дім» було опубліковане у 1946 році в журналі, який видавав Борхес. Але це «учнівство» досить умовне: Кортасар виводить своїх героїв з холодного борхесівського світу, включаючи їх в іншу сюжетну ситуацію, з іншими світоглядними орієнтирами. Таке двоїсте становище Кортасара відображує сама його біографія: за своєю сутністю він дійсно був дуже латиноамериканським письменником і людиною, з іншого боку, це людина,   яка добру половину свого свідомого життя прожила у Франції і, безумовно, це мало свій вплив.

Крім того,  народився він у Бельгії в Брюсселі в родині службовця аргентинського торгового представництва, а ось дитинство і юність Кортасара пов’язані з Аргентиною, з Буенос-Айресом. Після школи продовжив навчання в університеті на філософсько-літературному факультеті, проте не завершив освіту через брак коштів на навчання.  Цілих сім років він працював сільським учителем. Можна тільки уявити, як поталанило тим сільським дітям, що були його учнями! Потім перекваліфікувався на університетського викладача і з 1944 року викладав в університеті міста Мендоса. Тоді ж він прийняв участь у антидиктаторських виступах інтелігенції й через це змушений був залишити викладацьку діяльність, що для нього було досить болісним. У 1946 році він повернувся до Буенос-Айреса і працював службовцем у Книжковій палаті. Фактично його можливості впливати на культурну й літературну традицію в Аргентині були вкрай обмеженими, тому його можна зрозуміти, коли у 1951 році йому було надано літературну стипендію французького уряду для поїздки в Європу, він не повернувся, проживши до кінця своїх днів у Парижі. Тривалий час працював перекладачем при ЮНЕСКО і писав вірші, оповідання й новели та романи.

В одному з останніх інтерв’ю, коли Кортасар підводив підсумки своєї творчої діяльності він сказав: «Я радий, що написав такий роман як «Гра в класики» і оповідання, їх близько восьми десятків» (хоча написано їх набагато більше, вірогідно, він мав на увазі найбільш вдалі. Читачу на пострадянському просторі відомі збірки «Звіринець» (1951),  «Кінець гри» (1956), «Таємна зброя» (1959), «Життя хронопів і фамів» (1962). Кортасар багато розмірковував і про літературу, і про її різні жанри, він досить точно висловив різницю між новелою і романом: «Роман перемагає за сумою балів,  новела ж має виграти нокаутом». Кортасар дійсно великий майстер новелістичного нокауту і ми маємо в цьому переконатися, познайомившись з однією із кращих його новел, що має назву «Менади».

Цікавою є думка Борхеса про новели Кортасара: «Передати сюжет кортасарівської новели неможливо: в кожній з них свої слова стоять на своєму місці і, спробувавши їх пересказати, переконуєшся, що загубив найголовніше». І це дійсно так: новели Кортасара – це дивовижно точні тексти, де немає жодної найдрібнішої деталі, яку можна було б упустити або вилучити.

«Кожна моя книга, – зауважив одного разу Кортасар, – це нова спроба

піднятися на тому, що ми умовно називаємо спіраллю. Є письменники, які,

досягнувши певного рівня, уже не бажають або не мають снаги його перейти,

обмежуючи себе таким чином використанням методів, які ведуть до руху по

колу, а не по спіралі. Інші ж прагнуть… нових експериментів, не схожих на

те, що письменник уже зробив раніше». Ще чіткіше цю настанову

письменник сформулював у такій самохарактеристиці: «Я завжди писатиму

лише так: перевертаючи з ніг на голову, вигадуючи щось нове».

2. Риси постмодернізму у творчості.  Домінантні риси художнього світу Хуліо Кортасара

Специфічна тематика: оповідь про сумнівність і умовність будь-яких усталених уявлень про оточуючий світ; розповідь про примарність і крихкість звичних співвідношень між елементами реальності. Це головне, що відрізняє Кортасара від інших митців  як «магічного реалізму», так і постмодернізму.

 Твори Кортасара – це колекція кордонів, що піддаються проникненню й руйнації.  Спростування усталених уявлень, умовностей та правил. Тотальна експрериментальність та стихія гри.

• Поєднання латиноамериканської та західноєвропейської літературних традицій;
• Калейдоскопічність і фрагментарність композиції;
• Порушення сучасних соціальних, психологічних і моральних проблем;
• Поєднання фантастики і реальності, міфологічного й дійсного, елементів різних

жанрів і стилів;

• Інтертекстуальність — звернення до різних видів мистецтва;
• Метафоричність і багатошарова символіка;
• Пародійність, гротескність, контраст;
• Читач — співавтор твору та співучасник подій.

Про що ж йдеться у малій прозі Кортасара?

 «Для мене література, – пояснював Кортасар в одному зі своїх пізніх

інтерв’ю, – це одна з форм гри. Проте я завжди уточнюю, що існує дві форми

гри: наприклад, є футбол, який по суті є грою, і є ігри дуже глибокі й

серйозні. Коли діти грають, вони, хоч і розважаються, але сприймають те, що

відбувається, усерйоз. Це важливо. Для них це так само серйозно, як і

кохання, що прийде до них за десять років. Я пам’ятаю, що коли був малим і

батьки казали мені: «Годі, ти вже награвся, тепер йди до ванної», я вважав це

повним ідіотизмом, тому що ванна була для мене дурістю. Література як

така – це гра, на яку можна перетворити життя. Заради такої гри можна

зробити все, що завгодно».

Однак попри звичні очікування ігрові й гумористичні елементи письменник використовує у своїх текстах зовсім не для того, аби потішити читача комічними ефектами чи оптимістичними настроями. Навпаки, твори

Кортасара, за словами самого автора, радше трагічні або драматичні; «вони є

ближчими до ночі, ніж до дня». «Його герої, – писав Борхес усередині 1980-х

років, – найзвичайнісінькі люди. Їх поєднує рутина випадкових зв’язків і так

само випадкових сварок. Обставини: марки цигарок, вітрини, прилавки,

пляшки віскі, аптеки, аеропорти й перони – теж звичайні. Тут читають газети

і слухають радіо. Топографія – або буенос-айреська, або паризька, і спочатку

видається, ніби йдеться про просту хроніку. Але поволі розумієш, що це не

так. Оповідач вправно втягує нас у свій монструозний світ, у якому немає

місця для радощів».

Але елементи гри, парадоксальності й фантастики в Кортасара – це не

лише інструменти виявлення духовного «пекла» за фасадом рутинної

буденності, але й засоби проникнення у внутрішній світ людини, у найтонші

психологічні напівтони людських стосунків. З цим пов’язана і специфічна

особливість побудови сюжетів Кортасарових творів: вони часто

розвиваються за принципом розгортання метафори, а їхній перебіг

відображає динаміку загострення внутрішньої кризи. Саме так розвивається дія в новелі «Менади».

ІV. Аналітико-інтерпретаційне дослідження сенсу новели «Менади» Хуліо Кортасара

1. Бесіда за змістом.

- Що вам відомо про історію створення новели «Менади»? (Ця новела написана 1956 року й увійшла до збірки «Кінець гри».)

- Уявіть собі, що ви тільки взяли текст до рук і прочитали його назву. Що вам обіцяє твір з таким заголовком – «Менади»? Хто такі менади? (Все у новелі Кортасара перегукується з давньогрецькими міфами про менад (вакханок). Менади  (з грецької – біснуваті, шалені прихильниці Діоніса (Вакха), ті, що безумствують, сумнозвісних тим, що вони розтерзали божественного співця Орфея, який уособлював собою творчу силу мистецтва і схилявся перед «аполонівським», а не «діонісійським» началом світобудови. Назва твору

налаштовує читачів на осягнення змісту в міфологічному плані. Тож відправною точкою для «Менад» Кортасара варто вважати заключну частину давньогрецького міфу про Орфея.)

- Де і коли відбуваються події, зображені у новелі «Менади»? (Події відбуваються в провінційному аргентинському містечку середини

ХХ століття в театрі «Корона».)

- Від чийого імені ведеться оповідь у тексті? Хто ця людина? Чому музика не ввела його в стан трансу, як інших слухачів? (Оповідач – один із відвідувачів концерту, але він дещо відокремлений від загалу, він не піддається впливу натовпу тому що він прийшов саме слухати музику, а не бути учасником поклоніння кумиру. Він зберігає здатність бачити й оцінювати все, що відбувається з позицій стороннього спостерігача.)

-Чи відчуває читач з самого початку знайомства з текстом новели щось незвичайне чи фантастичне? (Ні. На початку твору цей концерт

зображується як цілком звичайний захід для цілком звичайних завсідників

театру «Корона». Хіба що трохи незвичайною видається надто піднесена

святкова атмосфера, спричинена ювілеєм диригента, котрого в місті поштиво

йменують Маестро. Та й навіть цей момент набуває в оповіданні

раціонального пояснення: у місті Маестро шанується не лише як талановитий

диригент, але і як фактичний творець оркестру та вихователь культурної

публіки. Добропорядна публіка, описана в новелі «Менади» скоріш йшла на Маестро, на свого кумира, а не на високе мистецтво, породжене його талантом. Доторкнутись не до мистецтва, а до Маестро та його музикантів буквально.)

- Хто такий Маестро?

-Чому він опинився з геніальними задатками у провінції? Яка мета його перебування саме в цьому місці і саме в цей час? (Диригент працює в місті за контрактом вже багато років і намагається призвичаїти місцеву публіку до класичної музики.)

- Чи дійсно для Маестро так важливо навернути добропорядну публіку до шедеврів класики?

- З якою метою він дає концерт? Що  є ширмою цього виступу, а що насправді переслідує Маестро?

- Чи дійсно Маестро – це Орфей нового часу, а , може, він Гренуй?

- Де впевність у тому, що він переслідував своїм концертом тільки благородну мету?

- Чому він вибудовує концертну програму саме від Мендельсона до Бетховена? Чому не навпаки? Чи знав він, як подіє музика саме в такій подачі на публіку?

Прослухайте фрагменти музичних творів, що звучать в концертній програмі Маестро: «Сон літньої ночі» Ф. Мендельсона, «Дон Жуан» Ріхарда Штрауса, «Море» Клода Дебюссі та П’ята симфонія Людвіга ван Бетховена

2. Добирання цитат із тексту.

- Простежте за текстом новели, як змінюються сприйняття музики публікою, її настрої та поведінка (фрагмент від слів «Юрма очманілих шанувальників понесла його зі сцени і потягла» до  «інші шаленці»). (Оповідач робить читачів своїми спільниками – уводить їх у простір місцевого театру і вони мають почути й відчути названі твори за реакцією слухачів: спочатку публіка з трепетом слухала романтичну музику Мендельсона до трагедії Шекспіра «Сон літньої ночі»; «Дон Жуан» Штрауса викликав у них захоплення; імпресіоністична музична п’єса «Море» де Бюссі також викликала величезну овацію, але поступові в театрі ніби згущується повітря, наростає напруга. Кульмінацією музичного вечора стала П’ята симфонія Бетховена. Драматизм музики великого композитора викликав у слухачів велике шаленство емоцій, які вириваються назовні, і люди, які ще донедавна повнилися безкінечною добротою один до одного перетворилися на жахливий натовп, який в пориві вдячності до Маестро був ладен розірвати  його.

Обивательський дух публіки є лейтмотивом тієї частини оповідання, у

якій зображено етап «цивілізованого» сприйняття концерту. Цей дух,

зокрема, виявляється в підкреслено банальних формах увиразнення

бурхливих емоцій відвідувачів. Так, схвильований Кайо Родріґес в антракті

ковтає содову, «ніби спраглий верблюд»; доктор Епіфанія з гордістю

демонструє почервонілі від оплесків долоні; а його доньки атакують

оповідача банальними фразами на кшталт: «Мендельсон був просто

божественний, не музика, а оксамит, найтонший шовк. Ноктюрн? Ноктюрн

можна слухати до кінця життя, а скерцо – зіграно руками феї. Бебі більше

подобався Штраус – у ньому справжня сила, це істинно німецький ДонЖуан, а від тромбонів і валторн у неї бігали мурашки по тілу – я чомусь

сприйняв ці слова в їхньому буквальному значенні»).

                                                                                                                                                                                                 - Чи не було у вас відчуття що Маестро хотів відчути божественну владу над натовпом? Як ви вважаєте, кінець Маестро – це його  трагедія чи його тріумф? Чи можна Маестро-диригента вважати новим Орфеєм, адже аналогії з давньогрецьким міфом у «Менадах» Кортасара занадто відчутні? Чи можна однозначно вважати, що своїм мистецтвом Маестро прагнув облагородити публіку? Порівняйте з віршом Райнера  Марії Рільке «Ось дерево звелось!»

Ось дерево звелось. О виростання!

О спів Орфея! Співу повен слух

І змовкло все, та плине крізь мовчання

новий початок, знак новий і рух.

Виходять звірі з лісової тиші,

покинувши кубельця чи барліг;

вони, либонь, зробилися тихіші

не з остраху, не з хитрощів своїх,

а з прислухання. Рев, скавчання, гам

змаліли в їх серцях. Їм за пристанок

недавно ще була маленька хижа,

де крилася жадливість їхня хижа

і де при вході аж хитався ґанок, —

там ти воздвиг їз прислухання храм.

Мистецтво Орфея несе в собі творче («аполонівське») начало – «крізь мовчання» проростає «новий початок, знак новий і рух», що викликає зачудованість усього живого, навіть у тваринах збуджує щось високе й гуманне («зробилися тихіші…з прислухання»). Орфей уводить весь світ в новий «храм прислухання», де відкривається щось нове, прекрасне, життєдайне і творче.

Мистецтво ж Маестро викликає вибух емоцій, розгул пристрастей, що призводить до руйнації – художне втілення домінування «діонісійського начала». Тому абсолютно логічно, що текст названий «Менади». Автор сам дав ключ до розуміння твору!

 Маестро не Орфей, він швидше Гренуй - йому потрібне було обожнювання натовпу. Він багато років йшов до того, щоб отримати абсолютну владу над натовпом. Але щось у його прорахунках не зрослося. Натовп виявився непередбачуваним.

Богдан Стороха вважає: « Духовно обмежені й культурно нерозвинені мешканці міста були не готові до сприйняття класичних шедеврів і перетворилися на страшних менад, що готові знищувати все на своєму шляху, навіть того, хто подарував їм велике мистецтво. Одержимі люди були готові трощити інструменти і битися один з одним. Це оповідання про мистецтво, його силу і вплив на людей, але не тільки про мистецтво, але й про  жорстокість людей, про ті невидимі сили, які можуть перетворити їх на страшний натовп, на юрбу, некеровану і жахливу. Можна сказати, що Кортасар цією новелою яскраво продемонстрував те, що література розуміла вже давно: свою владу над світом людей і речей. Те, що виглядало як можливість порятунку ще до Другої світової війни, після неї виглядає як шаленство диких сил, котрі руйнують все навколо себе. У людському єстві найбільша трагедія минулого століття відкрила шлюзи і дикі сили, котрі руйнують все навколо себе, говорячи мовою міфічних образів. Вона відкрила Скриню Пандори, випустивши всі біди і залишивши замкненою лише надію. Що ж це за сили? Чому ж особистість, навіть дуже талановита, не може стримати натовп? Про це нас змушує подумати Хуліо Кортасар через текст новели «Менади».)

 - Вже багато років працюючи з творами літератури, ми знаємо, що  твір літератури – це інструмент, який дає змогу людині вступити в співбесіду із самою собою. Це ж стосується й впливу інших видів мистецтва на людину, й особливо музики, яка оперує найбагатшим діапазон впливу тонких енергій на людину. Давайте більш детально поговоримо про «добропорядну» публіку, зображену в «Менадах».

Що це за люди, на яких музика, прекрасне, одухотворене впливає з ефектом до навпаки? Що сприяє вияву масового психозу публіки?

 Аналогії з якими вивченими раніше творами світової літератури та текстами, прочитаними самостійно, виникли у вас при читанні опису вакханалії в театрі «Корона»? (Доречно прочитати цей фрагмент учителю.)

Що об’єднує ці твори і в чому різниця?

( Бажання відвідувачів концерту Маестро трощити й ламати те й тих, що вплинуло на їхній екстаз, прагнення буквально забрати з собою як сувенір часточку того, що залишиться від вакханалії, викликає з одного боку аналогії з «Усмішкою» Рея Бредбері (вирвати, затоптати, або хоча б зжувати  шматок від копії «Мони Лізи»; але «Усмішка» - це твір-антивакханалія: картину нищать не з обожнювання, а з ненависті). З іншого боку ситуація нагадує фінальні сцени з роману «Запахи» Патріка Зюскінда: створивши ідеальний запах, Жан Батіст Гренуй отримує практично божественну владу над натовпом і влаштовує страшну за своїми масштабами й огидну за своєю суттю ситуацію загальної оргії, що виявляє тваринні інстинкти присутніх на площі, що зливаються одне з одним у сексуальному оргазмі. Проте Гренуєві такого вияву «любові» замало, йому мало бути божком, він хоче бути замість Бога і повертається на Кладовище невинних душ, де з’явився на світ, щоб бути роздертим і пожертим «з любові» покидьками й вбивцями. Мета відвідувачів концерту дуже схожа на описане Зюскіндом: публіка шматує інструменти, музикантів і, вірогідно, самого Маестро, що «зникає» в руках його фанів не з гніву, не з ненависті, а з любові!

Під час концерту оповідач помічає в манерах Маестро деталі, що суперечать його іміджу духовного наставника. Так, з’явившись на сцені, Маестро – літній сивочолий чоловік із тонким, проникливим обличчям – раптом набуває схожості з піратським ватажком. Перед кожною п’єсою він злітає на диригентську підставку з легкістю, яка нагадує «рухи розпорядників на аукціонах». У якийсь момент оповідачеві здалося, ніби «Маестро пустив у хід свою машину ледь раніше, ніж запала ця тиша».

У таких деталях розкривається не лише маніпулятивний характер влади Маестро над публікою, але і його внутрішня подібність до неї: до її піратської дикості, до її прагматизму й механістичного існування. Тому недивно, що спостерігаючи, як наприкінці концерту Маестро вказує диригентською паличкою на фінальний акорд, оповідач раптом бачить у ньому «матадора, що спритно вгороджує шпагу в карк бикові». Образ диригента-матадора прозоро кореспондує з метафоричним зображенням публіки як «маси ошалілих биків». Ось вам і нокаут від Хуліо Кортасара! Юліана Камінська вважає, що «це ще й текст про самого автора, який конструює цей світ літературного твору згідно до своїх уявлень про впливи прекрасного на людину». )

- Хто ж тут головний функціонер – Маестро, що маніпулює натовпом, чи натовп, який впадає в екстатичне безчинство?Чи маємо Маестро право на те, щоб бути духовним наставником публіки?

( Коли у нас йшла мова про драму абсурду «Носороги» Ежена Йонеско, ми говорили про випадок, який пережив французький письменник Дені де Ружмон від зустрічі з Гітлером. Ежен Йонеско у передмові до драми «Носороги» відзначав, що поштовхом до її написання були враження французького письменника Дені де Ружмона  від демонстрації нацистів на чолі з Гітлером у Нюрнберзі 1936 року. « Дені де Ружмон, розповідав Йонеско, - бачив цей натовп, який поступово поглинала якась істерія. Здалека люди з натовпу, як шалені, вигукували ім’я цієї страшної людини. Гітлер наближався, і з його наближенням наростала хвиля цієї істерії, яка захоплювала дедалі нових людей. Цей безум, ця маячня спочатку здивувала оповідача. Та коли Гітлер опинився поряд, а присутні навколо Дені де Ружмона люди впали у стан загальної істерії, сам він відчув, що цей безум от-от захопить і його, що він «наелектризований» цією заразною маячнею. Він уже готовий був піддатися цій марі, але тут щось піднялося з глибин його єства і почало протидіяти цьому колективному урагану… В цей момент повстала вся його сутність, все те, що було «ним», - жодних там аргументів проти, розум був ні до чого».)

Перегляд відеофрагментів, що зображують реакцію глядачів  та виступ Гітлера

- Чи існує чітка грань між геніальним добротворцем і геніальним негідником? Спробуйте аргументувати свої відповіді, спираючись на головні особливості художнього світу Кортасара?

V. Узагальнення і систематизація знань.

1. Слово учителя

- Літературознавець  Б. Стороха вважає,  що Маестро планував духовно збагатити публіку, а невідомо яким чином все перетворилося на вакханалію? Яка важлива риса літератури постмодернізму, по-вашому, не врахована в цьому твердженні? (Іронічність текстів постмодерністських творів. Тут варто осмислювати інше – над чим сміється Кортасар, що саме в цій ситуації він ставить під сумнів, що проблематизує? А робить він це настільки майстерно, що збиває з пантелику навіть досвідченого читача, змушуючи його сприймати цю художню колізію як максимально реалістичну! Маємо витягти з підтекстового поля «Менад» саме авторське, а не те, що нам здається! Адже Кортасар і вибудовує світ своїх творів, особливо малу прозу, як парадокс, як «нокаут», як щось абсолютно несподіване й несумісне з загальноприйнятними нормами, його світ – це світ навиворіт, в якому межа практично не існує. Кордони всього сущого настільки розмиті й пластичні, що він досить легко вводить читача в оману, роблячи його творцем найнесподіваніших смислів кортасарівських текстів. Гра з текстом у відсутності рамок гіпертексту  виходить на рівень гри з читачем, де автор весь час смикає за якісь невидимі ниточки, перекручує, перевертає все з ніг на голову. Це суто постмодерністські трюки, й про це варто пам’ятати, говорячи про будь-який твір постмодерністської літератури, де панує стихія карнавалізації й блазенства. Вже інше питання, навіщо автор саме так вибудовує художню модель і саме так веде гру з читачем, тим більше, що ці твори потребують читача-інтелектуала, який міцно вкоренений в силове поле світової культури в цілому  й літератури зокрема.)

- На фоні всього сказаного пропоную вам повернутися до образу автора-оповідача. Яка його роль у тексті?

( Тут читач знаходить ключ одразу до двох загадок оповідання: чому оповідач отримує своїм двійником, так само буцімто дистанційованим від загального захвату, сліпця й чому він разом із цим двійником поволі капітулює під тиском масової істерії і зрештою приєднується до ошалілої публіки, незважаючи на відчуття огиди до неї й до самого себе. В образі оповідача  вияскравлюється екзистенційна ненадійність кордонів, якими особистість відокремлює себе від маси, хиткість завчених, але не вкорінених у духовному бутті моральних принципів, штучність позиції «стороннього», який використовує свою позірну відчуженість тільки для виправдання зверхнього погляду на інших. Безперечно, ця невидима реальність заякорена у ХХ столітті й передусім у наскрізній темі стосунків вождя й маси, значимою не лише для різних тоталітарних систем, а й для суспільства споживання з його культом так званих зірок.)

Учитель. Важливо подумати ще про таке – що відбувається з людиною, з людьми, коли вони створюють собі кумира. «Менади» - це постмодерністське обігравання давньогрецького міфу про загибель Орфея. Цією новелою Кортасар ніби зриває маску з добропорядних обивателів, пристойної публіки й людства в цілому, показавши їхнє справжня обличчя, точніше сказати – їхню тваринну сутність. Читач у сприйнятті цього багатопластового тексту відштовхується і  від біблійної заповіді «Не сотвори собі кумира», і від історико-культурної паралелі - поклоніння менад Діонісу, захоплення ним, його обожнювання. Публіка на ювілейному концерті видатного диригента, Маестро, підносить його до рівня кумира  

                                                                                                                                                                                                V. Аргументація й виставлення оцінок за урок

VІ. Домашнє завдання:

Провести аналогію проблематики новели «Менади» з новелою Р.Д.Бредбері «Усмішка».