Урок “Я (Романтика)” Миколи Хвильового - новела про добро і зло в житті та душі.

“Я (Романтика)” Миколи Хвильового  - новела про добро і зло в житті та душі. Проблема внутрішнього роздвоєння людини між гуманізмом і фанатичною відданістю революції, між загальнолюдськими цінностями і політичною кон’юнктурою. Реальне та уявне у творі. Образ ліричного “Я”. Роль присвяти. Образ матері, його символічність.

 

Мета уроку

Учні повинні: розуміти ідеологічні чинники, які вплинули на головного героя новели й призвели до трагічного роздвоєння «Я»; характеризувати ідеологічну заангажованість, світоглядні й психологічні особливості персонажів; висловлювати власну думку про неприпустимість перемоги зла в людині; визначати жанр твору, основні риси індивідуального стилю; пояснювати смислову й настроєву значущість образів у новелі.

 

Ключові компетентності

Учні повинні: розуміти специфіку жанрової форми твору; уміти знаходити необхідну інформацію; творчо використовути  довідкові матеріали, словники для поглиблення знань із певної теми; сприймати і розуміти естетику образного слова, його значення для розвитку естетичного смаку.

НЗЛ - “Громадянська відповідальність”, “Здоров’я та безпека”

Емоційно-ціннісне ставлення

Відстоювання гуманістичних цінностей, критичне мислення, усвідомлення переваг гуманізму над ідеологіями, уміння передбачати наслідки власних помилок і виправляти їх.

 

1.  Зачин уроку. Асоціативний кущ до слова “Романтика” - дошка https://jamboard.google.com

Романтика - емоції, героїзм, казка, любов, піднесеність, мрії.

А з якими почуттями у вас асоціюється Я? Любити себе, своє Я - це добре? Яку людину називають цільною? (яка має внутрішню єдність, прямий, стійкий, сильний характер).

 

2. Оголошення теми й мети уроку

А тепер я прошу вас подумати над такими образами: мрія, революційний трибунал, мати, пістолет. Складіть речення, де б фігурували всі ці образи (на онлайн-дошці). Ми повернемося до цієї дошки в кінці уроку.

Але образи ці були не випадковими, бо ми зустрінемося з ними у творі М. Хвильового “Я (Романтика)”, над яким сьогодні будемо працювати. Наше завдання - зрозуміти суть змісту новели М. Хвильового. Новела написана 1924 року. Складається із прологу й трьох розділів. Ми ж будемо читати уривки із твору, які приведуть нас до конкретних висновків, закладених письменником в сюжеті та образах новели. Перед читанням кожної наступної частини я буду ставити вам випереджувальне питання, відповідь на яке ви або шукатимете прямо в тексті, або складатимете узагальнено як висновок з прочитаного. Важливо: не читайте уривки наперед самостійно, а рухайтеся разом зі мною і з питаннями.

 

3. Освоєння теми й мети уроку, формування ключових компетентностей

Стратегія “Спрямоване читання”

Присвята “Цвітові яблуні”. Хто з українських письменників є автором цього твору? Чому саме така присвята? З’ясуємо в кінці уроку.

1. Читання першого уривка. Попереднє питання: Якими є стосунки між матір’ю й героєм новели? Чи свідчить щось про тривожні очікування?

З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.— Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір'я.

— Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — ...глуха канонада. Насуваються дві грози.

— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в тузі. Мати каже: "Надходить гроза!" І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.

Учитель ще раз ставить те ж питання: Якими є стосунки між матір’ю й героєм новели? Чи свідчить щось про тривожні очікування? У чому, на вашу думку, може виявитися щось недобре?

 

2. Читання другого уривка. Попереднє питання: Ким насправді є син “Я”?

День і ніч я пропадаю в "чека".

Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.

Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.

На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське: "ала-ла-ла".

Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів.

І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.

Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.

І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:

— я — чекіст, але і людина.

• Ким же насправді є син “Я”? Наскільки, за вашими відчуттями, він у цей момент відчуває себе людиною?

 

3. Читання третього уривка. Попереднє питання: Чим займається, на вашу думку, чорний трибунал комуни?

Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,— за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.

Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель:

— Тут засідає садизм!

Я:

— ...(мовчу).

На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.

Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти.

Моїх товаришів легко пізнати:

доктор Тагабат,

Андрюша,

третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).

Чорний трибунал у повному складі.

• Чим же займається чорний трибунал комуни? (Далі коментар учителя щодо діяльності цього так званого “суду” й про сумніви головного героя щодо правильності прийнятих рішень про розстріл невинних людей. Мати зажурено дивиться (уявляється), доктор Тагабат - злий геній, зла воля, дегенерат - палач - це три сутності самого “Я”.
• Хто з цих образів відображає людське в душі героя, а хто фанатичну відданість революційній ідеї?

 

4. Читання четвертого уривка. Попереднє питання: Як ви думаєте, після вчинених нічних масових розстрілів яка частина душі “Я” - людина чи чекіст - буде кріпнути?

..Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.

Тьма!

Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.

...— Ти спиш?

Але мати не спала.

Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе.

І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.

Я:

— Ах, як я втомився, мамо!

Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.— Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.

Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:

— Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!

І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.

— Фантом? — знову здригнув я.

Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного "я", якому я даю волю.

Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу.

— Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?

Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.

• Яка ж частина душі “Я” - людина чи чекіст - почала укріплятися? (Сприймає матір як частину свого “злочинного “я”, якому герой дає волю. А деталі почуттів нікому знати не потрібно, бо він справжній комунар).

 

5. Читання п’ятого уривка. Попереднє питання: Чорний трибунал продовжує свою страшну справу. “Я” разом з товаришами переживає справжній екстаз. Заарештовують і розстрілюють усіх, кого можуть знайти в місті. Як ви думаєте, чи може опинитися мати головного героя серед арештантів?

Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:

— Роз-стрі-лять!

але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.

Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув:

— Ти?

І чую з натовпу женщин зажурне:

— Сину! мій м'ятежний сину!

Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.

Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:

— "Мамо"?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? "Мамо"?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '

— Чорт! — і кинувся на доктора.

Але той холодно подивився на мене й сказав:

— Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з "мамою" (він підкреслив "з мамою"), як умів розправлятися з іншими.

І мовчки одійшов.

...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти).

Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:

— нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне "я".

І я голови не загубив.

Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:

— Всіх у підвал. Я зараз буду тут.

Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.

Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:

— Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! — я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.

...Я за собою нічого не почув.

...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.

Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. і

Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

Я йшов у нікуди.

• Як же зреагував “Я” на арешт матері?
• Перед яким вибором він тепер стоїть?
• Чому слова “Я йшов у нікуди” повторено тричі?
• Що ж перемагає зараз в душі героя - людське чи фанатичне?

 

6. Читання шостого уривка. Попереднє питання: Як ви думаєте, яке ж рішення прийняв “Я” щодо своєї матері?

...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю.

Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.

...Ну да, я мушу бути послідовним!

...І цілу ніч я розбирав діла.

Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли:

— я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцією.

...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?

Хіба то моя вина?

...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:

— Слухай! Дозволь її випустити!

Я:

— Кого?

— Твою матір!

Я:

(мовчу).

Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати. (До кого уподібнюється герой?)

Андрюша суворо дивиться на мене.

Його рішуче не можна пізнати.

— Слухай. Навіщо ця мелодрама?

Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.

Я (грубо):

— Провалівай!

Андрюша й на цей раз зблід.

Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.

• То яке ж рішення прийняв “Я” щодо заарештованої матері? Які слова з цього уривка свідчать про це?
• Чому він не скористався шансом врятувати матір?

 

7. Читання сьомого уривка. Попереднє питання: Чи поведе врешті решт син матір на розстріл?

Вартовий увійшов і доложив:

— Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.

Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.

Позаду рипіли тачанки.

Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.

Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.

Зате я відчував:

— там ішла моя мати

з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою.

Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.

Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.

...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.

Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?

І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях.

І спалахнуло:

— невже я веду її на розстріл?

Що це: дійсність чи галюцинація?

Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

...Але, може, це помилка? '

Може, треба інакше зробити?

—Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est (людині властиво помилятися). Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?

Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.

...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.

...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю:

до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:

— Ваша мати там! Робіть, що хочете!

• Отже, син веде матір на розстріл. Чим виправдовує він свій учинок? (тим, що він людина, а значить може помилятися)
• Чи достатньо такого виправдання для такого рішення?

 

8. Читання восьмого уривка. Попереднє питання: Навіть доктор Тагабат - втілення зла - дає шанс головному героєві врятувати матір. Чи скористається “Я” цим шансом?

...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!

Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.

Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:

— Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.

...Що це? невже знову галюцинація?

Я відкидаю голову.

Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.

Вона мовчала.

...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.

Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.

Я положив її на землю й дико озирнувся.—— Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.— Недалеко грохотіли орудія.

Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! — І я кинувся на дорогу.

Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.

Я здригнув і побіг до трупа матері.

Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.

Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.— Тьма.

І раптом чую:

— Ну, комунаре, підводься!

Пора до батальйону!

Я зиркнув і побачив:

— переді мною знову стояв дегенерат.

Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.

...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.

...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.

...Я зупинився серед мертвого степу:

— там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни

• Що ж остаточно переважило в душі “Я”?
• Як ви думаєте, чому він ще раз повертається до вже мертвої матері?
• Який епізод із цього уривка свідчить про те, що герой безповоротно  ввергнув себе в прірву зла і став нелюдом в людській подобі?

 

4. Консолідація. Узагальнення щодо образу головного героя в схемі

 

• Розгляньте схему. Що ви можете сказати про головного героя?
• Ми говорили про цільну людину. Чи можна його таким назвати? Що з ним не так?
• Кажуть, що революції роблять романтики. Про що мріє головний герой?
• Чи здійсниться його мрія про “загірну комуну”?

 

 

 

 

 

5. Висновки. Завершення уроку. Повернення до асоціативного куща, до присвяти.

• Чи здатний головний герой на вияв романтики хоч в якомусь із запропонованих виражень? Чи може така людина побудувати майбутнє?

 

Домашнє завдання: із хмари слів записати якнайбільше цитат із новели “Я (Романтика)”.