УРОК ЯК ОСНОВНА ФОРМА ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ШКОЛЯРІВ

 

ВСТУП

Сьогодення поставило перед вітчизняною спортивною наукою завдання — всебічно дослідити й осмислити закономірності та перспективи розвитку фізичної культури. Для визначення можливих напрямів її реформування необхідно зверну­тись у далеке і недавнє минуле становлення і розвитку фізичного виховання.

Які достоїнства української народної педагогіки загалом і фізичного виховання зокрема?  Чому такою актуальною є потреба її оновлення?

Відповідаючи на поставлені запитання, треба визнати, що, по-перше, традиційна система фізичного виховання будувалась за принципом домінант­ності зовнішнього впливу, переважно вербального. При цьому власне людсь­ка сутність з її особистими нахилами, спрямованістю та запитами залишається практично нереалізованою. По-друге, головним фактором заохочення дітей у традиційному шкільному фізичному вихованні виступає зовнішня, соціальна мотивація (оцінка, вступ до вузу, соціальні перспективи тощо). По-третє, традиційна організація занять не враховує особливос­тей  емоційної сфери учнів, не стимулює самопізнання і самовиховання.

 До слова, упродовж історії людства пізнавальна мотивація підтримувалася з покоління в покоління завдяки збереженню та розвитку природної зацікавленості молоді. Вирішальну роль у цьому процесі відігравали ідеали нації, уявлення про людську досконалість і шляхи наближення до неї. Важливе місце тут також займали народні звичаї, казки, легенди, історичні постаті відомих героїв і мислителів.

Сумним випадком впливу зовнішніх установок без урахування характеру, індивідуальних особливостей дітей (коли у практичному шкільному житті «відмінною» поведінкою відзначалися переважно ті учні, які не висловлюва­ли власного ставлення до цього життя чи автоматично сприймали загальні погляди)  слід визнати відсутність власних позицій, нездатність учнів взяти на себе відповідальність за рівень своєї фізичної підготовленості, свої вчин­ки і зміст власного, дуже часто нездорового, способу життя. Зовнішнє залишиться зовнішнім, якщо не торкається глибин людської душі. Саме зовнішність впливу залишає іноді учнів внутрішньо пасивними.

Конкретизуючи завдання виховання, В. Бєхтєрєв вважав, що воно має формувати особистість ініціативну, із критичним ставленням до навко­лишнього світу, сильну духом і тілом. Оригінальний погляд на виховання висловив Г. Сковорода. На його думку, завданням виховного процесу є на­родити, зберегти здоров'я та навчити вдячності, що в сукупності допо­магає людині бути щасливою.

Відомий італійський педагог Марія Монтесорі (1870-1952) метою педа­гогічного процесу, самовиховання і самоосвіти вважала вільний розвиток дитини. Вона дійшла висновку, що догматична, авторитарна педагогічна система гальмує розвиток дітей.

Отже, головним завданням у процесі реформування шкільного фізичного виховання на сучасному етапі є створення в навчальних закладах адекватних умов, які сприяли б активізації вищих потреб особистості школярів. Річ у тому, що потреба в постійному самовдосконаленні є природною, і зовнішні уста­новки можуть віддзеркалити цю потребу вглиб душі. Новий підхід до процесу фізичного виховання повинен відрізнятися своєю спрямованістю на кожного учня зокрема, враховувати його природні нахили та особливості.

Дослідження систем освіти демократичних держав показали, що до головних засад їх освітньої політики належить спрямованість навчання і виховання на індивідуальний розвиток особистості, задоволення її потреб та інтересів, зміцнення фізичного і морального здоров 'я. Ця засада сто­сується всіх учасників освітньої діяльності, учнів, їхніх батьків, учителів. Вони мають право на вибір установ освіти, варіантів змісту, форм і ме­тодів навчання.

 

РОЗДІЛ 1. УРОК ЯК ОСНОВНА ФОРМА   ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ШКОЛЯРІВ                                                            

Як підсистема загальної системи фізичного виховання суспільства фізичне виховання дітей і молоді організовується суспільством у рамках соціальної програми з метою підготовки підростаючих поколінь до майбутньої творчої життєдіяльності. Ця підготовка здійснюється шляхом оволодіння певними духовними і матеріальними цінностями фізичної культури, передбаченими навчальними програмами у спеціально організованому педагогічному процесі.

  Педагогічний процес фізичного виховання здійснюється через різноманітні форми занять , на яких учні оволодівають предметом фізичної культури, роблячи його своїм надбанням, формуючи і збагачуючи особисту фізичну культуру. Структура занять із фізичної культури передбачає їхню загальну педагогічну спрямованість і специфічний зміст, який забезпечує вирішення завдань фізичного виховання.

   Аналіз педагогічної суті різних форм організації фізичного виховання школярів показує, що не в кожній із них однаково можуть бути представлені всі складові виховного процесу: навчання фізичних вправ; засвоєння знань із фізичної культури; процес удосконалення фізичних здібностей; спеціалізована підготовка тощо.

   Так, наприклад, процес навчання може бути подано в урочних заняттях, а вдосконалення фізичних якостей — у позаурочних, де вибір навчального матеріалу буде визначатися завданнями підвищення функціональних можливостей учнів. Ця обставина свідчить про значення кожної форми занять у педагогічному процесі з фізичного виховання і вимагає їх чіткості, взаємоузгодженості та супідрядності під час вирішення завдань фізичного виховання. Вилучення будь-якої форми занять із організованої структури процесу фізичного виховання суттєво знижує його ефективність і, як наслідок, унеможливлює досягнення бажаного педагогічного результату.       Фізична культура як навчальний предмет передбачена в усіх класах загальноосвітньої і професійної школи. В умовах, коли освіта стає все більш професійно орієнтованою, фізична культура належить до обов'язкових предметів поряд із рідною мовою і літературою, природознавством, математикою, історією України. Зміст предмета регламентується програмою, практична реалізація якої здійснюється на уроках фізичної культури. Відвідування уроків є обов'язковим для всіх учнів школи.

1.        Риси уроку.

   Характерними рисами уроку, що відрізняють його від інших форм фізичного виховання, є те, що:

• на уроках фізичної культури вчитель створює найкращі умови для розв'язання усіх завдань фізичного виховання та спрямовує самостійну роботу учнів;
• уроки визначають основний зміст інших форм фізичного виховання школярів;
• на уроках яскраво виражена дидактична спрямованість, зумовлена вирішенням освітніх завдань;
• керівна роль належить вчителю, який викладає предмет і здійснює виховання учнів;
• діяльність учнів чітко регламентується, а навантаження строго дозується згідно з їхніми індивідуальними можливостями;
• на уроках присутній постійний склад учнів, яким притаманна вікова однорідність;
• уроки зумовлені розкладом занять.

   Ці риси підносять урок фізичної культури до рівня основної форми занять і створюють сприятливі умови для досягнення мети навчання у школі — підготовки всіх учнів до самостійного життя, праці, формування в них потреби та вміння регулярно займатися фізичними вправами, зміцнювати здоров'я і підтримувати належний рівень фізичної підготовки протягом усього життя. Це вимагає такої побудови навчального процесу, коли учні під керівництвом педагога опановують систему знань і способи діяльності, виховуються та розвиваються.

   Отже, урок фізичної культури можна розглядати як своєрідний системоутворюючий фактор. У ньому, з одного боку, в діалектичній єдності виступають мета, завдання, засоби і методи навчання, а з іншого— урок об’єднує  в єдине ціле всі форми фізичного виховання школярів.

   Досягненню високої ефективності кожного заняття сприяє глибоке знання вчителем теорії і методики уроку. Творче осмислення теорії та існуючої практики фізичного виховання дасть змогу вчителеві використати все багатство фізичних вправ, широке коло методів навчання і виховання, прогресивні форми організації занять відповідно до конкретних умов, завдань і реальних рухових можливостей учнів. Крім  запобігання негативного впливу сидячого способу життя на розвиток організму, заняття фізичними вправами,  повинні сприяти  розв'язанню таких завдань:

• вирощувати здорову, всебічно розвинуту молодь, навчати її долати  лінивість  душі  і тіла;
• виробляти в юнаків і дівчат життєво важливі рухові навички та вміння;
• виховувати сміливість, силу волі, витривалість, дисциплінованість і солідарність;
• сприяти  формуванню веселої вдачі, погідності духу;
• розвивати  любов до рідного краю, природи;
• відвернути молодь від шкідливих звичок і спрямувати до доцільних  (залежно від віку та статі) занять за інтересами. При цьому треба  широко використовувати традиції, звичаї українського народу  як загальнонаціональні, так і місцеві.
  2.        Зміст уроку

   Зміст уроків фізичної культури — не тільки набір фізичних вправ, як це
часто трактується. Школярам треба прищепити гігієнічні навички, навчи-
ти їх раціонально будувати режим праці і відпочинку, вільно ходити,
правильно дихати, загартовуватись і багато іншого, що стосується здо-
рового способу життя. Про важливість такої позиції свідчить той факт, що
вчителі шкіл та наукові працівники  запровадили  в школі третій, теоретичний урок фізичної культури. Змістом таких уроків  є навчальний матеріал із фізіології, педагогічного контролю, спортивної медицини, психології, гігієни. Тоді, на думку спеціалістів, школярі отримуватимуть глибокі знання щодо правил загартування, шкідливості паління, вживання алкоголю і наркотиків тощо. Тобто це повинні бути уроки пізнання людини, її можливостей, шляхів удосконалення. Віддаючи належне авторам цієї ідеї, думаємо, що ці питання сьогодні можна розв'язувати за рахунок оптимізації міжпредметних зв'язків та методики самих уроків фізичної культури, а також інших форм фізичного виховання молоді.

   Головним для досягнення бажаного результату в змісті уроку є виконання
учнями запланованих вправ і пов'язана з цим всебічна навчальна праця
учнів, яка включає такі дії:

• інтелектуальні, що проявляються у спостереженні, слуханні,
  сприйнятті та осмисленні одержаної інформації, запам'ятову-
  ванні, пошуку власних шляхів вирішення завдань та проекту-
  ванні власних дій;
• рухові, які полягають у виконанні спроектованих дій, розучу-
  ванні, закріпленні та вдосконаленні фізичних вправ у сприят-
  ливих і несприятливих умовах, спрямованому розвитку фізичних якостей;
• контрольно-оцінюючі дії, що передбачають організацію самоконтролю і самооцінки, виявлення й усунення помилок, обговорення питань, які виникають у процесі навчання, з учителем і товаришами, регулювання емоційних проявів.

   Від цих елементів діяльності учнів залежить кінцевий результат уроку.  Отже, вони є провідними у змісті занять. Проте конкретні дії учнів і класу загалом є наслідком певної діяльності вчителя. Йдеться про висунення завдань на певний урок, визначення напрямків їх розв'язання і створення умов для виконання.

   Учитель спостерігає за діяльністю учнів, оцінює і коригує їхні дії, дозує навантаження, управляє поведінкою, налагоджує стосунки між дітьми тощо. Уся ця діяльність педагога, що визначає і спрямовує дії учнів, має величезне значення. Результатом  діяльності дітей, спрямованої вчителем, є зміни у фізичному і психічному стані учнів, у їхніх знаннях, уміннях, навичках і поведінці. Це внутрішні процеси і зміни, викликані організованим виконанням фізичних вправ та інших видів діяльності, становлять ще одну сторону фізичної культури, його змісту.

   Отже зміст уроку фізичної культури — складне явище. Це певний набір фізичних вправ і пов'язаних із ними знань, діяльність учнів і робота вчителя, а також  результати — наслідок цієї роботи. Зміст  уроку планує вчитель, але педагог не може завчасно передбачити всі деталі , ситуації та умови спілкування з дітьми. Тому в практиці розрізняють зміст уроку: спроектований і реальний (той, що склався у процесі його проведення). Зміст реального уроку не збігається повністю з окресленим заздалегідь. Ця обставина повинна бути врахована педагогом до початку уроку, а знання можливих варіантів, рівень методичної підготовки,  педагогічна інтуїція дадуть йому змогу завжди приймати правильні рішення в його ході, реагуючи на реальні ситуації, стан учнів і умови проведення уроку.

3.        Структура  уроку. 

   У процесі  побудови уроку вчитель проектує елементи його змісту. Основою для проектування є біологічні закономірності функціонування організму, що визначають його  працездатність, а отже, логіка розгортання навчально-виховного процесу зумовлюється біологічною працездатністю.

   Як відомо, існують чотири зони працездатності: зона перед стартового стану, зона відпрацьовування, зона відносної стабілізації і зона тимчасової втрати працездатності. Це зумовлює і відповідну логіку розгортання навчально-виховного процесу, яка передбачає:

• послідовне залучення учнів до пізнавальної діяльності;
• поступове досягнення  необхідного рівня фізичної і психічної працездатності;
• розв'язання передбачених для певного заняття освітніх, оздоровчих і виховних завдань;
• забезпечення оптимального післяробочого стану організму, котрий сприяв би успішній наступній діяльності учнів.

   Згідно з цією логікою, урок умовно поділяють на три частини: підго-
товчу (припадає на перші дві зони працездатності), основну (відповідає фазі
вирішення передбачених основних завдань), заключну (покликану забезпе-
чити перехід учнів до наступних після уроку дій). Поділ уроку на частини не
означає,  що він втрачає свою цілісність. Навпаки, кожна частина повинна
логічно передувати наступній і випливати з попередньої. Бажано, щоби переходи від однієї частини до іншої були м'якими і непомітними.

   Розв'язуючи окремі (специфічні) завдання, кожна частина служить най-
ефективнішому досягненню кінцевого результату уроку. Тому час, що
витрачається на окремі частини та їхній конкретний зміст, вельми мінливий,
бо залежить від безлічі факторів: завдань заняття, специфіки вправ, конкрет-
ного стану учнів на певному уроці, їхніх особливостей, зовнішніх умов тощо.

    Зазначені риси є характерними для структури всіх основних форм занять
із фізичного виховання. Їхня структурна спільність — не у формальному поділі на стандартну кількість частин, а в необхідності дотримуватися під час
побудови занять загальних закономірностей їхнього розвитку, які не дозволя-
ють у будь-якій частині робити те, що не відповідає її ролі та місцю в загальній структурі заняття і зобов'язує будувати урок у певній послідовності. Тільки в такому аспекті градація частин заняття набуває не формального, а конструктивного сенсу, що складає перший етап побудови уроку.

   Другий етап побудови уроку полягає у визначенні фізичних вправ та їхньої
послідовності, що дасть змогу найкраще розв'язати загальні й окремі (спе-
цифічні) завдання.

   Ефективність певних фізичних вправ у вирішенні конкретних завдань
фізичного виховання не викликає сумнівів. Необхідність визначення певної
послідовності вправ викликана відомим явищем "післядії". Учитель пови-
нен прагнути досягнення позитивного впливу попередньо виконаних вправ для успіху наступних. Наприклад, опанування складнокоординаційних вправ
буде більш успішним на початку уроку. Під час вдосконалення їх можна ви-
конувати і в кінці уроку. Вправи на розвиток швидкості дають низький ефект
після роботи на витривалість. Небажано на одному уроці поєднувати вправи,
що можуть викликати негативні переноси.

   Особливо уважно слід добирати загальнорозвиваючі вправи. Їх цілеспрямований  добір сприяє формуванню постави, розвиткові певних груп м'язів, вихованню школи рухів, підготовці до засвоєння складних рухових дій, передбачених планом уроку. Безсистемне використання загальнорозвиваючих вправ у молодшому шкільному віці призводить до того, що втрачаються сприятливі  можливості для розвитку й удосконалення рухового апарату. Своєчасно не розвинуті  здібності стають перепоною до вироблення у майбутньому більш  складних життєво важливих умінь і навичок.

   Вирішальним  третім етапом побудови уроку є визначення взаємопов'язаної послідовності дій педагога й учня під час розв'язання кожного педагогічного завдання, застосування вправ, методів і методичних прийомів, що використовуються у процесі уроку. Йдеться також про формування підгруп, висунення завдань, порядок зміни місць занять та інші допоміжні дії, використані  на уроці.

   Отже, головне призначення уроку фізичної культури — забезпечити учням сприятливі умови для успішного засвоєння навчальної програми. При цьому уроки є лише формою організації навчальної діяльності вчителя та учнів, у рамках якої здійснюється їх взаємопогоджена діяльність, спрямована на оволодіння знаннями, вміннями і навичками, підвищення рівня розвитку фізичних  якостей школярів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ВИЗНАЧЕННЯ ЗАВДАНЬ УРОКУ

   Із  кожного уроку учні повинні виносити нові знання й уміння, повинні бачити  що у процесі цілеспрямованих занять фізичними вправами вдосконалюється  їх розвиток. При цьому кожен учень повинен мати особистий рекорд і кожного слід до нього підвести. Учителю необхідно чітко визначити  кінцеву мету спільної роботи з учнями на весь час навчання у школі, на  рік, чверть, серію уроків, тобто уявити результат діяльності на різні періоди  часу. Висунення мети спрямовує і регулює діяльність учня, робить її усвідомленою.

   Мета фізичного виховання школярів — до закінчення шкільного курсу навчання  сформувати вміння управляти життєво необхідними руховими діями в різних  умовах діяльності та виховати потребу до систематичних занять фізичними вправами протягом усього життя. Будь-яка мета реалізується шляхом її конкретизації в цілому комплексі послідовних, тісно взаємопов'язаних завдань. У цьому контексті завдання можна розглядати як малі, конкретні кроки, що ведуть до кінцевого результату діяльності.

1.        Освітні завдання.

    Вирішення освітніх завдань проходить через озброєння учнів необхідними знаннями, уміннями і навичками виконувати фізичні вправи, а також використовувати їх у повсякденному житті та в процесі самовдосконалення. Причому засвоєння цих знань, умінь і навичок повинно відбуватися не механічним шляхом, а такими способами, які ведуть до розвитку особи учня. Освітні завдання визначають зміст процесу навчання, спрямовують навчальну діяльність, даючи змогу передбачити конкретні результати уроку.

   Важливе значення при вирішені освітніх завдань має постановка завдань, які повинні узгоджуватись з логікою процесу навчання і його етапів. Конкретним називається таке освітнє завдання, у формулюванні якого відбитий кінцевий результат даного уроку. Тому при висунені завдань на урок потрібно користуватись дієсловами: “навчити”(“вчити”, “вивчати далі”), “закріпити”, “удосконалювати”. Завдання також можуть формулюватись за допомогою слів: “ознайомити” і “оцінити”. Такі конкретні завдання потрібно записати у конспект і довести до кожного учня.

   При вирішенні освітніх завдань йдеться передусім про піднесення розвитку рухових здібностей учня до такого рівня, який дасть йому змогу вільно управляти власними рухами в будь-якій життєвій обстановці. Хто володіє належною кількістю вмінь, той ніколи не розгубиться, вчасно здійснить ті дії, котрі найкращим чином відповідають ситуації, що виникла. Фізично розвинений учень зуміє швидко прийняти правильне рішення, зіткнувшись, наприклад, із водною перешкодою. Він (залежно від обставин) подолає її стрибком, переходом через імпровізований місток, убрід, за допомогою плавальних засобів або перепливе. Такого рівня підготовки учнів можна досягти в ході шкільного навчання, шляхом послідовного розв'язання на кожному уроці конкретних завдань (опанування окремих рухів, що об'єднуються потім у рухові дії, а ті, у свою чергу, — у рухову діяльність). Наприклад, для засвоєння стрибка в довжину на окремих уроках треба навчити дітей розбігатись, відштовхуватись, виконувати певні рухи в польоті, приземлятись. Паралельно учень засвоює необхідні теоретичні знання.

   Без набуття рухових умінь і навичок неможливо домогтись успіху у практичній діяльності. Навіть незвичайні фізичні задатки людини, які вона одержала від природи, так і залишаться потенціями, якщо не реалізувати їх у пильності, пов'язавши з раціональними способами виконання рухових дій. Формуючись як цілісно відрегульовані способи управління рухами, рухові уміння і навички є необхідними складовими реально проявлених рухових здібностей.

Природна послідовність у формуванні індивідуального фонду рухових умінь і навичок така: на базі вроджених рухових можливостей і елементарних рухів формуються відносно прості рухові уміння, які, закріплюючись, трансформуються в навички. Зі збільшенням числа і різноманітності набутих рухових умінь і навичок зростає можливість швидкого становлення нових практичних умінь, що відповідають вимогам життя.

    Ця закономірність повинна враховуватись при реалізації освітніх завдань на всіх етапах багаторічного процесу фізичного виховання. На перших етапах передбачається забезпечити базову фізичну освіту — формування вихідних і основних життєво важливих рухових умінь і навичок (ходьба, біг, керування предметами, подолання перепон тощо). На наступних етапах вирішуються завдання із забезпечення індивідуального фонду умінь і навичок в обсязі, необхідному кожному в житті, та поглиблене вдосконалення умінь і навичок, спрямоване на спеціалізацію у вибраних видах діяльності (в тому числі і спортивній). При цьому, як предмет удосконалення, використовуються не тільки ті рухові дії, які знаходять застосування в повсякденній діяльності (так звані прикладно-побутові та професійно-прикладні), але і ті, які не характеризуються прикладністю, але ефективні у плані різнобічної фізичної освіти та цінні для вдосконалення фізичних здібностей. Вирішення освітніх завдань не самоціль, їх реалізація спрямована на одержання максимального ефекту від занять фізичними вправами в напрямку їх впливу на фізичну і духовну сферу людини, її здоров'я та творче довголіття. В цьому контексті освітні завдання виступають як обслуговуючі щодо оздоровчих та виховних.

   Виховання здатності управляти рухами тісно пов'язане з умінням оцінювати виконувані рухи в часі, просторі і за рівнем м'язових зусиль. Точність просторових, часових і силових оцінок виробляється у дітей під час використання спеціально спрямованих рухів і отримання термінової інформації щодо допущених помилок. Спочатку доцільно навчити дітей розрізняти окремі характеристики  рухів загалом, потім — рухів окремими частинами тіла з різною амплітудою (руками, тулубом, ногами) і всім тілом. При цьому чергуйте рухи з великою і малою амплітудами, швидкі й повільні, з великим і малим зусиллям. Рухи, що різко відрізняються за характером, легше залам'ятовуються, ніж подібні. Такі рухові завдання доступні вже дітям 6-7-річного віку. Навчити дітей розрізняти основні характеристики рухів — це самостійне завдання загальнорухової підготовки. Здатність оцінювати окремі характеристики  рухів не залежить від рівня розвитку фізичних якостей (учень може розвинути  силу, швидкість, але не виробити здатності управляти ними). Виконання завдань із заданою віддаллю, швидкістю, силою і амплітудою викликає великий інтерес в учнів, вносить елемент емоційності та різноманітності. Врешті-решт, без загальної рухової підготовки неможливе ефективне застосування вивченого на уроках у повсякденному житті (подолати перешкоду,влучити в ціль тощо).

   Уміння управляти часовими, просторовими та силовими параметрами рухових дій дає  значний приріст результатів виконання вправ (швидкості, точності,сили).

   Освітні завдання визначають зміст процесу навчання, спрямовують
навчальну діяльність, дають змогу передбачити конкретні результати уроку.
Але цього ефекту можна досягти лише за умови їх точного формулювання.
Неконкретне визначення освітніх завдань призводить до порушення логіки навчального процесу, дезорієнтує учнів, не сприяє їхній активізації. Доцільно спочатку засвоїти всі рухи, з яких складається рухова дія. На-
приклад, щоб опанувати стрибок у висоту, необхідно окремо засвоїти розбіг, постановку поштовхової ноги, відштовхування і перехід через планку, приземлення. При цьому порядок вивчення окремих рухів може здійснюватися не в порядку їх виконання. Так, стрибок у висоту починають засвоювати з відштовхування і приземлення. Важливе значення для конкретної постановки завдань має також логіка процесу навчання і його етапів (розучування рухової дії, її засвоєння та
закріплення). Треба мати на увазі, що на уроках ряд вправ тільки розучується; із деякими — учні лише знайомляться, а засвоєння і закріплення їх відбувається під час самостійної роботи.

   Конкретним вважаємо таке освітнє завдання, у формулюванні якого від-
битий кінцевий результат даного уроку і яке дозволить кожному учневі в кінці уроку відповісти собі на питання: чого він сьогодні навчився, чи додав до знань.

   Освітня спрямованість фізичного виховання реалізується, перш за все, шляхом планомірної передачі вчителем і наступним засвоєнням учнями певного обсягу знань, систематичним їх поповненням і поглибленням. Сучасні програми фізичного виховання повинні передбачати досить широке коло фізкультурно-спортивних знань, що охоплювали б усі чинники розумної організації і забезпечення життєдіяльності, які в сукупності одержали назву "здоровий спосіб життя". Це знання про суть фізичної культури, її значення для особи і суспільства, принципи і правила раціонального використання її цінностей; знання суто прикладного характеру, які є необхідною передумовою усвідомленого засвоєння рухових умінь, формування навичок, ефективного використання фізичних можливостей у житті та фізкультурно-гігієнічні знання.

   З метою засвоєння знань можуть проводитись спеціальні заняття. В різних країнах теоретичні заняття з питань фізичного виховання, які входять до шкільної програми, називаються по-різному: в США і Японії — це "Навчання здорового способу життя", в Австралії — "Навчання раціональної організації дозвілля", у Фінляндії — "Формування навичок здорового способу життя". В інших країнах читаються й окремі курси з питань, що торкаються здоров'я і рухової активності. Серед них: "Особисте здоров'я", "Основи раціонального харчування", "Основи знань у галузі гігієни і самоконтролю" тощо.

2.        Оздоровчі завдання.

  Розв’язання оздоровчих завдань передбачає забезпечення можливого у певному віці фізичного розвитку і фізичної підготовленості, формування постави і фізичної підготовленності, створення на заняттях найкращих умов для оздоровчого впливу на юнаків і дівчат.

Важливим у вирішені оздоровчих завдань має правильне дозування фізичного навантаження, належні гігієнічні умови проведення занять, організація їх у природніх умовах, загартовуючі процедури. Розв’язання оздоровчих занять потребує особливої організації занять з учнями, віднесеними до спеціальних медичних груп, тимчасово звільнених від фізичних навантажень і тими хто пропустив ряд занять через хворобу.

   Група оздоровчих завдань спрямована на:

• забезпечення оптимального розвитку властивих людині фізичних якостей і на їх основі вдосконалення фізичного розвитку. "Фізичними" прийнято називати вроджені (передані за спадковістю) морфофункціональні властивості, завдяки яким можлива фізична (матеріально виражена) активність;
• зміцнення і збереження здоров'я. Завдання із зміцнення здоров'я вирішуються у процесі фізичного виховання на основі вдосконалення властивих кожній людині фізичних якостей, особливо тих, розвиток яких призводить до піднесення загального рівня функціональних можливостей організму. Але це не означає, що завдання зі зміцнення здоров'я і вдосконалення рухових здібностей у фізичному вихованні повністю співпадають, а їх реалізація не має своїх особливостей. Зокрема, завдання із загартування та виховання навичок дотримуватись здорового способу життя мають самостійне оздоровче значення, і його реалізація передбачає спеціальну систему фізкультурно-гігієнічних заходів;
• удосконалення будови тіла і формування постави. У комплексі поставлених завдань з метою оптимізації індивідуального фізичного розвитку передбачаються і конкретні завдання із вдосконалення будови тіла. Досконалі форми тіла певною мірою виражають досконалість функцій організму. Одним із виразів нормального фізичного розвитку людини є риси тілесної краси, які свідчать про її життєві сили і тому мають ще й естетичну цінність. Проте, прагнення надати тілу надто вражаючих форм виправдано лише якщо це не стає окремою метою, а підпорядковане інтересам всебічного розвитку особи, її основним життєво важливим якостям і здібностям. В окремих випадках завдання з регулювання м'язових об'ємів, ваги тіла, виправлення постави та ін. можуть мати і лікувально-профілактичний чи лікувально-корегуючий аспекти;
• забезпечення творчого довголіття як наслідок вирішення попередніх завдань.

   Велику увагу під час виконання фізичних вправ слід приділяти поставі
й диханню. Адже від правильного положення тіла, своєчасного вдиху і видиху залежить не тільки оздоровчий ефект, а й успішне засвоєння вправ. Оздоровчий ефект занять передбачає усунення травматизму, який, на жаль, іноді трапляється,  недогляди в організації занять (нераціональний розклад уроків, перевантаженість спортивних споруд і под.)

3.        Виховні завдання.

   Виховні завдання вирішуються через виховний вплив фізичних вправ на розвиток моральних і вольових якостей, єдність фізичного і духовного у розвитку особи учня. Під єдністю фізичного і духовного у розвитку людини розуміють те, що нормальний розвиток особистості неможливий без рухової діяльності, а також те, що рухова діяльність набуває значення одного з факторів справжнього людського розвитку, лише за умови одухотвореності (натхненності), котра об’єктивно зумовлює взаємозв’язок всіх видів виховання, зокрема фізичного, розумового, морального, естетичного. Розглядати їх як окремі види виховання недопустимо, бо в житті вони взаємопов’язані як єдині сторони цілого.

   Велике виховне значення мають традиційні форми організації уроку, які вчитель повинен постійно тримати в полі зору, висуваючи до учнів певні вимоги:

• ретельна підготовка до уроку, шанування праці на уроці, відповідальне ставлення до навчального часу;
•  дотримання дисципліни на уроці – умова успішних спільних дій;
•  дотримання норм етики у взаєминах – вираз взаємоповаги, необхідної для навчання;
• організація взаємоконтролю і взаємодопомоги – форма прояву колективізму;
• дбайливе ставлення до обладнання, інвентаря – вираз турботи про матеріальні цінності суспільства;
• чітке виконання команд, шикувань – умова успішних колективних дій;
• участь у підготовці і прибиранні приладів, місць занять – колективні дії самообслуговування;
• дотримання вимог єдиної форми, емблеми – прояв почуття відповідальності за успіхи і невдачі всього колективу;
• сувора заборона висміювати невдачі товаришів, натомість співпереживання як елемент гуманізму.

   На кожному уроці вирішується багато завдань, але акцентується увага лише на основних для даного завдання. Саме таких завдань пов’язаних із навчанням, може бути на уроці не більше двох-трьох.

   Однак цей поділ завдань на групи досить умовний. Проілюструємо це на такому прикладі. Виховання фізичних якостей — це оздоровчі завдання з урахуванням їхнього значення для формування постави та доброго функціонування всіх органів і систем людського організму. Проте, водночас, без належного розвитку фізичних якостей неможливе опанування фізичних вправ, отже, цю роботу можна віднести і до освітніх завдань. У процесі подолання труднощів учень виховує волю, наполегливість, сміливість, що має велике значення для формування моральних якостей людини. Отже, у практиці вчитель сукупно вирішує завдання навчання, оздоровлення і виховання, як це передбачено вимогами до сучасного уроку.

   Вирішення виховних завдань передбачає:

• розвиток інтелекту й утвердження життєвого оптимізму;
• патріотичне та моральне загартування молоді, виховання волі;
• виховання любові до праці;
• розширення сфери естетичного впливу навколишнього середовища на особу.

   У процесі фізичного виховання, як в будь-якому іншому цілісному педагогічному процесі, розв’язуються не тільки специфічні, але й загальні завдання соціальної системи виховання, які забезпечують єдність фізичного і духовного вдосконалення особистості.

   Отже, вчитель на уроках фізичної  культури має необмежені можливості впливати на становлення особистості учнів. Ці можливості закладені у самій специфіці предмета. І якщо вчитель управляє цим процесом, висуває виховні завдання, то він  досягає позитивного результату: прищеплює дітям культуру, доброзичливість, прихильність, милосердя, формує почуття національні. Якщо цей процес відбувається стихійно, то можна отримати навіть негативний ефект.

   Спостереження на уроках довели, що частина вчителів не приділяє на-
лежної уваги психологічній підготовці учнів. Важливе значення
у психологічній підготовці повинно надаватися спрямуванню зусиль учнів на виконання завдань і навчання їх управляти своїм станом. Наприклад,
робити вольову настанову на виконання запланованого навантаження,
мобілізувати сили на подолання втоми, страху тощо. У кожній людині, починаючи з дитинства, закладено могутній фізичний
потенціал, який нерозривно пов'язаний з її духовною силою. Цей потенціал спрацьовує лише за умови, коли сама дитина повірить у нього.

   Одне з чільних місць у виховній роботі на уроках повинно належати прищепленню школярам потреби у фізичному самовдосконаленні. Потреба - це психологічний стан, що характеризується прагненням особистості до певних дій. Вони сприймаються як необхідна умова існування. Отже,  у процесі виховання необхідно формувати у школярів такий стан,  котрий характеризується прагненням до занять фізичними вправами задля розвитку власних здібностей,  зміцнення здоров'я. Опановуючи знання, вміння і навички,  учні взаємодіють одне з одним, з учителем, формують ставлення до самих себе, до дисципліни,  праці, речей.

Таких стосунків багато, і вони повинні бути предметом постійної уваги вчителя. Учитель фізичної культури не може пройти повз недбале ставлення до природи, допустити неохайність в одязі, дозволити собі образливий тон і насмішку на адресу учня, що незадовільно виконав вправу.

• участь у підготовці і прибиранні приладів, місць занять — колекційні дії самообслуговування;
• дотримання вимог єдиної форми, емблеми — прояв почуття відпоїм цільності за успіхи і невдачі свого колективу;
• сувора заборона висміювати невдачі товаришів, натомість співпереживання як елемент гуманізму.

   Велике значення у виховній роботі на уроках мають традиції. Найсприятливішими для закладення традицій є перші уроки. На них формуються основи свідомої дисципліни, правильні взаємовідносини в учнівському колективі, виробляється діловий ритм навчальної роботи, формуються взаємовідносини вчителя й учнів, певне ставлення юнаків і дівчат, до слів учителя. Із перших уроків учитель повинен тримати себе впевнено, твердо, доброзичливо, не метушитись, не опускатись до моралізування, докорів.

   Щоб уникнути неприємного відчуття перших уроків, молодому вчителю доцільно познайомитися з учнями в позаурочній обстановці. Йдучи на урок, учитель мусить  володіти достатнім арсеналом педагогічної техніки, що забезпечить йому взаємодію з учнями. Наприклад, усмішка вчителя, коли він входить у зал свідчить про те, що йому приємна зустріч з учнями, і це створює сприятливий психологічний настрій у дітей, приваблює їх до вчителя, викликає прагнення  працювати, причому не тільки за його вказівками, а й самостійно.  Так розв'язується головне завдання — прищепити вихованцям уміння вчитись.

     Водночас наявність  традицій не виключає можливості їх порушення дітьми, зате гарантує успіх під час коректуючих дій учителя. Відтак, урок виховує лише тоді, коли має виховну мету. Мета не досягається в процесі одного уроку, бо й особисті якості не формуються за допомогою одного виховного акту. Для їх становлення, як переконує досвід, необхідне багаторазове повторення 6-8 уроків (за умови справедливого розподілу обов'язків між учнями, ретельного виконання висунутих вимог, суворого контролю за їх виконанням і постійної оцінки вчинків). Мета такої серії уроків реалізується шляхом послідовного вирішення низки завдань. Отже, завдання є ніби сходинками в досягненні мети. Наприклад, якщо вчитель ставить за мету розвинути  почуття гуманності, тоді доцільно послідовно вирішувати такі завдання:

• викликати в дітей інтерес до позитивних якостей своїх товаришів;
• привчити дітей не глузувати з невдач товаришів;
• створити атмосферу переживання одне за одного;
• практикувати і заохочувати взаємодопомогу на уроці.

   Привчаючи дітей до охайності, треба послідовно висунути ряд вимог до спортивної форми, взуття, зачіски, місця занять, обладнання.

    Виховні можливості уроку випливають також зі змісту навчального матеріалу. Спільні дії виховують організованість, ігри сприяють активному спілкуванню дітей, а отже, вихованню колективізму. Велике виховне значення мають бесіди і повідомлення вчителя про звитяги спортсменів на відповідальних змаганнях, у житті.

   Отже, будь-який педагог — не тільки вчитель. Він, передусім, — вихователь. Але виховання, якщо розуміти його не формально, а як життєве кредо педагога, неможливо виділити окремо в його діяльності. Виховуючим (позитивним або негативним) є кожен крок учителя. Учитель фізичної культури, як ніхто інший, стоїть близько до дітей, зважаючи на спільність і доступність інтересів, час, проведений разом. Як і оздоровчі, виховні завдання розв'язуються у нерозривному зв'язку з освітніми на кожному уроці — від його початку і до кінця. Часом вони можуть виступати і самостійно (з чітким формулюванням і конспектуванням).

2.4. Донесення завдань уроку до свідомості учнів.

   Уроки педагогів-новаторів відрізняються тим, що їхня воля збігається з прагненням учнів досягти тієї мети, на яку спрямовані зусилля педагога. Тому під час повідомлення завдань уроку вчитель прагне викликати в усіх учнів зацікавленість у їх розв'язанні. Цьому сприяє висунення завдань, пов'язаних із потребою учнів. Наприклад, група хлопчиків, що відвідує секцію футболу, розучує  на уроці перекиди. Учитель пов'язує важливість опанування цих рухових дій з удосконаленням спортивної майстерності футболіста.

   У процесі висунення завдань важливо створити в учнів чітке уявлення про шляхи їх  вирішення. Цим формується свідоме ставлення й активність учнів при виконанні вимог учителя. Якщо відповідні завдання можна розв'язати різними способами, варто назвати їх і дати змогу учням обрати для себе кращій варіант. Це особливо слід практикувати на уроках зі старшокласниками.

   Висунуте завдання повинно відповідати лімітові часу, а його формулювання мас бути настільки доступне учням, щоби вони самі в кінці уроку могли оцінювати рівень його реалізації.

   Уже в процесі постановки завдань учитель звертається до знань, які отримали учні з інших предметів. З одного боку, це сприяє формуванню переконання  учнів у доцільності вимог учителя фізкультури, а з другого – підкреслює значення знань з інших предметів у практичній діяльності. Найчастіше  на уроках фізичної культури використовуються знання учнів з  предметів, що можуть пояснити сутність рухів та їхній вплив на організм.

    На кожному  уроці вчитель розв'язує багато завдань, але акцентує увагу на основних для певного заняття. Саме таких завдань, пов'язаних із навчанням,  може бути на одному уроці не більше двох-трьох. Їх учитель і оголошує на початку, а деталізує як окремі завдання у процесі всього уроку (перед усім  під час спеціального розділу підготовчої частини і в основній частині уроку). Водночас, учитель подає інформацію про виховну й оздоровчу значущість заняття. Наприклад, націлюючи учнів на гру, вчитель нагадує про значення  колективних зусиль у досягненні перемоги; вказує на час вдиху і видиху та їхню роль в успішному виконанні тих чи інших рухових дій; звертає увагу школярів на роль дихання в енергетичному забезпеченні роботи.

   Завдання  уроку (їхнє доведення до свідомості учнів) повинні бути тісно повязані з іншими  формами фізичного виховання учнів, зокрема їх самостійною роботою. Врешті – решт слід застерегти майбутнього вчителя від формального ставлення (що, на превеликий жаль, часто трапляється) до висунення і особливо, доведення до учнів завдань уроку та звернути увагу на необхідність при цьому враховувати вікові та статеві особливості, попередній досвід дітей і повязувати їх з наступною діяльністю.   Наведемо декілька конкретних формулювань завдань уроку:

• освітні — ознайомити з прямолінійною постановкою ноги з передньої частини стопи під час бігу по прямій; закріпити навичку відштовхування у стрибках у довжину з розбігу; навчити руху кисті в киданні малого м'яча; виробити правильну поставу під час бігу;
• оздоровчі — розучити комплекс вправ для формування правильної постави; сприяти загартуванню організму учнів; перевірити правильність побудови стопи учнів;
• виховні — виховувати сміливість, охайність, товариськість тощо.

 

 

 

ВИСНОВКИ

Таким чином, фізична культура — це єдність реальної (практичної) і
ідеальної (психічної) діяльності, у процесі якої людина вступає у стосунки з
суспільним і природним середовищем. Чим різноманітнішими будуть ці
зв'язки, тим різнобічнішим буде розвиток людини, вищим буде її культурний
рівень, і навпаки, чим різнобічніше буде розвинена людина, універсальнішими
будуть її зв'язки з середовищем. На жаль, далеко не всі громадяни нашої держави усвідомлюють сам зміст поняття "всебічний розвиток". А ті, хто правильно розуміють, не завжди самі систематично займаються своїм фізичним і духовним удосконаленням. Тому одним із найважливіших завдань суспільства, що відроджується, є підвищення свідомості всіх громадян у всіх галузях їх діяльності. Це, у свою чергу, передбачає систематичний і цілеспрямований вплив на кожного члена суспільства, і, в першу чергу, молодь, з метою формування у неї певного ставлення до своїх здібностей і можливостей їх розвитку, в інтересах суспільства і кожної окремої особи.

   Отже, духовне збагачення, фізичний, моральний та естетичний розвиток, вироблення активної громадянської позиції здійснюється у процесі фізичного виховання не автоматично. Все вирішально залежить від постановки виховної роботи педагога, від тієї шкали цінностей, яку він поставив у колективі. Ігнорування будь-якої сторони виховання або її недооцінка, однобічний напрямок зусиль педагога зроблять у кінцевому підсумку марною всю його працю.

У процесі фізичного виховання названі вище групи завдань підлягають конкретизації через послідовну деталізацію їх змісту, враховуючи такі аспекти, як: напрямки системи фізичного виховання (базовий, професійно-прикладний, спортивний); особливості контингенту тих, хто займається (вікові, індивідуальні, статеві тощо); час реалізації.

Керуючись загальними завданнями як вихідними, на реалізацію яких націлена вся система фізичного виховання, і деталізуючи їх за напрямками, необхідно зауважити, що типовими для загальної фізичної підготовки (базовий напрямок) є завдання, що передбачають широку загальну фізкультурну освіту і досягнення (або підтримання) базового рівня всебічного розвитку життєво важливих фізичних здібностей.