Урок з історії України "Опір нацистським загарбникам. Радянський партизанський рух. Український визвольний рух"

Рух Опору в Україні

План уроку Причини розгортання руху опору. Течії руху опору. Форми боротьби представників руху опору. Колабораціонізм.

РУХ ОПОРУ – це боротьба поневоленого місцевого населення окупованих територій проти німецьких загарбників через жорстокість окупаційного режиму

Причини розгортання Руху Опору. Окупація України загарбниками. Жорстокість окупаційного режиму. Цілеспрямована діяльність радянського керівництва з організації Руху Опору на окупованих територіях.

Течії Руху Опору

На території України, окупованої гітлерівськими військами, 80 % населення складали українці. У п’яти найбільших радянських партизанських з’єднаннях, що діяли в Україні, тільки 46 % бійців були українцями, у з’єднанні С. Ковпака — тільки 30 %. Із всього складу радянських партизанів росіяни складали 52,9 %, білоруси — 33,9 %, українці — 5,9 %, інші національності — 7,3 %. УПА майже на 90 % складалася з українців.

Найбільш сприятливими були умови для створення таборів радянських партизан на Волині й Поліссі.

Проти радянських партизанських загонів гітлерівські окупанти кинули навчені й забезпечені технікою каральні формування, що мали досвід боротьби з антинацистським рухом у Німеччині. Із 3,5 тис. радянських партизанських загонів і груп, створених у 1941 р., на червень 1942 р. залишилося тільки 22. За цей час майже 30 тис. партизанів загинули, потрапили до концтаборів або відійшли від опору, а кілька сотень осіб дезертирували. Наприкінці 1942 р., після створення УШПР, в німецькому тилу вже діяли добре озброєні й керовані з центру партизанські з’єднання під командуванням С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова. У 1943 р. опір окупантам в Україні досяг апогею. Партизанські з’єднання здійснювали рейди у глибокий ворожий тил. У вересні 1944 р. на окупованій нацистами території України діяли 48 партизанських з’єднань: 227 загонів чисельністю 70 370 бійців. Загальна кількість осіб, які перебували за часів війни в партизанах в Україні, становила близько 220 тис. осіб.

Відомими командирами радянських партизанів стали С. Ковпак, О. Федоров, М. Наумов.

Окрім радянського партизанського руху, в Україні було розгорнуто мережу підпільних організацій. Через недоліки в управлінні, брак досвіду й відсутність широкої підтримки населення на першому етапі свого існування радянське підпілля зазнало відчутних втрат. Лише 10 % підпільних організацій пережили зиму 1941/42 рр. Загалом упродовж окупації загинуло близько 40 тис. підпільників. Для створення в тилу ворога дієвої мережі підпільних організацій радянське керівництво відряджало на окуповані території спецгрупи. Від травня 1942 р. і до кінця 1944 р. за лінію фронту було направлено 40 тис. комуністів і 11,5 тис. комсомольців. Здебільшого їх скеровували в зони активної діяльності партизанів у північні лісові райони України. На більшій частині степової та лісостепової зон України, в промислових центрах та містах основну масу антифашистського підпілля становило місцеве населення.  На окупованій нацистами території діяло 13 підпільних центрів, понад 3500 осередків і груп, що об’єднували 103 тис. осіб. Активно діяла організація «Народна гвардія», що об’єднувала понад 600 патріотів і мала осередки в Дрогобицький, Львівській, Станіславській областях. А також «Молода гвардія», яка діяла в окупованому нацистами місті Краснодон (нині Сорокине) Луганської області. На бойовому рахунку підпільників було понад 30 підірваних ворожих ешелонів, 10 промислових підприємств, 6 військових складів окупантів. Успішно вели боротьбу з ворогом підпільники Києва, Ніжина, Сталіно (нині Донецьк) та інших міст і селищ України.

Народна гвардія імені Івана Франка Молода гвардія

Напередодні німецько-радянської війни ОУНівський рух був розколотий суперечностями між ветеранами, які здебільшого перебували в еміграції (А. Мельник та його прибічники), і молоддю, яка діяла в підпіллі в Західній Україні (С. Бандера, Я. Стецько та ін.). Між фракціями склалися напружені стосунки, що нерідко виливалися в міжусобну боротьбу. Проте з наближенням нападу Німеччини на СРСР обидві течії зробили ставку на Німеччину, намагаючись використати всі чинники, котрі могли сприяти відновленню української державності. З початком німецько-радянської війни обидві фракції ОУН сформували свої похідні групи (5 тис.), які просувалися за німецькими частинами. Вони мали завдання створити на українських землях місцеве самоврядування, власні органи влади, громадські організації, міліцію, суди, щоб поставити Німеччину перед фактом відновлення Української держави.

Улітку 1941 р. Tарас Боровець (Тарас Бульба) сформував на Поліссі та Во­лині загони «Поліська Січ», яка діяла до середини листопада 1941 р. Він мав підтримку уряду УНР у вигнанні, який пе­ребував у Варшаві. Бульбівці боролися одночасно проти німецьких гарнізонів і радянських партизанів, але не виявляли великої активності. Узимку 1942 р. таємно від німців відновив «Поліську Січ», назвавши її Українською повстанською армією. Після конфлікту з ОУН(б) улітку 1943 р. дав цим загонам назву «Українська народно-революційна армія» (УНРА).

Провідну роль в розгортанні діяльності націоналістичних підпільних організації відігравав заступник голови проводу ОУН(М) Олег Кандиба-Ольжич. 5 жовтня 1941 р. в Києві відбулися установчі збори за участю 130 осіб, на яких було обрано Українську Національну Раду (УНРаду). Головою УНРади було обрано професора М. Величковського. УНРада заявила, що вона перебрала на себе зобов’язання представляти український народ перед німецькими окупаційними органами, дбати про розвиток економіки, національної культури й освіти, поборювати більшовицьку пропаганду й агітацію, виховувати національно свідому молодь. За кілька днів у Києві було сформовано міську управу на чолі з професором О. Оглобліним, якого згодом змінив професор В. Багазій. Провідники ОУН(М) також очолили місцеве самоврядування в Житомирі, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах. Уже в жовтні вони організували на Київщині освіту в національному дусі, почали випуск газет (понад 100), відкривали «Просвіти». Але 20 листопада 1941 р. керівники УНРади були викликані до окупаційної адміністрації, де їм оголосили про заборону діяльності. Почались арешти активістів ОУН(М) та активістів місцевих рад. Загалом лише в Києві було заарештовано 621 особу, частина з них була страчена в Бабиному Яру. У цей же час загинула й відома українська письменниця Олена Теліга. Олег Ольжич Олена Теліга

14. 10. 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. Її головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Повстанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.

Роман Шухевич (Тарас Чупринка)

У лютому 1943 р. керівництво ОУН(Б) ухвалило рішення про перехід до збройної боротьби проти німців і їх союзників, формувань Армії Крайової, радянських партизанів, а згодом і підрозділів Червоної армії. У серпні 1943 р. відбувся III Надзвичайний збір ОУН(Б). Його учасники проголосили курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького та німецького ярма за побудову Української самостійної соборної держави». Замість старого гасла «Україна для українців», було проголошено нове - «Воля народу - воля людей».

Також на західноукраїнських землях діяли польські партизанські загони Армії Крайової (АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася польському емігрантському уряду в Лондоні, АЛ — керували комуністи. Стосунки між радянським, українським і польським рухами Опору складались не найкраще. Особливо нетерпимі відносини були між радянськими партизанами і УПА, між УПА і Армією Крайовою. Протистояння між польським і українським населенням на Волині призвело до справжньої трагедії (трагедія Волині 1943 р.)

Форми діяльності Руху Опору

На кінець 1942 р. радянські партизани знищили понад 50 тис. нацистських окупантів, зірвали 270 залізничних і шосейних мостів, пустили під укіс 255 ешелонів, зруйнували десятки військових об’єктів. Німці відповідали на такі дії жорсткою боротьбою проти партизанів. Упродовж 1941–1942 рр. загинуло понад 35 тис. радянських партизанів. За перший рік війни гітлерівці знищили, звинувативши у зв’язках з партизанами, 90 тис. мирних жителів України. (Корюківська трагедія — масове вбивство 6700 мешканців села Корюківка (нині місто в Чернігівській області України), здійснене 1 - 2 березня 1943 р. загонами СС та угорської військової жандармерії. Це була каральна операція у відповідь на дії радянських партизан, очолюваних О. Федоровим.). У 1943 р. партизанські з’єднання здійснювали рейди у глибокий ворожий тил. З 12 червня по 21 жовтня 1943 р. тривав 2000-кілометровий Карпатський рейд Сумського партизанського з’єднання С. Ковпака з Білорусії у Карпати по території окупованої Правобережної України. Партизани дезорганізовували транспортні мережі гітлерівців. Під час наступальних операцій українських фронтів від січня до вересня 1944 р. радянські партизани вивели з ладу на території республіки 99 мостів, 1037 поїздів, 6 вузлових залізничних станцій. Вони розгорнули в тилу німців «рейкову війну», що позбавила ворога можливості перевозити війська й техніку до тих ділянок фронту, де розгортався наступ радянських військ. Партизанські загони взяли активну участь у звільненні 47 міст, серед яких Рівне, Луцьк, Умань, Камінь-Каширський тощо. Тривали рейди партизанів по глибоких тилах ворога, у яких брали участь 19 з’єднань і 25 окремих загонів. У січні - квітні 1944 р. тривав Львівсько-Варшавський рейд 1 Української партизанської дивізії з’єднання Ковпака під командуванням П. Вершигори. Під час рейду партизани пройшли з боями 2100 км територією України, Білорусії, Польщі. У той же час здійснило рейд західноукраїнськими землями і з’єднання під командуванням М. Наумова.

Боротьба УПА проти німецьких окупантів активно тривала від жовтня 1942 р. насамперед на Волині, де найраніше було створено українські військові підрозділи. Весна - осінь 1943 р. — період найбільш інтенсивних боїв УПА з німцями на Волині (основний період «антинімецького фронту»). УПА захоплює окремі населені пункти на Західній Україні де створює власну адміністрацію, намагається протидіяти господарської діяльності німців, веде оборонні бої. Влітку 1943 р. в Галичині ОУН-Б створило аналог УПА - Українську народну самооборону (УНС); завдання УНС полягало в розповсюдженні дій УПА на Галичину. Згодом УНС змінює назву на «УПА-Захід». В березні 1943 р. загони УПА зробили 8 нападів на німецькі гарнізони, 57 нападів — в квітні, а в травні — вже 70. За жовтень - листопад 1943 р. між УПА-УНС і німецькими окупантами відбулося 47 боїв. Із 6 до 16 липня 1944 р. тривали напружені бої навколо гори Лопата на межі Дрогобицької і Станіславської областей. Удари по цивільній адміністрації нацистів, щоб запобігти стягуванню контингентів. Напади на адміністративні органи, де вбивали працівників і палили документи. Знищення переробних підприємств (молокозаводи, млини, лісопилки тощо). Напади на районні адміністративні центри та містечка, де німці влаштували так звані опорні пункти, громлячи слабші дільниці. Влаштування засідок на дорогах, знищуючи невеликі групи німецьких поліцаїв. Напади на деякі каральні експедиції, скеровані проти українського цивільного населення. УПА рідко атакувала залізничні шляхи, бо не була зацікавлена в послабленні сил Вермахту, який воював проти СРСР.

У 1944 р. основним ворогом у виборюванні майбутньої самостійної української держави визначено комуністичний режим. На початку червня 1944 р. у Львові відбулися переговори між представництвом УПА та Вермахту з питань можливого співробітництва у військових сферах. Сторони дійшли компромісу: німці погодилися передати УПА зброю та боєприпаси, які вони, відступаючи, вже не здатні були евакуювати, а УПА зобов’язувалася надавати гітлерівцям розвідувальні дані про радянські війська. У вересні 1944 р. гітлерівці звільнили з концентраційних таборів С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів українського національного руху. УПА під час наступу Червоної армії уникала боїв з її частинами. Та коли фронт перемістився на захід і за армією прийшли війська НКВС, УПА почала боротьбу з ними. На Волині перше зіткнення між загоном УПА і батальйоном НКВС відбулося 18 січня 1944 р. З 5 січня до 5 квітня 1944 р. вояки УПА вбили 850 бійців НКВС. Найбільша битва між формуваннями УПА й військами НКВС відбулася 24 квітня 1944 р. (тривала три дні) поблизу с. Гурби на Рівненщині. Повстанців (5 тис.) атакували з кількох сторін 30 тис. бійців НКВС. Деяким загонам УПА вдалося вирватися з оточення.

Колабораціонізм

Висновки Рух Опору в Україні в роки Другої світової війни поєднував у собі боротьбу як проти нацистської окупації, так і за відновлення української держави. Радянський і націоналістичний партизанський та підпільні рухи наближали час перемоги. Однак вони залишалися на різних політичних позиціях, тому радянські війська і партизани та УПА перебували в стані відкритої війни, що послаблювало рух Опору.