Усний журнал "Аби не ранила так смерть моя нікого, як ранило мене моє життя" (Леся Українка)

«Аби не ранила так смерть моя нiкого, як ранило мене моє життя»

(усний журнал за творчістю Лесі Українки)

(учасники – учні 6 – 10-х класів)

(слайд №1)

Мета: залучити учнів до ознайомлення з життєвим і творчим шляхом поетеси Лесі Українки, формувати естетичні смаки, виховувати любов до рідного слова, України, повагу до знаменитих співвітчизників.

Учитель

25 лютого минає 150 річниця від дня народження Лесі Українки. З цієї нагоди ми проводимо сьогодні усний журнал за творчістю поетеси. Урядом прийняте рішення про відзначення 150-ї річниці у 2021 році. Сьогодні хочеться, щоб ви усвідомили, ким була Леся Українка, ця мужня жінка, для свого народу, для своєї країни. А вона була справжнім патріотом української землі, хочеться, щоб ви збагнули всю силу її слова, відчули красу поезій, полюбили її творчість. (слайд №2)

Епіграфи:

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

                                Ліна Костенко

 

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає!

                      Леся Українка

Учень 1

Хіба жила на світі ще така жінка, в серці якої поєдналися б така мужність, така геніальність, такий вогонь і розум, така пристрасна любов і відданість народові та батьківщині? Ні, друзі, такої не було.

Життя краяло поетесу глибоко і дошкульно. Калинова Лесина сопілка ридала «потоками сліз нестриманих, раптових, що рвалися з глибини самого серця». Та вона вміла стримувати хвилю ридання гарячу», стискати серце лещатами залізної волі і в палких мріях творити свою пісню свою поезію. Епіграфом ми взяли слова Ліни Костенко… Нехай поезії, які сьогодні прозвучать торкнуться ваших душ і не залишать їх байдужими. Тож давайте поринемо разом у світ чарівної музики, живого українського слова, прекрасної лірики Лесі Українки.

(слайд №3)

Сторінка 1 «З дитинства»

1. (Лунає музика Бетховена «Місячна соната»)

Леся Українка (справжнє ім’я Лариса Петрівна Косач), жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками гучними коридорами. Учителями її були мати – письменниця Олена Пчілка, з роду Драгоманових, батько-юрист Петро Антонович, книги і життя. В сім’ї панувало художнє слово. Перекладали, писали твори, переказували історії, записували пісні, звичаї, декламували, читали вголос.

(слайд №4)

2. Мати кохалася в народній творчості, навчила дітей шанувати рідну мову, пісню. Вона часто водила дітей, а їх, крім Лесі було п’ятеро, на різні свята, весілля, де лунали українські пісні. (слайд №5)

Якось увечері Леся запитала у матері (не знаходячи відповіді на запитання «звідки беруться пісні»?)

3. Мати: - Як то звідки? Люди складають.

Леся: – Люди? А я теж хочу скласти.

Мати: – Виростеш, то, може, й складеш.

Леся: – Ні, я тепер хочу.

З того вечора не кидала Леся мрії про пісню. «Я так люблю наші ліричні пісні… мені завжди здається, що коли де можна побачити вдачу народну, то це скоріше в ліричних піснях та коломийках», – напише вона пізніше.

4. У чотири роки вона читала. Улюблені твори – це «Кобзар» Т.Шевченка, твори Жюля Верна, Даніеля Дефо. Любила разом з братом Михайлом і однолітками гратися в Жанну Д’арк, у Робінзона. Вдома часто влаштовувала літературні вечори. (слайд №6)

(Вірш «Вишеньки)

Поблискують черешеньки

 В листі зелененькім,

 Черешеньки ваблять очі

 Діточкам маленьким.

 Дівчаточко й хлоп’яточко

 Під деревцем скачуть,

 Простягають рученята

 Та мало не плачуть:

 Раді б вишню з’їсти,

 Та високо лізти,

 Ой раді б зірвати,

 Та годі дістати!

 «Ой вишеньки-черешеньки,

 Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо

 Виросли на гіллі!»

 «Ой того ми так високо

Виросли на гіллі, –

Якби зросли низесенько,

Чи то ж би доспіли?»

Тема вірша близька малим читачам, бо взята з життя дітей, можливо, з власного життя малої Лесі. Яскраво змальовуючи невеликий епізод, поетеса з почуттям ніжності до малят, зображує невдачу хлопчика і дівчинки, які не змогли зірвати вишні. Дуже виразно показано силу дитячого бажання, разом з тим їм і досадно, що вишні ростуть так високо і дражнять дітей.

5. Жила сім’я Косачів на Волині. Дівчинку вражала бідність селян, їхніх дітей, з якими вона дружила. Леся була милосердна до всього, чужий біль сприймала як свій власний. 9 років було дівчинці, коли несподівано для неї заарештували за революційну діяльність її улюблену тітоньку Елю. Так з’явився перший Лесин вірш «Надія»

 

             «Надія»

Ні долі, ні волі у мене нема,

 Зосталася тільки надія одна:

 Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

 Поглянути ще раз на рідну країну,

 Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

 Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

 Востаннє згадати палкії гадки…

 Ні долі, ні волі у мене нема,

 Зосталася тільки надія одна.

 

6. Леся Була музично обдарована. Це помітив Микола Лисенко, з сім’єю якого дружили Косачі. Леся швидко сприймала народні пісні, співала. 

Із спогадів Ольги Косач:

«Літом 1880 року до нас у Луцьк приїхала жити з двома маленькими синами батькова сестра Олександра. Вона почала вчити Лесю грі на фортепіано, на тому самому «Лесиному», як воно завжди у нас звалося».

 

7. Леся дуже любила бувати на ярмарках, святах. Узимку 1881 року на святі Водохрещі Леся промочила ноги і застудилася. Наслідки цієї неприємної події сумним тягарем лягли на все Лесине життя і її рідню.

Зі спогадів сестри Ольги:

«…Скоро по тому у неї почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що й тоді вже була дуже терпляча, аж плакала від болю. Вважали, що то в лесі гострий ревматизм. Од тої пори треба датувати початок Лесиної, як вона жартуючи називала, 30-літньої війни з туберкульозом».

 

8. Взимку наступного року вона сама охарактеризувала свої лихо в листі до бабусі:

«У мене іще й досі болить рука ліва так, що нічого не можна робить: ні шить, ні грать, ні держать нічого, тим я так погано пишу. Я перше була дуже слаба, а тепер уже нічого собі. Хоть я ніколи не буваю зовсім здорова, то завше рука болить. Перше я мазала руку йодом і мочила в солоній воді, але од йоду дуже шкіра злазить, то я тепер не мажу, і не держу в воді. На празники я нікуди не ходила, бо іще слаба, а тепер позавчора зранку справляли Шевченкові роковини, то я ходила, Миша і Ліля, і ми там читали вірші. Давніше я ходила на концерти».

9. Важко лежати хворій. Що ж воно буде? Ні вишивати, ні писати, ні грати. Але ні – це не кінець. Не бути цьому. Вона ще співатиме, гратиме, думала Леся.

У кімнаті було тихо. Леля насилу дійшла до фортепіано. Легенько торкнула декілька клавіш. Тільки хотіла зіграти, як шпигонуло в ліву долоню, пронизало все тіло.

 (Вірш «До мого фортепіано») (Звучить П.Чаковський «Жовтень») (слайд №7)

Мій давній друже! мушу я з тобою

 Розстатися надовго… Жаль мені!

 З тобою звикла я ділитися журбою,

 Вповідувать думки веселі і сумні.

 То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

 Пройшло життя дитячеє моє.

 Як сяду при тобі я в час вечірній,

 Багато спогадів тоді встає!

 Картина повстає: зібравсь гурточок,

 Провадить речі, і співа, й гука,

 На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

 Чиясь весела виграва рука.

 Та хто се плаче там, в другій хатині?

Чиє ридання стримане, тяжке?..

Несила тугу крить такій малій дитині,

 Здавило серце почуття гірке.

 Чого я плакала тоді, чого ридала?

 Тоді ж кругом так весело було…

 Ох, певне, лихо серцем почувала,

 Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

 Коли я смуток свій на струни клала,

 З’являлась ціла зграя красних мрій,

 Веселкою моя надія грала,

 Далеко линув думок легкий рій.

 Розстаємось надовго ми з тобою!

 Зостанешся ти в самоті німій,

 А я не матиму де дітися з журбою…

 Прощай же, давній, любий друже мій!

10.                    Пізніше вона напише: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тіьки біда, що натура утяла мені кепський жарт».
11.                    Час ішов, хоч який він не жорстокий був по відношенню до Лесі. Коли їй було 13 років, назбиралось кілька віршів. Мати, порадившись з дочкою, підписує їх «Леся з України» і публікує в журналі «Зоря» у Львові. Так з’явився псевдонім Леся Українка. Світ побачив її поезії у 1884 році. Серед них «Сафо», «Конвалія» (слайд №8)

(Вірш «Сафо»)

Над хвилями моря, на скелі,

 Хороша дівчина сидить,

 В лавровім вінку вона сяє,

 Співецькую ліру держить.

 До пісні своєї сумної

 На лірі вона приграє.

 І з піснею тою у серці

 Велика їй туга встає.

 В тій пісні згадала і славу

 Величну свою, красний світ,

 Лукавих людей, і кохання,

 І зраду, печаль своїх літ,

 Надії і розпач… Дівчина

 Зірвала лавровий вінець

 І в хвилях шумливого моря

 Знайшла своїй пісні кінець.

Сапфо – славнозвісна поетеса. Жителька Помпеї. Вона жила на початку 5 століття до н.е. Довгий час Сапфо очолювала школу, в якій молоді жінки займалися літературою, музикою, співом. А вірші поетеси були присвячені любові. Одні легенди змальовують Сапфо холодною і недоступною, інші – навпаки – розповідають про те, що через безнадійне кохання вона кинулася зі скелі в море. Для древніх Сапфо була ідеалом гармонійної особистості. Такою бачила Сапфо і Леся Українка.

12.                    Псевдонім Українка був своєрідним викликом існуючим порядкам, утвердженням права на функціонування рідної мови. Так починала свій шлях юна Українка. У 1883 році у Львові з’явилася перша поетична книжка «На крилах пісень». Вона складалася з шести поетичних циклів та тридцяти віршів поза циклами, поем «Самсон», «Місячна легенда», «Русалка». У творах молодої авторки переважали громадянські мотиви, мужні інтонації, життєстверджуючі настрої. До цієї збірки входив вірш «Мій шлях».

(Вірш «Мій шлях»)

На шлях я вийшла ранньою весною

 І тихий спів несмілий заспівала,

 А хто стрівався на шляху зо мною,

 Того я щирим серденьком вітала:

 «Самій не довго збитися з путі,

 Та трудно з неї збитись у гурті».

 Я йду шляхом, пісні свої співаю;

 Та не шукайте в них пророчої науки, –

 Ні, голосу я гучного не маю!

 Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, –

 Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

 З його плачем я спів з’єднаю свій,

 Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.

 Коли ж на довгому шляху прийдеться

 Мені почути співи гучні, вільні, –

 В моїй душі для них луна знайдеться.

 Сховаю я тоді журбу свою

 І пісні вільної жалем не отрую.

 Коли я погляд свій на небо зводжу, –

 Нових зірок на йому не шукаю,

 Я там братерство, рівність, волю гожу

 Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, –

 Тих три величні золоті зорі,

 Що людям сяють безліч літ вгорі…

 Чи тільки терни на шляху знайду,

 Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

 Чи до мети я певної дійду,

 Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –

 Бажаю так скінчити я свій шлях,

 Як починала: з співом на устах!

 

13.                    Оптимізмом віє від її поезій, жагою до життя. Тоді Леся була ще непевна, що своїм словом зробить подвиг незрівнянно вищий, ніж той, якого б могла досягти практичною діяльністю. Не знала і марно ятрила душу. А, може, й не марно. Може, саме це допомогло їй так високо злетіти.

 

Сторінка 2 «Красо України, Подолля!» (слайд №9)

1. Лесина хвороба – туберкульоз кісток («кісткоїд») прогресувала. Лікарі порадили поїхати на лікування на південь до моря.
2. Скільки пам’ятає – все переїзди. Одеса, Крим… Чорне море. Леся побачила його вперше, їй здалося, що світ обірвався, що все зникло: вгорі, внизу і прямо – тільки небо. Небо і більше нічого. Перед нею море, в тисячоліттях оспіване поетами від Овідія до Пушкіна, Шевченка і Надсона, Байрона і Гейне, Гете і Міцкевича. Це вона знала. І все ж таки була приголомшена таким видовищем. Вічно мінлива краса Чорного моря, її поетичні морські пейзажі створювали романтичний настрій і надихали Лесю на написання віршів. Так народився цикл ліричних віршів «Подорож до моря». Це чудові паралелі до художніх полотен І.Айвазовського.

 

Море, море! Без краю просторе,

Руху повне і разом спокою!

Забуваю і щастя, і горе –

Все наземне, – з’єднатись з тобою.

 

Я жадаю на час. На годину,

Щоб не бачить нічого на світі,

Тільки бачить осяйну долину

І губитись в прозорій блакиті!..

 

 

3. У вірші «Красо України, Подолля!», що входить до цього циклу, поетеса лине думкою на Поділля.

 

(Вірш «Красо України, Подолля!»)

Красо України, Подолля!

 Розкинулось мило, недбало!

 Здається, що зроду недоля,

 Що горе тебе не знавало!

 

 Онде балочка весела,

 В ній хороші, красні села,

 Там хати садками вкриті,

 Срібним маревом повиті,

 Коло сел стоять тополі,

 Розмовляють з вітром в полі.

 

 Хвилюють лани золотії,

 Здається, без краю, — аж знову

 Бори величезні, густії

 Провадять таємну розмову.

 

 Он ярочки зелененькі,

 Стежечки по них маленькі,

 Перевиті, мов стрічечки,

 Збігаються до річечки,

 Річка плине, берег рвучи,

 Далі, далі попід кручі...

 

 Красо України, Подолля!

 Розкинулось мило, недбало!

 Здається, що зроду недоля,

 Що горе тебе не знавало!..

 

Головний образ вірша – подільське село. Рух поїзда і розвиток думок поетеси, яка спостерігає з вікна вагона, навколишній світ передається за допомогою двох віршових розмірів: тристопного амфібрахія і чотиристопного хорея. Вірш наштовхнув на думку, що чарівна і багата природа була контрастом до злиденного людського життя, вона ще більше відтіняла недолю селян.

 

4. «Властивий, найрідніший, рідний край для мене – Волинь… а Київ і Полтавщина для мене однакова Україна, – писала Леся в листі до матері, пригадуючи куточки рідні її серцю, бо там проходили кращі роки Лесі. Так, де б не була поетеса, завжди тужила за рідним краєм, в думках зринав образ України.

(Вірш «До тебе, Україно…»)

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

 Струна моя перша озветься.

 І буде струна урочисто і тихо лунати,

 І пісня від серця поллється.

 По світі широкому буде та пісня літати,

 А з нею надія кохана

 Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,

 Де схована доля незнана?

 І, може, зустрінеться пісня моя самотная

 У світі з пташками-піснями,

 То швидко полине тоді тая гучная зграя

 Далеко шляхами-тернами.

 Полине за синєє море, полине за гори,

 Літатиме в чистому полю,

 Здійметься високо-високо в небесні простори

 І, може, спітка тую долю.

 І, може, тоді завітає та доля жадана

 До нашої рідної хати,

 До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

 Моя безталанная мати!

 

5. (Вірш «І все-таки до тебе думка лине»)

І все-таки до тебе думка лине,

 Мій занапащений, нещасний краю,

 Як я тебе згадаю,

 У грудях серце з туги, з жалю гине.

 Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

 А тяжкого від твого не видали,

 Вони б над ним ридали,

 Та сором сліз, що ллються від безсилля.

 О, сліз таких вже вилито чимало, –

 Країна ціла може в них втопитись;

 Доволі вже їм литись, –

 Що сльози там, де навіть крові мало!

 

6. Леся писала: «Де б не була, якою красою не милувалась, – твоя краса ніколи не блідла в моїх очах, дороге моєму серцю Поділля. От і пісню склала на твою честь, ясну, голосну та барвисту. Вклала в неї все. Чим багаті моє серце й думка. І назву її … Лісовою піснею милих наших поліських гаїв. Я так скучаю за ними! Кажуть, це бува перед останньою дорогою. Що ж нехай буде й так. Нехай для мене вона буде лебединою піснею. (слайд №10, 11)

 

7. Сцена з «Лісової пісні»

Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік. Мавка кидається й хапає його за руку.

Мавка. Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!

Лукаш. Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?

              Я тільки хтів собі вточити соку з берези.

Мавка. Не точи! Се кров її,

            Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш. Березу ти сестрою називаєш?

             Хто ж ти така?

Мавка. Я – Мавка лісова.

Лукаш (не так здивовано, як уважно придивляється до неї)

А, от ти хто! Я від старих людей

Про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам.

Мавка. А бачити хотів?

Лукаш. Чому ж би ні? Що ж, –

Ти зовсім така,

Як дівчина… ба ні, хутчій як панна,

Бо й руки білі, і сама тоненька,

І якось так убрана не по-наськи…

А чом же в тебе очі не зелені?

(Придивляється)

Та ні, тепер зелені.. а були,

Як небо сині… О! Тепер вже сиві,

Як тая хмара… ні, здається. Чорні,

Чи, може, карі… Ти така дивна!

Мавка (усміхаючись)

Чи ж гарна я тобі?

Лукаш (соромлячись)

Хіба я знаю?

Мавка (сміючись)

А хто ж те знає?

Лукаш (щиро дивуючись)

Чому ж сього не можна запитати?

Он бачиш, там питає дика рожа: «Чи я хороша?»

А ясен їй киває в верховітті: «Найкраща в світі!»

Лукаш. А я й не знав. Що в них така розмова. Я думав – дерево німе, та й годі.

Мавка. Німого в лісі в нас нема нічого.

Лукаш (сміється)

Ну, та й чудні ви

Отут у лісі! Хто ж тобі тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть?

Мавка. Мені здається часом…, що верба,

Ота стара. Сухенька. То – матуся.

Вона мене на зиму прийняла

І порохном м’якеньким устелила

Для мене ложе…

 (Звучить пісня про кохання)

Мавка (сама)

Коли б ти. Нічко, швидше минала!

Вибач, коханая! Ще ж я не знала

Днини ткої, щоб була щасна

Так, як ти. Ніченько, так, як ти, ясна!

Чом ти, березо. Така журлива?

Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!

Не рони, вербо, сліз над водою,

Буде ж матусенько, милий зо мною!

Батьку мій рідний, темненький гаю,

Як же я ніченьку сюю прогаю?

Нічка коротка – довга розлука…

Що ж мені суджено – щастя чи мука?

 

8. Ці слова ніби характеризують долю Лесі Українки. Що знаємо ми про цю тендітну жінку? Що її називали наймужнішим мужчиною на всю Україну?

Сторінка 3. «Слово, чому ти не твердая криця…» (слайд №12)

 

1. Леся Українка прагнула активної участі в громадському житті. Проявляла інтерес до різних галузей знання, знала багато мов, тому робила численні переклади, була членом Київського письменницького гуртка «Плеяда», який мав літературно-мистецьку, просвітянську орієнтацію. Багато друкувалася, стає відомою на Україні, в її талант повірили Іван Франко, Михайло Драгоманов, Михайло Павлик. Великою пристрастю віяло від її поезій, бажанням служити своєму народові.

(Вірш«Contra spem spero!»)

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

 То ж тепера весна золота!

 Чи то так у жалю, в голосінні

 Проминуть молодії літа?

 Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

 Серед лиха співати пісні,

 Без надії таки сподіватись,

 Жити хочу! Геть думи сумні!

 Я на вбогім сумнім перелозі

 Буду сіять барвисті квітки,

 Буду сіять квітки на морозі,

 Буду лить на них сльози гіркі.

 І від сліз тих гарячих розтане

 Та кора льодовая, міцна,

 Може, квіти зійдуть – і настане

 Ще й для мене весела весна.

 Я на гору круту крем’яную

 Буду камінь важкий підіймать

 І, несучи вагу ту страшную,

 Буду пісню веселу співать.

 В довгу, темную нічку невидну

 Не стулю ні на хвильку очей,

 Все шукатиму зірку провідну,

 Ясну владарку темних ночей.

 Так! я буду крізь сльози сміятись,

 Серед лиха співати пісні,

 Без надії таки сподіватись,

 Буду жити! Геть думи сумні!

2.                     Так читала свій вірш Леся на літературному вечорі у колі родини Старицьких, де був присутній Микола Васильович Ковалевський з дочкою. Леся багато чула про нього цікавого. Недавно він повернувся з заслання, де втратив дружину. Не стерпівши поневірянь, вона отруїлася. Раніше Ковалевський був учителем словесності в Київському кадетському корпусі, а тепер живе з приватних уроків.

Коли вона закінчила, то він потис руку, подякував, звернувся до присутніх: «Правильно сказав І.Франко, що після Шевченка й Некрасова я вперше стрічаю таку сильну поетку».

Перша збірка «На крилах пісень» вийшла у 1893 році з допомогою Івана Франка. «Ця збірка – не єсть моє останнє слово, – писала Українка, - а коли я думаю йти далі, то все ж вперед, а не назад, інакше не варто було й виходити».

3. (Вірш «Давня весна»)

Була весна весела, щедра, мила,

       Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла хутко, мов стокрила,

       За нею вслід співучії пташки!

 

Все ожило, усе загомоніло —

       Зелений шум, веселая луна!

Співало все, сміялось і бриніло,

       А я лежала хвора й самотна.

 

Я думала: «Весна для всіх настала,

       Дарунки всім несе вона, ясна,

Для мене тільки дару не придбала,

       Мене забула радісна весна».

 

Ні, не забула! У вікно до мене

       Заглянули від яблуні гілки,

Замиготіло листячко зелене,

       Посипались білесенькі квітки.

 

Прилинув вітер, і в тісній хатині

       Він про весняну волю заспівав,

А з ним прилинули пісні пташині,

       І любий гай свій відгук з ним прислав.

 

Моя душа ніколи не забуде

       Того дарунку, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

       Як та була, що за вікном цвіла.

 

Це вірш-спогад про одну незабутню весну, яку пережила поетеса. Весна – найкраща пора року. Багатьма художніми засобами Леся Українка надає весні ознак живої людини – вродливої, повної сили, «молодої і щедрої жінки. Поезія «Давня весна» – це художнє відкриття безмежної краси у світі природи і життєлюбного характеру Лесі Українки.

 

4. Чим прислужитися своєму народові: огнистим словом, співом? Тому в її поезіях так багато місця відводиться образові митця, образові слова-меча.

(Вірш «Слово, чому ти не твердая криця»)

Слово, чому ти не твердая криця,

 Що серед бою так ясно іскриться?

 Чом ти не гострий, безжалісний меч,

 Той, що здійма вражі голови з плеч?

 

 Ти, моя щира, гартована мова,

 Я тебе видобуть з піхви готова,

 Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

 Вражого ж серця клинком не проб’єш...

 

 Вигострю, виточу зброю іскристу,

 Скільки достане снаги мені й хисту,

 Потім її почеплю при стіні

 Іншим на втіху, на смуток мені.

 

 Слово, моя ти єдиная зброє,

 Ми не повинні загинуть обоє!

 Може в руках невідомих братів

 Станеш ти кращим мечем на катів.

 

 Брязне клинок об залізо кайданів,

 Піде луна по твердинях тиранів,

 Стрінеться з брязкотом інших мечей,

 З гуком нових, не тюремних речей.

 Месники дужі приймуть мою зброю,

 Кинуться з нею одважно до бою...

 Зброє моя, послужи воякам

 Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

 

У крилатих словах цієї поезії сформульовано погляди письменниці на суспільне призначення поезії, на роль художнього слова у боротьбі. За жанром – це вірш-роздум. Головний образ – художнє слово. За допомогою метафор уподібнюється до зброї, «що серед бою так ясно іскриться».

 

Сторінка 4 «Все, все покинуть, до тебе полинуть…»

1. Слово поетеси могло бути таким пристрасним і воно могло долати незгоди, перемагати біль, заглядати в майбутнє, а могло бути ніжним, палким.
2. Познайомилась Леся Українка з Сергієм Мержинським у липні 1897 року в Ялті. Він теж приїхав на лікування. Їх поєднала праця. Мрії, навіть хвороба. Сергій Мержинський був людиною лагідної вдачі. Леся відгукнулася на поклик серця.

(Вальс Шопена №10, (слайд №13)

3. Над урвищем майже висіла гранітна брила, коло її підніжжя кучерявилося щось подібне до моху, валялися облиті дощем і пожовклі на палючому сонці кістки. Видно, орли частенько трапезували в цьому недосяжному людському зорові місці. Трохи вище з вузенької, запорошеної вітровими наносами щілині витикалася велика. Червона, мов пломінь, квітка. На чому вона трималася, як росла, не було видно… Лариса Петрівна і Мержинський стояли, вражені незвичайним видовищем».
4. Леся. Дивно, та й годі: така мертвечина, така суворість – і раптом ніжна, майже неприродна краса.
5. Сергій М. Зірвемо?

Леся. Що ви? Нехай росте.

Сергій. А я хочу для вас… на пам’ять. (Дарує квітку). Забув: у якого то народу є звичай: хлопець, коли хоче одружитися, повинен розшукати дівчині щонайкращу гірську квітку.

3. Леся зашарілася, опустила повіки й промовчала. Вони стояли. Милуючись гірським пейзажем і морем…

6. І були у закохані, любили квіти, так схожі на них. Ніби квітка ломи-камін (як називала едельвейс Леся) пробивалися вони до сонця, до світла…

7. У хвилини розлуки були листи                   (слайд №14)

«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти мій єдиний, зов’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує, чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?

(Вальс Шопена №10)

8.Так писала Леся Українка у 1900 році. А в Мінську самотній помирав Мержинський. Леся, сама тяжко хвора, їде туди, щоб бути з ним. Відчути його дихання.

(Вірш «Все, все покинуть», «Хотіла б я тебе мов хміль обняти»).

 

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

 Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

 Все, все покинуть, з тобою загинуть,

 То було б щастя, мій згублений світе!

 Стать над тобою і кликнуть до бою

 Злую мару, що тебе забирає,

 Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

 З нами хай щастя і горе вмирає.

 

9. Хотіла допомогти, хотілп полегшити його страждання.

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

 Так міцно, щільно, і закрить од світа,

 Я не боюсь тобі життя одняти,

 Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

 Плющ їй дає життя, він обіймає,

 Боронить від негоди стіну голу,

 Але й руїна стало так тримає

 Товариша, аби не впав додолу.

 Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –

 А прийде час розсипатись руїні, –

 Нехай вона плюща сховає під собою.

 Навіщо здався плющ у самотині?

 Хіба на те, аби валятись долі

 Пораненим, пошарпаним, без сили

 Чи з розпачу повитись на тополі

 І статися для неї гірш могили?

10. Він помер у Лесі на руках. Квіток, квіток, як можна більше квіток…

Вся інтимна лірика пройнята ніжністю, глибиною, красою людських почуттів.

(Вірш «Скажи мені любий»)

Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?

Чи то вони всі вже, мов літні дощі, розточились?

 Чи, може, вони розійшлися в осіннім тумані

І висять тепер надо мною, мов хмари важкі, нерухмані?

 

Сторінка 5       (слайд №15)

«Через тумани лихі, через великеє горе, ти світи, моя зоре…»

1. Треба було триматися, жити, працювати, світити людям вогнем свого серця, як справжня дочка Прометея.

(Вірш «Зоря поезії»)

Через тумани лихі, через великеє горе

 Ти світиш мені, моя зоре.

 Ти се була, що встала вогнем опівночі,

 Шлях прокладала ясний через темне, бурхливеє море

 І чарувала новою надією втомлені очі,

 Ти се була, моя зоре!

 Хто ти, мрія чи сон? я не знаю,

 Тільки в тебе я вірю і віри повік не зламаю,

 А як зламаю, зломлюсь тоді, певне, сама,

 Бо задавить ворожая тьма.

 Ти мене до життя пробудила,

 Ти мені очі одкрила,

 Раптом виросли в мене і сплеснули крила,

 І понесли мене вгору шляхом променистим,

 Вгору, все вгору,

 В тую країну простору,

 Де моя зірка зорить світлом рівним і чистим.

 В тую країну, де щастя і горе однаково милі,

 В тую країну, де усміх і сльози однаково ясні,

 В тую країну, де чола підводять похилі,

 Де не сльозами, а співом ридають нещасні.

 Я не журюся, чи рано, чи пізно загину,

 Я не журюся, що світ сей хороший покину,

 Я не журюся – нехай там життя моє гасне.

 Зоре моя! в тебе світло повік буде ясне.

 Інші будуть співці по мені,

 Інші будуть лунати пісні,

 Вільні, гучні, одважні та горді

 Поєднаються в яснім акорді

 І полинуть у ті небеса,

 Де сіяє одвічна краса,

 Там на їх обізветься луною

 Пісня та, що не згине зо мною.

 

2. З вірша постає образ поета-борця, лицаря волі й духу, людини високої мети, сильної волі. Образ «зорі поезії» – місткий і багатогранний. Це образ, що розкриває любов Лесі Українки до свого поетичного покликання й обов’язку перед народом.
3. Про що думала Леся? Що хвилювало її? Десь із давнини долинає до нас голос завжди юної Лесі Українки: «Горить моє серце: чуєте? Люди! Його запалила іскра палкої до вас любові. Ви навчили мене ніжності і жорстокості, пісням своїм і плачам, добру навчили і злу, радощам і стражданням. Мої муки дали мені сил Прометеєвих, терпіння народного. Я ними житиму.

Учитель.

У Лесі Українки є чудові рядки: «Сонце вміє вдавати переможця в останній час перед неминучою поразкою, і так гордо, так весело, без найменшої тіні вечірнього суму. Сипле барвисті дари на небо, на пустиню, на велику ріку і на кожну дрібницю своєї улюбленої країни, що навіть за одну хвилину перед навалом темряви не йметься віри в її неминучості…». Це образ самої поетеси, що до останньої хвилини свого життя була переможцем, бо в «серці мала те, що не вмирає».