Випускна робота на тему "Комунікативно - діяльнісний підхід до вивчення української мови"

ВИПУСКНА  РОБОТА  НА  ТЕМУ

«Комунікативно – діяльнісний підхід до вивчення української мови»

Форма представлення випускної роботи

Звіт про виконану випускну роботу.

Обґрунтування вибору теми випускної роботи

Мова визначає статус держави у сучасному світі і окремої людини в суспільстві та є важливою умовою динамічного розвитку культури, науки, техніки, економіки. Вона передбачає модернізацію освіти, головною метою якої є забезпечення найбільш ефективного соціально-економічного розвитку всього суспільства. Це пов'язано із виконанням нею широкого спектру загальнокультурних функцій, що забезпечують відтворення як історичної спадщини, так і створення та розвитку системи безперервної мовної освіти. Успішне розв'язання цієї проблеми значною мірою залежить від мовної політики держави та здобувачів освіти до життя в суспільстві.

Модернізація змісту шкільної освіти відповідно до Національної доктрини розвитку освіти Державної національної програми "Освіта" (Україна ХХІ століття), Концепції мовної освіти спрямована на становлення і розвиток національно – мовної особистості, яка повинна вільно володіти нормами усної і писемної форм літературної мови, цілеспрямовано використовувати мовні засоби в різних життєвих ситуаціях.

 Особливу роль у розв’язанні цих завдань відведено вивченню рідної мови з огляду на її значущість як засобу спілкування, пізнання, вираження думок.

 Саме комунікативно – діяльнісний підхід до вивчення рідної мови забезпечує інтенсивний мовленнєвий та інтелектуальний розвиток школярів, розвиток мислення учнів, створює умови для реалізації надпредметної функції, яку рідна мова використовує в системі шкільної освіти.

 В процесі вивчення рідної мови за комунікативно – діяльнісного підходу школярі мають можливість удосконалювати надпредметні компетенції, предметні компетенції (комунікативну й мовну зокрема), формувати способи діяльності, що ґрунтуються на видах мовленнєвої діяльності та передбачають розвиток мислення.

 Комунікативна компетенція передбачає оволодіння всіма видами мовленнєвої діяльності й основами культури усного та писемного мовлення, базовими уміннями та навичками використання мови в життєво важливих  сферах та ситуаціях спілкування.

 Мовна компетенція – оволодіння необхідними знаннями про мову як знакову систему й суспільне явище, її будову, розвиток та функціонування; оволодіння основними нормами української мови; збагачення словникового запасу, удосконалення граматичного ладу мовлення учнями; формування здібності до аналізу  й оцінки мовних явищ та фактів.

 Реалізація діяльнісного підходу передбачає домінування інтенсивного мовленнєвого й інтелектуального розвитку школярів, засвоєння лінгвістичних понять, що називають мовні і мовленнєві явища, із зазначенням особливостей функціонування цих явищ та основних видів навчальної діяльності, які відпрацьовуються в процесі вивчення цих понять.

 Комунікативно – діяльнісний підхід має забезпечувати співпрацю- колективну навчально – пошукову діяльність, яка сприяє формуванню пізнавальних мотивів учнів.

Актуальність теми

Нові реалії життя в Україні, її поступове перетворення на демократичну, соціально орієнтовану країну обумовили глобальні зміни у філософії освіти, визначенні її мети, завдань, методів діяльності.

Ми живемо в динамічному світі, що дуже швидко змінюється. Ці зміни стосуються усіх сфер нашого життя: техніки, що нас оточує, політики, яку проводять світові держави, цінностей, на які орієнтуються люди. Наше життя стало безперервним процесом адаптації, і саме від адаптаційного потенціалу та здатності особистості до творчого вирішення проблем значною мірою залежать її успіх та можливості самореалізації.

Сьогодні дитині потрібні не тільки знання, але й високий творчий потенціал, компетентність, сформованість особистісних якостей, які допоможуть знайти своє місце в житті, визначитися з колом інтересів та уподобань, стати активним членом суспільства і щасливою, упевненою у власних силах людиною.

При цьому особливого значення набуває креативність особистості, її здатність до творчого нестандартного мислення, вміння ефективно вирішувати складні проблеми власної життєдіяльності.

У системі освіти творчі можливості, закладені в кожній людині природою, мають бути розвинені та педагогічно скориговані, школа повинна закласти підґрунтя розвитку творчого потенціалу особистості та визначити сталий напрямок цього процесу.

Таким чином, сама освіта повинна стати креативною, тобто відповідати організації навчання, виховання й розвитку творчої активності, де як педагог, так і учень мають сприятливі умови для самореалізації, прагнуть до отримання творчого продукту інтелектуальної діяльності і самостійно створеного нового.

Такі якості можуть бути сформовані у процесі спеціально організованих педагогічних впливів в системі освіти, яка сама є креативною, прагне до творчого вирішення проблем через використання сучасних інноваційних технологій для досягнення визначеної мети.

Як відомо, основою людського спілкування є мов­леннєва діяльність, що передбачає сприймання (ро­зуміння) чужого мовлення (висловлювання, тек­сту) і продукування власного в усній та писемній формах. І зв'язність (когезія), таким чином, висту­пає як одна з особливостей висловлювання (тек­сту), що включає низку інших ознак, засвоєння яких забезпечує відповідний рівень комунікативної компетенції учнів. Мовленнєвий розвиток учня - дуже важлива умова його успішного навчання. У цьому і полягає актуальність теми випускної роботи.

Мета і завдання випускної роботи

Метою моєї роботи є аналіз теоретичного аспекту комунікативно – діяльнісного підходу до викладання української мови у закладах загальної середньої освіти.

Сучасний урок мови - це насамперед урок, на якому вчитель уміло використовує всі можливості учня, весь його потенціал з метою активного розумового розвитку, глибокого й усвідомленого засвоєння лінгвістичних понять, формування комунікативної компетентності та морально-вольових якостей, виховання мовної особистості.

У шкільній мовній освіті особливе місце відводиться концентрації мовленнєвого розвит­ку учнів, у зв'язку з чим формування їхньої ко­мунікативної компетентності набуває особливої ваги.

Отже, виникає потреба розглянути на практиці формування комунікативної компетенції учнів на уроках рідної мови. Вивчаючи рідну мову, звернути увагу на постановку комунікативних завдань, які сприяють комунікативно-діяльнісному підходу, висвітлення комунікативної спрямованості рідної мови, її ролі у широкій соціальній сфері.

Формувати й удосконалювати вміння і навички володіння мовою в усіх формах, видах і типах мовленнєвої діяльності (аудіювання, говоріння, читання, письмо), формувати комунікативні уміння та навички (діалогічне й монологічне мовлення), розвивати компетентності учнів в засвоєнні знань, умінь та навичок, розвивати здібності учнів, вчити набувати досвід діяльності, спілкування і відносин.

Для досягнення даної мети необхідно вирішити такі завдання:

 - розглянути теоретичні основи проблеми: поняття комунікативно - діяльнісної спрямованості;

 -   розглянути шляхи удосконалення мовленнєвого розвитку школярів;

-    описати розроблені прийоми для розвитку комунікативної компетенції;

- формувати емоційно-позитивне ставлення до шкільної навчальної дисципліни «Українська мова», навчити учнів вільно володіти нормами усної писемної форм літературної мови, цілеспрямовано використовувати мовні засоби в різних життєвих ситуаціях, сприяти інтелектуальному, моральному, соціокультурному та естетичному розвиткові особистості, підтримувати інтерес до навчання

Структура, склад випускної роботи

• Теоретичні засади комунікативно – діяльнісного підходу.
• Основні ознаки мовлення.
• Пріоритетні напрямки у мовній освіті.
• Ознаки мовлення за діяльністю.
• Функції мовлення.
• Оптимальні параметри мовленнєвих навичок.
• Процесуальна закономірність компонентів системи навчання.
• Характеристики діяльнісної позиції здобувача освіти в освітньому процесі.
• Методологія діяльнісного підходу.
• Сутність комунікативної спрямованості діяльнісного підходу.
• Комплексні мовно – мовленнєві вправи.
• Провідні характеристики комунікативно – діяльнісного підходу.
• Стратегія комунікативно – діяльнісного підходу.

Стислий опис змісту випускної роботи

Основне завдання сучасної школи – формувати гармонійно розвинену особистість. Важливим компонентом цього складного і багатогранного процесу є мовленнєвий розвиток дитини, оскільки від вільного володіння словом значною мірою залежить загальний розвиток людини, формування її світогляду, вміння налагоджувати стосунки з іншими людьми, самореалізація в суспільстві.

Теоретичними засадами комунікативно – діяльнісного підходу є синтез загально – методичних положень кількох суміжних дисциплін:

• комунікативної лінгвістики – науки, що досліджує загальні закони спілкування, структуру мови в процесі комунікації, взаємодію мовних та позамовних засобів комунікації, залежність організації та використання мовного коду від ситуативних явищ, що визначає її прикладний характер у системі мовознавчих дисциплін;
• лінгвістики тексту, яка вивчає текст як форму функціонування мовної системи, а одним з найефективніших шляхів реалізації комунікативно – діяльнісного підходу у сучасній лінгводидактиці вважається використання саме різнотипних навчальних текстів – результату мовленнєвого спілкування як усного, так і письмового;
• теорії мовленнєвої діяльності, яка розглядає мовлення як активну, цілеспрямовану і мотивовану діяльність, крім того, аналізує функції, мотиви цієї діяльності, її зв’язок із мисленням, розвиток мислення засобами мови й мовлення, процесами породження і сприйняття повідомлень, текстів; вивчає механізми оволодіння рідною мовою.

Комунікативний підхід у вивченні мови має виразно прикладний характер, оскільки передбачає оволодіння лінгвістичним матеріалом у дії, тобто засвоєння лексичної і граматичної системи мови з огляду на їх комунікативну (мовленнєву) значущість, а це своєю чергою, вимагає розкриття сутності такого поняття як «мовлення», а також співвідносного із ним поняття «мова». У науковій літературі направляємо дефініції мовлення, що пов’язано з такими його характеристиками як варіативність побутування, багатофункціональність та структурна складність. Усе це зробило мовлення предметом дослідження таких дисциплін, як лінгвістика, психологія, педагогіка.

У мовознавстві характеристика мовлення традиційно здійснюється через його протиставлення мові, що є системою знаків із закодованими в ній результатами пізнання людиною дійсності, тоді як мовлення – це конкретне говоріння, яке відбувається в часі та має звукове оформлення або письмову форму. Основними ознаками мовлення є активність, динамічність, суб’єктивність, індивідуалізованість, довільність, цілеспрямованість, ситуативність, синтагматичний (лінійний) зв’язок структурних одиниць, мова ж є статичною, об’єктивною, суспільно закріпленою, нецілеспрямованою, неситуативною, абстрактною системою з парадигматичним (вертикальним) зв’язком елементів. Мовлення має також ознаки, які безпосередньо не протиставляються мові, так звані паравербальні характеристики: певний темп, тривалість, темброві особливості, ступінь гучності, артикуляційна виразність, його можна охарактеризувати з огляду на психологічний стан мовця, його комунікативне завдання. Однак, незважаючи на численні відмінності, мова і мовлення утворюють єдиний феномен, адже мовлення є унікальним об’єктивним проявом мови, яка виявляється лише через мовлення, виконуючи таким чином, своє комунікативне призначення. Породжуючи мовлення, мова водночас змінюється і розвивається під його впливом. Діалектичний зв’язок мови і мовлення є не лише фундаментальною лінгвістичною закономірністю, а й визначає такі пріоритетні напрями у мовній освіті як:

-диференціації навчання мови (як певного ідеального, духовного явища) і мовлення (як соціального вияву мови);

- органічне поєднання навчання мови й мовлення, що дозволяє реалізувати всі названі змістові лінії у практиці викладання рідної мови.

У представників психологічної науки також направлення на численні дефініції мовлення:

• мовлення – еволюційно закріплений розвиток вербальних навиків у людській популяції, необхідних для спілкування;
• мовлення – це діяльність спілкування – вираження, вплив, повідомлення – засобами мови, або це мова у дії, по-іншому, це мова

що функціонує в контексті індивідуальної свідомості.

 Отже, мовлення цікавить психологів, передусім, як безпосередній або опосередкований учасник усіх психологічних процесів: будучи задіяним у процес сприймання, мовлення робить його більш детальним і глибоким; у процесах пам’яті вербалізація матеріалу полегшує його осмислення, запам’ятовування і наступне відтворення; врешті, мовлення є основним механізмом людського мислення. Крім того, психологи підкреслюють, що мовлення є діяльністю, а відтак має структуру, аналогічну структурі інших видів діяльності, а також характеризується за відповідними ознаками: за якісною специфікою (трудова, пізнавальна, ігрова), за сферою вияву (зовнішня, або матеріальна, і внутрішня, або теоретична), за результатами (конструктивна і деструктивна), за мірою участі творчого початку (творча, або пошукова, і рутинна, або автоматизована), за участю життєвих сфер вияву людини (когнітивна, психічна, духовна). З огляду на перелічені ознаки мовленнєва діяльність належить до внутрішньої, творчої, когнітивно – психічної з різною мірою конструктивної діяльності.

 Сформульований психологічною наукою діяльнісний підхід до мовленнєвих процесів, синтезований з досягненнями лінгвістичної науки у вивченні мовлення, був узятий за основу досліджень психолінгвістикою, яка вивчає процеси породження мовлення, а також сприйняття й формування мовлення в їх співвідношенні з мовною системою. Крім того, дає змогу звернутись до мови та її явищ як до певної системи орієнтирів, необхідної для діяльності людини, для створення певної мовної професійної картини світу. У зв’язку із цим психолінгвістику по-іншому називають теорією мовленнєвої діяльності (або діяльність  спілкування, або діяльність вербальної комунікації). Діяльнісний підхід ґрунтується на ідеях В. фон Гумбольдта  про мову як своєрідну активність (діяльність0 і положеннях Л. Виготського про словесне значення як єдність спілкування й узагальнення та знакову опосередкованість спілкування. У цілому діяльнісний підхід до мовлення дозволив аналізувати його як певну систему дій або операцій різних ступенів складності та різних ієрархічних значущостей. У межах діяльнісної парадигми теорія мовленнєвої діяльності розглядає також співвідношення мови і мовлення. Н.А.Зимня вважає, що мова – це засіб, а мовлення – спосіб реалізації мовленнєвої діяльності, по-іншому: мовлення – спосіб формування і формулювання думки засобами мовної системи у процесі мовленнєвої діяльності. Таке розуміння мовлення узалежнює його не лише від дії мовних законів, а й від впливу зовнішніх факторів: культурно – історичних традицій носія мови, від індивідуальних особливостей мовця, від умов характеру спілкування. Н.І.Жинкін розвиває думку про діалектичні відношення мови і мовлення, зазначаючи, що мова визначає мовлення відповідно до умов комунікації, трансформуючи суб’єктивне сприйняття дійсності мовцями в об’єктивне, рівнозначне; мовлення, своєю чергою, визначає мову, адже діяльність і людські потреби в комунікації постійно змінюються. Отже, мовленнєва комунікація – це стратегічний процес, основою для якого є вибір оптимальних комунікативних, мовних ресурсів. З огляду на сказане, можна стверджувати, що основною функцією мовлення є комунікативна, зокрема С.Л.Рубінштейн називає мовлення діяльністю спілкування. Тому вивчення мови в закладах загальної середньої освіти, яке має виразну спрямованість, повинно здійснюватись у межах комунікативно – діяльнісного підходу, який передбачає врахування потреб, мотивів спілкування й умов, за яких здійснюється комунікація. Його дидактичний потенціал криється також у тому, що саме він покладений в основу чинних шкільних програм з української мови.

 Комунікативно – діяльнісний підхід передбачає дотримання принципу цілісного вивчення мови і мовлення, а відтак забезпечує передовсім мовленнєвий розвиток здобувачів освіти, сприяє підготовці фахівців, які вільно володіють передусім практичною мовою. Засвоєний мовний матеріал розвиває розумові здібності здобувачів освіти, забезпечить формування відповідних мовленнєвих навичок й умінь успішно спілкуватися в різних життєвих і професійних ситуаціях. Зазначимо, що мовленнєві навички – це мовленнєві операції, що здійснюються за оптимальними параметрами: неусвідомленість, повна автоматичність, відповідність мовним нормам, задовільний темп виконання, стійкість. З огляду на діалектичну єдність мови і мовлення, наявність у здобувачів освіти стійких мовленнєвих навичок залежить від вироблення мовних навичок. Мовленнєві вміння належать до спеціальних і передбачають здатність мовця виконувати мовленнєві дії відповідно до комунікативних умов і мети спілкування, а їх вироблення сприяє розвитку творчих здібностей учнів. Успішна мовленнєва комунікація залежить й від особистісних якостей мовця: здібностей здобувачів освіти до мовленнєво – комунікативної діяльності, ступеня оволодіння мовленнєво – комунікативними навичками й уміннями, наявності мовного чуття, словесної пам’яті.

 Комунікативно – діяльнісний підхід передбачає також застосування  лінгводидактичних принципів, серед яких принципи пізнавально – практичної та функціонально – комунікативної спрямованості, а відтак впровадження комунікативної та когнітивної методик навчання рідної мови, що виражається у змісті дидактичного матеріалу та прийомах його подачі.

Одним із шляхів реалізації мовної політики є комунікативно-діяльнісний підхід до вивчення мови. На думку М. Пентилюк, комунікативно-діяльнісний підхід передбачає дотримання принципу цілісного вивчення мови і мовлення. Г. Шелехова вважає комунікативно-діяльнісний підхід одним із основних у навчанні рідної мови, за якого процес оволодіння мовленням має здійснюватися в ході розв'язання усних і письмових завдань, розташованих у порядку наростання їх складності.

Розглянемо складові поняття "комунікативно-діяльнісний підхід". Підхід - категорія, яка включає в себе поняття "стратегія" навчання. Отже, підхід - основна системоутворююча категорія, яка визначає вибір, процесуальну закономірність компонентів системи навчання.

Діяльнісний підхід у навчанні передбачає:

-переорієнтацію навчання з традиційного засвоєння і запам'ятовування готових форм знань на процес їх отримання і функціонування;

-формування основних видів діяльності - спілкування, пізнавальної і навчальної діяльності, - співвідношення і пріоритет яких змінюватимуться впродовж навчання;

-цілеспрямоване формування основних умінь і навичок як розумових дій на основі поетапного їх відпрацювання.

Він дає можливість розглядати процеси спілкування, пізнання і учіння як діяльності, а також прослідкувати їх розвиток від практичного рівня до знаково-символічного.

Можна виділити декілька характеристик діяльнісної позиції здобувача освіти в освітньому процесі:

-стійка навчальна мотивація (пізнання, спілкування у формі співробітництва): "Мені це цікаво, потрібно"; здатність формулювати мету та визначати умови її досягнення (цілепокладання та цілеутримання): "Я розумію, що і чому виконую";

-володіння діями (предметними та мисленнєвими), які дозволяють вирішувати навчальні завдання (тобто досягти мети): "Я знаю, як досягти результату";

-здатність до самоконтролю та самооцінки результатів навчальної діяльності: "Я можу оцінити отриманий результат і свою роботу; я бачу, що потрібно ще зробити, щоб покращити результат".

Методологія діяльнісного підходу дозволяє представити процес навчання як чітко сплановану систему засвоєння знань, активно працювати над розвитком мовленнєво - мисленнєвих здібностей, формувати діяльнісне ставлення до процесу навчання. Діяльнісний підхід висуває на перший план комунікативний аспект мови та інтеграцію різних сторін, пов'язаних з процесом спілкування.

Аналіз поглядів лінгводидактів (М. Вашуленка, М. Львов, М. Пентилюк, К. Плиско) дозволяє зазначити, що суть комунікативної спрямованості мовної освіти полягає у навчанні здобувачів освіти розв'язувати комунікативні завдання, що сприяє оволодінню творчим мисленням та спілкуванню рідною мовою.

Саме лінгвістичний аспект у комунікативному підході до навчання передбачає оволодіння мовою як одним з найважливіших засобів в усіх видах мовленнєвої діяльності, що дозволяє здобувачу освіти на цій основі створювати власні тексти, будувати діалоги і висловлювання (осмислювати мету, планувати і контролювати своє висловлювання), формує культуру спілкування.

  Здобувачі освіти набувають уміння вільно висловлювати свої думки в усній і письмовій формі, послуговуючись необхідними мовними засобами, що відповідають меті, змісту мовлення й умовам спілкування, що сприяє розвитку мислення, його образності, емоційності висловлювань, осмисленню значення мови як знаряддя спілкування і розуміння навколишнього світу. Комунікативний підхід до побудови освітнього процесу передбачає активізацію власної навчально-пізнавальної діяльності здобувачів освіти. Важливо, щоб у результаті навчання у них відбулися зміни, які визначаються не тільки набутим життєвим досвідом, засвоєними знаннями у процесі навчання, але і характером його діяльності, ставленням до неї, рівнем пізнавальних інтересів, готовністю до самоосвіти і самовиховання.

Комунікативна спрямованість навчання активізує формування всіх видів мовленнєвої діяльності: уміння слухати, говорити, читати, писати. Так мова розглядається не просто, як один з предметів навчального процесу, а як універсальний засіб спілкування на основі знакової системи, що відображає світ.

Доцільно, щоб здобувачі освіти не тільки засвоювали необхідний обсяг теоретичних знань, практичних умінь і навичок, але і розвивали мовленнєво-мисленнєві здібності. Мова тісно пов'язана з мисленням. Навчити гарно висловлюватись не можна, якщо відсутня культура мислення, якщо здобувач освіти не знайомий з різними видами мисленнєвих операцій, наприклад, такими, як: мислення за аналогією, індуктивне і дедуктивне, критичне й аналітичне мислення.

Опрацювання частин мови допомагає розвивати мисленнєві операції, будувати зв'язні висловлювання із застосуванням набутих знань щодо особливостей граматичних категорій частин мови та їх синтаксичних властивостей, розрізняти їх комунікативно-стилістичну функцію, помічати та виправляти словотвірні та стилістичні огріхи у власному та чужому мовленні.

Набути необхідних умінь допоможуть комплексні мовно-мовленнєві вправи, що передбачають:

• редагування текстів відповідно до стилістичних комунікативно виправданих норм української мови;
• реконструкцію висловлювань шляхом заміни мовних одиниць іншими, утвореними різними способами;
• побудову речень, висловлювань.

Дидактичний матеріал до вправ під час вивчення частин мови має бути текст. Учені-методисти (Л. Варзацька, М. Вашуленко, Є. Гопштер, С. Караман, М. Пентилюк) вважають опору на текст найефективнішим засобом реалізації комунікативно-діяльнісного підходу до вивчення лінгвістичного матеріалу. Вивчення мовних явищ на основі тексту є методично виправданим тому, що усвідомлюючи структуру мови (у тому числі і граматичну), здобувачі освіти оволодівають її засобами, вдосконалюють власне мовлення, надає йому таких якостей, як логічність, точність, виразність, доречність. Знання й уміння з морфеміки і словотвору конкретизуються в безпосередньому зв'язку з граматичними ознаками різних частин мови, тому спеціально дібрані до вправ тексти мають передбачати поступове розширення й ускладнення як завдань, так і мовного матеріалу.

Реалізація комунікативно-діяльнісного підходу під час вивчення морфології створює підґрунтя для подальшого розвитку та систематизації здобутих знань, удосконалення мовно-мовленнєвих умінь і навичок, що сприяє безперервному формуванню мовної, мовленнєвої та комунікативної компетентності.

Комунікативну компетенцією розуміють як оволодіння всіма видами мовленнєвої діяльності та основами культури усного і писемного мовлення, базовими уміннями і навичками використання мови у життєво важливих сферах і ситуаціях спілкування.

Комунікативність при вивченні частин мови виявляється у мовленнєвій діяльності як комунікативно-діяльнісний підхід. Він ставить за мету навчання мови через мовлення і заснований на таких ключових поняттях, як "спілкування", "культура", "мотивація". До провідних характеристик цього підходу належать:

• адекватність до реального спілкування;
• пріоритет мовленнєвої діяльності у взаємозв'язку всіх її видів;
• застосування активних форм спілкування (бесід, диспутів, конференцій, круглих столів, обговорень, що дають можливість висловити свої думки в діалозі чи монолозі);
• синхронність, послідовність.

На сучасному етапі розвитку методики навчання рідної мови особливої популярності набувають елементи ситуативного навчання. Відомо, що принцип ситуативності є одним із важливих для комунікативного методу навчання мови. Адже комунікативність у навчанні обов’язково передбачає ситуативність. На сьогодні все більше методистів і вчителів визнають необхідність ситуативного забезпечення навчально-мовленнєвої діяльності здобувачів освіти на уроках української мови. Особливо це стосується таких етапів уроку, як пояснення нового матеріалу і формування мовно-мовленнєвих умінь і навичок здобувачів освіти.

Ситуативний підхід до навчання української мови  передбачає специфічну організацію навчального процесу. Саме в ньому моделюється реальна життєва функція мови. З огляду на це навчання рідної мови здобувачів освіти має на меті використання начально-мовленнєвих ситуацій, які заздалегідь моделюються вчителем, а потім застосовуються на уроках української мови.

Для забезпечення комунікації на уроках української мови, тобто для введення здобувачів освіти у мовленнєву ситуацію, необхідні: наявність предмета розмови, розуміння школярами мети висловлювання та умов спілкування, достатніх для здійснення висловлювання. Важливо, щоб, вводячи здобувачів освіти у навчально-мовленнєву ситуацію, вчитель знав і враховував такі три моменти:

• з ким учень хотів би спілкуватися;
• як він поставиться до предмета розмови;
• який рівень мовної підготовки учня, його фактичні можливості.

Навчально-мовленнєва ситуація може передбачати як об’ємні висловлю­вання (повідомлення) учнів, так і короткі фрази діалогічної, а частіше полі логічної форми. Ситуація, що зумовлює мінімальне висловлювання наприклад, одну фразу, звичайно називається мікро ситуацією цілі серії мікро ситуацій лежать в основі побудови завдань на формування мовле­ннєвих умінь і навичок здобувачів освіти слід зауважити, що в правильно побудованому навчальному процесі практично всі, навіть розрізнені однофразові висловлю­вання, можуть мати ситуативний характер.

Побудова навчально-мовленнєвої ситуації починається з вибору предмета    розмови, що зумовлює вживання лексичних одиниць у відповідних граматичних формах.

Предмет розмови має бути конкретним. Учителеві важливо чітко розмежовувати поняття предмета розмови і розмовної теми. У другому випадку йдеться лише про тематичну сферу, яка може включати багато конкретних предметів для розмови. Тому помилкою буде запропону­вати двом учням говорити на тему «Спорт» . у цьому випадку завдання буде надто загальним і фактично безпредметним.

Дуже добре, якщо предмет розмови, запропонований учителем, буде близьким учням, тобто стосуватиметься фактів і обставин з їхнього життя. Саме на цій основі будується стратегія комунікативного - діяльнісного підходу до навчання мови.

Слід зазначити, що іноді навіть буденна тема, якщо її вдало сформулюва­ти може стати приводом для комунікації. Здебільшого це буває тоді, коли учитель лише спрямовує школярів на зміст розмови і дає змогу по-різному інтерпретувати його. Такі нерозкриті теми, даючи поштовх до розмови, лишають за учнем право вибору (уточнення) її змісту і спонукають його до самовираження та формування власної позиції, власного судження про предмет, що, зрозуміло, сприяє його розвитку.

Для презентації тем з комунікативною спрямованістю застосовую так звані картини з нерозгорнутим сюжетом, де показані особи або предмети, намічені дії або їх результати, але хід і подальший розвиток подій переноси­ться сферу здогадки. Наприклад : «Хлопчик стоїть біля замкнених дверей квартири і плаче» або «Дівчинка у святковій шкільній формі йде вулицею з букетом квітів» тощо. Такі картини спонукають здобувачів освіти до з’ясування того, що передувало епізоду і що буде потім. Яскравими прикладами такого унаочне­ння можуть бути малюнки, різноманітні ілюстрації українознавчого характе­ру, фотографії рідних, учнів тощо.

У практиці навчання школярів рідної мови дуже часто спостерігається лише псевдо комунікація. Як правило, вчитель пропонує учням завдання відтворити запропонований зміст (описати картину, використовуючи подані слова, переказати текст або вивчений діалог, констатувати загальні невідомі факти тощо). У таких випадках мовлення учнів не несе нової інформації, а сам процес спілкування між школярами відбувається формально.

Правильне формулювання комунікативного завдання має принципове значення для здійснення розвивальної функції навчання рідної мови учнів. Тому вчитель, пропонуючи завдання комунікативного характеру, має обов’язково усвідомлювати його як проблему для здобувача освіти. Комунікативне завдання має ставити перед необхідністю яко­гось самостійного рішення, пошуку, конструювання власної мовленнєвої діяльності, самостійного вирішення проблеми.

Всі етапи уроку треба будувати на основі тематично близьких текстів, а не окремих слів чи ізольованих речень. Зокрема, до кожної теми добираю сукупність текстів, у яких виучувані мовні явища є типовими, виконують основне смислове значення, спеціально підібрані тексти у поєднанні з дидактичною грою, картиною, малюнком включають дітей у таку мовленнє­ву діяльність, яка одночасно націлює їх на розв’язання граматичних завдань. Такі комплексні вправи оптимізують освітній процес, дають змогу органічно поєднати на уроці дидактичні, виховні та розвивальні цілі.

У процесі ознайомлення з новими знаннями добираю методи, найбільш доцільні для даного уроку. Розкриваючи сутність правил, добираю сукупність вправ і завдань, які забезпечують дедуктивний шлях міркування від загального положення до часткового, відведення часткового від загального. Такі способи створення мовленнєвої ситуації, як аналіз тексту, відновлення, зіставлення, переконструювання тощо забезпечують комплекс­не вирішення мовленнєвих і граматичних завдань.

Таким чином, опора на текст під час вивчення мови створює умови для того, щоб удосконалення граматичних знань і розвиток комунікативних умінь здійснювались у взаємозв’язку і дієво одночасно .

Висновки

 Розглядаючи мовну підготовку в такому плані, слід відзначити, що навчати мови - це означає не тільки давати знання про мову, а й навчити користуватися мовою як засобом спілкування, критично мислити, отримувати інформацію з усіх доступних джерел, оцінювати її, розуміти співрозмовника, формулювати власні думки.

З погляду комунікативно-діяльнісного підходу, спілкування - це не лише обмін інформацією (комунікація), але і встановлення взаєморозуміння між людьми, обмін знаннями, діями, цінностями і міжособистісне спілкування, що є найважливішою передумовою розвитку здобувача освіти, його пізнавальних і творчих здібностей.

Під комунікативно-діяльнісним підходом і навчанням на його основі розуміють організацію освітнього процесу, основу якого складає комунікативна взаємодія, що забезпечує участь кожного з них як об'єкта і суб'єкта пізнавальної діяльності. Такий підхід реалізується використанням методів і прийомів роботи, що забезпечують спільну пізнавальну діяльність здобувачів освіти: взаємонавчання, робота у парах, взаємоконтроль, бесіда, дискусія та інші. Він передбачає співробітництво у навчанні, у якому зацікавлені, як вчителі, так і здобувачі освіти. Колективна навчальна, переважно пошукова діяльність, сприяє формуванню пізнавальних мотивів, у результаті чого знання і уміння засвоюються свідомо.

Навчання на основі комунікативно-діяльнісного підходу відповідає сучасним вимогам до освіти і потребує особливої уваги.

Література

1.Вашуленко,  М. Перспективність і наступність у навчанні української мови в початковій і середній школі/ М. Вашуленко// Українська мова і література в школі. - 2001. - 15-20 с.

2.Гопштер Є. Комунікативно-діяльнісний напрямок вивчення словотвору/ Є. Гопштер// Українська мова та література в школі. - 2005. -  6-8 с.

3.Пентилюк М. Наукові засади комунікативної спрямованості у навчанні рідної мови/ М. Пентилюк// Українська мова і література в школі. - 2009. - 8-10 с.

4.Пентилюк М. Концептуальні засади комунікативної методики навчання української мови/ М. Пентилюк, О. Горошкіна, А. Нікітіна// Українська мова та література в школі. - 2006.  - 15-20 с.

5.Плиско К.М. Принципи, методи і форми навчання української мови (Теоретичний аспект)/ [Навч. посіб.]/ К. Плиско. - Харків: Основа, 1995. - 240 с.

6.Словник-довідник   з української лінгводидактики: навч. посіб./ О.М. Горошкіна, А.В. Нікітіна, О.Л. Попова; За ред. М.І. Пентилюк. - К.: Ленвіт, 2003. - 149 с.

7.Шелехова,    Г. Сучасні підходи до навчання рідної мови в загальноосвітній середній школі/ Г. Шелехова// Українська мова і література в школі. - 2008. 2-5 с.