Вірші у мнемотаблицях

Листячко дубове, листячко кленове

жовкне і  спадає тихо із гілок.

Вітер позіхає, в купу їх згортає

попід білу хату та на моріжок.

Айстри похилились, ніби потомились -

сонечка немає, спатоньки пора!

А красольки в'ялі до землі припали.

Наче під листочком вітер догоря.

Соловеєчку, співай!

Колосися, жито!

Це Вітчизна – рідний край, любо в ньому жити.

Тут бабуні й дідусі, і сім'я весела,

й наші родичі усі по містах і селах.

Мови рідної нектар додає нам сили…

Будить душі тут кобзар – щоб заговорили.

Не легенда, не міраж, - сколихнеш орбіту,

Україно, раю наш, квітко цього світу.

Моя країна – Україна, сонячна держава.

І дорослому, й дитині жити в ній цікаво.

Щовесни сади квітують, солов'ї співають.

У країну Україну гості приїжджають:

із Америки, з Кавказу, з Праги і Варшави.

Бо в країні Україні гостювать  - цікаво.

У столиці – світлі лиця.

В селах – щирі люди.

я

Я за тебе, Батьківщино,  завжди горда буду!

Весною Чижик молоденький, такий співучий, проворненький,

в садочку все собі скакав, та якось в западню й попав;

сердега в клітці рветься, б'ється… А Голуб бачить та й сміється:

-А що? Попавсь? От тобі й на!

Вже, певно, голова дурна…

Ото на себе не надійся, чужому лихові не смійся!

Не бійсь, мене б не піддурили, хоч як би не хитрили,

бо я не Чижик! Ні… оце! –

аж гульк – і сам піймавсь в сильце.

По діброві вітер виє, гуляє по полю,

край дороги гне тополю до самого долу.

Стан високий, лист широкий марно зеленіє.

Кругом поле, як те море широке, синіє.

Чумак іде, подивиться та й голову схилить,

чабан вранці з сопілкою сяде на могилі,

подивиться – серце ниє:

кругом ні билини!

Одна, одна, як сирота на чужині,  гине!..

А дощик йшов і тішився весною,

 то накрапав, то воду лив стіною.

Він стиха барабанив, брав сопілку,

в садочку колихав вишневу гілку.

Співав для кожної травинки і листочка,

стрибав щодуху в річку із місточка.

Голубив сонну землю, пестив квіти, в косички заплітав вербові віти.

Під парасолькою крокуємо з тобою, а дощик поруч йде і тішиться весною.

Жили собі дід та баба.

Ходили вони щоранку ліс корчувати, щоб на тому місці поле орати.

Як тільки ото вони вийдуть за ворота, одразу на подвір'я прилітає лебідка, скине із себе крила,  обернеться

дівчиною,

витопить піч, їсти наварить, попере й знову летить собі.

І не треба було старим домівкою клопотатися.

Старі дивувалися, звідки такий доброчинець узявся.