Збірка матеріалів для 3 класу "Легенди світу"

 

КИБИНСЬКА ЗОШ І – ІІІ СТУПЕНІВ

 

 

 

Легенди

світу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КИБИНСЬКА ЗОШ І – ІІІ СТУПЕНІВ

 

 

 

 

 

ЛЕГЕНДИ СВІТУ

 

 

 

 

 

Матеріал підготували

      учні                                                         батьки

Боюка Надія                                                                     Ольга Григорівна

Іванова Ангеліна                                                             Марина Іванівна

Голота Дарина                                                                 Яніна Валеріївна

Кайдас Катерина                                                             Ольга Степанівна

Канцібер Вікторія                                                            Мар'яна Степанівна

Коваленко Анастасія                                                      Людмила Василівна

Осіпенко Аліна                                                                Віта Василівна

Ребрик Світлана                                                              Віта Миколаївна

Стрюк Олександра                                                         Світлана Миколаївна

Шнипенко Анна                                                              Лариса Михайлівна

 

 

 

Упорядник

Ребрик Яна Іванівна

Боюка Надія

В чудовому місті Миргород

Народилось гарне немовля,

Ви зрозуміли, певно, що то була я.

Матуся й татко так раділи,

Все на руках мене носили.

Та думали, яке ім*я дитині дать.

Недовго думали вони

Та Надією нарекли . 

 

Латаття

      За оповіддю, латаття - це діти красуні графині, захопленої в мул болотяним царем. Убита горем мати графині щодня ходила на берег болота. Одного дня вона побачила чудову білу квітку, пелюстки якої нагадували колір обличчя її дочки, а тичинки - її золотисте волосся.

Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози, старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.

В одному селі росли і розцвітали красиві вродою і станом чорноокі працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.

      Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з'явились білі пуп'янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села і, неначе злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, невідомі квіти розцвіли яскравим сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця. А ввечері, з заходом сонця, ховалися від чорної ночі.

З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, просипаються з заходом сонця.

Легенда про гвоздику

Яскраво червоний колір гвоздики, що так приємно милує зір, таїть у собі водночас немовби щось зловісне, ніби нагадує кров; і справді у багатьох випадках історія цієї квітки, виявляється, пов’язана з цілим рядом кривавих історичних подій, починаючи вже із самого грецького міфу, котрий оповідає про її походження.

Розповідають, що якось богиня Діана, повертаючись роздратованою з невдалого полювання, зустрілася з врод-ливим пастушком, котрий весело грав на сопілці. Вкрай розгнівана богиня картає пастуха за те, що той розігнав своєю музикою всю її дичину, й погрожує вбити його. Пастушок виправдовується, клянеться, що ні в чому не винен, і благає пощади. Але богиня, не тямлячи себе від люті, кидається на нього й вириває йому очі.

Я вечірньою порою

Полила квітник водою,

Щоб не в*янули гвоздики,

А росли собі великі…

 

 

Барвінок(легенда)

      Ще за тих часів, коли в Карпатах люди поклонялись язичницьким богам, теплої купальскої ночі молодь бавилася біля яскравої ватри. А потім дівчата, співаючи, опускали в швидкі води Черемоша барвисті вінки. Нехай пливуть до милого, хай причарують його серце навіки, хай зв'яжуть серця вірним коханням на все життя.

     Однієї такої ночі дівчата  плели вінки, слухаючи пісню хвиль Черемоша, ловлячи голоси статних легенів, котрі гуляли на березі ріки. Ось вінки і сплетені. Лунко сміючись, веселою ватагою побігли юні чарівниці доЧеремоша, аби кинути вінки на воду. Лише Лади, наймолодшої і найвродливішої, не було серед дівчат. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс та й заблукала. Злякалася Лада, опинившись сама-самісінька в нічному лісі. Почала гукати своїх подруг. Та дарма. А ніч,ця чудова купальська ніч, творила в лісі справжні дива: чулися голоси якихось незнаних птахів, на галявині завели свій танок лісові дівчата-мавки. Під темними кущами розквітали небачені квіти. Вони розкривали свої ніжні пелюстки і сяяли сріблясто, манили до себе, ніби обіцяючи розкрити якусь незвидану таємницю. Нахилилася Лада, зірвала квітку, вплела до свого барвистого вінка. І сталося диво: засвітився вінок голубуватим світлом. Замість різнобарвних лісових квітів постали у вінку темно-зелені гладенькі листочки, а з-поміж них виглянули ніжно-блакитні п'ятипелюсткові квіти. І почула дівчина тихий голос, народжений нічним вітерцем:

- Памятай, Ладо, що п'ять пелюсток цієї квітки - то п'ять засад щасливого подружнього життя. Запам'ятай їх і збережи в серці своєму на все життя: перша пелюстка - то краса, друга - ніжність, третя - незабудність, четверта - злагода, п'ята -вірність. Будь щаслива і...

Замовк голос, приліг вітерець між трав лісових, стало навкруги тихо-тихо.

І тоді якась невідома сила повела дівчину через ліс. Почало благословлятися на світ. Лада опинилася на крутому березі Черемоша. Нікого там уже не було. Молодь давно додивлялась останні сни купальскої ночі по своїх оселях. Стояла Лада над Черемошем і все вагалася: чи кидати їй цей дивний вінок у кришталеві води, чи зберегти його для себе? Не помітила, як підійшов до неї леґінь красний, торкнувся легенько рукою її плеча і мовив:

-  Ти забарилася, Ладо, зі своїм вінком. Черемош його не прийме. Може мені подаруєш той вінок?

Не промовила дівчина ні слова. Мовчки простягнула красному легіню цей вінок. А потім гойдалися дерева, сп'яніло плив зелений ліс, і радісно шепотіли хвилі Черемоша. Вінок упав на траву, розсипався, розрісся веселими зеленими стежками попід кущами, глянув на світ блакитними очима квіточок... Довге і щасливе життя прожила з того часу Лада зі своїм судженим, а молодь відтоді плете вінки із барвінку, аби не переводилося на нашій землі щасливе і вірне кохання.  

Барвінок стелиться низенько,

Не клякне в приземку стебло.

Чи не тому в барвінку, ненько,

І взимку листя зелененьке,

Що від землі бере тепло.

Барвінок оберігає від нечистих сил та чаклування. Його вішали над дверима.

 

Легенда про ялинку

     Колись наша земля була пустельна, непривітна. Не шуміли  на ній ліси, не співали птахи, не плавали в річках риби, не цвіли барвисті квіти. Володарював у світі страшний Маракара -дух мороку і смерті. Під його рукою в непроглядній безодні жили тіні, жалюгідні й безмовні. Вони прислуговували Маракарі. А в небесному дивоколі, у краю сонця Ярила, було весело й вільно, легко й безжурно. Там лунали пісні, там жили безтурботні істоти - птахи й діти, летючі квіти і наділені мовою риби. За старшого в тім краю був сонячний син Яровит.

   Якось він оглядав безмежні простори своїх володінь і побачив жахливе царство Маракари. Засумував  дуже і звернувся до батька Ярила так:

-  Ясноликий батьку, чи не годилося поділитися навіть з темною прірвою Маракари нашою радістю? Негарно радіти самому, якщо хтось на світі страждає та потерпає. Подаруємо мешканцям темного царства життя й веселощі.

-  Сину мій, - зітхнув Ярило - вже віки минули відтоді, як я посилаю в ущелину Маракари промені життя, але там мертво, жодного руху. Не приймає володар мороку зернят любові.

-  Тоді я сам піду туди, - наклав собі Яровит, - запропоную Маракарі, хай засіється його світ квітами та деревами, живими серцями і піснями. Хай тіні, що никають там, стануть людьми.

-  Що ж, - згодився Ярило, - твоя воля - священна, бо вона жадає добра. Іди, мій сину, куди кличе твоє серце.

Кинувся Яровит до моторошної безодні, а супроводжували сонячного принца друзі - квіти, метелики, птахи, риби й діти. Та на краю темної ущелини перед ними постав сам Маракара, насупився, дивлячись на пришельця із світлого краю.

-  З чим завітав до мене? - грізно запитав він.

- Хочу подарувати твоєму краєві скарби серця, - лагідно всміхнувся Яровит, - волію засіяти землю квітами, деревами, травами. Нехай у водах попливуть риби, у повітрі полетять птахи й метелики.

- А ти станеш, повелителем? - насмішкувато запитав Маракара.

-  О ні, це мій тобі дарунок!

-  Гаразд! - раптом згодився володар мороку. - Ввійди до мого царства, живи тут. І твої супутники, хай живуть. Тільки залишайся з ними доти, доки розквітне тут бодай одна квітка.

-  Залишаюся! - згодився Яровит.

-  Та перед тим, як зайти, - не вгавав Маракара, - залиш на брамі мого світу свої відзнаки і скарби. Стань звичайною людиною. Тільки за цієї умови зможеш жити в моєму, царстві.

- Хай буде так! - весело погодився принц.                    

-  Тоді входьте!

Кинулися до безодні птахи й діти, риби та квіти, метелики і бджоли, трави та дерева. Увійшов у темний край і Яровит, залишивши в заклад Маракарі сонячне намисто, грізні вогняні блискавиці, самоцвітні небесні камені, що вселяли здатність передбачати, бути могутнім, пересуватись у просторі й часі. Став принц звичайною людиною. Ожила земна безодня. Розквітли пустелі, покрилися травами й гаями, полетіли в небі птахи, засміялися діти в перших селищах, наповнилися озера, моря, ріки та океани барвистими рибами.

 Зловтішно засміявся Маракара. І звелів слухняним тіням схопити Яровита і замкнути до високої вежі, оточеної звідусюд непрохідними болотами та ущелинами. Зсередини в’язниці вартували люті дракони, а ззовні - пустельна безодня, через яку шляху не було.

І став Маракара володарем над Яровитовими друзями - птахами, рибами, метеликами, квітами та людьми. І почав їх нечувано мучити, катувати, п’ючи їхні соки та кров. Побачив батько Ярило усе те, засмутився вельми. І звернулися до нього квіти й дерева, благаючи:

-   Вогняний наш батьку, допоможи своєму синові Яровиту, звільни його! І тоді ми зможемо втекти від зрадливого Маракари!

- Не можу,-  відповів на те Ярило. - Ви своєю волею ввійшли туди. Самі ж повинні звільнити Яровита. Якщо я ввійду у безодню, морок настане у світлих світах, погасне життя в небесному дивоколі.

Зібралися квіти і дерева на велику раду, як звільнити Яровита?

-  Я спробую, - сказала Ялина. - Вкорінюся на скелі під темницею і дотягнуся до його вікна.

Попросили квіти й дерева Вітру, щоб дихнув він над прірвою і переніс бодай кілька ялинових зернят до підніжжя похмурої вежі. Послухався Вітер.

Одне зернятко склювали чорні круки. Друге висохло від спеки. Трете впало до безодні. Четверте загубилося між камінням. П’яте не проросло. Шосте змили бурхливі води. І лише сьоме вкорінилося в щілині й пустило паросток.

    Тривожно чекали квіти й дерева, хвилювалися: чи не помітять  люті   вартові  дракони  зеленої  ялинки? За одну- однісіньку ніч виросла молода, міцненька ялинка, простягнула лапаті руки-віти до принца, прошепотіла на світанні:

- Втікай, сонячний сину! Тебе чекають твої друзі, за тобою сумує батько Ярило!

Протиснувся Яровит крізь віконце, ледве тримаючись виснаженими руками за каміння. Та гілки Ялини тримали принца над прірвою, і він неушкоджений приземлився до підніжжя вежі. А вже ліани сплели для нього міст над ущелиною. А вже птахи чекають його, щоб нести до батька, у вільне дивоколо, а вже простягає ласкаві руки-промені Ярило – Володар Життя й Радості, щоб обійняти коханого сина. І сказав Ярило:

-  Славна ти будеш між рослин, добра й мудра Ялино! Дарую ж тобі нескінченну юність. Хай твоя невмируща зелена крона нагадує всім про твій подвиг.

Ластівка

     Колись на землі жив страшний змій, який живився кров'ю тварин. Змій послав комара куштувати у тварин кров: язик у комара на той час був довшим, аніж тепер. Комар, помандрувавши по світу, повідомив змія, що найсолодша кров у коня. Змій посилає його на пошуки вдруге. Через якийсь  час комар прилітає й каже, що людська кров солодша за кров усіх тварин на світі. Не встиг комар скінчити мови, як до нього підлетіла ластівка й відірвала в нього язика, щоб він не говорив на людину. Комар злетів і запищав. Змій розгнівався на ластівку і схопив її за хвіст. Ластівка вирвалась із рук змія, лишивши в них середину хвоста, і залишився в ластівки хвіст назавжди в такому вигляді, в якому він є нині.

 

Швидко скрізь цей птах літає,

Безліч мошок поїдає,

За вікном гніздо будує,

Тільки в нас він не зимує.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Голота Дарина

Тепер представлюся вам я.

Дарина – ось моє ім*я.

Весела дівчинка та спритна.

І по секрету вам скажу,

Що на місці на одному

Я й хвилинки не сиджу.

І співати, й танцювати

Я ще змалечку люблю.

 

Легенда про походження калини

Колись на нашу землю напали татари. Вони захопили в полон дівчат і примусили бути провідниками до осель, де жили їх рідні. Дівчата завели чужинців у непрохідні лісові хащі, подалі від свого поселення. Напасники не могли звідти вибратися, а патріотки, незважаючи на жахливі тортури, відмовились показати їм дорогу. Розлючені чужинці порубали дівчат шаблями і там, де пролилася кров бранок, зросли калинові кущі з кетягами яскраво-червоних ягід.

Плоди калини ніби краплини крові, пролитої свободо- любивими дочками українського народу, а кожна насінина схожа на людське серце...

Калина пишним білим цвітом

Покрила квіти навесні.

А восени, як згасне літо,

Дарує ягідки рясні.

Зриваймо кетяги калини,

Не забуваймо лиш про те:

Калина – символ України,

Калина – дерево святе.

 

*У  лузі калина з квіточками, неначе матуся з діточками.

* Весною калина білим квітом квітує, а восени червоні ягідки дарує.

* Запишалася калина, неначе красная дівчина.

* Який кущ, така й калина; яка мати , така й дитина.

* Любуйся калиною, поки цвіте, а дитиною, коли росте.

Мак

Коли Господь створив землю, тварин і рослини, всі були щасливі, окрім Ночі. Як не старалася вона за допомогою зірок і жучків, що світяться, розсіяти свій глибокий морок, дуже багато краси природи вона приховувала, чим всіх відштовхувала від себе. Тоді Господь створив Сон, сновидіння і марення, і разом з Ніччю вони стали бажаними гостями. З часом в людях прокинулися пристрасті, одна людина навіть задумала убити свого брата. Сон хотів зупинити її, але гріхи цієї людини заважали йому підійти. Тоді Сон у гніві увіткнув свій чарівний жезл в землю, а Ніч вдихнула в нього життя. Жезл пустив коріння, зазеленів і, зберігаючи свою зухвалу силу, сон перетворився на мак.

 

Запалали в чистім полі

Квіти гарні, всі червоні.

То палає влітку так

Польовий червоний мак.

Півонія

      Якось богиня Флора — володарка земельного світу рослин і квітів — зібралася у далеку мандрівку. На час своєї відпустки вона хотіла залишити заступника. Флора зібрала всі квіти, щоб ті самі вибрали заступника богині. Всі квіти були зачаровані красою і витонченістю троянди і воліли саме її обрати на цю посаду. Але півонія була категорично проти. Вона вважала, що кращої і тендітнішої за неї немає нікого. Півонія із зневагою дивилася на троянду, бундючилася і червоніла, щоб перевершити її величиною і кольором. Звичайно, така поведінка обурила всіх, і квіти обрали троянду. Щоб покарати півонію за її негідну поведінку, Флора повеліла, щоб ця гордовита і чванлива квітка назавжди залишалася такою надутою і порожньою. «Нехай жоден метелик не дарує їй своїх поцілунків, нехай жодна дівчина не прикрасить нею своїх грудей»,- сказала богиняквітів. Так півонія й стала символом пустої чванливості й зарозумілості.

 

А ця квітка, як троянда виглядає

Та не коле, бо шипів не має…

Щоб була любов, була гармонія

У дівочому віночку виграє… (півонія)

Легенда про жоржину

Зовсім не так пояснює походження назви цієї квітки легенда. В ній говориться, що в давні часи жоржина була царською квіткою і росла тільки в саду біля царського палацу. Можливо, жоржина так би і залишилася полонянкою, якби не закоханий садівник Георгій. Не зважаючи на сувору заборону, юнак подарував квітку нареченій, а потім посадив жоржини біля її будинку. Розгніваний цар занапастив юнака, та жоржина вже вирвалась на волю і стала улюбленою в народі.

Палають жоржини – осені квіти

Росою вкриті ваші пелюстки.

Ви ще живі, ще вмієте радіти,

Хоч скоро прийдуть вже холодні дні.

А я милуюсь вами , все милуюсь,

Мені так люба ваша красота

І ніжністю я вашою чаруюсь

Та прикро, що відійде ця краса.

Садок зима біленьким снігом вкриє,

Відійдуть чарівні і теплі дні,

Та я чекати буду – осінь прийде

Й жоржини посміхнуться знов мені.

Про горобців

Легенда гласить, що горобці виникли з чортів, і взагалі, проклята Богом пташка. Розповідають, що коли розіп'яли Господа, то на хрест його сіло двоє горобців, червоний та сірий. Червоний гукав: «Помер! Помер!», а сірий (звичайний, наш): «Живий! Живий!». Тоді один з вояків ударив Спасителя списом у бік. За це Господь прокляв горобців, не благословив їх на їжу (хоча дехто й їсть) і спонукав їх, щоб вони не ходили по землі, а стрибали.

Сніг мете, кущі біліють,

Горобці про літо мріють.

Змерзли, та куди ж подітись?

Краще б їм на сонці грітись,

Десь на лаві в парку сісти,

Хлібних крихот попоїсти,

Дощик весело зустріти,

Із калюжі воду пити,

На асфальті пострибати

Поцвірінькать – поспівати.

Сніг мете, кущі біліють,

Горобці про літо мріють.

Іванова Ангеліна

Охоче в школу я ходжу,мамі помагаю.

Я лінивих не люблю, завжди їх впізнаю.

Люблю музику й пісні, люблю танцювати.

Моя мрія у життя – артисткою

стати.

Якщо трапиться таке: мрія не здійсниться,

Я у школу прийду й тут буду трудиться.

Легенда про піон

Давньогрецька легенда пов’язує цю розкішну квітку з ім’ям лікаря Пеона. Цей лікар вилікував бога Плутона від ран, нанесених йому героєм Геркулесом. Здібності Пеона виліковувати людей від хвороб перевершував дар його вчителя – бога лікування Ескулапа, через що той став заздрити учневі настільки, що вирішив його отруїти.

Намагаючись ухилитися від помсти вчителя, Пеон попрохав допомоги богів і боги зглянувшись над бідолахою, перетворили його на квітку. Так Пеон ухилився від помсти Ескулапа.

Згідно з іншим переказом, рослина отримала свою назву від фракійської місцевості Пеонія, де росло багато піонів.

 

 

 

 

 

 

 

 

Хризантема

У бідної жінки помер син. Вона прикрашала дорогу для неї могилу зібраними по дорозі польовими квітами, поки не настали холоди. Тоді вона пригадала про букет штучних квітів, який заповідала її мати, як заставу щастя.

Цей букет вона поклала на могилу, окропила його сльозами, помолилася, а коли підвела голову, то побачила диво: вся могила була покрита живою хризантемою. Їх гіркуватий запах як би говорив, що вони присвячені печалі.

Я квітка ніжна, як весна,

Я різні сукні маю.

Буваю кольору зорі,

Лимону барву маю,

І снігу зимної пори,

І вишнею палаю.

Сильний вітер хилить клени.

В хуртовині хризантеми

Пригорнулися до хати –

Страшно зиму зустрічати.

Хризантема тайну знає –                               

Аж під осінь зацвітає,

Щоб її красою ми

Милувались до зими.

Легенда про волошку

Сільський хлопець – красень Василько якось косив у полі жито. Саме тоді у полі бавилися русалки. Одній з них дуже припав до душі Василько. Зачарувала русалка хлопця. Забув про все на світі і пішов за нею. А вона ж, пустуючи і сміючись, вела його в поля все далі й далі та й сама в нього закохалася. Не схотіла з ним розлучатися: обернула Василька на польову квітку, щоб нагадував синь води.

Відтоді, за легендою, щороку літньої порирусалки бавляться в хлібах, коли зацвітає волошка синя, плетуть з неї вінки і прикрашають свої голівки.

Синьоока чарівниця

Часто в полі в нас вертиться

Де вінки спліта вона,

Там пшениці рідкі і жита.

А в стерні -  волошки, сині синьозорі,

І такі дрібненькі – слізки росяні.

Назривав їх трошки.

Це волошки - зорі!

Ниточки тоненькі, зорі весняні.

На просторах поля золотого

Сині зірочки тремтять,

Мов шматочка неба голубого

Виграють, виблискують, горять.

Тополя

     Українські легенди кажуть, що колись таки була тополя дівчиною. Налетіли на село турки, старих порубали, молодих в полон забрали. Іде в невільничому гурті дівчина, і кожен крок їй все важче дається, бо веде він далі від рідного дому. Вночі стомлені бранці поснули, заснула і варта. Тільки дівчина не спала, тихо звільнившись од пут втекла. А на світанку, коли зовсім мало залишилося до села, не могла сховатись від ворога, побачила за собою кінну погоню. "Батьку степ, поля рідні, порятуйте мене!" - біжить і благає. Ще трохи - і вхопить її за коси вершник, ось уже вхопив - та рука сковзнула з гілки, бо за мить одну обернулась дівчина тополею. Так і стоїть тепер край села.

А щороку на зелені свята водять дівчата "тополю". Обирають найкращу, зв'язують їй руки над головою, прикрашають стрічками, квітами і з піснями ведуть по селу.

 

Як дерево називається,

Що влітку в білий пух одягається?

Не рубай тополю,

Бо зустрінешся з бідою.

Не ламай калину,

Краще принеси ти їй води.

Мати-й-мачуха

     Кажуть у народі, що жовтий цвіт - то цвіт розлуки. А на підтвердження цього розповідають ось таку чувану від старих людей історію.

Давно колись на поділлі жив добрий і сумирний чоловік Данило. Дружина його померла молодою і лишила йому п’ятирічну доню Одарочку. Таке тихе та слухняне те дитя було, що й на третім селі такого не відшукаєш.

Росла дівчина на радість батькові, розцвітала, як троянда пишна. А вже як на п'ятнадцяту весну повернуло щебетусі, то стала такою гарною, що парубки вились коло неї, мов ті бджоли коло квітки. Та й було чого: струнка, губки, мов ягоди малини, коси, як повісма золоті.

 Бачить Данило, що дівчина ось-ось на порі стане і залишить його самотнім доживати віку, та й задумав одружитися вдруге. Привів до хати молоду вдовицю, чорняву вродливу Христю.  Бездітною була вона, отож, думав Данило, стане матір'ю його дівчинці.

    Та не так сталося, як гадалося. З перших же днів тяжко не злюбила мачуха свою пасербницю. Найменшої приключки шукала, аби словом лайливим та колючим ужалити Одарочку, зганьбити її, показати перед чоловіком, що його донька ледащо й нечупара, що даремно він тішиться та вихваляється нею перед людьми.

Поїхав якось Данило до млина аж за третє село-тут мачуха дала волю своїй ненависті до пасербниці; лаяла й докоряла, ганьбила. Ледащицею і дармоїдкою називала. Так при цьому розпалилася, що з усієї сили штурхнула Одарочку в груди. Заточилася дівчина, ніженьки її підкосились. І впала Одарка на долівку під ноги мачусі. А та і геть сказилася, ногами лежачу штурхає, проклинає на чому світ стоїть.

З розпачу заголосила Одарочка крізь сльози: - Ой матусю ж моя ріднесенька! Якби ти встала та глянула, як над твоєю донею знущається зла мачуха, ти б захистила мене від її люті чорної та й приголубила б мене, промовила б до мене слово лагідне та втішне.

Ці слова почувши, мачуха до тигриці подібною стала, тремтить від злості, аж запінилась.

-А-а! Ти матір згадала! - кричить. - Та геть забирайся з хати і йди до неї, щоб і слід твій загинув!

   Силоміць підвела Одарочку з долівки і в одній сорочечці виштовхала за двері. А там вже опустила на землю чорні крила свої холодна березнева ніч, мокру землю схопив морозець.

І пішла крізь нічну темряву нещасна дівчина. Дійшла до цвинтаря, де спочивала сном непробудним її матуся. Хоч і лячно та моторошно було самотній і змореній Одарочці, знайшла вона материну могилку, припала до холодної землі, гірко заридала. І чує раптом, що тепла ніжна рука гладить її по голівці, а добрий лагідний голос втішає:

-Не побивайся так, доню, голубонько моя. Це ж твоя матуся прийшла втішити і захистити тебе.

Підвела Одарочка голову і побачила крізь затуманені сльозами очі постать у білому вбранні, яка схилилася над нею і теплою рукою пестить  волосся.

-Матінко моя рідна! - простогнала. Та й замовкла. Серце її розтало від материнської ласки, від ніжності невимовної. Розтяло та й пустило паростки ніжності й любові у могильний горбик.

А тут і зла мачуха підбігла, бо повернувшись додому, Данило вигнав її шукати Одарочку і сам, прибитий тяжким горем, біг, ледве встигаючи за розлюченою дружиною.

Кинулася мачуха до розпростертої на землі дівчини, хотіла підвести її та й сама впала, навіть не зойкнувши. І не стало на могилі ні Одарочки, ні матері, ні мачухи, лиш тихий вітер зашелестів.

Прийшов Данило на могилу першої своєї дружини - нікого не побачив. Шукав, кликав Одарочку, та так і не знайшов. Сів на могилі зажурений, просидів тут до самісінького ранку. А вранці, коли на небозводі з'явилося червоне сонце, побачив Данило на могилі гарну жовту квітку,  якої раніше ніколи ніде не зустрічав. І почув чи то шепіт, чі то зітхання глибоке:

-  Це я, твоя Одарочка, квіткою зросла на матусиній могилі, а погубила мене зла мачуха, то й вона залишилася тут навіки.

Щоднини ходив Данило на могилу, доглядав квіточку, милувався нею. А коли вона відцвіла, з'явилися листочки. Прикладеш руку до листочка знизу - гріє, притулиш долоню зверху - холодить. Певно, злилися в цій рослині любов і ніжність рідної матері зі злобою лютої мачухи.

Чи не тому й назву, мати-й-мачуха дали їй люди. А що постала вона з доброго серця, то й силу дає життєдайну, від усяких недуг людей рятує.

 

Тільки сніг під теплим сонечком зійде –

Жовтий вінчик на підгір*ї розцвіте.

Мати-й-мачухою зветься неспроста:

Таємниця – в особливостях листа:

Віддає він зверху холодом цупким,

Знизу ж – теплий він, ласкавий і м*який.

Цю рослину у народі звуть «підбіл»,

Ліки з неї додають здоров*я й сил.

Соловей

Одна дівчина дуже запала в серце вужеві. Та й сама закохалася в нього. Він і повіз її  до себе в палац. А в нього палац весь був з кришталю. Стояв він під землею, в якійсь могилі, або що. Ну, звісно, старенька мати попервах побивалася за донькою. Та й як, насправді, не побиватися?..

 А донька — спізналася вона там з вужем, чи не спізналася, але, як би там не було, завагітніла і, коли настав час, розродилася близнятами — хлопчиком і дівчинкою. Обоє як з воску вилились у матір. А вона з себе була така гарна, мов квітка. Ось, коли Бог дав діток, вона й каже: «Як вже наші діти людьми народилися, то ми їх у людей і перехрестимо».

Сіла в золоту карету, поклала діток собі на коліна й поїхала в село до священника. Іще карета не докотилася до царини, а матері вже хтось доніс про це. Стара зчинила галас на все село, схопила косу та й до царини. Бачить дочка неминучу смерть, та як заголосить до діток, а тоді й каже: «Літайте ж ви, мої дітки, пташками по світу: ти сину, соловейком, а ти, донечко, зозулею».           

Випурхнули — соловейко у праве, а зозуля -  в ліве віконце карети.                     

Карета, коні та інше все не знати, де й поділися. Не стало й доньки, тільки     понад шляхом на тому місці виросла глуха кропива.        

 

 

 

Як почне він щебетати –

Може всіх зачарувати.

І тваринок, і людей

Вразить співом … (соловей).

*Соловей співає, доки ячмінь колоса не має,

А з*явився колос – пропав голос.

 

*Не потрібна солов*ю золота клітка,

Краще йому зелена вітка.

 

*Гарний соловейко голосом,

А жито – колосом.

 

*І соловейко не співає,

Коли їсти він  не має.

 

 

Канцібер Вікторія

 

У матусі я слухняна.

Дома часу я не гаю,

Мамочці допомагаю.

Що вже вмію, те й роблю.

Бо матусю так люблю,

Що й словами не сказати.

 

 

Волошка синя

      Якось небо дорікнуло колоссю хлібного поля, мовляв, усе, що є на землі, вдячне йому, небові. Квіти посилають свій аромат, ліси - таємничий шепіт, птахи - спів; тільки колосся не складає йому дяки, хоча саме небо напуває коріння життєдайним дощем.

  "Навпаки, ми дуже вдячні тобі, - сказали колоски. - Бо прикрашаєм землю морем зелені. А в інший спосіб не можемо виразити свою вдячність до тебе. Допоможи нам і ми будемо завжди вдячні тобі".

-"Гаразд, - відповіло небо. - Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас".                                                    

       І небо наказало землі виростити серед колосків сині квіти - часточку самого неба. Відтоді стебла хлібних злаків при кожному подиху вітру нахиляються до посланців синього неба - волошок, і нашіптують їм ніжні слова любові.    

Сині волошки

Знітилися трошки:

Очками сіяли синь.

Дзвоники сині

В синій долині

Вушками «Дзень – дзинь».

 

 

Легенда про калину

         Жили у давні часи на Русі дві сестри Мирослава і Олена. Мали вони на диво веселу вдачу, рідкісну дівочу красу. Оповідали: сотні верст пройдеш - на зустрінеш більше таких. Та не в добрий час випало квітнути їхній молодості; посунула на Русь страшна золотоординська навала. Палалаземля, горів рідний край, струйками текла кров у ріки. Не стало чути дівочого співу, зчорніла весела вдача людей, а в очах застигли біль і туга.

Не минуло те лихоліття і сестер. Упала порубана чужинцями мати. Ворожа стріла пронзила батька. Кіньми потоптано молодшого братика. Усе те застали сестри, повернувшись одного разу із лісу до своєї оселі. Тяжкий пекучий біль очорнив їхні юні серця. І поклялися сестри помститися кривавим песеголовцям за муки народні, за горе нечуване. Не один татарський загін, не одна сотня ненависних пришельців знайшли свою погибель в лісових хащах та непрохідних болотах, куди заводили їх відважні дівчата. Та не минули лиха й героїні.

        Якось вони завели ворогів у драговину, але й самі були порубані чужинцями.

Уже понад шість віків ходить по світу повір* я, ніби краплини дівочої крові, що бризкали з-під ворожого ятагана, підхопив вітер, розніс по селах і долах, по берегах рік і озер. І де вони падали, там виростали кущі червоної калини. А на місці порубаних дівочих тіл виросли щонайкращі кущі калини - "гордовині" з червоними та чорними, мов запечені краплини крові, ягодами.

Відтоді і називають цей кущ калиною.

Низький уклін аж до землі калині.

Вже хилить сонце до зими, вже іній,

А у калини стільки сил у гронах…

Скоріше китицю зірви червону!

І нерви, й серце більш міцні в людини,

Коли вона п*є з медом сік калини.

Лікуються узимку нею люди.

Вкинь в чай її – цілющим чай той буде.

Калини кущ дарує нам природа.

Здоров*я символ він, краси і вроди.

Легенда про лелеку

      Бог дав людині мішок і наказав віднести далеко в ліс, але не розв'язувати і не заглядати в нього. Та на півдорозі чоловік не витримав і поцікавився, що ж він несе. Як тільки він розв'язав мішок, звідти повистрибували жаби, повилазили вужі та змії і порозповзалися по всьому світові. Розгніваний Бог перетворив чоловіка на лелеку і звелів ходити по полях і болотах та збирати усяке гаддя.

      В одному селі люди знайшли пораненого лелеку, вилікували його і випустили на волю. Якось в селі зайнялася хата, а в ній було двоє хлопчиків, чиї батьки ще не повернулися з роботи. У цей час пролітав над хатою порятований лелека. Закружляв він над хатою, жалібно заклекотів і кинувся у відчинене вікно, крізь яке вже клубочився дим. Виніс лелека малих, але дуже обпік собі ноги та дзьоба-вони стали кривавими, а крила обсмалив- почорніли їхні кінчики, ніби вуглинки. Господарі віддячили рятівникові та прикріпили на верхівці дерева колесо від воза, щоб лелека завжди мостив тут гніздо і виводив пташенят.

Ноги, як лопати, хату поверх хати має,

Рахунок знає.

Летів птах через дах,

Сів на воротях у червоних чоботях.

Пролісок

    Вранці весняне Сонце нарядилося у золоті промінці і пішло гуляти по небу. Воно було дуже красиве. Іноді Сонце скоса поглядало на землю.

    У цей час хазяйнувала на землі Зима. Вона не могла витримати гарячих поглядів Сонця і танула просто на очах. Їй дуже хотілося сподобатися красивому весняному Сонцю. Ось і вирішила вона прикрасити себе квіткою. Квітка була білою-білою і дуже тендітною. Сонце замилувалося красивою квіткою і ласкаво посміхнулося. Зима помітила цю посмішку і всю землю усипала квітами. Сонце почало простягати промінчики до квітів, і вони ставали ще красивішими.

 Відтоді кожного року, коли Зима починає плакати, а на небі радісно посміхається Сонце, з-під снігу з'являються ніжні білі квіти — проліски. Це означає, що йде вже Весна.

Я блакитні очі маю,

Здавна проліском зовусь.

В лісі першим розцвітаю.

Навіть снігу не боюсь.

На лісовій галявині

Погляньте, любі дітки,

Мов зірочки блакитні

Розквітли гарні квіти.

 

Ліс бруньками весь розбух,

Бо відчув весняний дух.

В ньому проліски дволисті

Гріють ніженьки у листі.

В синє небо їхні квіти

Синьо дивляться крізь віти.

Вітер вусом їх лоскоче –

Синю синь збагнути хоче.

Коваленко Анастасія

З радістю усім кажу,

Що до школи я ходжу.

Старанно навчаюсь читати,

Писати і рахувати,

А по секрету вам скажу –

Найбільше хочу я моделлю стати.

Маю бути я така,

Як тополенька струнка.

 

Лелеки дітей врятували

      Давно це було, коли на українську землю нападали орди кочівників. Налетять, підпалять хати, виженуть худобу, заберуть у полон жінок і дітей.

А малюків кидали напризволяще на згарищах. Це побачили лелеки і стукотом дзьобів почали кликати козаків на допомогу. Але далеко вони були, не почули. І тоді птахи, підхопивши на крила потерпілих малюків, піднялися високо-високо над землею. Почули своїх дітей козаки і кинулися наздоганяти ворогів. А лелеки кружляли над ними, вказуючи дорогу. Наздогнали козаки завойовників і порубали їх. З того часу лелекам в Україні завжди раді.

Довгоногий, чорно – білий,

У гніздо на хату сів,

Довгим дзьобом знай стукоче,

Ніби щось сказати хоче.

- Де ж це ти був?

- Далеко!

- Як звуть тебе?

- Лелека!

 

 

 

Легенда про айстру

Колись індіанці Північної Америки розповідали, що один молодий мисливець, безтямно закоханий у найвродливішу дівчину племені, пообіцяв подарувати їй зірку з неба, якщо вона погодиться одружитися з ним.

Ввечері, коли на небі спалахнули зорі, всі чоловіки племені зібралися подивитися, як хвалькуватий наречений виконає обіцянку. Юнак підняв лук і вистрелив. А через мить високо в небі розсипалася на палаючі іскри срібляста зірка.

Розгнівався Бог на смертного, що насмілився збивати з неба зірки, адже якщо всі наслідуватимуть його приклад, на небі нічого не залишиться! І наслав Бог на землю страшну бурю. А коли вона стихла, сміливця, який збив з неба зірку, вже не знайшли. Тільки схили навколишніх пагорбів густо рясніли красивими променистими квітами. Відтоді індіанці називають їх айстрами або „зірками, що падають”.

 

Опівночі айстри в саду розцвіли…

Умились росою, вінки одягли,

І стали рожевого ранку чекать.

І в райдугу барвів життя убирать…

І марили айстри в розкішнім півсні

Про трави шовкові, про сонячні дні,-

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в*януть, де вічна весна…

Так марили айстри в саду восени,

Так марили айстри і ждали весни…

А ранок стрівав їх холодним дощем,

І плакав десь вітер в саду за кущем.
 

Конвалія

Коли римська богиня Діана полювала в лісі, то від її влучних стріл рятунку не було нікому. Від довгоногої спритної богині не могла врятуватись навіть швидка лань. Але одного разу всі мешканці лісу були вражені незвичайним видовищем. Богиня Діана, неперевершена мисливиця, мчала лісом, ламаючи віти, перестрибуючи через кущі. За нею гнався фавн.

    Мускулястий, сильний, захоплений красою богині, він величезними стрибками долав простір, розтрощуючи все на своєму шляху. У цих стрімких гонах шкіра богині зволожувалася краплинами вологи, що зберігали аромат її чудового тіла, падали на землю, перетворюючись у ніжні, гідні подиву за красою і ароматом квітки -  конвалії.

У лісових мальовничих куточках

Квітнуть конвалії білі дзвіночки.

Це запашна, дуже цінна рослина:

Серце лікує вона у людини.

Роблять із неї настойку й настій.

Ліки ці зовнішньо наче прості,

Та жовчогінні вони й сечогінні,

І від безсоння в нагоді людині.

 

У конвалії листки

Заховали квіточки:

Білосніжні намистинки,

Як маленькі горошинки.

А пахучі! На весь ліс!

Я додому їх приніс.

Дарував своїй бабусі

І сестриченьці Ганнусі.

Листя осики

     Одного разу Спаситель, мандруючи землею, зайшов у ліс. Дерева впізнали Його і вітали низьким поклоном. Одна осика не схилилась і стояла байдужа. Ісус запросив людей, що йшли за Ним, зручно розташуватись, а сам почав проповідувати. Народ принишк.  Ліс також притих і нагадував собор. Жодна пташка не ворушилась. Дерева урочисто завмерли. Всі дерева, крім осики. Тільки вона дрижала і шаруділа листям, ніби хотіла сказати, що тут і слухати нема чого.

Коли Ісус закінчив говорити, трохи помовчав, потім подивився на осику і сказав, що раз вона не захотіла постояти одну годину тихо, то нехай дрижить віднині безперервно. Безперервно до того часу, поки не навчиться людського потягу до тиші та душевного спокою, які проповідував Господь. Після цього Він залишив ліс. А на осику з того часу напав страх, і вона продовжує дрижати до сьогоднішнього дня.

 

Фіалка

     Коли добре і лагідне Сонце та блакитне Небо створювали квіти, питалися вони лагідно у кожної, коли та бажає квітнути.

Гордовита троянда сказала, що хоче бути княгинею літа.

— Добре, будеш нею, — відповіло Сонце. І з того часу троянди квітнуть усе літо.

— Я також бажаю бути княгинею літа, — просила лілея.

— Гаразд, обидві будете перемагати себе красою та ароматом, — відказало їм Небо.

—  І я хочу бути княгинею літа, — просить півонія.

-Ні, — відмовило Сонце, у літа вже достатньо княжого квіткового роду.

— Ти будеш княгинею весни.

Добра айстра побажала тішити та радувати людей найдовше.

—  Гаразд, будеш квітнути аж до зими.

Таким чином, Сонце і Небо розподілили між квітами час, коли їм квітнути.

Тільки скромна фіалка сховалася між листям і не мала відваги висловити своє бажання. Але Сонце побачило її й запитало, коли та бажає вкриватися цвітом.

—  Коли це твоя воля, Сонцю, дозволь мені прикраситися цвітом тоді, коли в тебе буде найбільша радість.

—  Отже, ти квітнутимеш на самому початку весни, коли я прокидаюся від зимового сну і сяю у небі на повну силу.

І на доказ ласки вкриває Сонце фіалку в час свого пробудження від зимового сну дрібненькими квіточками. Але так чарівно вони пахнуть, що всі люди полюбили її й з утіхою знаходять красуню у затінку.

 

Ось фіалка триколірна –

хлопчикам підмога вірна,

Хто чайок із неї п*є –

дужим парубком стає.

 

Приблудилися фіалки в грудень,

Облягли підвіконня цвітом.

І ураз мій засніжений будень

Освітився ласкавим літом.

 

Легенда про калину

     Це було в той час, коли на Русь напали татаро-монголи. Одного разу, в одному українському селі було весілля. На нього прийшло дуже багато вродливих дівчат. І коли весілля було саме в розпалі, на село напали татари. Загарбники побачили цих красунь і почали ловити їх, щоб продати.                                                                      Дівчата, щоб не потрапити в неволю, почали тікати на болота і там  потопились. На тому місці, де загинули українські дівчата-зірки, виросло багато кущів калини. І з того часу дівочу вроду порівнюють з калиною.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кайдас Катерина

 

Друзів маю я багато –

І дівчаток, і хлоп*яток.

Весело проводим час,

І радіє кожен з нас.
Легенда про дельфініум

Виникнення цієї чудової квітки давні греки  пов’язували з історією про молодого скульптора, оберненого богами в дельфіна за те, що він  створив скульптуру своєї коханої, що пішла в царство тіней і вдихнув у неї життя.

Право повернення з Аїду надавалося тільки великим богам. Навіть Асклепій, відомий древній цілитель, був покараний за це. Щовечора підпливав дельфін до берега і кожен вечір підходила до берега відроджена ним дівчина, але зустрітися вони не могли. Одного разу, коли дівчина з тугою дивилася на море, з хвиль виринув дельфін. Він підплив до берега і обережно поклав до її ніг рослину, квітки якої були схожі на маленьких дельфінчиків, а сам назавжди зник у безодні моря.

Маргаритка

Пресвята Діва, будучи ще дитям, дивилася вночі на небо, і їй захотілося, щоб дивні зірки стали земними квітами. Тоді зірки відбилися в блискучих краплях роси, і вранці земля була усіяна білими квітами. І оскільки бутони маргариток схожі на зірочки, то люди до цього дня вважають, що ці квіти бережуть таємницю людського щастя, і запитують про нього, перераховуючи їх пелюстки.

 

Сорока

    Сорока створена чортом і править йому за коня, тому застрелену сороку          і прив'язують до стелі в стайнях, певні, що нечиста сила не буде на конях їздити, учепиться за сороку. На Сорок Мучеників (9 березня за старим стилем) сорока  кладе на гніздо сорок паличок, а на Похвалу Пресвятої богородиці

(п 'ятниця п 'ятої седмиці Великого посту) «похвалеться яйцем» — знесеться. Крик сороки на хаті чи біля хати означає або те, що господаря хтось лаятиме, або він одержить якусь звістку, або ж будуть гості.     

• Дружні сороки і орла заклюють.

 

Біла латка, чорна латка,

По березі скаче. (Сорока)

Журба вічної вдови – берези

      У незапам'ятні часи над сивим Дніпром жив молодий і ставний Доброслав. Був він один у матері - вдови, тож стара жінка мала його за опору в житті, за єдину надію і втіху. Вже й одружувати хлопця прийшов час, уже й пригледіла синові пару, а собі невістку, молоду і гарну дівчину Любаву.

      Та сталося лихо. Напали на рідну землю вороги. Пішов Доброслав з княжою раттю проти супостата. Серце матері кров'ю облилося за сином. Сльози туманили старі очі. А син у січах кривавих відстоював рідну землю, захищав і старі материнські очі, і молодість своєї нареченої Любави.

      Якось почула стара мати кінське іржання під ворітьми. В надії і тривозі вийшла з хати, побачила свого сивого коня, на якому син поїхав битися з ворогом. Осідланий, стояв він під ворітьми без вершника і жалісно, мовби когось оплакував, іржав.

      Усе зрозуміла мати, заплакала гірко, схилилася на ворота в тузі.

Цілу ніч отак стояла, а на ранок побачили люди на тім місці білокоре дерево. І тому, мабуть, що хата вдовина стояла при березі, то й назвали те дерево березою.

      Від материнського доброго серця має береза багато цілющих ліків. А що гарна, як тиха сумовита пісня, то не диво: хіба може бути хтось на землі кращий, ніж мати для сина?

 

 

 

 

 

       У саду на видноколі

       Дві берізки білокорі

       До схід сонечка вставали-

       Усіх соком частували.

Осіпенко Аліна

Росту собі я помаленьку в любові, затишку й теплі,

Та все чекаю, коли мама з татом вже подарують братика мені.

«Грошей нема» - матуся каже, але усе це не біда.

Збираю я: копійка, ще копійка,

Щоб мені купили братика Андрійка.

 

 

Мак

    Тихір-Мурза вдивлявся в дорогу, яка стелилася безкрайнім степом. Був вдоволений, бо на цей раз повертався з багатим ясиром: близько сотні молодих невільниць - і десь тридцять возів награбованого добра. Боявся козацької погоні, а тому підганяв натовп невільниць нагаєм, щоб скоріше втекти.

Сонце пекло нестерпно. Полонянки непритомніли, падали, тому мурза ще більше лютував. За останнім возом, прив'язана косами до барка, спотикаючись на кожному кроці, йшла дівчина. Її очі, як голубінь чистого неба. І в страшному горі проглядала чарівна краса полонянки.

Мурза під'їхав ближче до воза, щось прогарчав і вдарив нагаєм коней. Вони рвонули вперед, різко шарпнули прив'язану дівчину. Вона впала в пилюку й тяглася за возом. Нещасну невільницю звали Оксамитою. Мурза побачив, що з дівчини здерло одежу і вона голим тілом горне пилюку. Щось крикнув своєму охоронцеві. Довгі руки охоронця і побите віспою лице з відгнилим носом робили його подібним до страховиська,  що явилося з того світу. Але Тахір-мурза тримав його біля себе як вправного головоріза.

-Підійми її! – крикнув Мурза. - Товар, мовляв, пропадає, бо чимало дадуть за неї на невільницькому ринку.

    Ординець вкинув  Оксамиту на воза. Згодом вона опритомніла, розплющила очі й побачила, що степ кругом, ніби чарівним килимом, вкритий квітучими маками. Оксамита стрепенулася, підвелася, всміхнулася мурзі і поманила його до себе.

-  Отак би давно, а то почала хапати ятаган, очі видирати... - вдоволено погладжував голову Мурза.

У байраку, де витікав невеликий струмок, мурза наказав зупинитися на відпочинок. Дівчата збилися до купи, обступили Оксамиту. Мурза підійшов до гуртку, тицьнув нагайкою трьох невільниць і наказав, щоб взяли Оксамиту й гарно  помили її в струмку. Кинув їм розшиту золотом плахту і шовкову сорочку, яка була вся помережена колосками жита, між якими подекуди було вкинуто голубі волошки.  Це нагадувало Оксамиті ниву на рідній землі. Тим часом дівчата вороже зиркали на Оксамиту.

- Що, продалася? Краще б загинула, ніж з цим бусурманом лишатися.

-  Сестриці, рідні, це ж ви на смерть готуєте мене.

- Ти щось задумала, Оксамито? Пробач нам ...

-  Та краще смерть, ніж жити з тим бусурманом. Я обдурити їх хочу, щоб затримати. А там і козаки доженуть, порятують нас. А як, ні, то я згадала, як бабуся питво робила з маків. Спробую врятувати всіх від лиха. Тільки розійдетесь тоді поодинці, разом не йдіть, бо половлять і знову аркани накинуть ... Скажіть, щоб кожна рвала макові голівки. Коли поганці почнуть обжиратися, пити горілку, підмішаємо їм зілля й побачите, що буде. Оксамиту нарядили і підвели до мурзи..Той ласо подивився на неї, звів руки до неба. Він довго щось бурмотів, гладив собі бороду. Скінчивши молитву, заговорив лагідно:

- Що хочеш, наказуй!

-  Зроби ради нашого кохання великий бенкет.

Мурза не чекав такого. Голосно наказав, щоб готували бенкет. Миттю було забито сім баранів, доставлено курдюки з питвом. Ординці називали той напій горючою водою. До гурту дівчат підійшла стара баба. Мурза нею дуже дорожив, бо була вона особистою знахаркою, на зіллі добре зналася.

- Не бійтесь мене, дівчата ...Знаю я,- сказала вона Оксамиті, - що хитра ти, макова квітко. Чи не твоя то бабуня, що біля села Трясовини жила в землянці і всіх лікувала  зіллям?

-   Моя,   моя!, - злякавшись  пронизливого  погляду  старої, тремтячим голосом відповіла Оксамита.

-  То це ти її внучка? Так, так. - Щастя тобі прийшло в руки. Мабуть народилася в сорочці. Тоді не бачити мурзі тебе до смерті. Я тобі прислужуся, бо твоїй бабусі зобов’язана життям і знанням  цього святого зілля.

Ось послухай. Було це давно. Так само, як і тобі оце, накинули аркана на мою шию, повезли в неволю. Тоді ще батько мурзи гасав по Україні. Я не підкорилась, як і ти. Мене в дорозі побили і віддалина осміховище бусурманам, щоб іншим страшно було.

Зупинили нас біля річки, що протікала біля села Трясовини. Я ледь дихала. Підійшла до мене старенька бабуся, лагідно обмила мені лице, подала глечика з якимось напоєм із трав. Я випила і зразу відчула в собі силу. А потім вона мені сказала:

- Дам тобі цієї суміші. То суміш життя. Ти будеш допомагати людям і поважатимуть тебе, менше нагаїв тобі перепаде. Добре запам'ятай, каже, кожну рослину та як нею користуватись.

І стара переказала Оксамиті назви трав, які слід добирати до суміші. Усе зрозуміла Оксамита, все запам'ятала.

-  А з бусурманами, - каже стара, - я сама впораюсь. Я їм піднесу такого зілля, що будуть спати до трьох днів. Он дивися, скільки росте маку. Мурза мені довіряє, бо не раз його рятувала.

І справді, вранці всі бусурмани лежали, мов снопи.

   А через два дні оточили козаки напасників і не могли їх розбудити. Так всі зайди й пішли на дно річки, яка звалась Галагонкою. Невільниці були врятовані, і весілля не одне відгуляли козаки зі звільненими дівчатами.     Оксамита теж знайшла чорноокого Дмитра. Благословили їх батьки на щастя, на довгі роки життя. А знахарку так і не бачили відтоді.

Поле маків червоніє

Красується, пломеніє.

Та ж краса ця тимчасова,

Але пишна та чудова.

Дуже прошу пелюсточки

Не знімать свої віночки,

Щоб раділи довго люди

Макам гарним, що повсюди.

Скромні квіти та яскраві,

Як пір*їни ті у пави.

Хай ще довго мак цвіте

І в саду моїм росте.

В житечку зеленім

Факели вогненні

Цілий день палають,

З сонцем спать лягають. (Маки)

Про солов'я

       Одна дівчина дуже запала у серце вужеві. Та й сама закохалася у нього. Він і повіз її до себе у палац.

Мати дуже побивалася за донькою. Пройшов час, і донька народила близнят — хлопчика і дівчинку.

       Ось, коли Бог дав діток, вона й каже: «Як вже наші діти людьми народилися, то ми їх у людей і перехрестимо». Дізналася про це мати, схопила кочергу. Бачить дочка неминучу смерть, та як заголосить до діток: «Літайте ж ви, мої дітки, пташками по світу: ти, сину, соловейком, а ти, донечко, зозулею». Випорхнули соловейко і зозуля із віконця карети, не стало й доньки, тільки понад шляхом на тому місці виросла глуха кропива. 

Сам вечірньої години

Заховався в кущ малини.

Та на дуду голосну

Грає пісню чарівну. (Соловей)

У  саду в нас, на калині,

як степліє, навесні,

Мов дзвіночки солов*їні,

розливаються пісні.

Я проснуся рано – рано,

у садочок вийду я:

Під калинонькою стану,

вивчу пісню солов*я.

Буду так і я співати,

бо і в мене голос є…

Мама скаже: - В нас у хаті

солов*ятко є своє!

Тополя

      Говорять, що в давні часи жила собі в одній багатодітній сім*ї дівчинка Поля. Що вже красуня була, а ще більше — розумниця. Де не з'явиться — то вже біля неї гурт і діточок, і дорослих. З усіма знаходила спільну мову дівчинка. З малими пограється, поспіває, з дорослими — поговорить, посміється. Де була Поля — там радість і веселощі.

Підростала Поля і ставала ще привабливішою, стрункішою та веселішою. Не меншав гурт людей біля дівчини, а більшав. Усі заслуховувались її мовою, її піснею, дивувались її щедрою вдачею.

І тоді одна із сестер подумала:

—  Якби не Поля, то я була б в усьому першою, на мене всі звертали б увагу!

І вирішила вона зжити зі світу Полю. Ввечері, коли сонце схилилося над обрієм, дівчата поверталися додому. Дорога вела через чисте поле. Підступна сестра вдарила Полю ззаду, сказала:

— Більше ти ніколи не будеш улюбленицею людей.

Цього вечора Поля не повернулася додому. А вранці перехожі побачили    на обочині польової дороги деревце — тепле, ніжне, струнке, гомінке. Ніхто не проходив мимо нього. Всім хотілося відпочити під ним, відкрити душу йому. А деревце було раде всім. Ішла цією дорогою і підступна сестра Полі. Побачила вона на тому місці, де скоїла злочин, деревце, біля якого завжди було людно і закричала:

—  То — Поля, то — Поля, то — Поля!

Так і пішла назва дерева — тополя, і вважається воно народним.

Серед літа, мов пір*їнки,

Стиха падають сніжинки.

Під віконечком у Олі

Цвітом вкрилися … (тополі).

Троянда

       З хвиль моря з'явилася на світ богиня любові Афродіта. Ледве вона вийшла на берег, як пластівці піни, що виблискували на її тілі, почали перетворюватися на яскраво-червоні троянди.

Що за квіточка пахуча:

І червона, і колюча?

                                  (Троянда)

Садила матуся для Ванди

Красиві і ніжні троянди.

Вмивались троянди росою,

Пишались троянди красою.

І чулися їх голоси:

-Ми в світі живем для краси. 

Про проліски

Давно то було. Тікала з турецької неволі українська дівчина Катерина, яку переслідували воїни турецького султана. Виснажена, змучена дівчина дісталася рідних країв і в знемозі опустилася на землю під вітами лісу. Надворі стояли перші погожі дні весни. Лежачи на купі сухого листя, Катерина плака-ла від щастя. Та раптом до неї долинули голоси переслідувачів. В дівчини від жаху холоне кров, туманиться в очах. Розкинула в розпачі руки, обняла купи сухого листя і почала благати:

«Ненько моя земле! Не дай загинути!

Не дозволь вернути в неволю!

Краще розтулитися, земле,

і навічно прийми мене в обійми».

Почула матінка-земля. Враз голі кущі покрилися зеленим листям, зашепотіли в швидкому рості шовкові трави, а з небесної блакиті опустилися на галявину голубі сутінки і заховали Катерину. І там, де опустився на землю блакитний туман, заясніли весняні квіти кольору вечірнього неба, нагаду-ючи про хоробру українську дівчину Катерину. Назвали ці квіти пролісками.          

З-під снігу свій листочок

До сонця простягну.

І синій мій дзвіночок

Вітатиме весну. (Пролісок)

Ребрик Світлана

 

Мама й тато, братик Сергійко та ще я –

Ось і вся наша сім*я.

Всі ми друзі щирі,

Живемо у дружбі й мирі.

 

 

 

 

 

Бузок

Існує оповідання про походження бузку. Богиня весни розбудила Сонце і його вірну супутницю Іріс (веселку), змішала промені сонця із строкатими променями веселки, почала щедро сипати їх на свіжі борозни, на луки, гілки дерев - і усюди з'являлися квіти, а земля тріумфувала від цієї благодаті. Так вони дійшли до Скандинавії, але у веселки залишилася лише лілова фарба. Незабаром тут опинилося стільки бузку, що Сонце вирішило змішати фарби на палітрі Веселки і почало сіяти білі промені - так до лілового бузку приєднався білий.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Каштан

     Кажуть, що колись каштани не цвіли зовсім. Було це дуже давно. Одного разу напали на Київ вороги. Мужньо боронили своє місто жителі. А вороги почали пускати вогняні стріли. Загорілися будинки, почали горіти каштани, які так прикрашали вулиці міста. Зав'язалася битва.

    У самому центрі міста з*явився молодий воїн  на білому коні. Широка біла мантія майоріла за його плечима. Меч його, як блискавка, стинав ворожі голови. Здригнулася ворожа сила, почали половці відступати. Рештки розбитого  війська спинились далеко за Києвом, мешканці вітали молодого воїна

—  Іди до нас княжити! - Воїн уклонився і промовив:

— Як не можуть вкритися листям і розцвісти оці обгорілі каштани, так і я не можу стати князем. А за вашу ласку я дуже дякую.

Тільки він це промовив, як здивовані люди побачили, що каштани розцвіли, наче великі білі свічки засяяли, а вслід за тим розвинулося молоде зелене листя. І народ вигукнув:

—  Тобі княжити! Дивовижне відродження каштанів було добрим знаком.

Тому з тих часів народні цілителі почали застосовувати цвіт і плоди каш-тана для лікування багатьох недуг.

Аж там на горі – каштан

Засвітив свічки біля кринички.

Піду по воду, піду по холодну,

Навшпиньки стану, свічечки дістану…

Про ластівку

    Одним з найшановніших в Україні птахів є ластівка. Це - Божа пташка, створена вона Богом із землі.

    Благословив її Господь за те, що, коли розпинали Христа, ластівки крали цвяшки. Якщо ластівка в'є під стріхою гніздо, то це передвіщає щастя цій родині. Розоряти гніздо ластівки або брати їхні яєчка — гріх: все обличчя у винних всіється ластовинням, подібно до цяток на ластів'ячих яєчках.

*Де ластівка не літає, а на весну додому прилітає.

*Ластівка весну починає, ще й осінь закликає.

*Першій ластівці завжди холодно, навіть наприкінці тижня.

Чарівна квітка папороті

     Жив на болоті водяний цар. Був він настільки потворний, що жодна дівчина не хотіла вийти за нього заміж. Уявіть собі чудовисько, виліплене з болотяної глини, покрите водоростями, замість рук і ніг — жаб'ячі лапи. Вирішив він хитрощами здобути собі дружину.

Одного разу побачив на березі свого болота чарівну дівчину, дочку вельможного пана, золотокосу Мелінду. Вона дуже любила квіти. Цим і скористався болотяний цар. Він зробив так, що на болоті виросли надзвичайно красиві квіти. Коли дівчина побачила їх, вона була вражена їхньою красою і захотіла будь-що їх зірвати. Але квіти росли саме всередині болота. Мелінда не могла до них дотягтися. Раптом вона побачила в болоті пеньок і ступила на нього. Але пеньок ожив, схопив її в обійми і потягнув на дно. То був болотяний цар. Усе це бачила служниця Мелінди. Вона розповіла про все, що скоїлося, її матері. Бідна жінка у розпачі кинулася до болота.

Але побачила лише водяну поверхню, вкриту ряскою. Довго просиділа вона там. Та раптом почула голос дочки: «Мамо, я жива і стала дружиною болотяного царя. Я його раба на все життя. Приходь сюди наступного літа, я дам про себе звістку».

Минули зима, весна, настало літо. Із болем у серці, але і з надією прийшла мати на прокляте болото. І побачила на поверхні води дивовижну білу квітку. Придивилася вона до неї: білі, атласні, ледь рожеві пелюстки нагадували їй обличчя Мелінди, золоті тичинки — коси її дочки. І зрозуміла жінка: перед нею її онука. Упродовж багатьох років щоліта покривала Мелінда поверхню болота килимом білих лілей. Стара мати до самої смерті ходила на болото, милувалася квітами — своїми онуками, тішила себе думкою, що дочка її все ж таки жива.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Стрюк Олександра

 

Я гарненька школярочка, для матусі господарочка.

Я серйозна й працьовита,  світлоока панночка.

Люблю сонце, зорі й квіти і …

поспати зраночку.

 

 

 

 

Легенда про походження верби

Одна з легенд розповідає, що плакуча верба була завезена з Китаю: привезли у плетених кошиках якийсь крам, розвантажили й кошики викинули. Одна з гілок прийнялася й виросла в чудове дерево. У литовській казці йдеться про походження верби з жінки, яка була наділена надзвичайною родючістю: в неї навіть із рук, ніг, голови народжувалися діти. Із заздрощів богиня землі перетворила її на вербу: тіло зробила стовбуром, ноги — корінням, підняті до неба руки— гіллям, волосся — листям.

    Вербові сережки

Біля яру, біля стежки

одягла верба сережки.

Головою хилитала,

потихесеньку питала:

• Де ота біленька хатка,

що гарнесенькі дівчатка?

Хай би вибігли до стежки,

подарую їм сережки.

Соняшник

       Багато років тому назад в одному селі жила дівчина на ім’я Квіточка. Дівчина дуже любила сонце, вона милувалася ним з ранку до вечора. І, засипаючи, думала про сонце, про те, що завтра знову побачить його. В те літо дівчина була особливо щаслива - сонце сяяло всі дні підряд, на небі не було ні хмаринки, на землю не впало жодної крапельки дощу. Від спеки зів*яли квіти і трави, в полях не колосилася пшениця, засіки були пусті, люди страждали від голоду. Мешканці села просили у неба дощу, його все не було.

 І тоді маленька дівчинка Квіточка зрозуміла, що людям потрібен дощ, і вона сказала своєму коханому сонцю: "Сонечку, ти знаєш, як я тебе люблю, ти знаєш, яке для мене щастя бачити тебе, милуватися тобою, але людям потрібен дощ. Подивися, як страждають люди, зжалься над ними!"

І сонце виконало прохання Квіточки. Килим із хмарок покрив все небо і пішов дощ. Він ішов багато днів. Поля зазеленіли, квіти й трави розправили свої пелюстки і листочки, люди стали щасливі. Тільки бідна Квіточка ставала з кожним днем все більше блідою і сумною - адже вона стільки часу не бачила сонця. І проміння сонця було їй потрібне більше всього на світі. Дівчина зовсім стала слабкою, коли з-за хмар показався сонячний промінець і ласкаво обігрів свою улюблену дівчину. Воно сказало їй: "Йдемо, Квітонько, зі мною в країну, де завжди світить сонце й квітнуть квіти. З цього часу ім'я твоє буде Красуня  сонця".

І дівчина перетворилася в прекрасну золотисту квіточку, тільки серединка в неї була чорна, як очі і волосся дівчинки.

Ця квітка вранці повертається до сонця, яке сходить, і слідує за ним, доки воно не зайде.

З того часу влітку на полях завжди зацвітають золотаві квітки соняшника.

Соняшник

Під вікнами соняшник квітнув,

Осяяний сонцем ясним.

Зернистим лицем кругловидим

Він в небо мрійливо летів.

Так хочеться з ним відчувати,

Як сонце по небу пливе.

Шершавого листя торкати

Вдихати духмяності мед.

Так хочеться сонечком стати,

Спинити життя круговерть.

І з сонцемпо небу летіти

Промінням наситившись вщерть.

Квітка ця на сонце схожа,

На городі в нас росте

На олію вона гожа,

Сонце ясне, золоте,

Жовті пелюсточки має,

Жовте око, жовті вії

Їх до сонця повертає.

Та чомусь воно не гріє. (Соняшник)

Чорнобривці

Жила колись в одному селі сім’я. Звичайні, трудящі люди. Сталася в них радісна подія – народилася трійня, три сини-соколи. Такі в них були карі очі, як мед гречаний, такі чорні брови, такі схожі між собою, що рідні, не змовляючись назвали їх Чорнобривцями, хоч кожен мав своє ім’я. Коли підросли, то виявилось, що і таланти у них однакові і різні водночас: один був золотар, другий гончар – керамік, третій різьбяр дерева-кістки-роги. На всю країну стали славні хлопці, звідусюди приїздили до них подивитись на їх майстерність, придбати бодай одну річ, яка кому до вподоби.

Трапилось так, що село, де жили хлопці, на якийсь час попало в поле дій безкінечних війн, які вели між собою люди. Село намагалось жити своїм повсякденним чином, але одного дня ввірвався ворожий загін, до грабежу-розбою взялися. Цупили все, що їм подобалось. Дійшли до хати майстрів-чорнобривців. Розгребли все, що було в майстерні. Розгорілися жадобою, і забрали в полон майстрів. Як не благали, як не просили – ніщо не допомогло: повезли хлопців у чужу землю.

 Тяжко тужили батьки, а від синочків ані чутки, ані звістки. Йшли роки, підросла сестричка. Бачила, які сумні тато й мама, все допитувалась – чому? Довго не розповідали, а потім якось бабуся все оповіла. І вирішила дівчина іти в чужий край, шукати братів. Ніякі вмовляння не допомогли. Довго блукала дівчина світом: ніхто не чув про чорнобривців. А потім якийсь дідо сказав їй: “Це, мабуть твої брати були! Вони всі троє однаковісінькі, та такі ж гарнесенькі. Хан їх і голодом морив, і бив, наказуючи працювати. А вони одне у відповідь:

– Відвезіть нас додому. Ми будемо працювати, і все зроблене забирайте. Але тільки вдома ми можемо робити такі речі, як ви бачите. Бо стільки тих виробів привезли з нами.

Хан наказав їх бити, поки не згодяться працювати. Забили їх до смерті”…

 – Дідусю! А де вони поховані?

– А їх ніхто не ховав. Хан наказав викинути в степ. Там зараз тільки кісточки тліють.

– Покажіть, де це! Благаю Вас!

Позбирала в торбинку кісточки братів, бо вже мало що й лишилося. Схудла, змарніла, але дійшла додому. З великою радістю зустріли батьки і все село дівчину. Поплакали над долею хлопців-чорнобривців, та й розійшлися додому. А батьки поховали в садку останки своїх синів. За якийсь час побігла дівчина в садок, як щоранку це робила і зчудувалася: на могилці братів розцвіли дивні квіти. Покликала батьків, і ті водночас мовили: “Чорнобривці!”

Полюбили ті квіти на Україні, рідко біля якої хати їх немає. Отак повернулися нетлінною красою додому хлопці-чорнобривці. 

Вже запахли чорнобривці

Терпко край оселі,

У пучечки позбирали

Літа каруселі.

Кольорова завіруха

Сипле цвітом в очі.

Йде услід за мною осінь –

Вірити не хочу …

Гарні квіти біля хати

Навесні садила мати.

Чорнобриві – чорноброві

Квітнуть в тиші вечоровій. (Чорнобривці)

Легенда про мак

    Коли половці напали на Київську Русь, то взяли в полон багато вродливих дівчат, серед них була княжа дочка. Вона дуже славилася своєю красою. Ворожий вожак хотів залишити її для себе, дружиною, але вона плакала і не погоджувалась. І ось одного разу до неї в шатер прийшла стара жінка, яка розповіла їй про тяжку свою долю. Коли вона була молодою, то її теж хотів взяти собі за дружину ворожий ватажок, але потім він її покинув. Тепер вона хоче допомогти дівчатам-полонянкам. Стара жінка заварила маківок і підлила цей відвар у чай ворогам. Вони заснули міцним, непробудним сном, а красуня-дівчина і всі полонянки встигли втекти. Так мак врятував від позору і полону дівчат.

Добрий мак

Ну й мак же красивий

розцвів серед поля!

Повз нього байдужим

не пройдеш ніколи.

Мурахи спинялись

і коники клякли

Од тої краси

незвичайного маку.

І навіть завжди заклопотані бджоли

повільно літали над маком по колу.

А макові – що?

Ну, вродився такий.

Красою пишатись йому –

не з руки …

Та й він –

не пишався,

а всім усміхався

і з кожним

привітно і чемно вітався.

Мак мій жаром червонів,                               Що за диво – дивина

а тепер він почорнів,                                        В житі квітка є одна?

Наче крівця пролилася,Палає, мов ліхтарик,

в борозенці запеклася…  Червоний кептарик.(Мак)

Легенда про барвінок

        Діялось це тоді, коли турки і татари нападали на українську землю. Увійшли вороги в одне село і винищили там усіх людей. Лиш один парубок і дівчина сховалися у лісі. Але і їх знайшли басурмани, парубка люті вороги зарізали, а дівчину задушили. Ото з парубочої крові й виріс барвінок у лісі, а губами дівчини полилася чиста вода.

       Звуть барвінок в Україні по-різному: барвін, барвін-зілля, барвінець, могильник. У барвінку вічно-зелене листя і голуба квітка. Він супроводжує людину від колиски до могили. У відварі купали немовлят, плели весільні віночки, висаджували на могили померлих людей. Барвінок ніколи не викидали у смітник, а тільки у воду, щоб він не загинув від спраги.

 

Недавно ще гула метелиця,

Кругом лежав біленький сніг.

А вже барвінку листя стелиться

Зеленим килимом до ніг.

Воно під снігом і під кригою

Всю зиму зелень берегло.

І перше стрілося з відлигою,

Зустріло сонечко й тепло.

Як з перемогою та славою

Весна з*являється на світ,

То квітне радістю ласкавою

Барвіночку синенький цвіт.

 

Лист зелений не пропав,

а під снігом задрімав.

Щоб у синю сукенчину

одягнуть весняну днину. (Барвінок)

 

 

 

 

 

 

 

Шнипенко Анна                          

 

Я вкраїночка мала,

Анею зовуся.

Я у Кибинцях живу

й дуже цим горджуся.

Я красива і струнка,

карі очі маю.

Я моторна і швидка,

як бджілка літаю.

 

Легенда про гіацинт

 Назва квітки “гіацинт” грецькою означає “квітка дощів”, але греки одночасно називали його квіткою смутку. З назвою цієї рослини пов’язана грецька легенда.

Улюбленцем бога Аполлона був хлопець на ім’я Гіaцинт. Часто Гіацинт з Аполлоном влаштовували спортивні змагання.

Одного разу, під час змагань, Аполлон метав диск і випадково кинув важкий диск прямо в Гіацинта. Краплі крові бризнули на зелену траву і через деякий час у ній виросли ароматні лілово-червоні квіти. Немов безліч мініатюрних лілій було зібрано в одне суцвіття.

 

Оживала вода під крихкими льодами,

А на наших очах розцвітав голубий гіацинт.

Журавель

     Про журавля у Літинському повіті кажуть, ніби він створений із землі, а в Луцькому — ніби журавлі пішли з циган, але як саме — невідомо.

Якщо побачиш журавлів уперше навесні, коли вони летять з вирію, то треба називати їх веселиками, а не журавлями; хто назве веселиками, тому буде цілий рік весело жити, хто журавлями, той буде цілий рік журитись.                                                    

     Журавлі якнайсуворіше дотримуються подружньої вірності; вони зграєю збираються судити самицю, яка завинила, і нещадно вбивають її своїми дзьобами.

Верба та її донька калина

      Жила колись в одному селі мати Вербена і її донька Калина. Мудра й мила зростала дівчинка — мало хто вже таких діток пам'ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею.

      Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хворості і зла на людей напустити.

      День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчина коси травами розчісувати, горобчиків лікувати, льон, дощем прибитий, з землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом рідний неньчин голос здаля: «Калино, Калино, не пий водиці...» Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це уваги. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла - і навік деревом-калиною над водою зросла.

       Бігла мати, плакала, гукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею. Минуло від тоді багато років, та матуся верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.

Любуйся калиною, коли цвіте,

а дитиною, коли росте.

Легенда про ружу, мальву і півонію

     У народі кажуть, що Ружа колись була красивою дівчиною. Вона, як і її сестри Мальва і Півонія, лікували людей від сердечних хвороб. І прийшов якось до них лікуватись Зимовий Вітер. Постукав у двері та й питається:

- А чи тут дівчата-красуні живуть, що людей лікують, здоров'я дають?

—  Тут, — відповіла Ружа. 

—  То впустіть до хати.

—  А ти хто будеш?

• Той, хто гори верне, страху наганяє, людей від сонця

оберігає.

—  А чи не завдаси  ти нам шкоди?

—  Ні!

Відчинила Ружа двері, і влетів у хату Вітер - Вітрисько.

—  На що скаржишся? — спитала Мальва.

—  Не маю сили з Морозом змагатися.

—  А чи зробив ти щось добре людям?

—  Ні!

— То за що тобі співчувати?

—  За те, що я хворий.

—  Але ми лиш добрим людям помагаємо, - відповіли дівчата.

Тоді дмухнув Вітер на сестер і перетворив на квіти. А люди навесні висадили у квітник: мальву — коло вікна, півонію — до води, ружу — до сонця. А у вінку ці квіти — символ віри, надії, любові.

 

Хоч червоні, та не сальви,

На стеблі розквітли …. (мальви).

Через повітря кришталеве

Безхмарні чисті небеса.

Півонії, мов сни, рожеві,

На пелюстках блищить роса.

Незабудка

Існує легенда про походження назви незабудок в той час, коли Господь давав імена квітам. Один з кольорів забув тільки що отримане ім'я і повернувся перепитати. "Не забудь мене!" - відповів Господь. Згідно іншому варіанту, квітка, якій забули дати ім'я, прийшла до Бога і попросила дати їй назву.

 "Я тебе не забуду, не забудь і ти Мене. Віднині твоє ім'я буде Незабудка".

Незабудки голубенькі,

Дуже ніжні і малі.

На лужку при самій річці

Між травою розцвіли.

І вони такі несмілі,

Налякав їх хтось, мабуть,

Що усім шепочуть тихо:

• Любий друже! Не забудь!

Волошки

     Якось у полі  хлопець Васильок косив жито. Саме тоді там бавились русалки. Одній дуже припав до вподоби Васильок. Зачарувала вона хлопця— він пішов за русалкою. Русалка не хотіла відпускати хлопця, не захотіла розлучатися з ним. От і надумала обернути Василька на гарну польову квітку, що синім кольором нагадувала синь води...

Відтоді щороку літньої пори, коли зацвітають сині волошки, в житах бавляться русалки, плетуть із цих гарних квіток вінки і прикрашають ними  свої голівки.

Бідна волошко, чому ти у житі

А не на клумбі волієш рости?

Чом не схвильовано слухаєш ти,

Як хлібороби кленуть працьовиті

Квіти, що вміють так гарно цвісти?

А в стерні — волошки, сині, синьозорі,

І такі дрібненькі — слізки росяні.

Назривав їх трошки.

Це волошки? - Зорі!

Ниточки тоненькі, зорі весняні.

 

На просторах поля золотого

Сині зірочки тремтять,

Мов шматочки неба голубого

Виграють, виблискують, горять.(Волошки)

Волошки ростуть серед колосків, щоб бути образом чистої радості й надії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ребрик

Яна Іванівна

 

Кожен день дітей стрічаю,

На уроках їх навчаю.

Математики і букв

І усіх складних наук.

 

Лісові дерева

     На лісову галявину вітер заніс насіння. Під осінніми дощами насіння припадало до матері-землі, бо тільки вона його розуміла. Шукаючи захисту від холоду, прикрилося опалим листям і заснуло під снігом. Під ласкавим сон-цем літа виросли пагінці. Гартувалися під зливами, підставляли свої голівки сонцю, набирали сили і краси у своїх кронах. Зросли молоді деревця — берізка, дуб, липа і клен.

     Стрункій берізці сподобався кремезний дуб, що захищав її від холодного вітру. Тому вона несміливо горнулася до нього. Та берізку ще змалку покохав широколистий клен. Він виріс поряд і піднявся над нею, радів, коли міг своєю кроною, як парасолькою, захистити її від градобою і ломивітру. Коли ж листочки клена торкалися довгих кіс берізки, він був найщасливіший з усіх дерев лісу.

— І що гарного в тому дубі бачить берізка? Чи, може, я їй не до вподоби? — думав ревниво клен.

     І спало йому на гадку наряджатися кожної пори року в інший святковий наряд. Навесні крона клена обліплена маленькими листочками. А в їх че-решках знаходиться молочний сік, у чотири рази солодший від березового. А ще прикрашають тоді клена зеленувато-жовті суцвіття. Влітку листя клена стає великим, наче людська долоня, і кольору вже іншого - темно-зеленого. Та найкраще виглядає клен восени, коли починає міняти барви свого листя. Не знайдете двох схожих кольором кленових листків. Люди милуються його красою, однак берізка більше хилиться від вітру до дуба, ніж до нього. Засумував з цього приводу клен. Помітив дуб душевний смуток клена і перший заговорив до нього:

- Друже мій вірний! Не тримай на мене зла через берізку. Вона наша спільна подруга, адже поруч нас живе, і я, в разі потреби, її захищаю. Але понад усе мені подобається липа, жити не зміг би, якби хтось забрав її від мене.

     Зітхнув заспокоєний клен на повні груди, зашумів листям і простяг щасливий свою вдячну руку — обняти справжнього друга.

     Ростуть собі поруч вірні друзі — дуб, клен та їхні подруги: липа та берізка. Щороку вдягається клен у нові шати, міняє їх. Але берізка і далі більше задивляється на дуба. Це помічає клен, тужить, ще більше любить берізку. Коли ж восени сумний клен скидає додолу свої барвисті листочки — то це біль його душі від нерозділеного кохання. Та він вірить, що настане весна, і все зміниться на краще.

Стоїть Олена, хустка зелена,

Тонкий стан, білий сарафан. (Береза)

*Якщо листя на березі починає жовтіти з верхівки – чекайте ранньої весни, знизу – пізньої, а якщо рівномірно – середньої.

*Не опало листя на березі на початку жовтня, тоді чекайте в кінці січня чи на початку лютого довготривалу відлигу.

*Якщо з берези навесні тече багато соку – літо буде дощове.

*Весною березовий сік несмачний – хліб уродиться.

Стоїть велетень у лісі

Такий дужий і міцний.

Ще й плоди, мов на горісі.

Відгадайте, хто такий? (Дуб)

*Жолудів багато, а грибів мало – зима буде холодна.

*Діброва шумить – чекай негоди.

*Багато жолудів на дубі – буде люта зима.

*Дуб розпускається  - чекай холодів.

Як мати зозулею стала

      Були собі чоловік і жінка і мали четверо дітей. Жили вони з риболовлі. Якось чоловік застудився і помер. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей. Та незабаром і вона застудилась і злягла хвора. Лежить у постелі, а дітей і немає чим годувати. Вже  у неї пересохло в горлі, мовила тихо до дітей:

      — Діточки, діточки, подайте мені води. Бо не дам собі ради, щоб підвестися самій, а пити так хочеться.

      — Нема в хаті води,— одказують діти.

      — Візьміть глечик,— каже мати,— підіть до річки та й наберіть води.

      Одізвався старший хлопець:

      — Я не маю чобіт, нехай іде сестра.

      Мати до дочки:

      — Піди, доню, принеси мені води.

      — Я не маю хустки завинутися. Нехай іде менший.

      Просить мати меншого сина:

      — Піди, Івасику, принеси мені водички.

      — Я не маю в що вдягнутися,— одказує той.

      Так ніхто і не приніс хворій матері води.

      Пішли діти надвір, граються, а мати в хаті ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір'ям. А найменший хлопчина саме вбіг у хату, бачить - мати вже стає зозулею, став гукaти до брата і сестрички:

--Наша мати стає зозулькою, хоче одлетіти од нас. Скоренько біжімо по воду для неї.

      Схватили діти хто що: глечик, кружечку, відро. Всі побігли до річки, набрали води і кричать навперебій:

      — Мамочко, мамочко, пий воду.

      А мати вже вся обросла пір’ям, стала зозулькою, одлітає од хати:

      — Ку-ку, ку-ку... Пі-зно, ді-ти, пі-зно... Ку-ку, ку-ку…

      І стала одлітати. А діти за нею бігли, бігли, збиваючи по грудах ноги до крові. І до цих пір у лісах, на полянах стелиться мох з червоними краплинами: то, кажуть, ті краплини крові, що стікали отоді з ніг дитячих.

      А мати назавжди одцуралася рідних дітей і донині літає зозулею…

Звідки у троянди колючки?

... Давно-давно в тих далеких краях, де білосніжний Олімп впирається своєю вершиною в сиві хмари Древньої Греції, жила надзвичайної краси німфа на ім”яРозас. Дівчина була такої чарівної вроди, що досить було Амурові глянути на неї, щоб назавжди втратити свій спокій. Всією силою свого гарячого серця покохав юнак Розас. Німфа теж не залишалася байдужою до Амура.

Ранньою весною тихим теплим вечором, коли на всі лади заливалися соловейки, німфа відкрила юнакові своє серце і подарувала щире дівоче кохання. Лише повноликий місяць, ясноокі зорі та весняні барви були свідками їхніх побачень. Та недовго судилося їм радіти своєму щастю. На той час богиня полювання і покровителька лісів Діана теж палала жагучою любов'ю до Амура. Як на біду, Діана звідкілясь довідалась про кохання свого обранця до Розас і в припадку ревнощів схопила красуню та й кинула її на колючий терновий кущ. Важко поранена об колючки, Розас стекла кров'ю і тут-таки померла.

Довідавшись про долю своєї коханої, вбитий горем Амур прилетів на місце трагедії. Залившись сльозами, впав на коліна і почав благати повелителя богів, всемогутнього Зевса, повернути коханій життя. І на його очах скоїлося чудо: колючий терновий кущ покрився небаченими досі чарівними квітами. Так древні римляни пояснювали походження троянди дикої форми. Тобто, за легендою, колюча рослина троянда виникла із крові німфи і сліз Амура.

Про троянду та шипшину

Якось розгнівалась Троянда на Шипшину, звинуватила в тому, що вона їй сонце затуляє. Подумала Шипшина, подивилась довкола і побачила, що тінь від неї справді попадає на Троянду.

-Ходімо, сестро, до матінки Покрови. Розповімо про нашу біду й попросимо, щоб вона нас розсадила. Мені соромно за себе, адже я вам своїм ростом лиха заподіяла.

І став увесь рід розових перед зелені очі богині рослинності Покрови.

- Паніматко наша! Ми прийшли до тебе не скаржитись на нашу сестру Шипшину, а просити тебе: або нас пересади від неї, або її від нас. Сонце нам затуляє своїм зростом. Поглянь на мене, яка я немічна, - мовила блідорожева Троянда, і замовкла, безсило звісивши додолу свою голівку, - єдину на все куценьке стебло.

- Ти, богине, створила мене не дуже вибагливою, але й мій цвіт змізернів без сонця. Ти – наша мати, сонце – наш батько. Дітям без батьківського тепла також важко жити, - мовила блакитна Троянда.

- І я такої ж думки, - шелеснула чорна квітка.

Але Покрова не поспішала. Вона пригладила ялинові коси, поправила на собі вербовий одяг, уважно подивилась на шипшину й мовила:

- Послухаємо, діти, й Шипшину!

- Горе, матінко, їхніми устами мовить. Добре мені з ними, з моїми сестрами. Я все гадала, що своїм дужим тілом холодний північний вітер до них не пускаю і зовсім забула, що й сонце також затуляю. Відсади мене від них. Коли сонця вдосталь нап'ються, то дужими стануть. А я віддалі собі стану і любитиму їх у розмаю, бо вроди своєї не маю.

- Гарно говориш, дочко, розумно й без зла. Покрию тобою вільні місця біля дороги, на узліссі посаджу по дві чи по три рядочком. Хто у мої володіння йтиме – тебе зустріне. А щодо вроди... Прикрашу твоє колюче тіло червоними ягодами. Ти будеш не тільки красивою, а й корисною. Будеш завжди щедрою і доброю до людей. А колючки хай лишаться з тобою. Краса не повинна бути м'якою: її люди замажуть доторками, обірвуть спочатку квіти, а потім обламають гілки. А колючками ти житимеш і прикрашатимеш землю вічно.

 

Остання троянда

Міняються люди й куточки природи.

І навіть каміння вода розмиває.

Тікає за сонцем народжена врода,

Що лише у пам’яті вічно жива є.

Роки вересневі у срібних туманах

Вологою щирістю вроду чатують...

Ось цвіт опаде і троянди не стане.

Натомість в саду хризантеми квітують.

Троянда остання так ніжно і звично

Торкалась очей і душі пелюстками.

У пам’яті серця залишиться вічно,

Хоч осінь уже роздяглась поміж нами.

Легенько торкнувся чарівної квітки

Отой вітерець у природі осінній.

Без жалю у спогадах викреслить літо,

Красу в пустоту рознесе, як насіння.

Без жалю, без подиву і без зітхання

Розвіються літо і мрії щасливі.

І разом з трояндою щезне кохання,

Залишивши в пам’яті сни полохливі.

Трояндо моя, я тебе пам’ятаю,

Бо літо з тобою не можна забути.

Роки вересневі у сріблі купають

Хвилини того, що іще може бути.

Нарцис

    Колись у сиву прадавнину у Хусті в замку жили князь, княгиня та їхня красуня-донька Руся. На околиці міста проводив життя гончар Іванко. На день Русиного повноліття до замку прийшло багато сановитих візитерів та городян з дорогими гостинцями. Іванкові кортіло теж зробити подарунок-це була дивна ваза, на якій, наче живі, мерехтіли квіти граційного білого нарциса. У цю мить Іванко та Руся закохались одне в одного. Після того вони стали крадькома зустрічатися у мальовничій долині. Та одного разу князь довідався і так ошаленів, що схопив Іванкову вазу і жбурнув з княжої гори. Ваза розбилася об скелину та розсипалась по долині дрібним дощем. Коли зійшло сонце, то всі побачили, що придолинок вкритий біло-зеленим нарцисовим килимом.

Нарциси

    Усерпні 1690 року у селі Нанково на місцевості, що має назву "Полянки" з’явився образ Діви Марії. Місцева громада звернулася до господаря поля, на якому відбулося явлення, з пропозицією побудувати на цьому місці храм або каплицю, як цього вимагала християнська традиція. Землевласник відмовив громаді, ікону поставили на підводу, запряжену волами і спробували вивезти. Але воли не рушили з місця, оскільки ікона не хотіла покидати вибраного місця. Господарю прийшлося підганяти волів батогами, і мимохіть він влучив батогом у ікону. Від удару на ліку Богородиці з’явився шрам, а з очей потекли сльози. За святотатство рід землевласника був покараний, а ікону все ж вивезли по долині уздовж річки Хустець. За преданням уздовж шляху, яким вивозили ікону, зростали нарциси.