11 травня о 15:00Вебінар: Закінчення навчального року: документи, звіти, аналіз, планування та власний емоційний стан

Зображення мученицького подвигу мліївського титаря Данила Кушніра у поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки» та повісті Михайла Старицького «Останні орли»

Про матеріал
Матеріал може бути використаний під час вивчення творчості Т.Г.Шевченка, М.Старицького, а також на уроках літератури рідного краю
Перегляд файлу

Зображення мученицького подвигу мліївського титаря Данила Кушніра у поемі  Тараса Шевченка «Гайдамаки» та повісті Михайла Старицького «Останні орли»

Щороку, на початку весни, Україна вшановує пам’ять нашого земляка, безсмертного Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Життя і творчість поета тісно пов’язані з Городищиною, що на Черкащині. Він бував у Зеленій Дібровй, Вільшані, Млієві. Згадував поет і Вербівку, Воронівку.

Особливої уваги заслуговує поема «Гайдамаки», присвячена Василю Івановичу Григоровичу, конференц-секретарю Академії художеств, який брав участь у викупі Т.Г. Шевченка з кріпацтва. На згадку про цей день Кобзар  присвятив В.І.Григоровичу  поему «Гайдамаки»  22 квітня 1838 року.                 У розділах  «Титар», «Конфедерати», «Червоний бенкет», «Гупалівщина», «Гонта в Умані»  згадується реальна історична подія, яка відбулася 29 липня за старим стилем (11 серпня за новим) 1766 року – страта за віру православну мліївського титаря Данила Кушніра.

  Враховуючи мученицьку смерть за святе Православ’я та вшанування його (титаря) пам’яті віруючим народом, 8 березня 1994 року Даниїла Кушніра причислено до лику місцечтимих святих Черкаської єпархії* (с.18).

Нинішній 2021 рік особливий: 11 серпня виповнюється 255 років з дня мученицької страти святого.  У Тараса Шевченка читаємо:

Мені, малому, не раз доводилось

За титаря плакать.

І ніхто не бачив,

Що мала дитина у куточку плаче.

Спасибі, дідусю, що ти заховав

В голові столітній тую славу козачу:

Я її онукам тепер розказав.

«Про те, що діялось на Україні розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо є ще люди, котрі його знали…», - писав Тарас Григорович у передмові до поеми.

То хто ж такий Данило Кушнір? Хто ця людина, на честь якої у 2016 році черкаським скульптором Володимиром Товстоп’ятовим виготовлено пам’ятник, встановлений біля Михайлівської церкви в Городищі?

Святий мученик Даниїл народився та жив у селі Млієві, що розкинулось на берегах Вільшанки. У 17-18 століттях Мліїв був сотенним містечком Корсунського полку. «Роки життя Данила Кушніра випали на нелегкий для України час  бездержавності, коли наші землі були поділені між загарбниками ці - Польщею та Росією. Андрусівське перемир’я 1667 року і так званий «вічний мир» 1686 року розірвали по Дніпру навпіл Україну. Лівобережна Україна з Києвом залишилася в складі Російської держави, а рясно полита кров’ю українська земля на правому березі Дніпра знову опинилася під владою Польщі та Туреччини. За рішенням Карловицького конгресу 1698-1699 років Туреччина віддала Польщі Поділля і частину Правобережжя. Польський уряд здійснив заходи щодо ліквідації козацтва. У відповідь на це вибухнув цілий ряд народних повстань. Найбільші гайдамацькі повстання відбулися у 1732-1734, 1750 та 1876 роках. Вершиною гайдамацького руху стало повстання 1768 року, відоме в історії під назвою Коліївщина, яке очолили Максим Залізняк та Іван Гонта», - читаємо у книзі «Я готовий померти за віру православну. Святий мученик Даниїл Мліївський» (упорядник збірки Богдан Жигало, видавництво «Тясмин», 2016, с.8)* (с.8).

Польська шляхта, єзуїти змушували православних людей приймати унію. Прихожани Свято-Троїцької та Успенської  церков Млієва бажали повернутися до лона Православ’я, однак зустріли опір місцевих священників, братів Василя та Федора Гдешицьких. До вирішення питання церкви тимчасово закрили, а цінні речі літургічного обігу люди вирішили заховати, щоб над ними Гдешицькі не вчинили наруги, однак ніхто не наважувався торкатися дарохранительці – посудини на Престолі, де зберігалися Святі Дари для причастя недужих і смертельно хворих.

  Благочестиві парафіяни звернулися до «одного чоловіка – літами вже немолодого, благоговійного до Бога, в усьому бездоганного, та поміж тим щирого та найпершого ревнителя до благочестя, ім’ям Данила Кушніра»* (с.12). «Смиренно підкоряючись спільному рішенню громади, Данило Кушнір «зі страхом і благоговінням приступив до Престолу Божого, і перед Престолом зробив три земних поклони, і завісою церковною руки обгорнувши», взяв дарохранительницю і поклав до скрині з іншими священними предметами, а скриню потім заховали у коморі під дзвіницею»* (12).

Священники обмовили Данила перед губернатором Вонжею у Смілі; його було взято під варту, заковано у залізні кайдани, кинуто до в’язниці Смілянського замку, де він перебував з кінця березня до літа 1766 року. Мліївці клопоталися про звільнення церковного старости, але марно.

Улітку 1766 року у наш край прийшли польські війська, частина їх стала табором біля Вільшани. Туди насильно зігнали понад 12 тисяч людей облаштовувати військовий табір. Містами і селами прокотилися жорстокі розправи над українцями за їх національну та релігійну свідомість. За сповідання православної віри на громади накладалися штрафи. Найбільше постраждали Валява та Вільшана.

Віряни Млієва вкотре намагалися визволити свого земляка, пропонували викуп, але Афанасій Гдешицький (батько Федора й Василя) вдався до шантажу: «Якщо він на унію пристане, то випущений буде, а якщо ні – то страчений буде смертю»*(14).

Дізнавшись про цю пропозицію від мліївців, Данило мужньо промовив: «Я готовий за віру православну померти, а на унію пристати не хочу».  Він просив земляків припинити клопотання про його звільнення і закликав бути вірними Православній Церкві. Афанасій Гдешицький звернувся до смілянського губернатора з клопотанням привселюдно стратити Д.Кушніра.

Для страти підготували поміст з хрестом, до якого прив’язали титаря. Даниїлу зав’язали руки клоччям, облили смолою й запалили. Від сповіді уніатському священнику Даниїл відмовився. Коли руки мученика обгоріли, Гдешицький наказав відтяти голову Даниїлу. Кат, зав’язуючи очі, тихо промовив: «Не бійся, старче, Бог з тобою», на що Данило відповів: «Я не боюся, а ти роби те, що тобі кажуть»* (с.16). Так завершив свій земний шлях і приєднався до сонму святих мучеників Даниїл Кушнір – мліївський титар.

Відсічену голову, прибивши до палі, встановили біля Миколаївської церкви села Вільшани.Тіло спалили, а рештки з частиною костей православні загорнули у невеликому рові. Пізніше останки святого перепоховали безпосередньо в Млієві. Чесна глава мученика залишилась на палі до кінця вересня, а потім в одну з ночей була знята й віднесена православними до Переяслава.

4(17) жовтня  главу мученика поховали величаво священним собором у кафедральному Вознесенському соборі міста Переяслава.

Невідомим автором було також укладено віршоване надгробне слово. У суміші з антипапською та антиунійною риторикою тут викладено подробиці арешту та страти Кушніра.

***

Без выни узныка велы, на смертной праг,

Рейментар Воронеч, с поля рукы пускал,

Но дзиекан в’язня, кату в руки отдал…(21-22)

Ця трагічна подія відображена й у народній пісні збирача пісень П.А. Лукашевича, списана зі збірника 1767 року, тобто сучасна самій події. 

***

… Да вчинили вражі ляхи у Вільшані славу,

Да отняли Даниїлу Мліївському главу,

Тіло єго повеліли огнем іспалити,

Главу єго а до палі із гвоздем прибити…

Зі словами народної пісні перекликаються і рядки поеми «Гайдамаки» Т.Г.Шевченка:

…конфедерати
Кричать до титаря: “Хоч жить?
Скажи, де гроші?”
Той мовчить.
Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили — нема,
Нема ні слова.
“Мало муки!
Давайте приску! де смола?
Кропи його! отак! холоне?
Мерщій же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!
Завзята бестія! стривай!”

Насипали в халяви жару…
“У тім’я цвяшок закатай!”
Не витерпів святої кари,
Упав сердега. Пропадай,
Душа, без сповіді святої!

***

Собаки де-де по Вільшаній

Загавкають та й замовчать.

Біліє місяць; люде сплять,

І титар спить... Не рано встане:

Навіки, праведний, заснув.

***

Мандрували гайдамаки

Лісами, ярами,

А за ними і Галайда

З дрібними сльозами.

Вже минули Воронівку,

Вербівку; в Вільшану

Приїхали. «Хіба спитать,

Спитать про Оксану?

Не спитаю, щоб не знали,

За що пропадаю».

А тим часом гайдамаки

Й Вільшану минають.

Питається у хлопчика:

«Що, титаря вбили?»

«Ба ні, дядьку; батько казав,

Що його спалили

Оті ляхи, що там лежать

Також у розділі «Гупалівщина» поет показує картину героїчного спротиву шляхті, помсти за мученицьку смерть, масовості повстання:

Зійшло сонце; Україна

Де палала, тліла,

А де шляхта, запершися

У будинках, мліла.

Скрізь по селах шибениці;

Навішано трупу —

Тілько старших, а так шляхта —

Купою на купі.

На улицях, на розпуттях

Собаки, ворони

Гризуть шляхту, клюють очі;

Ніхто не боронить.

Та й нікому: осталися

Діти та собаки —

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

 З поемою «Гайдамаки» перегукуються події, герої, обставини історичної повісті уродженця села Кліщинці Чорнобаївського району Черкаської області (раніше Золотоніського повіту Полтавської губернії) Михайла Старицького «Останні орли».

 Він відомий нам як автор поетичних рядків «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна, видно, хоч голки збирай» (вірш «Виклик»), комедійної п’єси «За двома зайцями», драм «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка».

 В історичній повісті «Останні орли» розгортається широке полотно про Коліївщину, повстання українського народу 1768 року під проводом Залізняка та Гонти проти свавілля польського панства й католицького духовенства. За своїм ідейним спрямуванням і трактовкою гайдамаччини твір близький до поеми Кобзаря. Динамічності, напруженості додають сцени, які відображають мученицьку смерть поборника православної віри Данила Кушніра. У 26 розділі повісті «Загибель титаря. Повстання у Лисянці» читаємо:

– Слухайте ви, пси, гадюки! – звернувся до полонених губернатор. – Якщо зараз же на цьому місці ви не назвете мені ту бестію, котра забрала з церкви священні речі, то не дожити мені до вечора, коли я не переріжу усе ваше село, починаючи з щенят.

– Не покладай гніву на людей безневинних, найясніший пане, – обізвався титар. – Усі священні речі із церкви виніс з власної волі, а не за чиїмось наказом, я.

– Ти? Ха-ха! – зрадів Кшемуський і потер від задоволення руки. – А де ж ти їх, собако, подів? – спитав він трохи м’якшим, навіть ласкавим голосом, втішаючись збентеженням жертви.

– Де я подів їх, найясніший пане, то відомо єдиному богові й мені.

– Але ти й нам скажеш, га? Правда, скажеш?.. І принесеш усе назад, якщо ми попросимо? – губернатор ставав дедалі ніжніший і ніжніший.

– Не скажу й нікому нічого не віддам! – твердим голосом відповів титар.

– Чи ти ба, який упертий! – здивувався Кшемуський і спокійно додав: – А принесіте-но, панове, жару й всипте гарненько по пригорщі йому за халяви. Цей засіб дуже корисний і розв’язує іноді язики.

Через десять хвилин на жаровні було розпечено вугілля. Прив’язаний до стовпа титар стояв блідий як полотно, але цілком спокійний; очі в нього палали’ релігійним екстазом, уста шепотіли молитву. Кати насипали йому за халяви жару, і скоро юхта в багатьох місцях прогоріла; дим тремтливими пасмами піднявся вгору й окутав обличчя страдника.

Але титар мовчав, навіть не застогнав.

– Вельможний губернаторе! – сказав полковник Стемпковський. – Ця гадюка, здається, має лагідне серце… І, певно, не стерпить мук своїх ближніх за себе…

– Так, слушно, пане, – осміхнувся Кшемуський. – А от спитаємо цих свідків!.. Тільки бідолахам холодно босоніж стояти на сирій землі, то поставте їх для зручності на розпечене вугілля!..

Сліпий дід навіть не здригнувся: чи він недочув наказу губернатора поставити «бидло» на вогонь, чи йому було вже все байдуже. Так само мовчазно сприйняла наказ і одна з жінок, але друга впала до ніг Кшемуського й почала голосити.

– Вони не бачили… вони нічого не знають, – тихо, через силу промовив титар.

– Вірю, – погодився Кшемуський, – але мені хочеться знати, наскільки тверде твоє серце? Адже ти одним словом можеш врятувати їх… Жінко! Не мене проси, а пана титаря. Це в його волі…

Титар застогнав, але швидше від моральної муки, ніж од фізичної.

– Простіть мене, грішного, простіть, добрі люди!.. Але я не можу, бог бачить, не можу віддати наших святинь і нашої віри на наругу латинянам… Перетерпімо ж за Христа від катів.

Слуги виконали жорстокий наказ губернатора.

Ця страта та ще багато інших знущань над українським народом значною мірою стала причиною народного повстання під назвою «Коліївщина», що вибухнуло через два роки після страти Данила Кушніра.

Подвигом мліївського церковного старости цікавився у свій час Петро Лебединцев «Страданиє и мучениє за правослие Даниила Кушнира, жителя млиевского» 1860, (він, до речі, наш земляк родом із Зеленої Діброви).

Михайло Максимович «Млиевский староста Данило Кушнир» (Собрание сочинений.- К., 1876), Федір Лобода «Вирша о сожжении млиевского ктитора Кушнира» (Киевская старина, 1886).

Відгомін народної версії страти мліївського ктитора  знаходимо і в сучасних наукових дослідженнях. Висвітлення події Тарасом Шевченком у поемі «Гайдамаки» згадує зокрема Валерій Ластовський, професор, викладач факультету журналістики і міжнародних відносин Київського національного університету культури і мистецтв, Олег Смірнов, аспірант кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» та інші.

У хвилини горя, скорботи, безвиході ми звертаємося зі словами молитви до святих мучеників, які є взірцем для християн як справжні воїни Христові. Найближчим до нас, православних вірян городищенського краю, є Данило Кушнір  - святий Даниїл Мліївський. Ми підносимо до нього наші молитви і віримо, що Всемилостивий Господь за його небесним клопотанням благословить і помилує всіх нас. Він був і залишається живим прикладом стояння за віру Христову під час будь-яких нових випробувань, загроз відступу від Христа.

Святий мученик Даниїл – наш молитовник, наш посередник перед Богом, наш невтомний покровитель.

Згадаймо, вшануймо, пом’янімо…

160 років з дня смерті Т.Г.Шевченка,

255 років з дня страти Данила Кушніра, мліївського церковного старости,

120 років з часу написання історичної повісті «Останні орли» Михайлом Старицьким, присвяченої подіям 1768 року, Коліївщині.

 

 

 

Література

 

  1. Ластовський В. Слово над гробом Данила Кушніра (1766) // Київська Старовина. — 2001. — № 6. — С. 117—121.
  2. Лебединцев П. Страдание и мучение за православие Даниила Кушнира, жителя млиевского // Руководство для сельских пастырей. — 1860. — № 2. — С. 52.
  3. Лобода Ф. Вирша о сожжении млиевского ктитора Кушнира // Киевская старина. — 1886. — № 1.
  4. Максимович М. А. Млиевский староста Данило Кушнир // Собрание сочинений. — К., 1876. — Т. І.
  5. Смірнов О. Страта Данила Кушніра і родина Ґдишицьких. Уніати та православні на Наддніпрянщині другої половини XVIII ст. // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2017. — Т. 13–14. — С. 245–260.
  6. Шевченко Т. Поеми та повісті — 1978. —К.:Дніпро. — 35-100.
  7. Я готовий померти за віру Православну. Святий мученик Даниїл Мліївський. — 2016. —Упорядник Жигало Б. — С. 3-79.
  8. https://www.ukrlib.com.ua/

 

docx
Додано
24 березня
Переглядів
37
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку