Мета: на основі здобутих текстологічних знань формувати в учнів відповідні текстотворчі вміння, зокрема вміння виділяти в переказуваному тексті головне й переказувати його, опускаючи все другорядне, менш істотне; виховувати патріотичні почуття, цікавість до життя людини в суспільстві, дати уявлення про механізм самоствердження, про особливості формування ментальності; удосконалювати культуру писемного мовлення; сприяти збагаченню й уточненню словникового запасу школярів.
І. Повідомлення мети і завдань уроку.
ІІ. Підготовка до роботи над переказом.
* Читання тесту вчителем.
*З’ясування лексичного значення вжитих у тексті переказу слів, які перебувають у пасивному словнику учнів.
*Визначення теми і головної думки тексту.
*Визначення стилю тексту. З’ясування покладеного в його основу типу мовлення та типів мовлення допоміжних.
*Колективне складання плану докладного переказу тексту.
* Перебудова плану докладного переказу тексту на план стислого переказу.
*Повторне читання вчителем тексту (якщо у цьому є потреба).
ІІІ. Самостійна робота учнів над переказом на чернетках.
ІV. Підведення підсумків уроків.
V. Домашнє завдання. Закінчити, відредагувати, перевірити чорновий варіант переказу, переписати переказ до зошитів.
Якщо людина замерзає або вмирає від голоду, у боротьбі за життя вона цілком спроможна втратити людську подобу. Спрацьовує інстинкт самозбереження. Проте як тільки потреба в їжі, одязі, житлі перестає бути основною, на перший план відразу висувається потреба у самоствердженні.
Що це за потреба? Вона полягає в необхідності викликати до себе повагу людей. Повага до тебе інших стає, в свою чергу, підгрунтям самоповаги.
Особливо нестримною потреба самоствердження є в молодих людей. Погляньте, як часом вони червоніють або ж полотніють, не знаючи, куди подіти руки. Що подумають люди, що скажуть про те, який ти, що зробив, що сказав, де став, куди пішов?
Самоутвердження, завоювання авторитету – справа непроста. Щоб заслужити повагу, необхідно стати майстром певної справи, потрібно поводитися так, щоб тебе просто неможливо було не поважати. Навчитися чогось, як і постійно контролювати самого себе – дуже непросто. Набагато простіше вдатися до псевдосамоствердження, такого собі замінника, ерзаца.
Майже в кожному класі є такий собі блазень, клоун, який розважає публіку на уроках. Майже в кожній школі є хуліган місцевого значення, який, як може, отруює життя вчителям і директору. Блазні й мікрохулігани – дуже різні, проте суть їхньої поведінки одна-єдина – це форма псевдосамоствердження. Кривлятися чи розмахувати кулаками, погодьтеся, легше, ніж навчитися робити щось таке, чого ніхто інший не може.
Можна піти ще простішим шляхом. Можна одягнутися, як заведено в людей, поваги яких ти добиваєшся. Адже зустрічають завжди за одежинкою, і проводжають найчастіше за нею ж. Так що жодних розумових зусиль не знадобиться.
Розумні бізнесмени давно запримітили цю людську слабкість – вивищитися за рахунок не змісту, а форми, не розуму, а одежини. На цьому вони й облаштували свій бізнес, розкрутивши могутній маховик індустрії моди. Ви тільки уявіть, що сталося б на Заході, якби штани, черевики, меблі й машини кожен купував раз на двадцять років (теоретично таке цілком можливо)? Через рік економіка була б зруйнована дощенту...
Мода існує не тільки на одяг, меблі, машини. Є мода на проведення дозвілля, теми розмов і навіть “переконання” (звісно, в лапках). Металіст, кришнаїт, рокер, брейкер, хіпар будуть годинами розповідати, як їх “осінило”. А спитайте, чому, скажімо, кришнаїзм, а не іслам? Чому рок-н-ролл, а не гопак? Тому що сьогодні одне модне, інше – ні. Зміниться мода, і на зміну металові прийде пір’я, класичні східні єдиноборства поступляться перед кетчем, тобто бійкою без жодних правил.
І все через те, що мода – найпростіший спосіб псевдосамоствердження. (За І.Бестужевим-Ладою; 390 сл.)
Якою мовою спілкується сьогодні переважна більшість молоді? Багато хто, не замислюючись, відповість, що російською. Чому? Хіба причина полягає в незнанні українською молоддю національної мови? Навіть ті, хто не спілкується українською вдома, володіють нею цілком пристойно, адже мають можливість опанувати мову в школі. Зовсім не у виборі мови справа, а у якомусь спотвореному розумінні молодим поколінням таких понять, як “патріотизм” та “українська національна свідомість”. Слово “патріот”, як і вираз “син рідної землі” у багатьох школярів викликають якщо не оскому, то бажання швидко й далеко тікати.
У чому причина цього сумного явища? Протягом тривалого періоду нищилось усе, що називалося українським. Це не могло не спричинити змін у нашому генотипі, тому викривлене сприйняття молодими людьми багатьох понять від них навіть не залежить. Адже слова “український патріот”, “український націоналіст” у Радянському Союзі набули змісту мало не лайливих слів. Хоч, зрозуміло, що поганого може бути у любові до своєї батьківщини, країни, нації?
А з чим сьогодні асоціюється вияв патріотизму в багатьох сучасних молодих людей? З гуртами людей, які, зібравшись разом, з піною на губах вигукують : “Ганьба!”, “Слава!” або “Бий москалів!” Та хіба молоду людину, якщо вона все життя дома розмовляла російською (що ж робити, якщо українці-батьки свого часу були зрусифіковані?), такий кликливий “патріотизм” не злякає, тим паче, що її налаштовуються “бити”?
Чи ж робить молода держава щось, аби виховати у власних дітях повагу до свого, рідного, автентичного? До української історії, культури, мови? Навряд досить для цього перекладів українською мовою відверто слабких американських бойовиків та мексиканських мильних опер. Бо ж проблеми сіцілійських кілерів та латиноамериканських красунь на розвиток української ментальності глядачів ніяк не впливають. Так само як безкінечна демонстрація крутих іноземних кліпів з незграбно перекладеними українською коментарями. Мабуть, пора шукати шляхи пробудження національної свідомості у молоді, шляхи, нерозривно пов’язані з тим, що для неї є цікавим і зрозумілим.
Тут не можна не згадати про музику. Вона настільки глибоко увіходить в життя молоді, що зараз важко уявити собі підлітка без плеєра чи магнітофона. “Скажи мені, що ти слухаєш, і я скажу, хто ти”, - за таким принципом нині знайомляться. Сучасна музика своєю наївною простотою може торкнутися найглибших струн юнацької душі. До того ж загальновідомо, який вплив має на юнацтво певний музичний стиль або манера виконавця. Багато хто цікавиться , чим живе його музичний кумир і намагається його наслідувати. І ось – перші спроби гри на гітарі чи на фортепіано, відвідування тренажерних залів, зацікавленість інтернетом...
А якби на такому, популярно-музичному рівні переконати молодого слухача, що українське – не означає “жлобське” або, як вважають зрусифіковані міщани, сільське? Що українське – це гарне, сучасне, прогресивне, модне? Якби засобами радіо й телебачення це вдалося, промінчик світла в суцільному мороці неомінно з’явився б.
Уявімо на хвилину, як піднявся б рейтинг української мови серед молоді, якби українською мовою не лише співали, а й давали б інтерв’ю та спілкувалися із своїми прихильниками молоді естрадні виконавці?
Невже немає україномовних музикантів? А може, телебачення не вміє чи не хоче з такими працювати?
Поки що терези нахилені не в наш бік. Російська мова у розумінні школярів – то є модно, молодіжно й престижно, українська – то мова ні в чому не повинних сільських бабусь із граблями. У той час, як вся країна упивається піснями російських та зрусифікованих українських зірок, у глибокому андеграунді творять справді українську і дійсно якісну музику талановиті українські юнаки й дівчата... Агов, де ви, озовіться! (З журн.; 537 сл.)