Комунальний лікувально-профілактичний заклад

«Шосткинський обласний дитячий протитуберкульозний санаторій»

Бесіда

на тему:

«Вишиваний рушник у традиціях і обрядах українського народу»

Підготувала:

вихователь

Гітченко Ірина Вікторівна

2016 р.

Мета: ознайомити дітей з традиціями і обрядами українського народу, з оберегом української родини – рушником; з’ясувати з учнями, в яких обрядах використовується рушник; формувати уявлення про те, як шанобливо і бережливо ставилися наші предки до українських рушників; виховувати повагу до традицій, любов до рідної мови, свого народу, Батьківщини.

Обладнання: рушники, український одяг, калина, сімейні обереги, хліб і сіль на рушнику; записи українських мелодій.

Епіграф:  

"Хто зберіг любов до краю

І не зрікся роду,

Тільки той віддав всю душу,

Все, що зміг, народу".

Учитель. В давні часи не було, напевно, жодної оселі в Україні, котру б не прикрашали рушники. Хоч би яке убоге життя не судилося господарям, а все ж усюди ці витвори палахкотіли багатством кольорів, були своєрідною візиткою, обличчям оселі, а відтак і господині.

Рушник – унікальне явище української матеріальної та духовної культури, що поєднує в собі декоративність, глибокий символічний зміст. З орнаментами його вишивок пов’язані образи добра і краси, захисту від усього злого в житті.

Вишиваний рушник оздоблений квітами, зірками, птахами… Скільки він промовляє серцю кожного з нас. Від сивої давнини і до наших днів, і в радості, і в горі рушник – невід’ємна частина побуту українців. Його порівнюють з піснею, вишитою нитками на полотні. Без рушника, як без пісні, не обходиться народження, одруження, поховання людини. Простий, скромно оздоблений рушник висів у кожній хаті біля порога на кілочку. Ним витирали руки, з ним доїли корову, поралися біля печі.

У різних місцевостях його називають по-різному: утиральник, утирач, стирач тощо. Ознакою охайності, працьовитості кожної господині є прибрана хата і чистий рушник напохваті. Не випадково у народній пісні мати навчає доньку:

Тримай хаточку, як у віночку,

І рушничок на кілочку.

Тримай відерця всі чистесенькі

І водиці повнесенькі,

Прийдуть зовиці водиці пити,

Будуть тебе хвалити.

Рушник був символом гостинності і доброзичливості. По всій Україні поширений звичай накривати рушником або хусткою хліб, який постійно стоїть на столі. Рушником накривають діжу після випікання хліба, часто її ставлять на покуті.

Гарно оздобленими рушниками накривають кошики з паскою чи яблуками, коли несуть святити в церкву. Не обходилися без рушника на родинах і хрестинах, даруючи рушник бабі-бранці та хрещеним батькам. Ще в дохристиянські часи, коли люди вірили, що в лісах по дуплах живуть духи, обвішували дупла рушниками – обрусами.

Використовували рушник і в обряді будівництва хати. У деяких регіонах України сволок підіймали на рушниках, потім ці рушники дарували майстрам. Коли стіни вже було зведено, вгорі в кутку вішали образ, а на нього – рушник.

Не обходилися без рушника і в хліборобських обрядах. У перший день огляду озимини (на Юрія) йшли у поле гуртами (частіше родом). Попереду йшов батько і ніс на рушнику хліб-сіль, а мати у кошику, накритому рушником, несла різне частування. На зеленому полі розстеляли рушник, на нього клали їжу, пригощались. Так робили і в перший день оранки, сівби та жнив. Після закінчення жнив господар зустрічав женців із хлібом-сіллю на рушнику, а ті одягали на нього обжинковий вінок.

(Звучить мелодія пісні «Рідна мати моя» на слова Андрія Малишка.)

Коли син вирушав із дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник як оберіг від лиха. Це відображено і в сучасній пісні:

Рідна мати моя, ти ночей не доспала.

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

(Андрій Малишко)

Виряджали матері синів у далеку дорогу, давали їм хліб, загорнутий у шматок полотна, який згодом нарекли рушником – від слова «рушати». Так і мандрує по світах наш український рушник, як часточка материнської душі і рідного краю.

(Мелодія пісні «Рідна мати моя» поступово стихає.)

Вишивала мама долю на рушник,

Не один, не два дні, а цілий свій вік.

Вишивала мама мальви і калину –

Зацвіли ці квіти на всю Україну.

Вишивала мати темними ночами –

Квіти, наче діти, стали перед нами.

Вишивала мама, сина колисала,

Колискову пісню синові співала.

Вишивала мама пісню для народу,

А осінні вітри взяли її вроду.

Вишивала мама, синів проводжала,

Синам у дорогу рушники давала.

(Володимир Гдаль)

Вишиваючи, українки співали, вкладаючи у пісню та вишивку свою душу. Візерунками, які придумували самі, передавали свої почуття, побажання добра і здоров’я. Залежно від того, кому призначалася вишиванка, і візерунок мав бути «свій». Кожну вишиту річ можна розшифрувати, прочитати.

Закодованим письмом поколінь вважається український рушник. Ще з часів давньої зарубинецької культури до нас дійшли вишиванки із зображеннями так званих «дерев життя». На них щебечуть птахи, розцвітають дивовижні квіти.

Два кольори оті на полотні

Червоними чорними нитками,

Світанок той і ті святешні дні,

Зігріті материнськими руками,

Лишаються у серці назавжди,

Освітлюють прожитих літ суцвіття,

І, де б не був ти, де б ти не ходив,

Вони для мене найрідніші в світі.

Вдивляюся прийдешнє, ніби в степ,

Аж серце заболить, воно – не камінь.

Бо згадка про рушник знов тихо зацвіте

Червоними і чорними нитками.

Про візерунки та способи вишивання можна говорити дуже багато. Але яким би не був рушник, він створював настрій, формував естетичні смаки, був взірцем людської працьовитості. «Хата без рушників, – казали у народі, – що родина без дітей».

В Україні вишивати вміли скрізь, але у кожному регіоні були свої улюблені кольори, свої місцеві узори і техніки виконання. Окремі вишивальні шви характерні тільки для тих чи інших етнографічних районів України.

Подивіться, як палахкотять багатством кольорів рушники. А коли добре придивитися, можна помітити на всіх рушниках два однакові кольори. Які ж це кольори?

(Червоний та чорний).

Багато рушників вишиті червоним і чорним кольорами, причому червоний колір повинен переважати.

У кожного кольору своя історія. Що ж означає червоний колір? Що ж означає чорний колір?

(Це колір калини, щастя, ясного сонечка. Це колір землі нашої родючої, а інколи і смутку.)

Нитки фарбували рослинними фарбниками, тому кольори не були дуже яскравими. Ці фарби відзначаються надзвичайною стійкістю. Чорний і сірий колір одержували фарбуванням у відварі дубової кори, жовтий – у соку щавлю, лушпинні цибулі, блакитний – з відвару голубої материнки, зелений – з листя гарбуза, шкірки горіхів, червоний – з люцерни, бузковий – з шовковиці.

Найдавніші рушники вишивалися узорами символами, кожен з якихось щось означав: ромб – поле; крапка – засіяне зерно; ламана лінія – вода; просто лінія – земля; квітки з’єднані – зірки; дерево з гілками – символи родючості; голубки на рушнику – символ любові, їх вишивали на весільних рушниках. Ламана лінія означала безкінечність життя і людського роду.

Сьогодні рушник також використовують на весіллі, проводах хлопців до армії.

Кожна дівчина готувала весільний рушник сама. Вишивати рушники, як i сорочки, матері навчали дочок змалку.

По всій Україні поширений звичай перев'язувати рушниками старостів на знак згоди дівчини на одруження.

Під час шлюбу неабияке значення мав білий вишиваний рушник, на якому мали стояти молоді під вінцем.

На шлюбному рушнику вишивають квіти, листя і пуп’янки, які створюють    композицію    триєдиності:     народження,    розвиток     та

безперервність життя. Ніколи не можна робити вишивку зверху родинного дерева, бо це зашкодить родинному щастю.

Довгим рушником – наміткою жінка покривала голову після одруження, чоловіки використовували рушники як пояси.

Хай сторона моя багата

Красива квітами й людьми

Найкраща в світі рідна хата

Під ясеновими крильми

Уній тепло і очі мами,

І доброта її руки

А над смутними образами

Горять барвисті рушники.

Порівняно з іншими видами народного мистецтва, традиція виготовлення рушника і використання його в народному побуті краще збереглася до наших днів по всій Україні.

Наш український рушник пройшов крізь віки і нині символізує чистоту почуттів, глибину, безмежну любов до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, він щедро постелений близьким і далеким друзям, гостям. Хай символ цей завжди буде у нашій добрій хаті, як ознака великої любові й радості.

Сьогодні рушник є цінним подарунком, з ним зустрічають гостей, без нього не обходиться весілля і похорон, його везуть з України як коштовний сувенір. Інтерес до рушника, як і до всієї традиційної культури, в наші дні відроджується, і не перевелися ще майстри – творці рушників, які навчають інших.

Тож нехай український рушник, як і в попередні століття, буде окрасою й оберегом нашої хати і невід'ємною часткою родинних і громадських свят.

І тоді, і зараз кожен, хто не черствіє душею, хто сповнений любові, доброти, шанує традиції свого народу.

На землі великій є одна країна:

Гарна, неповторна, красна, як калина.

І живуть тут люди добрі, працьовиті.

І скажу до речі, ще й талановиті.

Землю засівають і вірші складають,

На бандурі грають і пісні співають

Про ліси і гори, і про синє море,

Про людей і квіти… То скажіть же, діти,

Що це за країна?

Учні. Наша Україна !

Учитель. Дійсно, ми з Вами живемо в Україні. Це найкраща країна у світі, бо ми з вами тут народилися і зростаємо. І на завершення нашої бесіди я хочу побажати вам усім зберегти наші традиції і обряди, примножувати їх і передати майбутнім поколінням.

(Звучить пісня Наталії Цар «Рушник вишиваний».)