ВЕСНЯНА КАЗКА     

Настала весна. Діти бігають надворі, граються, радіють. Весна чарує усіх барвистими квітами, розквітлими деревами та ясним сонечком. Дуже раділа весні дівчинка Надійка, адже це її улюблена пора року.

Одного разу Надійка пішла гуляти до лісу. Там вона зустріла дивовижних маленьких істот ― ельфів. Дівчинка підійшла до них і запитала:

― Хто ви такі?

Ельфи здивовано поглянули на неї:

― А ти хто така?

― Я ― Надійка.

― А ми ― помічники Весни, ― відповіла дівчинка-ельф. ― Мене звати Мія, а його ― Умійко.

― Приємно познайомитися. А як ви допомагаєте Весні? ― запитала Надійка.

Пояснив Умійко:

― Ми фарбуємо траву в зелений колір, допомагаємо розцвітати квітам і деревам, пробуджуємо від зимової сплячки тварин, зустрічаємо птахів. А після усієї цієї роботи йдемо у Весняні володіння. 

― А ви проведете мене туди, де живе Весна. Я так її люблю. ― Попросила  дівчинка.

― Звичайно.

Дорогою  вони зустріли ще фей Дінь-дон та Дзвінку, що теж допомагали Весні. Оскільки свою роботу вони уже закінчили, то всі дружно вирушили у володіння Весни. Раптом Надійка побачила зелені ворота і відчинила їх.

― Ого! ― вигукнула вона. ― Тут ще прекрасніше, ніж у мене в садку. І квіти тут чарівні в прямому розумінні. Вони співають і танцюють. Мені тут подобається!

Аж ось з’явилася панна ― чарівна Весна. Усі поклонилися їй.

― Привіт, Міє та Умійку! Як справи у Природи? ― Запитала Весна своїх маленьких помічників.

― Усе добре. А до вас прийшла гостя. Її звати Надійка, і вона дуже хотіла вас бачити. ― Повідомила Мія.

― Я дуже рада, ― відповіла Весна. ― Проходь. Тобі покажуть усі весняні дива. А ще відтепер можеш приходити сюди, коли тобі захочеться, але лише  тоді, як у Природі паную я.

З того часу минуло багато років і Надійка уже виросла. Але вона любила весну ще дужче, бо часто бувала в неї у гостях.

Соломія Вальчук учениця 6 класу

 Минула холодна Зима. Настала Весна. Легко й нечутно ступає вона по Землі. Роздає дари: соковиту травичку, молоді листочки, жовточубу кульбабку. Так було зроду, звіку.

 Цього року Зима дуже образилася, що мало царювала і на різнобарвному троні сиділа, що мало в крижані труби дули хлопці-Холодні Вітри.      

Образилася ― та й пішла до Блакитного палацу. Там за круглим столиком сиділи сестри-Пори Року: Весна ― прекрасна молода дівчина із золотавим волоссям, вбрана у яскраву зелену сукню; Літо ― дівча з каштановим волоссям, одягнене у червону сукню; Осінь ― з темною косою та у золотому одязі. Сиділи вони вкупочці та вишивали подушечки на ліжка: зелені, червоні, жовті. Розгнівана Зима підбігла до Весни:

― Ти, щоб я тебе тут не бачила! ― Зима кричала і не могла зупинитися. ― Хочеш владу над світом захопити?! Не вийде!

Весна, що була красива, як лялечка, підійшла до часоміра й полинула по Землі.

― Прийди, Весно, прийди, красна! ― Виспівували діти, а деякі виходили їй назустріч з жайворонками із тіста й закликали до себе Весну.

Повернулася Ляля-Весна у Блакитний палац і спробувала заспокоїти Зиму: ― Сестро, поглянь на світ, зачекалися мене звірі, птахи, люди.

― Ага, пущу я тебе на трон, а ти захочеш владу над світом. Доведеться нам у Вирії жити без роботи.

Тут утрутилося Літо:

― А хто тобі, Зимо, таке сказав,        що    Весна        хоче захопити владу? 

― Не знаю, ― відповіла Зима, ― й знітилася.

Весна різко повернулася і побачила злого чаклуна. ―      Х’юго,      знову         ти розважаєшся? ― Вигукнула вона й кинулася до нього та відібрала те, що він тримав у руках, що є найціннішим ―

скіпетр Добра, Віри, Надії і Любові. Поки Пори Року сперечалися, Х’юго встиг його у них викрасти.

Х’юго на мить відвернувся, а коли знову поглянув на Лялю-Весну, вона не втрималася на ногах і впала замертво. Злісно розсміявся чаклун і зник з очей. Сестри-Пори Року схилилися над Весною.

― Це все я, я винна, ― раптом заплакала Зима. ― Чого, чого я їй не довіряла!

Завжди добра і щедра Осінь простягла Зимі грушу. В усіх трьох на очах бриніли сльози.

Пори        Року дивилися на нерухому четверту сестру і не знали, що їм робити.

Аж      ось   дівча-Літо запримітило на столику сувій, розгорнуло його         і       почало читати: «Лише той, чия любов безсила, зможе добути для НЕЇ чарівне листя з дерева у саду Гесперид. З     нього можна зварити ліки  для НЕЇ і відвернути прокляття МатінкиПрироди…»

― Яке прокляття? ― на мить перебила читання Зима, але Літо продовжувало  далі: «…Рано чи пізно воно повинне було спрацювати. СестриПори Року мали посваритися і розійтися, бо Матінка-Природа покохала молодого Х’юго…»

― Невже! ― мудра і завжди спокійна Осінь аж підстрибнула.

«… Виявивши, що він ― злий чаклун, Природа спересердя прокляла своїх дітей ― Весну, Літо, Осінь і Зиму. І рік повинен був починатися з Весни, тому що вона наймолодша.

Відвар із листя з дерева зі саду Гесперид повинен настоятися. Над ним треба проказати такі слова: «Хай добро і мир над світом запанують, нехай же ми завжди будемо жити у любові й злагоді!» І тільки тоді випити.» ― Дівча-Літо дочитало сувій, обвело поглядом сестер і зупинилося на Лялі-Весні.

― Віднесемо її у ліжко. ― Запропонувало воно. 

Оскільки кожна Пора Року мала свою власну залу, то Весну віднесли у її покої.

― Так, Літо, ти залишайся біля Весни. Зимо, ти йди на трон, а я шукатиму того, чия любов безсила, ― швидко розпорядилася Осінь.

* * *

Осінь линула над землею, поглядаючи на дітей, та в основному ― на хлопців і юнаків. Раптом вона його побачила!...

Сумний вісімнадцятирічний хлопець сидів на лаві і дивився в небо. Раптом на небі з’явилися чотири хмарини: зелена, блакитна, жовта і червона…

(Далі буде)

 Це до нас прийшла весна ―          

Вся красива і ясна.      Проплива повз мене річка,       Як блакитна тая стрічка.      

Прилетів до нас лелека ―         Жити тяжко ж бо далеко.  

Перший визирнув підсніжник ―  

Ніжний-ніжний.                               

Христина Петрашкевич  учениця 5 класу 

Був гарний погожий день. Маленький Зайчик сидів під деревом і розглядав своє хутро. Він був засмучений, бо шубка його біла, отож сховатися від хижаків навесні та влітку ― ніяк.

Зайчик заплакав. Лісові тваринки жаліли Маленького Зайчика, та зарадити не могли.

Ось прилетіла Ворона і каже:

― Кар-р-р! Чого ти плачеш?

― Я плачу, тому що у мене білий кожушок, мене зможе побачити хижак і впіймати.

Ворона ще раз каркнула і полетіла далі.

Маленький Зайчик ішов лісом і плакав.

Побачило його Радісне Сонечко.

― Чого ти, Маленький Зайчику, плачеш? ― запитало воно.

― Я плачу, тому що у мене білий кожушок, мене зможе побачити хижак і впіймати.

― Не плач,― сказало Радісне Сонечко, ― я розкажу про твою біду Сонячній Королеві.

Сонячна Королева переповіла Зайчикову біду Королеві-Весні, адже тільки їй

під силу було зарадити цьому лихові.

Маленький Зайчик ішов собі лісом, а назустріч йому ― Весна.

― Тримай свій сірий кожушок, ―      промовила       Королева-Весна, простягаючи йому хутро.

― Дякую вам дуже, Весно! ― вигукнув       радісно     Маленький

Зайчик.

Він одягнув сірого кожушка і з веселим сміхом пострибав собі лісом.

Тарас Берекета учень 6 класу

Одного сонячного дня Аля прокинулася і вийшла на двір. Тут вона почула, що хтось плаче. Аля підійшла до дерева і помітила засмучене зайченя.

― Що таке?  ― Запитала Аля.

― Я…я…я… ― Запиналося зайченя.

― Ну, говори вже! ― Сказала Аля.

― Я заблукав. І я боюся. ― Відповіло зайченя.

― Не хвилюйся, ми знайдемо твій дім. Я тобі допоможу. ― Запропонувала Аля.

Вони йшли і йшли. Аж тут назустріч їм лисиця. Та вона злякалася дівчинки і обминула їх.

Аля дорогою розповідала зайченяті про свої пригоди, як вони з бабусею ходили до лісу і збирали гриби.

― Тільки не можна їсти червоних із білими крапочками грибів. ― Повчала зайченя Аля.

― А чому не можна їх їсти? Вони ж теж гриби? ― Запитало зайченя.

― Тому, що вони отруйні. ― Відповіла Аля.

Зайченя розповіло дівчинці про те, як вони з мамою ходили на озеро. Мама навчила його плавати.

― А хіба зайці плавають? ― Здивувалася Аля.

― Це ду-у-же весело. ― Відповіло зайченя.

― А я не вмію плавати. ― Засмутилася Аля.

― Ти ще навчишся. ― Сказало зайченя.

Аж тут назустріч їм вибігла розгублена зайчиха. Спершу вона злякалася, а коли побачила своє зайченя, то дуже зраділа і подякувала дівчинці.

Усі вони вирушили додому: Аля ― до своєї мами, а зайченя ― зі своєю  зайчихою.

Марійка Плескун учениця 6 класу

Одного весняного дня Катруся годувала свого котика Мурчика. Спочатку мама покликала Катрусю, а потім дівчинка пішла до Бабусі і забула зачинити хвіртку. А котик Мурчик утік і пішов собі до лісу. Там він і заблукав.

Блукав, блукав, аж побачив Крота.

― Як мені вибратися з лісу? ― Питає Мурчик.

―Я знаю цей ліс, як свої п’ять пальців, ― каже Кріт. ― Ходімо, я тобі допоможу вибратися з лісу.

Пішли вони і ще більше заблукали.

Котик каже:

― Краще  я піду далі сам.

Котик Мурчик знайшов дорогу з лісу, а Кріт  сидів там довго, 3 роки, поки його собака не з’їла.

Ішов Мурчик дорогою, аж зустрів дівчинку Олю, і вона забрала його додому. Але котик знову втік. Знову блукав, блукав ― і знайшов Лампу з джином. 

Потер Мурчик лампу, а з неї ― Джин. 

― Ти мене витягнув з цієї лампи, ― каже Джин, ― то даю тобі загадати три бажання.

Каже котик Мурчик Джину:

― Я нічого не хочу, тільки додому, до Катрусі. Каже Джин:

― Твоє бажання ― для мене закон.

І опинився котик Мурчик вдома. А на порозі ― Катруся. Відчинила вона вхідні двері і дуже рада була. 

Каже до Мурчика: 

― Нарешті ти прийшов. 

― Мамо, ― гукає, ― Мурчик прийшов.

Уже Катруся добре дивилася за котиком, і жили вони довго і щасливо.

Настя Поліщук учениця 6 класу

Малювала Світлана Куц  учениця 6 класу

ФОТОРЕПОРТАЖ

Дитинство і Юність зустрілися на пікніку

ФОТОРЕПОРТАЖ     

 ЛИСТІВКА      

Мамі в день 8 березня

Моя матусю,  Ти для мене світ! Люблю тебе,

О найрідніша мати.

І любиш ти мене

Із перших літ,

І кожен би хотів

Таку матусю мати.

Тебе сьогодні

Я привітаю,

Можливо, що В останнє свято.

Тому тобі я

Зараз побажаю

І свято це весняне

Лише для тебе, Лише для тебе Ця чудова днина.

Дарунків я 

Не попрошу для себе ―

Дарує їх тобі                                              Писала і малювала Світлана Куц

Найкращая дитина!                                                                   учениця 6 класу

Редактор – Надія  Тарасюк

Видавець – Великовікнинська  ЗОШ  І-ІІІ ст.

Газета виходить з вересня 2011 року. Тираж 70. Висловлені  авторами думки можуть не збігатися з позицією редакції. Редакція залишає за  собою право редагувати та скорочувати тексти. Передрук матеріалів дозволяється з посиланням на газету. Наша адреса: 47320,  с. Великі  Вікнини,       р-н  Збаразький,  обл. Тернопільська, т. 0989709015