Художнє слово

 

 

 

 

 

Укладач: Резнік Ольга Володимирівна,

вихователя дошкільного навчального закладу (ясла-садок) комбінованого типу №284 «Росинка»

Запорізької міської ради Запорізької області

Прислів'я та приказки

Де рідний край, там під ялиною рай.

У чужій сторонці не так світить сонце.

Навіть у птахів є батьківщина.

Батьківщина мати- вмій за неї постояти.

Наша слава – Українська держава.

За рідний край - хоч помирай.

Задля свого роду хоч у вогонь, хоч у воду.

 

Прислів'я та приказки про літо

• Бджоли раді цвіту, люди - літу.
• Улітку один тиждень рік годує.
• Два рази в році літо не буває.
• Коли влітку не ходив по малину, узимку вже пізно.
• Садок улітку,  як кожух узимку.
• Кому влітку холод, тому взимку голод.
• Літо запасає, а зима з'їдає.
• Літо дає коріння, а осінь - насіння.
• Літо зиму годує.
• Літом пролежиш, а зимою зі сумою побіжиш.
• Одне літо ліпше, ніж сто зим.
• Хто літом гайнує, той узимку голодує.
• Літом сякий-такий бур'янець,  як хліба буханець.
• Хто влітку буде співати, той узимку буде танцювати.
• Хто влітку ледарює, той узимку біду чує.
• Що влітку вродиться, то взимку згодиться.
• Готуй сани влітку, а воза взимку.
• Буде літо, то буде й розмаїто, а прийде зима, то й хліба нема.
• Червень літо зрум'янив, а липень громами розпік.
• Червень - рум'янець, липень - громовик, а серпень - на копи багатий.
• Червневе літо ліпше від кожуха.
• У червні на полі густо, а в коморі пусто.
• У червні перша ягідка в роток, а друга - в козубок.
• У червні люди раді літу, як бджоли цвіту.
• У червні кожен кущик ночувати пустить.
• Червень липню серпа не готує.
• Червень тому зелениться, хто працювати не ліниться.
• У липні день одбуває, а спека прибуває.
• Липень-пеклиця на зиму робить, а зима з'їдає.
• У липні літо маківкою повито.
• Липень не тільки полудень літу, а й року.
• У липні надворі пусто, зате на полі густо.
• Чого липень і серпень недоварять,  того і вересень не досмажить.
• Серпневого дня зимовим тижнем не заміниш.
• У серпні серпи гріють, а вода холодить.
• У серпні спина мліє, а зерно спіє.
• Як у серпні дбаємо, так зимою маємо.
• Той, хто шукає у серпні холодочку, натерпиться взимку голодочку.
• У серпні хліборобу три роботи: і косити, і орати, і сіяти.

 

ЗАГАДКИ

Знак держави головний –

всяк його повинен знати.

Воля, слава, сила в нім. –

То ж попробуй відгадати.

 (Герб)

 

По ньому ми живем із вами –

це основний закон держави.

                                (Конституція)  

Коли звучить він – всі встають,

до серця руку прикладають,

і вголос, й подумки співають,

і Україну прославляють.

                                             ( Гімн)

 

Синьо – жовте полотнище

гордо майорить.

Це – ознака сили й слави

Української держави.

                            (Прапор)

 

Синє небо, жовте жито –

цю святиню знають діти.

                              (Прапор)

 

Вірші

Веснянки

Прилинь, прилинь, хмаронько, із неба

 

            Прилинь, прилинь, хмаронько, із неба

            І дай дощу, бо нам дуже треба.

            Нехай дощик рясненько полиє,

            Всю травичку щедренько обмиє.

            І дерева та кущі в лісочку,

            І у нашім зеленім садочку.

            Дай водиці для мої землиці,

            А з врожаю будуть паляниці.

            Дощик, дощик, щедро поливай,

            Щоб багатий був наш рідний край.

 

 

             Благослови, мати     

 

            Благослови, мати,

            Весну закликати!

            Весну закликати,

            Зиму проводжати!

            Весну закликати,

            Зиму проводжати!

            Зимочка - в возочку,

            Літечко - в човничку.

 

 Весняночко-паняночко

 

            - Весняночко-паняночко,

            Де ти зимувала?

            - У садочку на пеньочку,

            Пряла на сорочку.

            А ворони оснують,

            А сороки витчуть,

            А білії лебеді

            Ще побілять на воді,

            А лугові пташки

            Пошиють рубашки.

 

А вже Весна Красна  

 

            А вже Весна Красна, (2)

            Що ж Ти нам принесла? (2)

            Принесла вам красу, (2)

            Як на калині росу.  (2)

            А дівоча краса, (2)

            Як на калині роса. (2)

            На меді мочена, (2)

            На Дунаї прана. (2)

            На Дунаї прана, (2)

            На шнурах вішана. (2)

            На шнурах вішана, (2)

            Фарбов малювана. (2)

            А хлопская Краса, (2)

            Як на Кропиві Роса. 

          

Ой Весна Весна, да Весняночка

 

            - Ой Весна, Весна, да Весняночка,

            Де твоя дочка да паняночка?

            - Десь у садочку шиє сорочку,

            Шовком да біллю, да вишиває.

            Шовком да біллю, да вишиває,

            Своєму милому пересилає.

            Надівай її щонеділеньки,

            Споминай же мене щогодиноньки!

            Шовком я шила, я біллю рубила.

            Жаль мені козака, що я полюбила!

 

Прийшла весна з квітами

 

            Прийшла весна з квітами,

            Прийшла весна з квітами,

            Зеленими вітами,

            Зеленими вітами.

            Принесла нам літечко,

            Принесла нам літечко,

            Запашнеє зіллячко,

            Запашнеє зіллячко.

            Вижгородські парубки,

            Вижгородські парубки

            Усі грають на дудки,

            Усі грають на дудки.

            Лиш Василько не грає,

            Лиш Василько не грає -

            Женитися думає,

            Женитися думає.

            Ой, ти весна красна,

            Що ж ти нам принесла?

            Ду-ду-ду-ду,

            Що ж ти нам принесла?

            Хлопцям по кийочку,

            Дівкам по віночку.

            Ду-ду-ду-ду,

            Дівкам по віночку!

            Ой, ти весна красна,

            Що ж ти нам принесла?

            Ду-ду-ду-ду,

            Що ти нам принесла?

ЛЕГЕНДИ

 

Легенда про дівчину-Україну

     Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність i красу, угорці - любов до господарювання, німці - дисципліну i порядок, росіяни - владність, поляки - здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики... Обдарувавши всіх, підвівся Господь Бог зі святого трону i раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишиванку, руса коса переплетена синьою стрічкою, на голові мала вінок із червоної калини.

- Хто ти? Чого плачеш? - запитав Господь.

 - Я - Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові й пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів та сиріт, у своїй хаті немає правди й волі.

- Чого ж ти не підійшла до мене раніше? Я всі таланти роздав. Як же допомогти тобі?

Дівчина хотіла вже йти, та Господь Бог, піднявши правицю, зупинив її.
     - Є у мене неоціненний дар, який уславить тебе на цілий світ. Це - пісня.
   Узяла дівчина - Україна дарунок i міцно притиснула його до серця. Поклонилася низенько Всевишньому i з ясним обличчям i вірою понесла пісню в народ.

 

Легенда про калину

     Дівчина Калина збирала у лісі ягоди і раптом побачила, що вороги - татари йдуть до села. Побігла вона у село і попередила односельців. Сміливо кинулись до бою козаки, але в багато разів більше було ворогів - спалили село, а Калину - дівчину-красуню у полон взяли. За те, що оповістила село, відтяли їй голову, і виріс на тому місці чудо-кущ, що за ім'ям дівчини Калиною нарекли. Люблять і пам'ятають люди Калину, а калина стала своєрідною пам'яткою про рідну землю, оберегом українців.

 

Легенди Любові Орлової про Хортицю

 

СВІТ ХОРТИЦІ

Жила колись на землі родина: бабуся – Лада, дідусь – Богодар, донька – Зоряна, зять – Радомир та онучка – Дара. Добре вони жили, але волі не знали. І ось, одної осінньої пори, коли відлітали на південь лелеки, на землю їхньої садиби впало лелече пір’ячко. Підняла його онучка і відчула душею, що десь там – чи то в річці, чи то в лісі, чи у степах широких, воля Божа живе!.. Розповіла Дара, про це рідним, і вирішили всі їхати ту волю Господню шукати. Зібралися по весні, та й поїхали. Їхали вони, їхали, пливли-пливли, аж через дев’ять порогів, стрімких та бурхливих... Та й приїхали у вільний край запорозький. Довкола степ широкий, трави високі, що й коня не видно. Крізь степ солодко вода-ріка тече – Дніпро, на схилах ріки, у балках, діброви зеленіють, а посеред могутньої ріки великий острів стоїть. Там дуби вікові ростуть, і трави духмяні квітнуть, а птахів та звірів – сила-силенна. Відчула вся родина якусь надзвичайну силу, що надходила з того великого острова, і закортіло всім там побувати. Сіли в човник і попливли до того острова. А коли пристали до крутого берега і ступили на землю, побачили перед собою скелю. Стали підніматися кам’яними сходинками нагору, вздовж струмочка, який витікав просто зі скелі, і побачили камінь у формі серця, з якого джерельце б’є. Дійшли до того каменя-серця і почули чарівну мелодію. „Це, мабуть, співає нам велике серце острова” – здогадалася Дара. „Це не скеля співає, а моя сопілка”, – відповів їй невидимий голос. „А де ти, сам?” – здивувалася дівчина.

„Я тут і всюди”, – пролунав дзвінкий голос. І, мов з ранкового туману, перед нею виник осяйний хлопець із сопілкою в руці. Глянула на цю красу неземну Дара, і сердечко її затріпотіло, а над джерельцем заграла-засяяла всіма барвами Веселка. Тої ж самої миті в небі над островом з’явилися великі птахи. „Гляньте, люди добрі, летять лелеки, повертаються із країв далеких! А за ними і Леля, Весна-красна, летить на нашу землю. Зустрічаймо!” – радо вигукнув хлопець і, мов крила, підняв руки птахам назустріч. Задивилися і люди в далечінь небесну, і теж привітали нову пору року. „Яка благодать!” – тихо промовила бабуня Лада. А дідусь Богодар запитав сяючого хлопця: „Хто ти і звідки родом будеш?”. „ Матуся моя – Зоря ранкова, батько – Ясне сонце, сестри – зіроньки небесні, братик – Місяць яснолиций. А звуся я Світовидом!” – відповів хлопець. А потім обвів рукою острів і додав: „Цей острів чарівний – дім мій рідний, і воля Божа тут проявлена.”

„Так ми ж сюди здалеку і їхали, щоб волю Божу пізнати!” – зраділа Дара. „Дозвольте нам тут навік оселитися!” – попросила бабуся Лада. „Білу хату – Храм роду збудувати!” – додав батько, Радомир. „І Бога славити!” – закінчила мати, Зоряна. „Хай буде за вашим словом!” – благословив Світовид, – „Живіть собі з Богом у серці!” „І природу Землі рідної шануйте!” – додаю я, Любов Хортицька, авторка першої казочки про родину Золотого віку і Новий світ духовного життя народу українського.

 

ХРАМ РОДУ

 

З Божого благословення поселилася на острові Хортиці українська родина і вирішила хату по весні будувати. Зібралися увечері на раду. Першим взяв слово батько, Радомир: ”Щоб достаток, добробут і здоров’я завжди прибували нашому Роду, треба віднайти для нашої садиби гарне місце”. Господиня, Зоряна, промовила: „Ранок од вечора мудріший, ляж, миленький, відпочинь”. І постелила на шовкові трави для нього білу овечу шкіру – Золоте Руно. Послухав господиню-дружину батько, Радомир, і ліг спочивати, а Світовид, синочок Хортиці, на сопілці колискову став грати. Заснув батько, і сниться йому сон. Прилетів до нього Янгол небесний. Показав, де найкраще хату – Храм Роду – поставити, благословив на закладене, і полетів собі у Царство Боже. Прокинувся на світанні Радомир, ба… у руці – план Храму і інструкція, як будувати. Глянув він навкруги, звірився з планом та й скликав родину: „Ось тут, на галявині, між молодим дубком і гнучкою вербою, місце гарне!” „І джерельце чистим струмочком поряд пробивається”, – додала мати Зоряна. „Тут і збудуємо Храм роду.” – вирішив Радомир. „А я і Природа-Матінка будемо вам допомагати Новий Світ будувати!” – промовив і собі Світовид. Помолилися Богу на добрий почин. Бабуня Лада вийшла на горбочок, а там під ногами глина!

„Буде з чого долівку, стіни і піч робити!” – зраділа вона. Матінка Зоряна ступила на берег річки, а там пісочок білесенький хвиля дніпрова миє: „Буде, що в глину для замісу додавати!” – промовила до всіх. Батько Радомир зайшов у луки зелені, а там очерет і дике жито росте: „Буде чим заміс глини скріпляти, щоб стіни міцні були і теплі. А ще буде чим хату крити.” Дідусь Богодар уклонився діброві, і заскрипів до нього величезний Дуб: „Закінчується мій вік, багато молодої порості піднялося в лісі, послужу я в останній раз для майбутнього, стану стовпами-оберегами в чотирьох кутах Храму родинного!” „Дякую тобі, Велетню!” – відповів йому Богодар. І уся родина пообіцяла Дубу-патріарху доглядати молоді дубочки, його синочків, і берегти природу острова. Онучка Дара і Світовид стали між дубочком і гнучкою вербиченькою, лицем на схід сонця. Взялися за руки і, радіючи початку нового дня, промовили: „Дивіться який ранок благословенний. Сонечко усіма барвами грає! Ось тут і буде в нашій хаті вікно у світ широкий!” В добру годину Богиня роду Природа-Мати благословила будівництво. Спочатку в чотирьох кутах майбутньої хатини встановили стовпи дубові, на здоров’я і силу всім. Із глини поклали долівку, стіни й піч. З дошок – вікна, двері, дах, і соломою його вкрили, щоб трималося тепло. Потім хату побілили і розписали, наче храм.

„А тепер його освятимо, щоб щасливо всім жилося!” – промовив Світовид. „Вийди, вийди, сонечко, на дідове полечко, на бабине зіллячко, на наше подвір’ячко!” – заспівала Дара. „І освяти цей дім господній. Хай в ньому хліб святиться, хай в ньому дитя родиться. Хай щастя і здоров’я в ньому на весь вік селиться!” – благословив дідусь Богодар. А мати Зоряна на святковому рушнику подала чоловіку тільки-но спечений хліб святий. Батько Радомир поцілував його і першим заніс до хати: „Дай, Боже в добрий час у новий дім увійти, хліб-сіль унести!” „Бережи, Боже, цю хату від грому, грози і від потопу, та від великого клопоту, – промовила бабуся Лада, – Даро, онучко, бери зерно, обсипай хату на багатство, жменю проса аби лихо за ногами не сіялось, а маком – проти нечистої сили. Зоряно, доню, вносьмо дари матері-природи: кропиву, лопух, вербові гілочки на здоров’я всьому Роду назавжди!”

„Ось і збудували ми з Божою поміччю наш Храм родинний. Тож будьмо щирими на добро і ласку, і в серці вдячність принесемо своєму роду й народу за хліб святий, джерельну воду, і мову нашу, і свободу, Землі і Бога благодать!” – звернувся до усіх рідних батько Радомир. „Живіть, люди добрі, з Природою в злагоді і любові!” – благословив і собі родину Світовид.

 Віднині підвівся в новий світ буття на святому острові матері-природи Храм Роду українського і поселилася в ньому перша Родина Золотого віку.

 Житиме вона віднині вільно, щасливо, вічно і радісно, та святкуватиме усі пори року: Лелю – Весну-красну, Ладу – Літечко квітуче й родюче, Макош – Осінь золоту і плодючу, Сніжану – Зимоньку пухнасту та білесеньку. І всім того радить!                

 

Великдень

 

Прилітала до Хортиці Леля–весна і зацвіла острівна земля. Скоро білий тиждень – Великдень. Відзначається він у першу неділю після весняного рівнодення і першої березневої фази повного місяця. Це свято Пречистої Матері сирої землі. Зібралася родина на нараду, щоб підготуватися до весняного господарчого циклу – засівання землі зерном. Першою промовила бабуся Лада: „Щоб природа була щедрою на врожай цього року, порядкуймо разом у нашому маєтку. Підготуємо насіння, зерно для засівання, приберемо у хаті і на подвір’ї, а головне, будемо працювати всі ладком і з добром”. „Хай білий тиждень пройде радісно і допоможе нам привести до ладу наш родинний храм, думки і душі!” – побажала усім мати Зоряна. Почали усі працювати із завзяттям та піснями. Батько Радомир, ладнаючи посівний інвентар, співає: „Не на ниві, не в полі, а дома, дома добрий господар у новій стодолі, у новій оборі пшеницю віє. Золото леліє”. Мати йому підспівує: „Його жона в світлиці калачі пече”. Їхня донька Дара, яка вишиває святковий рушник, виводить „Їхні доньки золото прядуть”. Дід Богодар закінчує: „А сини в стайні йдуть, коникам гриви чешуть, волам-сиванам їсти дають, криничною водою напувають”. „Такі слова колись давно співалися в колядках, присвячених хліборобському святу засівання землі зерном” – заходячи до господи, промовив хлопець Світовид. „Наші далекі пращури-хлібороби десь 7 тисяч літ тому могли за розташуванням зірок та сузір`їв на небі, сонечком, фазами місяця, спостерігати за земними явищами природи і прогнозувати свої хліборобські справи. – озвався батько – Їм  було відомо, що коли сузір’я, схоже на Плуг (Оріон), сходило на горизонті, наступав день весіннього рівнодення. А коли сонце сходило в сузір`ї Тура (Бика, Тельця, Вола) і надходив повний місяць, починався Великдень засівання поля. „Тоді людина стає яром (тобто, в низині), запрягає у яр-мо т-у-ра, промовляє „Я – Ра-дію!” і починає о-ра-ти і засівати землю зерном (зе–ра–на)” – пояснив Світовид. „У прикметах погоди, прислів’ях, веснянках, колядках, щедрівках, піснях, дитячих казочках і легендах дійшли до нас знання і поради мудрих хліборобів” – промовила мати. „Хто шанує природу землі і живе з нею в гармонії, тому відкривається суть її законів!” – додав дід.

„Розкажи, діду, легенду про те, як плуг упав з неба!” – попросила дідуся Дара. „Добре, онучко, слухай!” – згодився Богодар і почав розповідати.

„Жили колись дуже давно троє братів-мисливців: Тур, Пан і Яр. Зібралися вони якось на полювання. Вийшли в степи неозорі. А жайворонки так розспівалися, що аж небо дзвенить. Вражено зупинився Яр і мовив: „Хочу оце поле зорати, засіяти зерном, зібрати врожай і хліба напекти людям на здоров’я!” Послухало небо його бажання та й спустило золотий плуг і золоте ярмо. Всміхнувся Яр і вклонився небесній сфері. Підійшов до них. Узяв золоте ярмо, накинув на пару волів, що паслися поблизу, запряг їх у плуг золотий, поорав поле та засіяв його полтвою –пшеницею дикою. І зросла вона буйним колосом. Зібрав він свій перший врожай, намолов борошна, спік хліб і людей почастував, як обіцяв небесам. Потім Яр навчив людей хліб ростити. За це великі боги Вирію взяли його до себе і скупали в Озері Живої Води. Став Яр Ярилом, богом весняних робіт і родючості. І спускається він на землю в той весняний день, коли земля готова прийняти першу борозну плуга. Ото і є Великдень хлібороба.”

Бабуся теж додала від себе: „Ось яку я премудрість чула ще в дитинстві, послухай онучко. В чистім полі перед ведуть ратаї молодії. У них волики все половії. Ярем ця все буковії, сохи – яворові, сошники – мідянії, а воловоди – все шовковії. Добре ся там діє, два оре, а третій сіє. Не ори мілко й не сій рідко, бо вродить дідко. А виореш густо та посієш густо, то й не буде пусто.” Батько теж пригадав: „А ось моя приказка. Золотим плугом, чотирма волами поорано, шістьма кіньми заволочено, золотом засіяно, дрібним дощем окроплено, ясним мечем загороджено!”

Дара в задумі промовила: „Мало хто знає тепер сутність міфів, природних та господарчих свят, ритуальних дійств до них і традиції нашого роду. А ось мені кортить дізнатися, чому на Велик день печуть незвичайних форм хліб: кулич і бабку. І чому цей святковий хліб так зветься?” Бабуся охоче почала розповідати: „Високий кулич облитий білком і обсипаний маком – то символ діючої запліднюючої сили, а бабка широка із заглибиною всередині, куди кладеться яйце, символ вічного життя – то родюча і плодюча сила Природи. Тож давайте, з Божої ласки, напечемо пухкого, духмяного святкового хлібу. І уславимо життя воскресіння!” „Дозвольте і мені до свята спекти теж святковий кулич!” – запросилася онука. Бабуся ласкаво промовила: „Що ж дитинко, печі. Докладай і своїх рученят в Божу справу!” Мати взяла кошик і пішла до курника просити у своїх курочок яєць на Велик день. А коли повернулася до хати з повним кошиком, то показала усім найбільше яйце, яке знесла її улюблена курка: „Ось, знесла до свята яйце, мов кулак. Та яке гарне! Схоже на білий світ, а всередині золотий жовток, мов сонечко в небі! Візьму його на писанку. Ходи-но, Даро, писанку писати!”

В чистих сорочках мати і донька сіли за святковий стіл, запалили воскову свічу від каганця, пічного вогню. І запитала Дара бабуню: „А що треба писати на Великдень?” Бабуня всміхнулася онучці і промовила: „Щирі побажання Природі, світу білому, родині і своїй душі на радість!” „Намалюю я знаки сонечка золотого, дощику рясного, веселки барвистої та квітучої землиці рідної, острівної!” – вирішила Дара. Дідусь Богодар, почувши слова онучки, мудро промовив: „Яйце – то суть вічного буття, земного життя, душ предків, живих і нащадків нашого роду!” Мати показала як працювати писачком, а коли дівчинка закінчила роботу, похвалила її: „Гарно ж у тебе виходить!” Дара зраділа від тих слів матері і замріяно промовила: „Подарую цей світ людям, і нехай бережуть його для себе і дітей своїх. А щоб здоровим в майбутньому був рід український, нехай мій заповіт летить до нащадків. Ось тоді прибуде радість кожній людині, заспіває її душа і стане прославляти Природу рідної Землі – Матері усього сущого.”

 

Купава

Встала Дара раненько, ще до світання. Взяла відерця і пішла до джерельця вмитися цілющою водицею і подивитися, як сонечко сходить. М’яким килимом стелилися буйні росяні трави в луках. Вмивалася дівчина водицею і промовляла: „Дана-водице, водо-студенице, ти очищуєш коріння, креміння, луки і береги! Омий мене і подаруй здоров’я та красу дівочу!” А з ранкового туману почула у відповідь: „Будь здорова, як джерельна вода, багата і родюча, як свята Земля, вродлива, як квітуча калина!” Зраділа дівчина і душа її заспівала. І відгукнувся на ту пісню соловейко в гаю. Набрала Дара водички і пішла по стежині додому. Вже зоріло. З високого пагорбу над Дніпром до неї долинуло: „Вітаю тебе, сонечку, батечку мій, денне наше світило – Семиярило! Дякую за Зорю-зореницю, бо вона провіщує народження ранку. З насолодою ловлю перші промені твоєї благодаті і огортається душа її ніжністю. Славлю Твою всеперемагаючу дію, яка разом з Даною-водицею народжує життя на Землі! Славлю тебе за радість, що несеш святій Хортиці і краю–раю!” „Та це ж Світовид зустрічає схід сонечка!” – здогадалася дівчина. Над небокраєм почало сходити величне сонце. Сьогодні опівдні воно підніметься в сонячний зеніт на самий вершечок небесного склепіння. В цей час найбільшого життєвого буяння, природа ніби завмирає. Розквітають ніжні духмяні квіти, наливаються соками запашні плоди. Всяке зілля набирає чарівних і лікувальних властивостей. Ще не висохли вранішні роси, а в долині залунала дівоча пісня: „Скрізь вода та лілеями, на долині роса впала. Ходімо в луки трави, квіти збирати. З них вінок плести сонцю красному”. В садочку розпускалися квіти, які Дара і матуся Зоряна вирощували для краси і здоров’я: запашну волошку і сонячну ромашку, нагідки і хрещатий барвінок, чорнобривці і материнку, руту-м’яту і любисток. Окрасою садочку були кущі калини і чарівна папороть. І дерева – зелена струнка вербиченька і молодий дубочок, вишенька і липка, ще й розкішний горіх. Вклонилася дівчина травам росяним і квітам духмяним: „Найбільшу силу на цей час набрали ви від сонечка ясного, водиці-росяної і землиці животворної. Настала пора вас збирати докупи”. І попросила Матінку-Хортицю сплести з них віночок. У Дніпро пускати, в Дані-водиці його вмивати. Поверталася додому Дара з повними відерцями джерельної води. „Віночок вити – життя любити!” – почула вона голос бабуні Лади, що заносила у двір повний кошик полуниць і цілющих трав та лісових корінців. „Доброго ранку, бабусю! – привіталася до неї онучка – То ти вже до гаю сходила?” „Сьогодні, онучко, день особливий, святковий. Вдосвіта гарно у лісі тишу слухати і трави збирати!” „А пригадуєш, як ми з тобою шукали там цвіт папороті?” – озвався до неї дідусь Богодар, виносячи з пасіки перший дзбаник липового меду. „Як зараз! І знайшли його в своєму серці”,– всміхнулася Лада. „Та на все життя!” – обняв її за плечі Богодар. Дара склала в хустину зібрані трави та квіти і, співаючи, почала з них віночок плести: „Ой, на світанку я квіти зібрала, віночок сплету, на воду пущу та й буду промовляти: пливи віночок по дніпровим хвилям, красу і здоров’я подаруй ти рідним. Хай любов і радість запанує в світі. Та щасливі будуть і дорослі й діти!” Закінчила плести віночок, повісила його на зелене гілля вербиченьки і спитала бабусю Ладу: „А для чого вінок – символ сонця – купають у воді?” ”Бо це дійство символізує поєднання природних сил, які народжують життя на Землі!” – відповіла Лада. „Сьогодні я бачила, як на світанку сонце виграє, переливається веселковими барвами, купаючись в небесній росі, мов жовта річкова квітка-купальниця, яка занурюється у воду і знову з’являється на поверхні води.” – мрійно промовила дівчина. „Настає Купайло. Це особливий стан природи, коли в ній починають відбуватися зміни: сонячне тепло прибуває, водиця теплішає, і тоді земля сприяє дозріванню плодів, жита, пшениці і всякої пашниці. Наступає вершечок літа!” – пояснила доньці мати Зоряна. І почала збирати в кошик перші смачні вишеньки для святкових вареників. „В нашій солов’їній мові збереглося кілька слів, які пов’язані з первинним змістом цього природного стану  – промовив батько Радомир – купа, упало, пало, палиця, палити”. „Ку-ку – співає зозуля, – купати, купава – чарівна квітка, пава – краса дівоча!” – і собі додала мати, Зоряна. „То Купайло небесне має своє земне доповнення, Купаву! – зрозуміла Дара. Богодар пригадав, як його дід розповідав, що дуже давно живий священний вогонь купальського багаття розпалювала жінка. Його слова підтвердила Лада: „Я пам’ятаю слова стародавньої пісні: Молода, молодице, вийди до нас на вулицю. Розведи нам Купайлицю!” В цей час до садочку на білому коні, в святковій одежі під’їхав Світовид. На його голові лежав вінок з дубового листя, в руці він тримав сніп зеленого жита. „Вітаю вашу родину зі святом єднання сил сонечка-Семиярила і водиці-Дани! Настає у природі благословенний час літнього сонцевороту. Небесні сили: вогонь сонячний і вода дощова набули найбільшої життєдайної, цілющої сили і вкупі віддають її всьому сущому на Землі. Відкрита Небесна брама для добрих побажань і славлення легко летять до Вирію! – промовив юнак, – Уславимо ж із вдячністю Божу благодать літа і побажаємо красуні Хортиці перебувати вічно в обіймах Природи Матінки!” „Дякуємо за вітання і побажання, Світовиде!” – вклонилася доброму слову вся родина. Господиня і господар запросили гостя дорогого до родинного храму. Зійшов з коня Світовид і наблизився до дівчини: „Бачу, Даро, ти у квітничку виростила гарні трави і квіти, такі ж, як і в острівних луках і гаях.” „ Наша донечка береже і примножує рослинне багатство Хортиці. Весною ми разом саджаємо, в літо доглядаємо, восени – збираємо насіння.” – озвалася і мати Зоряна. Підійшов юнак до вербиченьки. Побачив віночок, сплетений руками дівчини, взяв його в руки і промовив: „Який він гарний і квітчастий, ще й назначений Купавочці-павочці, Богом присуджений!” – і поклав віночок їй на голівку. Взялися вони за руки і пішли до Дніпра, де вже збиралася молодь святкувати День Купайла і Купави.                            

 

Спаси

 

Святкового ранку вийшла мати Зоряна з хати у садочок. Спочатку вклонилася соняху–символу сонечка, а тоді взяла невеличку квітку в Спасівський букет. Далі обклала сонячну квітку чорнобривцями, волошками, материнкою, денним полином, вечірньою м’ятою, нагідками, чебрецем і деревієм. До них додала пучечок з 15 макових головок, перев’язала букет червоною стрічкою та обгорнула його святковим рушничком. На подвір’я з хати вийшла донечка Дара. Мати подала їй цей букет і промовила: „На, доню, букет від Спаса, щоб була ти така гарна, багата і гожа, як ці духмяні квіти, на радість Роду, людям і Богу!” - „Дякую Вам, матінко, хай повернеться сторицею Ваша ласка і щирість сердечна!” – вклонилася матері донька. „Зі свята Першого Спаса вже засилають сватів, щоб висватати найвродливішу дівчину, а весілля справляють зі свята Покрови” – додала бабуся і згадала свої заручини. Дара опустила очі і собі згадала променисті погляди її улюбленого Світовида. „А скільки свят у Спаса?” – спитала дівчина у рідних. Батько виніс у садочок святковий стіл, стільці, і став розповідати: „З давніх-давен наші предки залишили нам три свята останнього літнього часу – вересня-місяця. Перший Спас – Маковій. Його свято 1 серпня, за сучасним календарем він починає місяць. А за православним календарем, що відстає на 14 днів, як порахували вчені-астрономи, він припадає на 14 серпня і відзначається як початок Успеньського посту. Дата святкування другого Спаса – Яблучного – припадає на 6 серпня, за православним календарем це 19 серпня, свято Преображення Господнього. Згідно найдревніших уявлень нашого Роду, середина останнього літнього місяця, тепер це 15 серпня, – то свято уславлення плодючості Землі або свято богині Макош, пізніше його стали величати як свято Пречистої Пресвятої Матері-Землі. Наступного дня, тобто 16 серпня, святкується Третій Спас – Хлібний. За православним календарем він припадає на останній день вересня-місяця.. „Бабуню, а як святкувати Спаси? ” – зацікавлено спитала Дара. „Маковій – це подяка Всевишньому за новий врожай. Освячується насіння маку, квітів, води, джерел, криниць. Яблучний – для освячення і споживання, меду, яблук, груш та інших дарів саду. У Хлібний Спас відбувається освячення і споживання жертовного короваю з нового зерна, подяка літньому сонцю-Дажбогу за щедрі дари, за врожай, а також освячення зерна для засівання озимини. Так розуміли хліборобські радощі наші давні предки і нам їх передали у спадок.”, – розповіла бабуня Лада. „Предки нашого Роду в кінці літа мали свої свята! – додала мати – Напередодні останнього дня прославляють Природу в усій своїй славі, яка зветься тоді Мати Слава”. І продовжила: „Вона набрала силу літнього сонця і тепер несе Божий Вогонь на Землю у вигляді Святого Алатиря. Сонце вже перестає пекти, тому готують родинну піч до зими. Обмазують, білять і розмальовують комин. Прикрашають родинну Божницю духмяними квітами і травами літа. В православ’ї цей день святкується як Успення Пресвятої Богородиці, тобто час успокоєння буяння природи”. Дідусь, Богодар, підійшов до святкового столу і додав: „Останній день літа в давнину був святом самого Священного Вогню, або Симаргла-Воїна – Захисника і Охоронця Роду Синів Сонця. Ввечері уперше запалювали родинне вогнище і вшановували Богатирів і Витязів рідної землі України-Русі, тепер за православним календарем, це вшанування Перенесення Нерукотворного Образа Господня, або третій Спас”. Замислилась Дара над тим, що почула про Спаси, а потім промовила: „Дякую Вам, рідні мої, що зберегли суттєвість знань наших предків Роду про розуміння і святість природних змін, про Спасіння і достаток земних плодів, що дарує Матінка-Земля всім нам, її дітям, якщо ми опікуємося і бережемо її багатства.”.

 

 

Осенини

 

З хати вийшла Дара з рушником і сорочкою для тата, який вмивався криничною водою в садочку, і промовила: „У світанків тепер очі променисті, то білий кінь шукає літо в золотому листі”. А побачила, як у квітнику вічнозелений верес викидає рожево-бузкове суцвіття, і проспівала: „Віддзвеніло красне літечко, Спас по степу ходить, за рученьку Осінь синьооку водить. Жовті коси розплітає, золотом всюди сяє, луками, ярами, тихими гаями” -  „Так, сьогодні – перший день Осені”, – почула пісню онучки бабуня Лада. Вона сиділа в квітнику на стільці і перебирала насіння. Далі всміхнулася до онучки і додала: „До XVIII століття перший день вересня вважався початком календарного року”. ”Сьогодні ввечері будемо женити комин і свічку та запалимо вперше досвіт, – озвалася зі світлиці мати Зоряна і поглянула з віконця на красуню донечку, – комин треба прикрасити барвінком, хмелем і промовити: „При хатньому світлі тепер будемо вечорами працювати – щоб нашому роду не було переводу!” „Так від діда і прадіда вшановуємо ми в цей день Родове Вогнище – основу збереження і продовження нашого Роду.” – підтримав її дідусь Богодар. „Цей день є також початком молодіжних гулянь – вечорниць!” – нагадала Дара. Перед вечором мати вийшла на подвір’я у святковому вбранні. В руці вона тримає сім колосочків жита, до яких додає останні осінні квіти. Дід подав їй велику свічу з воску цього року і нагадав усім: „Запалений на початку осені посвіт зберігається до весни, напередодні Великодня кабиця горить цілу ніч, вдосвіта лучина гаситься”. „Так і буде! – згодилася мати і першою зайшла до хати. Смеркалося, урочисто, теж у святковій одежі, всі зібралися за столом. Батько запалив лучину, мати піднесла до неї свічу. „Захисти, посвіти нам і божим бджілкам, винеси їх на красну весну. Приспор меду й дощечку, дай челядоньці охоту раненько вставати! – проспівала мати Зоряна, запалюючі свічу. Бабця понесла її до пічки, щоб розпалити родинне вогнище. Після святкової вечері Дара вперше збиралася на вечорниці і, одягаючи червоні коралі, які передала їй у спадок зі свого приданого бабуня, промовила: „Прийшла Перша Пречиста – Одягла природа намисто, прийшла Друга Пречиста – стала діброва безлиста!” А потім спитала: „Коли приходить свято Другої Пречистої за хліборобським календарем?” „Тоді, коли починається Бабине літо! – відповіла мати, – Друга Пречиста – це Осіннє свято Матері- Землі, або Рожениці. Відзначається воно нашим Родом 8 вересня, а за православним календарем воно припадає на 21 вересня і зветься святом Різдва Пресвятої Богородиці. З цього часу знову дні стають тепліші і вони звуться Золота осінь, або Бабине літо”. До хати увійшов Світовид, на голові у нього – золотий обруч з житньої соломи: „Зі святом першого родинного вогню! Хай він світить і гріє всьому Роду, бо запалюється від палких і люблячих сердець ваших!” „Спаси Бог на доброму слові”, – озвалася мати Зоряна.    „І вам спасибі, за доньку, красу і радість Роду! – вклонився хлопець, – дозвольте повести її на молодіжні гуляння, до сходу місяця й повернемося.” „Добре, парубоче, доручаю тобі нашу втіху, оберігай і шануй її вроду і цноту дівочу!” – наказав йому батько Радомир. Взявшись за руки, Світовид і Дара вийшли з подвір’я і пішли стежиною до берега, де сіли у човен і під дівочий спів попливли через Дніпро в село Вознесенівка, що сяяло в променях вечірнього сонця садочками і левадами.

Пройшла-пролетіла перша неділя вересня у клопотах по господарству. Настала Друга Пречиста – Свято матері-Землі або Рожениці – початок Бабиного літа. Господар Радомир і дідусь Богодар привітали зі святом трудівниць роду і подарували кожній по гарній хустині, разку намиста, ще й чобітки. Сіли всі відпочити під полуденним сонечком в садочку. „Останнє літнє тепло сонця радує землю. Цвітуть золотушник, буркун, брат-і-сестра, петрів-батіг, розрив-трава, плакун і, звичайно, задивляється в небо своїми сіро-зеленкуватими квітами й головна вереснева квітка – верес.” – промовила бабуся Лада. „В цю ще теплу пору господарі повинні чисто вижати, викосити лани, звезти новину – багате збіжжя – в господарське гумно, укласти в скирдочки.” – додав дідусь, Богодар. А ще зі Здвиження або першого дня православної осені (з14 вересня) до Воздвиження Хреста Господня (28 вересня) господар мусить засіяти своє поле озиминою. „Хто на Пречисту посіє, той із хлібом буде”. Як узялися наші пращури за рільництво, то й усвідомили, що то важить – посіяти вчасно. Тож на другу Пречисту тільки скрізь чорніє рілля в чистому полі, але вона у доброго господаря вже засіяна новим зерном”. „Мати Сира Земля тоді чиста, пречиста. І починається Здвиження, тобто рух птахів до Вирію, бо щезають комахи і їм вже не вистачає поживи.” – подивилась у небо Дара. Батько Радомир теж додав: „Природа поступово завмирає. Доцвітають, прощаються останні квіти, засинають на цілу зиму звірі, відлітають птахи до Вирію. Першою, за повір’ям, у далеку дорогу відлітає зозуля. У неї-бо ключі від Вирію – теплої країни, де живуть птахи холодної пори. Але дбайливого господаря зазимки не турбують. Чоловіки домолочують хліб на токах.”. „У роботящого на Здвиження і пиріг з капустою” – з теплом в очах до свого чоловіка промовила господиня. „На Здвиження каптан з кожухом помінялися, а осінь – із зимою. Земля движеться ближче до зими”, – додала бабуся. Дара подумала і спитала рідних, а коли ж приходить головне свято Осені, на початку вересня чи в його середині?” „Перший день осені за сучасним календарем настає 1 вересня, православний календар відзначає 14 вересня на Здвиження, тобто вважається що на Здвиження Земля здвигається з Літа на Зиму. Саме в цей день посилаються молитви до духів Предків, яким птахи, що відлітають, передають звістку від живих родичів” – закінчив дідусь і підійшов у садочку до вуликів. „Але за астрономічним календарем літо ще продовжується до дня осіннього рівнодення, тобто до 24 вересня», – промовив батько і став запрягати коня, щоб повезти зерно до млина. „Коли закінчіться молоде „бабине” літечко, а воно тягнеться рівно неділю від 14 до 21 вересня, до свята різдва Пресвятої Богородиці, то будемо зустрічати свято Осенини!” – порахувала мати Зоряна. „Ще розкошуватимуть бджоли та джмелі, але вулики треба вже остаточно утеплити, занести до омшаники. 21 вересня – це також і свято пасічників.” – з гордістю за свою працю промовив дідусь. „23–25 вересня – осіннє рівнодення. День зрівняється з ніччю, а потім ніч вже переважатиме – вставив своє слово Світовид, який підійшов до паркану садиби і прислухався до розмови. Саме 24 вересня святкують різдво осіннього сонця – Мира. Його звуть ще Миробогом, або Осіннім Світовидом. Почула ці слова хлопця Дара і промовила: „Чи не цю пісню склали дівчата про Мира?” І проспівала: „Зелена трава, зелена, а по ній роса студена. Покотилося яблучко до тину, сонце повертається на зиму!”

„Може й так, онучко! – підхопила бабця Лада – А наприкінці вересня православний календар відзначає свято Воздвиження Хреста Господня (27 вересня). В народі залишилися прикмети і ритуали від давніх часів: „Воздвиження тепло зсуне, а холод – насуне. Останній віз з поля рушив. Остання птаха відлетіла. У засіки з хлібом клали деревні хрести чи бодай дві гілки хрест-навхрест – промовив дідусь Богодар і закінчив – „Відсунувся білий, літній світ, але темінь освітлює Божий хрест небесний!”

 

 

Зимові святки

 

Рано-вранці прокинулася Дара, вмилася джерельною водицею із глечика і глянула у віконце. Дивиться, а воно розмальовано білими візерунками. Підійшла дівчина ближче, щоб на ту красу помилуватися. Сяють візерунки у променях світла, мов діаманти. Коли від подиху Дари вони почали танути, побачила вона крізь віконце, що садочок біля їхньої хати, наче у казці, вкрився білим килимом. Зраділа Дара: „Дивіться, матусю, Хортиця вкрилася сніговою ковдрою!” „Так, доню, і снігурі – вісники цариці Коляди прилетіли.” – озвалася мати Зоряна, пораючись зранку біля печі. „Скоро і сама Коляда на білому коні приїде і зимові святки привезе” – додав дід Богодар з припічку. „Дідуню, а розкажи мені про Коляду” – просить онучка. „Добре дитино! Слухай про мудрість пращурів наших!” – згодився дідусь.

„Жили дуже давно на світі мудрі і прозорливі люди, які вивчали небесні закони природи і передавали ті знання дітям та онукам. І так із покоління у покоління. Сферу небесну, що над головою, вони називали Сварогом. А зоряний шлях на небесній сфері, який зараз зветься Галактикою – Молочним або Чумацьким шляхом. Знали мудреці-волхви не тільки день народження нового року, а й час народження Всесвіту” – розпочав дідусь. Та ось рипнули двері, потягло холодом, і до хати увійшов батько Радомир та почав обтрушувати сніг з кожуха: „Ну й намело снігу. І землі тепліше буде відпочивати, і людям видніше буде ходити увечері взимку, коли день короткий, а ніч довга”. „А чому це так?” – питає Дара. „Ще в давні часи люди помітили, що зміна погодних сезонів пов’язана з висотою денного світила над горизонтом: чим меншої висоти досяга воно в своєму добовому русі, тим коротший день і тим менше гріють його промені. В цю пору року, сонечко сходить пізніше, піднімається невисоко і сідає раніше. Найдовша ніч припадає на день зимового сонцестояння, яке відбувається тепер 21 грудня. Та з 25 грудня день поступово прибуватиме”. Дідусь, Богодар продовжував свою розповідь: „В цей час збирається у Сварога на небесній сфері Рада сил божественних. І премудра Лада просить: „Аби на Землі все на лад пішло, викуй, Свароже, людям нову зірку (Сонце) радості (Ра)”. Задзвеніло небесне ковадло і заяріло ясне Красне Сонце. Нова Зоря із рук всеможного Сварога даром щедрим полинула до рук пресвітлої Коляди. І повезла вона, покотила його білим конем по небесах синіх. І послало нове Сонце ласкаве світло на Землю, і день почав збільшуватися. Побачили те люди, убралися в святкові одежі, заспівали пісні – гімни світлому дню народженому. „Ра–дує! Радує Земля, Коляда їде!” Із правіку аж до сьогодні лине той спів величальний”. Такими словами закінчив дід Богодар легенду про небесний закон народження світового дня. „А потім родини сідають за святковий стіл, до якого готують 12 ритуальних страв, стільки, як місяців у сонячному році, щоб родючим і щасливим був наступний календарний рік!” – промовила мати Зоряна. „А ще у Землі є ще велике зимове свято. Тепер воно припадає на 3–5 січня, коли вона підходить по своїй орбіті найближче до Сонечка і починає набирати сонячної сили для свого весняного пробудження” – додав батько. „А які ж то три святки везе з собою Коляда?” – спитала онучка. Бабуня Лада, яка замішувала тісто на святковий калач, посміхнулася і промовила: „Наші пращури добре відали, що небесні закони впливають на земне життя, і тому вшановували три головні світила на денному і нічному небі: Сонечко красне, Місяць ясний та Зорю-вістунку (Венеру), бо вона ходить із Місяцем у парі. Взимку після найдовшої ночі, коли на небі з’являється Зірка, люди знають, що вона народжує нове Сонце – Божича. Світовий день прибуває. Коли на небо сходить молодий Місяць – Щедрик співають щедрівки – сподівання щедрої природи на майбутній врожай. Коли Зоря і Місяць зближаються, вони творять втілену небесну воду. І тоді земна вода скресає – оживає, святкується Водохреща – день живої водиці. Оце і є три святих дня взимку, які везе з собою Коляда – Коло Ладу, або небесний закон Всесвіту.” „Дякую за науку! Ці знання та легенди предків я обов’язково передам майбутнім поколінням нашого роду” – пообіцяла Дара.

 

Стрітення

 

Рипнули двері у сінях і до хати увійшла червонощока весела Дара. „Бабуня, на дворі снігу намело!.. ” І заспівала: „Де не гляну я на дворі –всюди бачу білий колір. Ліс і поле, і діброви білі одягли обнови.” „Бачу, онучко! Учора Сніжень худерлив, кружляв завірюхою, морозив землю нашу острівну, а сьогодні Сніжана, характером ніжна, лагідна, мов покровом білим пухнастим, вкрила сніговим килимом Землю-Матінку, щоб зберегти від морозів корені дерев і рослин.” – озвалася бабуня. „Люба мені Сніжана – природи краса зимова!” – мрійно промовила Дара. „Вона усіх людей захоплює, бо душа в неї добра, як у тебе, моя донечко.” – усміхнулася матуся. „А хто він, отой Сніжень?” – спитала дівчинка. „Колись, ще 300 років тому, називали так люди місяць лютий, а січень тоді називали лютим.” – пояснив дідусь. „Чому?” – здивувалася Дара. „Плутанина літочислення вийшла, коли хотіли зробити єдиний календар, як у європейців, та православна церква залишила календар, який з часом став відставати від сучасного, і тепер різниця складає за розрахунками вчених астрономів вже більше 14 днів.” – пояснив батько. „А ще лютий місяць звали крутнем, зимобором, бокогрієм (тобто він є межею між зимою і весною) – додала бабуня, пораючись біля печі. Хтось постукав у двері. „Заходьте, будь ласка, до господи!” – запросила мати Зоряна. На порозі увесь білий стояв хлопець: „Доброго ранку вам у морозі лютому!” На лютий добридень березневим – здоровий будь!” – побажала йому бабуня. „ До нас Сніжень завітав у гості!” – зраділа Дара. „Та це я, Світовид. Не впізнала?” – озвався хлопець і почав обтрушувати сніг з білого кожуха. „Так!” – відповіла дівчина і зашарілася. „Прийшов я до вас запросити на свято! – вклонився Світовид, – Завтра день, коли дві пори року зустрічаються.”. „Так, завтра Стрітення, зима з весною силою мірятися будуть!” – згодився дід Богодар. Дара зраділа: „Матуся випікає жайворів з тіста. Підемо з ними у садочок, весну кликати?” – питає вона хлопця. „Добре. І подивимося, що віщує погода!” – запропонував Світовид. „У цей день, якщо півень під порогом води нап'ється, то у травні віл напасеться; коли бурульки на стрісі малі – літо буде сухим.” – каже дідусь. „Ось, завтра і подивимось!” – додала мати. І почала витягати з печі духмяне печиво. „Які гарні жайворонята, от-от злетять!” – радіє Дара і ладнає їм оченята з ягід. „Авжеж, їм там на півдні треба збиратися у дальню дорогу додому. До весни залишилося вже півмісяця, їм треба встигнути прилетіти першими!” – додала матінка, складаючи жайворонят у велику святкову миску. „На Стрітення джерельна вода набуває силу водиці Водохрещенської. В цей день також запалюють особливу велику воскову свічку – символ душевного вогню родини, що очищує душу, береже оселю і добробут увесь рік.” – пояснила мати. І поставила на стіл свічку, і поряд святковий глечик з водою. „Набирає сили сонечко, все вище кожен день підіймається в небо та й світовий день прибуває, щоб скоріше Весну-Красну повернути в наш край!” – глянула бабуня на Дару і Світовида. „А що тоді станеться зі Сніжаною?” – занепокоїлась Дара, дивлячись у віконце і милуючись сніжним килимом. „Той, хто має характер ніжний і лагідний, а душу добру і люблячу, завжди бажаний і вічний! – замріяно відповів Світовид – Сніжана зрадіє сонечку, коли воно почне гріти землю краще за сніг. Її радість проявиться вологою благодаті. І потече снігова водиця у землю, напоїть коріння рослин, дерев, і оживуть їхні соки.” – додав дідусь. „А Сніжана перевтілиться у Лелю – Весну–Красну, а потім у Ладу – Літечко квітуче і співуче, а далі у Макош – Осінь–плодючу, бо Краса Природи вічна!” – радісно і впевнено промовила до усіх Дара.